§ 6. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Пригадайте факти з історії людства, коли знання чи благородні ідеї спонукали могутніх правителів до прогресивних змін.

1. Політика Австрійської імперії щодо українських земель

У перші роки після приєднання Східної Галичини й у період наполеонівських воєн Австрія розглядала українські землі як тимчасове придбання та зону майбутніх воєнних дій. За таких обставин віденський уряд прагнув насамперед максимально скористатися людськими й сировинними ресурсами краю. Імперські кошти вкладали насамперед у дороги, які будували з урахуванням військових потреб. Навіть після послаблення міжнародного напруження політика щодо українських земель залишалася колоніальною: утримання в покорі поневолених українських регіонів, а в майбутньому, завдяки посиленому онімеченню, їхнє злиття з австрійською короною.

Потрібно зазначити, що такі монархи, як Марія-Терезія та її син, Йосиф II, прагнули досягнути мети не за допомогою виключно силового імперського тиску, а завдяки політиці освіченого абсолютизму. Під впливом ідей Просвітництва ці монархи гарантією могутності своєї імперії вважали суспільство свідомих громадян, які вчасно сплачують податки. Щоб перетворити своїх підданих на таких громадян, Марія-Терезія та Йосиф II провели ряд реформ, спрямованих на підвищення освітнього рівня та зрівняння всіх мешканців у правах.

М. ван Майтенс. Марія-Терезія. 1759 р.

К. фон Залес. Йосиф II. 1823 р.

Приєднані до імперії, українські землі зазнали значного реформаторського впливу. Реформи охопили сільське господарство, церкву й освіту. У 1766 р. Марія-Терезія чітко визначила перелік і розміри повинностей. Відтепер селяни мали право переселятися, а їхні діти більше не належали панам. Селянам передавали у власність хату й присадибну ділянку. Суд над селянами чинили пани, але в присутності місцевого урядовця як свідка. 1776 р. було скасовано судові катування.

У 1782 р. імператор Йосиф II ще більше обмежив свавілля землевласників. Він скасував особисту залежність селянина від пана, скоротив тривалість панщини до 3 днів на тиждень і 156 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство. Декретами наступних років поміщикам заборонялося встановлювати будь-які додаткові повинності, збільшувати свої маєтності за рахунок земельних наділів, переданих селянам у постійне користування, які вони утримували й обробляли. Проте ці землі не стали повною власністю селян, адже вони не мали права їх заповідати, дарувати чи продавати без дозволу пана.

Селянин і пан визнавалися рівними перед судом. Тепер суд над селянином мав здійснювати не пан, а суддя. Селяни здобули право оскаржувати рішення землевласників у судах. Закон надавав селянину елементарні громадянські права: самостійно одружуватися, переселятися, обирати професію, передавати своє майно в спадщину, навчати дітей грамоти в сільській школі або ремесла в місті. У 1789 р. імператор проголосив скасування панщини й замінив її чиншем. Якщо раніше поміщику належало 80 % прибутків від селянського господарства, то тепер селянинові мало залишатися 70 % від його прибутку. Сільським громадам поверталося право самоврядування й обрання сільських старост. Був також виданий декрет про вільне право сільських громад користуватися громадськими землями: лісами й пасовиськами, річками й ставками.

Протягом 1774-1776 рр. Марія-Терезія принципово змінила становище уніатської церкви, ухваливши новий офіційний термін «греко-католики», що мав підкреслювати рівність між «грецьким» і «римським» віросповіданнями. Імператриця заборонила римо-католицькій церкві примушувати греко-католиків до переходу на латинський обряд. 1781 р. Йосиф II зрівняв усі церкви імперії в правах. Відтоді всі віруючі отримали рівний доступ до господарювання, державної служби, освітніх закладів. 1808 р. після 400-літньої перерви було відновлено Галицьку митрополію.

У 1774 р. розпочалися освітні реформи. Було введено закон про обов’язкову шкільну освіту для дітей від 5 до 12 років. Нова система шкільної освіти передбачала існування трьох типів шкіл. В однокласних парафіяльних школах сільські діти навчалися рахувати, читати й писати. Учні цих шкіл отримали право навчатися рідною мовою. У трикласних школах навчання велося німецькою й польською мовами. Чотирикласні школи забезпечували підготовку учнів до продовження освіти в гімназіях, створених на основі колишніх монастирських шкіл, та університеті.

Тоді ж у Відні при церкві Святої Варвари було засновано греко-католицький колегіум для навчання руського духовенства — «Барбареум». На місці закритої єзуїтської академії 1784 р. було відкрито Львівський університет. При ньому протягом 1787-1809 рр. діяв Руський інститут («Штудіум рутенум»). Філософські й богословські дисципліни тут викладали церковно-слов’янською мовою.

Королівська греко-католицька Генеральна семінарія при церкві Святої Варвари, де функціонував «Барбареум». м. Відень (Австрія). Сучасне фото

Реформи Габсбургів значно покращили соціальне та національне становище селян, греко-католицького духовенства й усіх українців загалом. Надзвичайно вагомим стало юридичне зрівняння селян з поміщиками. І хоча соціальний конфлікт зберігався, однак селяни дедалі рідше вдавалися до бунтів. Замість вил і сокир відтепер вони частіше зверталися до суду. Як наслідок, до середини XIX ст. в Східній Галичині практично не залишилося села, яке б не судилося зі своїм поміщиком.

Реформи сильно вплинули на становище українства й спричинили появу настроїв наївного монархізму, які зберігалися до кінця існування Австрійської імперії. Незважаючи на відмову наступників Йосифа II від курсу реформ, їхні наслідки впливали на національний розвиток українців протягом усього XIX ст.

Історичне джерело

І. Франко в 1898 р. писав, що Йосиф II, проводячи реформи, керувався «розумом і любов’ю до людей. Не диво, що й наш народ досі не забув про нього й оповідає про його розумне та чоловіколюбне поводження з підданими».

Наступники освічених монархів розглядали українські землі як джерело сировини й дешевих продуктів харчування для імперії та ринок збуту для готових товарів. Східна Галичина за планами австрійського уряду мала стати внутрішньою колонією економічно розвинутих західних австрійських провінцій.

2. Структура населення та його становище

Населення історичних регіонів західноукраїнських земель мало свої особливості. Так, на території Закарпаття більшість населення становили українці (русини), а угорці, румуни й словаки були етнічною меншістю. У Східній Галичині дві третини (66 %) населення становили українці, приблизно 20 % — поляки й 10 % — євреї. У містах Східної Галичини з давніх часів проживали також вірмени й німці. У Північній Буковині українці становили три чверті (75 %) населення. Етнічними меншинами були румуни, євреї та німці.

80 % населення Західної України — це сільські мешканці. Міста були переважно невеликими. Лише в 6 з 56 міст Галичини проживало понад 10 тис. мешканців. Найбільшим містом був Львів. На кінець 1840-х років у Львові проживало 50 тис., у Бродах — 28 тис., Самборі — 10 тис., Дрогобичі — 10 тис. осіб.

Хоч українське селянство задіювали в основній сфері тодішньої економіки, це не означало, що його життя було забезпеченим і безхмарним. Адже найкращі землі належали поміщикам, церкві й державі. Становище селян ускладнювалося ще й тим, що панівна верхівка була іноземною, не пов’язаною із селянами-українцями почуттям національної спорідненості.

Наступники трону Йосифа II намагалися максимально повернути старі соціальні порядки. Розміри панщини й повинності були доведені до колишніх. Незважаючи на офіційну заборону, поміщики відновили й практику фізичних покарань селян. Крім того, наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. поміщики відібрали в селян 22,5 % земель.

Західноукраїнські села вирізняла бідність. Раціон селян становив приблизно половину того, що споживали європейські селяни, і складався насамперед з капусти й картоплі. Досить часто траплялися голодні роки. Протягом 1830—1850-х років смертність у Галичині перевищувала народжуваність. Негативною ознакою побуту західноукраїнського селянина була примусова купівля горілки й інших міцних напоїв, правом на виробництво яких (правом пропінації, від латин. ргоріnаrе — частувати) володіли поміщики. Виснажені такими умовами життя селяни жили в середньому 30-40 років.

Повернення до старих порядків позначилося й на національному становищі українства. На початку XIX ст. українські початкові школи передали під опіку римо-католицької церкви, було скасовано закон про обов’язковість освіти, припинено фінансування початкових шкіл з рідною мовою навчання. їх передали на утримання збіднілим і пригнобленим сільським громадам. Освітні «антиреформи» призвели до різкого скорочення кількості дітей у школах, до обмеження навчання рідною та церковнослов’янською мовами. Із закриттям Руського інституту церковнослов’янська перестала бути й мовою вищої освіти.

Історичний факт

Щоб обмежити потяг селян до освіти, поміщики Східної Галичини спеціально поширювали неправдиві чутки, ніби письменних забиратимуть до війська.

Внутрішні суперечності, що накопичувались у Західній Україні, відмова Відня від реформування краю, його віддаленість від тодішніх центрів культури й промисловості призвели до глибокого занепаду краю. Офіційний Відень навіть наштовхнувся на небажання австрійських чиновників їхати в Західну Україну на державну службу. Тому до справи управління краєм австрійська влада стала активно залучати місцеву польську й угорську еліту, вимагаючи у відповідь визнання й підтримки ними австрійського панування. Зміцнивши таким чином становище в краї, ця еліта продовжила політику асиміляції. Це була політика полонізації в Галичині, мадяризації в Закарпатті, румунізації на Буковині.

Реформи Марії-Терезії суттєво покращили соціальне становище греко-католицького духовенства, однак мали суперечливі наслідки для українства. Зниження освітнього рівня народу й піднесення освіти греко-католицького духовенства — єдиного освіченого носія української (руської) самосвідомості спричинили відчуження священиків від простого селянства. Їдучи на навчання, діти священиків відривалися не тільки від батьківського дому, а й від рідної мови та культури. Поступово вони переходили на мови «високої культури»: польську, німецьку, угорську, тобто мови соціальних і національних гнобителів. Освічені українці схилялися до німецької мови й культури не тільки через адміністративний і національний тиск. Пригноблена українська культура в умовах бездержавності не могла створити потрібні їм наукові й художні твори. Тягнучись до високих зразків культури й науки, наші співвітчизники потрапляли під вплив надзвичайно популярних тоді творів Канта, Лессінга, Шилінга, Фіхте, Ґете, Шиллера.

К. Устиянович. Гуцул. 1891 р.

3. Соціальні протести

Соціальна боротьба західноукраїнських селян мала багато спільного з боротьбою в Наддніпрянській Україні. Вона була так само стихійною, неорганізованою, мала місцевий характер та ознаки наївного монархізму. Боротьба селян набувала й подібних форм: селянські скарги, утечі, потрава панських посівів і луків, підпал поміщицьких маєтків, розправа над управителями маєтків і сільською старшиною, відмова від виконання повинностей та сплати податків, масові повстання, діяльність опришків у Прикарпатті.

Єдиною принциповою відмінністю були судові спори, які вели сільські громади зі своїми поміщиками. Свої вимоги й позови на феодалів селяни подавали в колективних скаргах і через уповноважених селян передавали до державних органів. Селянські уповноважені доходили аж до Відня.

Історичний факт

Уповноважений із с. Ямниці на Івано-Франківщині Іван Смицнюк двічі ходив до столиці зі скаргою на поміщика. 1843 р. за свою наполегливість він був закатований феодалом. На знак поваги й удячності 1905 р. односельчани спорудили йому пам’ятник.

Селяни відмовлялися сплачувати державні податки, масово ухилялися від 14-річної рекрутчини. На початку 1840-х років за ініціативою духівництва серед селян Східної Галичини поширився рух тверезості. Дуже швидко він набув антифеодального спрямування, позбавивши поміщиків значної частини прибутків.

У Закарпатті протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 селянських виступів. Особливим розмахом характеризувалися «холерні бунти» 1831 р. Найактивнішу участь у них узяли селяни Ужанської та Березької жуп. Вони громили маєтки, убивали поміщиків та їхніх адміністраторів. 1836 р. великого розмаху набуло повстання Нижньоверецького ключа Мукачево-Чинадіївської домінії, що охопило 44 села.

У Буковинському краї найяскравішим виступом став виступ селян у Русько-Кимполузькому окрузі в 1843- 1844 рр. Його очолив виходець з кріпацької сім’ї Лук’ян Кобилиця (1812-1851), уродженець с. Путили (тепер смт Путила Чернівецької обл.). Багато років селяни скаржилися державним установам на утиски поміщиків, однак влада залишалася бездіяльною. Тоді 1843 р. селяни 22 громад відмовилися відбувати панщину, розгромили кілька маєтків, оголосили ліси й пасовиська своєю власністю, вимагали, щоб їм надали статус державних селян. Уряд відповів каральними акціями. У березні 1844 р. повстання було придушено військами. 240 заарештованих нещадно побито киями й різками та засуджено до кількох років тюрми.

Невідомий автор. Лук’ян Кобилиця. 1830-і роки

Найбільше селянське повстання охопило Галичину в лютому 1846 р. Поштовхом стало національно-визвольне повстання польської шляхти, що розпочалося в Західній Галичині. Українські селяни не підтримали польського повстання, бо не бажали відновлення польської держави. Водночас вони піднялися на антифеодальне повстання. Воно охопило майже 150 сіл Західної та Східної Галичини. За кілька днів селяни розгромили сотні панських господарств, убили понад 700 поміщиків, управителів, шляхтичів-повстанців.

У Прикарпатті продовжувався рух опришків. їхні загони громили панські двори й державні маєтки, розправлялись із сільськими багатіями й корчмарями. Найбільшого розмаху рух досягнув у 1810—1825 рр. Загалом же протягом першої половини XIX ст. в Галичині, Закарпатті й на Буковині діяло 50 загонів опришків. Найбільшої слави здобув загін Мирона Штоли (Штолюка). Загін нараховував понад 30 осіб і діяв протягом 1820-х років у районі Косова, Вижниці й Кутів. 1829 р. Штола був схоплений і разом зі своїми побратимами Козиком і Циганом страчений у Вижниці.

Активні воєнні дії проти опришків ослабили рух. Проте повністю подолати його вдалося лише в другій половині XIX ст. Останнього ватажка опришків Драгирука (Бордюка) прилюдно стратили в Коломиї аж 1878 р.

Запитання та завдання

1. Скориставшись мапою, пригадайте адміністративно-територіальні й регіональні особливості західноукраїнських земель.

2. З’ясуйте зміст понять «кметь», «домінія», «антиреформи». Пригадайте походження слова опришок.

3. З якою метою Марія-Терезія замість терміна «уніати» увела до офіційного вжитку термін «греко-католики»?

4. Назвіть різновиди політики асиміляції, що здійснювалася щодо мешканців Західної України.

5. Наведіть приклади наївного монархізму, що виявлявся в соціальних протестах західноукраїнських селян.

6. Охарактеризуйте соціальну й національну структуру західноукраїнських регіонів.

7. Розкрийте зміст реформ австрійського освіченого абсолютизму щодо селянства, церкви й освіти.

8. Проаналізуйте особливості форм соціального протесту, до яких удавалися західноукраїнські селяни.

9. Порівняйте політику Австрійської та Російської імперій щодо українських земель і населення.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно