§28. Радикальний рух у Галичині. Особливості суспільно-політичного життя в Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст.

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

розповідати про суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях наприкінці XIX ст.; визначати причини появи радикальної течії в українському русі та українських політичних партій; давати оцінку політичним програмам українських політичних партій; розкривати зміст понять і термінів: радикальна течія, політична партія, «нова ера», «український П'ємонт».

ПРИГАДАЙТЕ

1. Які течії переважали в українському русі Галичини в 60—70-х рр. XIX ст.? 2. Чим можна пояснити розкол, що виник в українському русі?

1. РАДИКАЛЬНА ТЕЧІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ РУСІ ГАЛИЧИНИ. Вихід українського руху (як москвофілів, так і народовців) на широку політичну арену був наслідком розгортання в Європі політичних рухів, поширення модерних європейських політичних теорій, зокрема соціалізму. Новий імпульс українському руху в Галичині дала східноукраїнська інтелігенція, яка на той час була більш освіченою та обізнаною в європейських політичних теоріях. Цьому сприяла, зокрема, діяльність М. Драгоманова, який закликав молодь підвищувати свій інтелектуальний рівень, знайомитися із кращими надбаннями європейської та російської культури й науки. На його заклики відгукнулася невелика група західноукраїнської молоді. Так в українському русі виникла ще одна течія — радикальна.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Михайло Павлик (1853—1915) — громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Походив із селянської родини зі Станіславщини. Після закінчення гімназії у Львові в 1874 р. вступив до Львівського університету. Там він став членом «Академічного гуртка» й співпрацював у його друкованому органі «Друг», де познайомився з І. Франком. Ідеї М. Драгоманова справили на нього велике враження, і він став палким їх прихильником.

Спільно з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої соціалістичні погляди зазнавав переслідувань. П'ять разів потрапляв до в'язниці. Зрештою був змушений емігрувати до Швейцарії, де разом із М. Драгомановим і С. Подолинським видавав журнал «Громада». Був одним із засновників Русько-української радикальної партії та редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890—1895 рр.). У 1914 р. став заступником голови Головної української ради.

Михайло Павлик

Перші прибічники М. Драгоманова з’явилися у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 70-х рр. XIX ст. його ідеї підтримували два львівські студентські гуртки: «Академічний гурток» (перебував під впливом старорусинів) і народовський «Дружній лихвар». Згодом коло їхніх прихильників розширювалося. Найбільш здібними послідовниками поглядів М. Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик, які піднесли український рух у Галичині на новий інтелектуальний рівень, подолавши його провінційну обмеженість і консерватизм.

Свою діяльність представники нової течії розпочали з активної пропагандистської роботи. Із 1876 р. М. Павлик та І. Франко редагували журнал «Друг». Вони відкинули «язичіє», яким публікувався журнал, і перейшли на українську народну говірку. Свої перші критичні статті діячі спрямували проти старорусинів. Згодом вони зачепили й народовців, висміюючи їх за невисоку якість літературної продукції та консерватизм. Проте основний удар припав на духовенство, яке радикально налаштована молодь намагалася усунути від керівної ролі в духовному житті суспільства. Таку гостру критику неоднозначно сприйняли як провідники українського руху, так і загалом західноукраїнське суспільство.

Виходу нової політичної течії на політичну арену сприяв судовий процес 1877—1878 рр. проти І. Франка та його товаришів. Соціалістичні ідеї, які пропагували діячі нової течії, стали приводом до звинувачення їх у підривній діяльності.

Хоча загалом ідеї, що проголошували радикали, не були сприйняті українським суспільством, вони привели до появи нових прихильників соціалістичних ідей (М. Ганкевич, С. Козловський, К. Трильовський, В. Будзиновський, В. Охримович та інші).

У жовтні 1890 р. радикали створили першу українську політичну партію в Галичині — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Уперше в українському русі було висунуто й аргументовано ідею єдності українських земель і політичної самостійності України. Він містився в книзі Ю. Бачинського «Україна irredenta» (1895 р.).

Книга викликала інтерес у широких колах громадськості. Як стверджував один із діячів українського руху Степан Баран, «Кобзар» Т. Шевченка і «Україна irredenta» Ю. Бачинського «зробили нас, старших гімназистів і студентів, українськими державниками та соборниками». Саме зусиллями ровесників Ю. Бачинського, яких називали «молодими радикалами», у 1895 р. на черговому з’їзді РУРП до партійної програми було включено положення про самостійну Україну. Невдовзі цим шляхом пішли всі інші українські партії Галичини.

2. «НОВА ЕРА» В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИНАХ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ. Початок політизації українського руху та становлення ідеї політичної самостійності України відбувалися в умовах, коли українське питання в Галичині мало першорядне значення. Це виявлялося у трьох площинах:

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Юліан Бачинський (1870—1940) народився в селі Новосілка (нині територія Тернопільської області) у родині греко-католицького священика. Соціалізмом захопився під час навчання в Академічній гімназії, був членом Союзу польської молоді «Зет», у 1890 р. його обрали до проводу РУРП. Став одним із головних теоретиків цієї партії, а також заснованої в 1899 р. Української соціал-демократичної партії. Часто брав участь у політичних суперечках. Ю. Бачинський публікував свої тексти в часописах «Народ», «Радикал», «Громадський голос», «Будучність» (преса УРП), «Земля і воля» (УСДП), «Свобода» (США), «Вісник Союзу визволення України», «Наш голос», обіймав посаду головного редактора журналу «Вперед» (1912—1913 рр.). Ю. Бачинський увійшов в історію передусім як автор книги «Україна irredenta», у якій на засадах марксизму обґрунтував неминучість самостійної України.

Юліан Бачинський

1) загальнодержавний напрямок: прагнення австро-угорських правлячих кіл використати українське питання в протистоянні з Росією, уникнути радикалізації українського руху, перетворення його на руйнівну силу;

2) міжнаціональні відносини в краї: піднесення українського руху робило неминучою зміну системи відносин із поляками;

3) загальноукраїнський напрямок: реалізація ідеї перетворення Галичини на «український П’ємонт».

Міжнародна ситуація сприяла виходу української проблеми на європейський рівень. Балканська криза загострила відносини Австро-Угорщини та Німеччини з Росією. Українські землі почали розглядатися як можливий театр воєнних дій. Широкого розголосу з боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських кіл набула стаття «Росія в Європі», запропонована німецьким канцлером О. фон Бісмарком, де висловлювалась ідея відновлення Київського королівства під протекторатом Габсбургів.

Австро-угорський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Наддніпрянській Україні, сподіваючись за його допомогою відірвати українські землі від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями деяких провідників Київської громади (В. Антонович, О. Кониський та інші) схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії, щоб здобути нові національно-культурні права для галицьких українців. Для цього треба було примирити українців і поляків у Галичині.

Переговори щодо досягнення порозуміння почалися ще в середині 80-х рр. XIX ст. Вони велися таємно у вузькому колі осіб. Улітку 1888 р. було досягнуто домовленості про видання місячника «Правда», який мав стати друкованим органом «цілої України-Русі», пропагувати «духовну єдність» українського народу, поділеного між двома державами, а водночас готувати суспільство до польсько-української згоди.

Зрештою під тиском віденської та київської сторін угоди було досягнуто й оприлюднено 25 листопада 1890 р. Офіційного тексту домовленостей не склали: вони ґрунтувалися на чесному слові її ініціаторів. Ця компромісна «джентльменська» угода, яку уклали лідери народовців Олександр Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича з польськими політичними колами й австрійським урядом, отримала назву «нова ера».

Українці вимагали від польської адміністрації краю визнати самостійність української нації та більше дбати про її розвиток, з однаковою прихильністю ставитися до двох народів у Галичині, обіцяючи бути лояльними до Австро-Угорської монархії та династії Габсбургів. Як запевняли обидві сторони, угода мала розпочати «нову еру» в українсько-польських відносинах.

Однак ця політика тривала недовго. Польська адміністрація не бажала йти на поступки, які дозволили б українському руху поставити питання про поділ Галичини на українську й польську частини та домагатися автономних прав. На початку 1894 р. обидві сторони відмовилися від продовження цієї політики.

Олександр Барвінський

ЦІКАВІ ФАКТИ

Видатним представником народовської течії українського руху у Східній Галичині був Олександр Барвінський (1847—1926). Він працював у керівництві «Просвіти», «Руської бесіди», у 1892 р. реорганізував львівське товариство ім. т. Шевченка в наукове. Був послом до Галицького крайового сейму, Віденського парламенту, членом австрійської палати панів. Галицької шкільної ради.

І все ж, незважаючи на провал, «нова ера» мала далекосяжні наслідки. Поступово реалізувалася програма, накреслена її ініціаторами, яка передбачала: відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, надання Товариству ім. Т. Шевченка статусу наукового з перспективою перетворення його на українську Академію наук. Фактично було відкрито кафедру української історії (вона називалася кафедрою історії Східної Європи) і Наукове товариство ім. Т. Шевченка з постійною державною підтримкою, але без академічного статусу; засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й Станіславі та при жіночій у Львові, паралельні українські класи при Коломийській гімназії, учительську семінарію в Самборі; відокремлено українську гімназію від польської в Перемишлі тощо. У 1893 р. український фонетичний правопис отримав статус офіційного і був упроваджений у шкільні підручники. Також було створено ощадне товариство «Дністер» (1892 р.) для українського населення. Одним із прямих наслідків політики «нової ери» став приїзд до Львова в 1894 р. молодого київського історика, учня В. Антоновича Михайла Грушевського, який очолив щойно відкриту кафедру у Львівському університеті.

Іншим вагомим наслідком польсько-української згоди стала прискорена структуризация українського політичного життя в Галичині. Почалося чітке розмежування політичних течій. Як ви вже знаєте, в українському русі виникла радикальна течія. У середині 90-х рр. XIX ст. радикали переживали піднесення, а в 1895 р. долучили до своєї програми вимогу політичної незалежності України. У лавах народовців стався розкол. На продовженні політики згоди з поляками наполягала група, що гуртувалася навколо О. Барвінського, — їх називали новокурсниками. Згодом вони перетворилися на невелику Християнсько-суспільну партію. їх підтримувало вище греко-католицьке духовенство.

Більша частина народовців на чолі з Ю. Романчуком посіла чітку антипольську позицію. їх називали незалежними. Проте постійні хитання народовців від боротьби до співпраці з поляками підривали їх авторитет. Керівники старорусинської течії поступово переходили на ідеї москвофільства та втрачали позиції.

Отже, «нова ера» призвела до розколу в українському русі, що негативно позначалося на результатах виборів до Галицького сейму в 1895 р.

Проте розкол мав і позитивні наслідки: на межі XIX— XX ст. виникли політичні партії з чітко окресленими національно-державницькими програмами (національна незалежність України, об’єднання всіх українських земель у єдину державу), які посіли провідні позиції в українському русі. Старорусинство остаточно занепало.

3. УТВОРЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ. Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. Із появою перших українських партій національна ідея вийшла за межі середовища інтелігенції та проникла в широкі маси. На історичну арену вийшло нове покоління діячів, яке висунуло вимогу повної незалежності України. Саме наприкінці XIX ст. почалося поширення термінів «Україна», «український» замість «Русь», «руський», «русин».

Обкладинка одного з видань «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка». 1894 р.

Микола Ганкевич

Семен Вітик

Як уже згадувалося, першою політичною партією стала Русько-українська радикальна партія (РУРП) під проводом І. Франка і М. Павлика. У 1895 р. до програми РУРП долучили положення, які можна буде реалізувати в незалежній Українській державі (віддалена перспектива), а в найближчій перспективі — у межах автономної провінції Австро-Угорської монархії. Крім цих положень, у програмі висувалися вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалося встановлення колективної організації праці та колективної власності на засоби виробництва. Партія видавала газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди програмових положень було випущено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І. Франко). Велику увагу партія приділяла поширенню своїх ідей серед селян.

Незважаючи на наполегливу працю, РУРП не здобула широкої підтримки в галицькому суспільстві, хоча в 90-ті рр. XIX ст. посідала провідні позиції. Проти неї було налаштовано духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не сприйняли через нечисленність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживала кризу.

Розбіжності в керівництві РУРП створили передумови для виникнення нових партій. Так, у 1899 р. від неї відійшли прихильники марксизму й заснували Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Видатними її членами були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Партія мала відстоювати інтереси українського робітництва, підтримуючи гасло політичної незалежності України. Через відсутність широкої соціальної бази УСДП була нечисленною, проте її лідери мали значний вплив у краї. До того ж партія відігравала помітну роль у профспілковому русі.

У грудні 1899 р. частина радикалів, що дотримувалися націоналістичних поглядів (І. Франко та інші), а також основна маса народовців на чолі з Є. Левицьким та В. Охримовичем за посередництва М. Грушевського та фінансової підтримки з Наддніпрянщини утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП).

Партію очолили М. Грушевський, Є. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак, І. Франко. Перший з’їзд партії відбувся в 1900 р. У своїй програмі-максимум УНДП проголосила соборність України, «де б усі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну культурну державу», і її національну незалежність. У програмі-мінімум ставилося завдання домогтися автономії краю в межах Австрії. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати соціальних конфліктів. Своєю поміркованістю й народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення.

ЦІКАВІ ФАКТИ

У 1896 р. з групи О. Барвінського та А. Вахнянина, що залишалася на позиції співпраці з поляками в дусі «нової ери», постала Християнсько-суспільна партія (до 1911 р. існувала як Католицько-руський народний союз). Її підтримувало вище духовенство. Окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Однак ця клерикально-консервативна партія не знайшла підтримки навіть серед священиків.

Іван Франко

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Іван Франко — письменник, вчений, громадський діяч. У 1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. Із 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редагував «Літературно-науковий вісник». Стояв біля витоків Русько-української радикальної партії. Свої твори почав друкувати на початку 70-х рр. XIX ст. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

Під її впливом перебувала «Просвіта» та інші організації й установи.

Зі зростанням організаційної та політичної сили українофілів у Галичині слабшав вплив русофілів.

Отже, в українському русі Галичини на початку XX ст. відбулася остаточна партійна структуризация й політична стабілізація: провідне місце в цій структурі посіла УНДП, в опозиції до неї були РУРП і УСДП. Об’єднувало всі українські партії прагнення політичної самостійності України.

4. РОЛЬ І. ФРАНКА В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ. У політичному русі та розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всіх українських земель важливу роль відіграв Іван Франко (1856—1916).

Політичні погляди І. Франка сформувалися в студентські роки. Упродовж тривалого часу він перебував під ідейним впливом М. Драгоманова, реалізуючи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. І. Франко навіть чинив спротив гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті М. Драгоманова він перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що І. Франко усвідомив: соціалізм не приведе до національного визволення України, оскільки під соціалістичними гаслами могутні нації можуть поглинути інші.

Перехід на самостійницькі позиції спричинив розрив І. Франка з радикалами. Він став одним із керівників Української національно-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті І. Франко вважав вільну незалежну націю. Усе, що здійснюється поза нацією, на його думку, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації.

Ці ідеї, які І. Франко почав сповідувати на зламі століть, стали панівними в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі верстви українського суспільства регіону.

5. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В БУКОВИНІ. Через відсутність власної інтелігенції українське національне відродження в Буковині почалося досить пізно. Головну роль на початку національного відродження українців краю відіграло духовенство. Визначною постаттю того часу став православний єпископ Євген Гакман (1834—1873). Завдяки його діяльності було впорядковано релігійне життя та засновано перше українське культурно-просвітницьке товариство «Руська бесіда» (1869 р.).

Як і в Галичині, в українському русі Буковини утворилися дві течії: русинська (русофільська, москвофільська) і народовська (українофільська). У 70—80-ті рр. XIX ст. провідні позиції посідала русинська течія. Нечисленна українська еліта виступала проти румунського засилля. Вона намагалася довести, що має такі самі давні політичні й культурні традиції, як румунська чи німецька. Тому вона звернулася до староруської культури й традицій, а згодом до російської. Для поширення свого впливу діячі русинської течії розбудовували мережу навчально-освітніх і культурних закладів, видавали газети, журнали. У 1870 р. вони організували своє політичне товариство «Руська рада» під керівництвом В. Продана, який водночас очолював «Руську бесіду».

ЦІКАВІ ФАКТИ

І. Франко говорив, що «польські соціал-демократи є найтяжчі вороги», а російська соціал-демократія — набагато «гірший ворог, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і... в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті».

Євген Гакман

Юрій Федькович

Єротей Пігуляк

Під впливом народовської течії Галичини й творів української літератури з Наддніпрянщини в середовищі буковинської інтелігенції набирали сили українофільські настрої. Одним із перших у Буковині почав писати свої твори народною мовою Юрій Федькович. Його перша самостійна збірка поезій була надрукована в 1862 р. Згодом з’явилися твори Сидора Воробкевича та його брата Григорія. Наприкінці XIX ст. на літературному горизонті Буковини постала талановита Ольга Кобилянська.

Ситуацію на користь української течії змінило відкриття в 1875 р. в Чернівцях університету, у якому спершу було три кафедри з українською мовою навчання, а згодом — п’ять. Поява університету вимагала нових викладачів. Частина з них були галицькими українцями, які стали провідниками національної ідеї.

Початок 80-х рр. XIX ст. виявився успішним щодо поширення народовської (української) течії в Буковині. У 1884—1885 рр. буковинські народовці взяли на себе керівництво «Руською бесідою» та «Руською радою». Було засновано товариство «Руський народний дім», першим головою якого став Єротей Пігуляк, а секретарем — Омелян Попович. Почалося видання часопису «Буковина» під редакцією Юрія Федьковича, а згодом — Сильвестра Дашкевича, Осина Маковея, який відіграв визначну роль у розвитку національної свідомості українців Буковини.

Національний рух у Буковині зміцнів після переїзду туди галицького діяча Степана Смаль-Стоцького, який у 1885 р. став професором університету.

У 1887 р. з ініціативи О. Поповича виникло товариство «Руська школа» (із 1910 р. — «Українська школа»). Воно дбало про українські потреби в державних школах, засновувало українські приватні школи, утримувало жіночу вчительську семінарію в Чернівцях та реальну гімназію у Вишківцях, мало 12 своїх відділень у краї, організовувало курси підвищення кваліфікації вчителів, видавало підручники та інші книги для дітей. Завдяки діяльності товариства та особисто О. Поповича розвиток українського шкільництва в Буковині був одним із найкращих на українських землях.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідомості змінювалася на краще й політична ситуація для українців Буковини.

Із кінця XIX ст. політичне життя в регіоні розвивалося подібно до галицького. Українські політичні партії Буковини були тотожні галицьким. Так, у 1906 р. постали радикальна (Т. Галіп, І. та О. Поповичі, Н. Бігарій) та соціал-демократична (О. Безпалко, Г. Андріящук, М. Гаврищук та інші) партії.

Степан Смаль-Стоцький

ЦІКАВІ ФАКТИ

Завдяки діяльності членів Товариства Св. Василія Великого в Закарпатті з'явилися перші періодичні видання. Усі його видання друкувалися «язичієм». Головним завданням товариство вважало «написання, укладання, видання... і поширення книг шкільних... будь-яке укладання мовами російською і мадярською таких повчальних корисних книг... і часописів».

У 1908 р. почала діяти національно-демократична партія (С. Смаль-Стоцький, барон М. Василько, О. Попович, Є. Пігуляк та інші), яка стала провідною політичною силою в краї.

Жваву національно-просвітницьку діяльність здійснювали різноманітні українські студентські, жіночі, учительські, церковні, театральні, музичні, спортивні та інші організації, яких напередодні Першої світової війни налічувалося щонайменше 590.

Отже, українці Буковини протягом XIX — початку XX ст. зробили значний крок у перетворенні українців на національно свідому частину української нації.

6. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В ЗАКАРПАТТІ. Після угорської революції 1848—1849 рр. австрійська влада змушена була погодитися на деяке розширення демократичних свобод, задоволення певних національних інтересів народів, зокрема закарпатських русинів. Останнім навіть було дозволено обіймати урядові посади. Скориставшись ситуацією, русинська інтелігенція Закарпаття розгорнула діяльність із поширення освіти серед народу, захисту й розвитку рідної мови, звичаїв, віри та церкви.

З ініціативи О. Духновича в 1862 р. було створено Товариство Івана Хрестителя, а в 1866 р. — Товариство Св. Василія Великого. Останнє відіграло значну роль у призупиненні політики денаціоналізації угорського уряду. Ще до свого офіційного оформлення товариство розгорнуло широку видавничу та просвітницьку діяльність. У 1865 р. вийшла друком «Грамматика письменнаго русскаго языка» К. Сабова, яка на тривалий час стала підручником для середніх шкіл Закарпаття, а в 1890 р. — «Русская грамматика и читанка» того самого автора.

Проте послаблення тривало недовго. Після утворення Австро-Угорської монархії угорська влада почала наступ на права закарпатських русинів. Протягом короткого часу було ліквідовано всі здобутки русинів 40—60-х рр. XIX ст. Розпочався наступ на греко-католицьку церкву Закарпаття: було здійснено невдалу спробу запровадити угорську мову в богослужінні. У 1868 р. угорський парламент прийняв закон про рівноправність національностей, згідно з яким усі громадяни Угорщини в політичній площині становили «неділиму єдину мадярську націю». Насильницьку мадяризацію неугорських народів зробили майже державною національною політикою. Угорський наступ виявився таким потужним, що на початку XX ст. повністю зникла шкільна освіта народною мовою, а Товариство Св. Василія Великого в 1902 р. припинило діяльність.

Особливо гостро постала проблема дослідження історії Закарпаття для обґрунтування історичних прав русинів на політичне існування, пробудження в них національної самосвідомості. Із початку XIX ст. не було видано жодного дослідження з історії краю. Вагомий внесок у вирішення цього завдання зробили історики і церковні діячі Анатолій Кралицький та Іоанн (Іван) Дулішкович. Тритомна праця І. Дулішковича російською мовою «Історичні риси Угро-Росіян» стала важливим доказом історичних і політичних прав населення краю.

Анатолій Кралицький

Іоанн Дулішкович

Важливий внесок у збереження національної самосвідомості населення краю, відстоювання його інтересів зробили також А. Дешко, І. Раковський, І. Сільвай, О. Митрак та інші.

7. ВЗАЄМОДІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ ТА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у другій половині XIX ст. Важливим здобутком національного руху в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях стало те, що він розвивався як єдиний, незважаючи на всі відмінності менталітету населення й політичного становища земель.

Вирішальним значенням для цього була згода двох політичних еліт — наддніпрянської та західноукраїнської — творити спільну націю. Західноукраїнці черпали з Наддніпрянщини інтелектуальний потенціал, наддніпрянці розбудовували в Галичині «український П’ємонт». Проте цей процес був непростим, стикався зі значними перешкодами, долав численні суперечності, але заклав основи формування єдиної модерної української нації.

Висновки

• В останній чверті XIX ст. тривало подальше становлення українського руху. У 1890 р. було засновано першу політичну партію — Русько-українську радикальну партію.

• Наприкінці XIX ст. всі провідні українські партії Галичини включили до своїх програм положення про незалежну соборну Україну.

• Завдяки спільним зусиллям галичан та наддніпрянців Галичина перетворилася на «український П'ємонт».

• Стрімко розвивався український національний рух у Північній Буковині, який наприкінці XIX ст. перейшов на народовські позиції. У той самий час під тиском правлячих кіл Угорщини українських рух у Закарпатті поступово згасав.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Хто започаткував радикальну течію в українському русі? 2. Яку назву мала перша українська партія? Коли вона виникла? 3. Укажіть хронологічні межі «нової ери» українсько-польських відносин. 4. Розкажіть про І. Франка як політичного діяча. 5. Хто був автором брошури «Україна irredenta»? 6. Які українські парти були створені наприкінці XIX ст.? 7. Коли в програмах українських партій Галичини з'явилося положення про необхідність боротьби за незалежну соборну Україну? 8. Назвіть основні досягнення українського руху на західноукраїнських землях наприкінці XIX ст. 9. Що означає вислів «український П'ємонт»?

10. Що зумовило появу радикальної течії в українському русі наприкінці XIX ст.? Якою була мета її діяльності? 11. Якими були причини й наслідки «нової ери» в українсько-польських відносинах? 12. Визначте роль І. Франка в розвитку політичної думки на західноукраїнських землях. 13. Як складалися відносини між греко-католицькою церквою та різними течіями українського руху? 14. Яку роль відіграв український рух на західноукраїнських землях у загальноукраїнському русі?

15. Охарактеризуйте процес становлення українських політичних партій, дайте їх класифікацію. 16. Порівняйте розвиток українського руху в Буковині, Галичині, Закарпатті. Де український рух досяг найбільшого успіху та чому? 17. Складіть розгорнутий план за темою «Український рух на західноукраїнських землях в останній чверті XIX ст.».

18. Чи вдалося українському руху перетворити Галичину на «український П'ємонт»? 19. Українські діячі кінця XIX — початку XX ст. називали Закарпаття «пораненим братом». Як ви вважаєте, чому?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно