§ 3. ПОЧАТОК ПРОМИСЛОВОГО ПЕРЕВОРОТУ

1. Особливості промислового перевороту в Наддніпрянській Україні

Від мотики до конвеєра. Промисловий переворот - це перехід у виробництві від ручної праці до машинної; від мануфактури до фабрики; формування нових соціальних верств - підприємців і найманих робітників. Особливість промислового перевороту на українських землях полягала в поступовому переході від поміщицької мануфактури до капіталістичної фабрики.

Цей процес у Наддніпрянській Україні розпочався у 1830-х і тривав до 1880-х років. Упродовж цього періоду відбулися помітні зрушення в розміщенні підприємств та в складі їх власників. Зокрема, якщо до середини 1840-х років майже 3/4 підприємств належали переважно поміщикам і були розташовані в селах та містечках, то надалі їх будували в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та заможні селяни. Змінився і характер праці, що використовувалася. Кріпосний селянин поступився найманому робітникові. На зміну натуральному господарству приходило товарне виробництво й ринкові відносини.

З’ясуйте зміст поняття «промисловий переворот у Наддніпрянській Україні».

В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала в запровадженні у виробництво досягнень науки та техніки. На українських землях перші ознаки промислового перевороту проявилися в цукровій промисловості. У виробництві цукру використовувалися машини для подрібнення буряків, гідравлічні преси для віджимання соку.

Підприємці - це особи, котрі займаються підприємництвом, тобто проявляють ініціативу, займаються систематичною, на власний ризик, діяльністю з виробництва продукції чи надання послуг з метою одержати прибуток.

Наймані робітники - група людей, які живуть за рахунок того, що продають свою власну працю, наймаючись до власників виробництв.

Товарне виробництво - таке виробництво, коли продукція виробляється не для власного споживання, а для продажу.

Ринкові відносини - економічні відносини, які забезпечують продаж товарів на основі попиту та пропозиції.

Документи та матеріали

Перші в Україні цукробурякові підприємства були засновані в 1824 р. До 1840-х років цукроварні будували виключно поміщики. Володіючи землею для вирощування буряків і використовуючи дармову робочу силу кріпаків, поміщики одержували значні прибутки, незважаючи на примітивність цих виробництв.

Найбільшими та найкраще організованими цукробурякові виробництва були у графа О. Бобринського. «В особі Олексія Олексійовича поєднується блискуча освіченість, висока культура, уроджене вільнодумство, талант і невичерпний дух дослідника», - писав про графа поет П. Вяземський.

Він народився у дворянській родині; закінчив військове училище. 1828 р. вийшов у відставку та оселився у своєму родовому маєтку в селі Михайлівському під Тулою.

О. Бобринського турбувало, що цукор до Російської імперії везли з Європи. 1820 р. за кілограм давали 4 рублі - стільки в ті часи коштувала корова. Граф був добре обізнаний із цукробуряковою справою у Франції та Німеччині, знав про перші спроби цукроваріння в Російській імперії. Він захоплювався фізичними й хімічними дослідами, працював над власного технологією цукроваріння; займався дослідницькою роботою з вирощування буряків. Свою діяльність у цукровій галузі О. Бобринський почав з поліпшення цукристості сировини. Йому вдалося у власному господарстві підняти вміст цукру в буряках від 12 до 16 %. Граф був одним з піонерів переведення буряків з грядки в польові умови. Крім того, він конструював нові сівалки й розпушувачі. Винайдений ним плуг отримав назву «плуг Бобринського» і був удостоєний медалі на Всесвітній виставці в Парижі.

Портрет О. Бобринського. Художник П. Соколов. 1830-ті роки

У Михайлівському морози не давали визріти бурякам. Тож граф вирішив перевезти завод у тепліші краї - у містечко Смілу Київської губернії (нині Черкаська область). Ці земельні володіння були приданим його дружини. О. Бобринський на Смілянщині побудував: Балаклійський (1838), Смілянський (1838), Грушківський (1845) та Капітанівський (1846) цукрові заводи. Завод у Смілі виробляв цукор у вигляді як рафінаду, так і цукру-піску. На підприємствах графа працювало 2500 робітників. При кожному заводі було зведено лікарні, школи, їдальні, лазні, церкви. О. Бобринський дбав про певний освітній рівень своїх робітників і відносний добробут, бо хотів мати вправних і надійних працівників. На цукроварнях робочий день тривав 12 годин; широко використовувалася праця підлітків; за будь-яку провину робітників штрафували.

При Капітанівському заводі було засновано селекційну станцію, що займалася виведенням нових, більш цукристих, сортів буряку. З метою донести свої думки до більш широкого кола людей О. Бобринський написав книжки: «Статистичні матеріали для історії цукробурякової промисловості», «Про застосування системи охоронної та вільної торгівлі в Росії».

Чи можна вважати О. Бобринського послідовником епохи Просвітництва? Які факти біографії стверджують або спростовують цю тезу? Доберіть факти, що характеризують О. Бобринського як підприємця.

Промисловий переворот поступово охоплював і сукняну промисловість. На початку століття провідну роль тут відігравали поміщицькі мануфактури, якими опікувався уряд. Це було пов’язано з активною зовнішньою політикою та потребою забезпечення армії та флоту сукном. Завдяки проникненню в цю галузь купецького капіталу стали виникати нові типи виробництв. На Поділлі в Дунаївцях та на Чернігівщині у Клинцях сформувалися два центри українського сукнарства. На початку 1840-х років на цих підприємствах використовували парові машини.

Ці самі чинники визначали темпи розвитку винокурної та тютюнової галузей.

Часті війни Російської імперії сприяли підвищеному попиту на продукцію військової промисловості. Постачальниками російської армії стали київський завод «Арсенал», луганський чавуноливарний, шосткинський пороховий, миколаївські канатний і суднобудівний заводи.

Промисловість у містах спочатку орієнтувалася на задоволення потреб населення у товарах повсякденного вжитку. Дрібнотоварне виробництво, організоване міщанами й купцями, постачало мило, свічки, оброблену шкіру, інші товари.

Завод «Арсенал». Головний вхід. Світлина XIX cт.

Документи та матеріали

У Катеринославі було засновано фабрику паперових виробів міщанина Постного (1817). Вона працювала на імпортованій з Америки бавовні. Підприємець використовував вільний найм робітників. 1819 р. на фабриці було 12 верстатів та 19 робітників. У різні роки тут працювало 15-30 вільнонайманих робітників. 1832 р. місцевий купець М. Заславський заснував механічні майстерні та чавуноливарний завод. Це було перше в місті підприємство такого профілю. Тут вироблялися віялки, молотарки, устаткування для млинів. Від цього заводу отримала назву одна з найстаріших вулиць міста - Ливарна.

У Харкові функціонували два ливарно-механічних заводи, у Києві почав працювати завод, який виготовляв парові котли, гідравлічні преси. Упродовж першої половини XIX ст. відбулися зміни в металургійній галузі. Почав формуватися новий центр української металургії на Півдні. Він базувався на залізній руді Криворіжжя та кам’яному вугіллі Донецького кряжа.

Схарактеризуйте розвиток промислового виробництва в Наддніпрянській Україні.

Перша половина XIX ст. позначилася формуванням підприємців. Переважали російські представники - Бубнови, Дехтярьови, Серебрякови, Шведови. З’являється національна українська буржуазія, відомі представники якої - Симиренки, Терещенки, Яхненки, Харитоненки - посідали провідні позиції в переробній промисловості, вкладали свої капітали у виробництво сільськогосподарських машин, пароплавів та в інші галузі.

Яхненки-Симиренко. Серед фундаторів цукроваріння в Україні були брати Степан, Кіндрат, Терентій Яхненки та Федір Симиренко, який одружився на їхній сестрі Анастасії. Яхненки походили зі Сміли. Їхній батько Михайло шив чоботи, торгував кожухами. Щоб викупити із кріпацтва себе, дружину, трьох синів і двох дочок, він витратив усі заощадження.

Чавуноливарний завод. Поштівка XIX ст.

Федір Симиренко був родом із Городища. За переказами, предком родини був запорожець, якого вороги прозвали «семируким» за відчайдушну відвагу і силу. Ф. Симиренко був кріпаком, хоча його батько Степан був козаком-запорожцем, який відмовився присягнути на вірність російській імператриці Катерині II, за що його позбавили всіх привілеїв, козацьких вольностей і власного маєтку. Він почав чумакувати і в дорозі загинув, а його дружину і шістьох дітей віддали в кріпацтво. Ф. Симиренко, працюючи на М. Воронцова, домігся дозволу на оренду млинів на р. Вільшанка (притока Дніпра). Млини стали давати дохід, і це уможливило на зароблені гроші викупити себе і своїх родичів із кріпацтва.

Які риси вдачі Михайла Яхненка та Федора Симиренка допомогли їм стати вільними людьми?

Фірма. У 1840-х роках засновано комерційну фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Ф. Симиренко і С. Яхненко, як грамотні люди, вели діловодство і бухгалтерію, а Кіндрат і Терентій Яхненки займалися практичними справами, купівлею-продажем. Родина була віруючою. Молитвою починали і закінчували роботу. У неділю не працювали, відвідували церкви і монастирі, допомагали бідним. У голодний 1830-й рік безкоштовно впродовж кількох місяців майже 10 тис. довколишніх селян наділяли борошном зі своїх млинів. Сім’я мала дружні стосунки з графом О. Бобринським. За прикладом останнього вирішили взятися за виробництво цукру.

Схарактеризуйте діяльність фірми «Брати Яхненки і Симиренко».

Зміни в сімейній справі пов’язані з ім’ям старшого сина Ф. Симиренка - Платона.

Платон Симиренко народився в містечку Смілі Київської губернії (нині Черкаська область). Закінчив один з найкращих у ті часи навчальних закладів - пансіон Золотова в Одесі. Планував вступити до Московського університету, але батько рішуче відмовився підтримувати його в цьому задумі, боячись відходу сина від родинної справи. Тоді Платон Симиренко долучається до ведення справ фірми, їздить із дорученнями за кордон. 1839 р. він вступає до Політехнічного інституту в Парижі і повертається на батьківщину інженером-технологом.

Фірма вирішила побудувати перший у Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод на орендованій землі в с. Ташлику (нині Смілянський район Черкаської області). 1843 р. цукроварня розпочала виробництво. Ташлицька цукроварня була першим пісково-рафінадним заводом на парових двигунах у країні і була обладнана передовою західноєвропейською технікою. Власники фірми не шкодували грошей на оплату праці робітників і службовців. Нагляд за виробництвом і справами вела родина, маючи в особі Платона Симиренка технічного керівника, який виявився ще й талановитим конструктором.

Платон Симиренко

Документи та матеріали

У день одруження (1847) з Тетяною Іванівною Овчинніковою Платон Федорович у мліївському саду посадив яблуневе зернятко. Яблунька стала талісманом сім’ї. Її пагони прищеплювали у своїх садах друзі та знайомі.

Порівняйте діяльність двох поколінь родини Яхненків-Симиренків (в особах Федора та Платона Симиренків).

Мліїв. Зі спорудженням у 1848 р. пісково-рафінадного і машинобудівного заводів у с. Млієві (нині Городищенський район Черкаської області) фірма вступила в період свого найвищого розквіту. На мліївських підприємствах працювало близько 5 тис. осіб. Підприємства було оснащено передовим устаткуванням, яке замовлялося за кордоном. Обладнання вимагало відповідного обслуговування, тому було побудовано машинобудівний завод. Він не тільки займався ремонтно-технічним обслуговуванням своїх підприємств, а й будував парове та інше устаткування, фабричні та сільськогосподарські машини своєї чи вдосконаленої конструкції. Згодом фірма розпочала також будівництво металевих пароплавів і започаткувала модерне пароплавство на Дніпрі. Свій перший пароплав власники назвали «Українець».

Фірма постачала цукор, машини та інше устаткування по всій імперії і утримувала цілий штат комісіонерів (представник фірми, який за дорученням і за певну винагороду укладає від свого імені торговельні угоди). Одні з них були роз’їзні, а решта працювали в торговельних філіях фірми у Харкові, Одесі, Кременчуці, Миколаєві, Севастополі, Бердичеві, Ростові й Москві. Пароплави, баржі та баркаси фірми курсували Дніпром.

Заводоуправління Мліївської цукроварні. Світлина XIX cт.

Етикетка цукрової продукції

Містечко. На тлі довколишньої кріпаччини і загальної відсталості в імперії мліївські підприємства Яхненків-Симиренка були не тільки промисловим чудом, а й винятковим побутово-суспільним явищем та неабияким культурним центром. Поруч із будівлями цукрового та машинобудівного заводів розташувалося фабричне містечко зі зразково впорядкованими гуртожитками для самотніх робітників і окремими будинками для сімейних.

На заводах було відкрито безкоштовну лікарню на 100 ліжок; 6-класні школи для дівчат і хлопців, де викладання велося за програмою технічних училищ; бібліотеку; церкву і театр. Учителів до шкіл старанно добирали з-поміж молоді, і більшість із них мала університетську освіту. У місцевій крамниці можна було придбати все необхідне.

Документи та матеріали

У сторонніх викликали подив демократичність і європейськість власників фірми. Польського публіциста Т. Падалицю найбільше вразило товариство цих «улюбленців долі», як він їх називав, «оточених усім, що можуть дати мода, розкіш, мистецтво, література». «Англійці, французи, німці, росіяни, поляки, бородаті московські купці, євреї, поміщики - найбільш протилежні верстви за освітою, заможністю і стилем життя, постійно зустрічаються тут у їдальні за чаєм, сидять у вітальнях за преферансом. У нас, де класове розмежування дійшло до того, що цілі покоління виховувалися під цим впливом, і де нічого їх не єднає, ця суміш надзвичайно дивовижна і дає безліч рідкісних видовищ споглядачу, яким я був не раз», - наголошував Т. Падалиця.

Поміркуйте, які факти з життя мліївського товариства найбільше вразили польського публіциста.

На кінець 1840-х - початок 1850-х років припадає найбільший розквіт фірми. Сучасник і автор цікавих спогадів П. Клебановський писав: «Усі знають фірму "Рафінадний цукор братів Яхненків і Симиренка”: у кожній крамниці на видному місці красувалися конусоподібні голови цукру відомої фірми, кожне велике місто Росії, як, наприклад, Москва, Харків, Нижній Новгород, Кременчук, Одеса, мало у себе величезні склади цукру у власних будинках цієї фірми; діяльність її відома була й за кордоном; цвіла вона, як рідкісна квітка, живила вона тисячі народу».

Як ви вважаєте, у чому полягали причини успіху родинної справи Яхненків-Симиренка?

2. Соціально-економічний розвиток Півдня України

Українське Ельдорадо. До останньої чверті XVIII ст. Південна (Степова) Україна різко відрізнялася від інших регіонів. Причина цього полягала в тому, що південні землі не були місцем осілого життя. Це було «дике поле», яке заселяли татари та запорожці. Навіть після ліквідації Запорозької Січі (1775) і Кримського ханства (1783) ця територія продовжувала бути прикордонням. Водночас висока родючість ґрунту та близькість до моря створювали можливості для ефективного економічного розвитку та виходу на європейський ринок.

Поштовхом для економічного зростання Південної України став попит ринку в збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах.

Завдяки поєднанню сприятливих умов Південь України довгий час вважався Ельдорадо, де можна було досить легко і швидко розбагатіти. Три південноукраїнські губернії - Таврійська, Херсонська, Катеринославська - мали найвищі в Російській імперії показники приросту населення. До цих регіонів приїздили вільні люди, які були охоплені духом підприємництва. Саме це створило особливу суспільну атмосферу на півдні України, яку, на думку вчених, можна порівняти хіба що з Клондайком.

Ельдорадо (від ісп. eldorado - «золочений», «золотий») переносно - країна казкових багатств і чудес.

Документи та матеріали

Клондайк (англ. Klondike) - регіон, що розташований на території Юкон, на північному заході Канади. Став відомим завдяки «золотій лихоманці» - пошукам золота. Надалі слово «клондайк» або словосполучення «відкрити клондайк» стало позначати місце, повне незліченних скарбів.

Вільнолюбні настрої на зразок тих, якими відзначалося запорозьке козацтво, продовжували жити серед мешканців чорноморських степів у XIX ст. Сільське господарство в основному розвивалося на підприємницьких засадах, хоча відробітки також мали місце. Виникнення на Півдні України великих районів комерційного зернового господарства свідчило про зростання товарного землеробства взагалі, збільшення внутрішнього ринку сільськогосподарських товарів.

Царський уряд різними способами сприяв заселенню Півдня України. За імператорськими указами, для освоєння південних земель проголошувалася амністія та надавався притулок кріпакам-утікачам, купці, міщани і всі, хто приїздив із-за кордону, отримували кількарічні пільги.

Великі надії пов’язувалися з переселенням на ці землі іноземців, які мали сприяти економічному зростанню Південної України. 1789 р. до Катеринославського намісництва з Нідерландів прибули меноніти - представники протестантської релігійної течії. Їм було надано значні пільги, які полягали у свободі віросповідання, звільненні від рекрутської повинності, від сплати податків на 10 років; також надавалися різні субсидії грошима та продуктами.

Згодом почалося переселення німецьких колоністів та інших етнічних груп. 6 квітня 1800 р. у Катеринославі було відкрито Контору опіки новоросійських іноземних поселенців, яка контролювала цей процес. Частина новоприбулих колоністів осіла в губернському центрі, зайнявши невдовзі вагомі позиції у промисловості міста.

З’ясуйте, за яких обставин на Півдні України розвивалося ринкове господарство.

3. Порто-франко Одеси

Чорноморська Пальміра

Документи та матеріали

Пальміра - стародавнє місто в Сирії, засноване в одній з оаз північної частини Сирійської пустелі, біля підніжжя масиву Джабал-Абу-Руджмайн (близько 215 км на північний схід від Дамаска). Нині на її місці лежить містечко Тадмур. Грецька назва Пальміра є перекладом оригінальної арамейської назви Тадмур (пальма).

У переносному значенні Пальмірою називають місто, архітектура якого вражає розкішшю та монументальністю.

Назва міста Одеса вперше згадується 21 січня 1795 р. Існує кілька версій про її походження, проте найбільш достовірним вважається припущення, що місто виникло на місці давньогрецької колонії Одесс.

Уведення режиму порто-франко в Одесі виділило її із загальної митної території Російської держави. У зоні порто-франко товари дозволялося не тільки вивантажувати, зберігати, а й перепаковувати і переробляти. Біля витоків порто-франко в Одесі стояв А. де Рішельє (1766-1822).

У доповідній записці Олександру І він ще в 1814 р. виклав свої плани, що потрібно зробити для процвітання Чорноморського регіону. Порто-франко, за задумом Рішельє, незважаючи на військові та політичні негаразди, мало залучити на південь Росії капітали з інших держав. До того ж іноземці повинні були стати для місцевих промисловців добрими вчителями і прикладом ведення справ. Рішельє також попереджав про необхідність встановлення карантинів, які будуть перешкоджати виникненню інфекційних захворювань, епідемій чуми.

Практична гавань в Одесі. Поштівка кінця XIX cт.

Система порто-франко мала слугувати поштовхом для розвитку вільної торгівлі. Торговці за таких умов не приховували своїх товарів, аби уникнути мита, та не шукали обхідних шляхів. Це мало забезпечити стрімкий вихід на середземноморський, тобто південноєвропейський, товарний і грошовий ринки за рахунок експорту сільськогосподарської продукції та імпорту потрібних імперії товарів.

Зусилля Рішельє і його наступника графа Ланжерона увінчалися успіхом. Указом від 16 квітня 1817 р. Одесі і її порту було даровано права і свободу торгівлі, присвоєно порто-франко. Одеське порто-франко почало діяти 15 серпня 1819 р. і проіснувало 40 років.

Порто-франко (з італ. - «вільний порт», «вільна гавань») - режим, за якого порт, місто або інша територія мають право безмитної купівлі-продажу товарів.

Документи та матеріали

«У звичайному порту ввіз товарів з-за кордону включає низку бюрократизованих процедур, як-от: контроль та оцінка вартості товарів чиновниками, сплата митного збору, нерідко - карантинний огляд увезеної продукції. Усі ці процедури є вкрай небажаними для більшості торговців... Тож не дивно, що можливість скасувати частину з перерахованих вище процедур отримала позитивний відгук майже в усіх верств населення...» - зазначає дослідник В. Соколовський.

Ще однією перевагою порто-франко було пряме сприяння розвитку місцевої промисловості. Купці, привозячи товари до безмитного порту, були майже впевнені, що їх розкуплять, завантажувалися товаром (переважно зерном) та від’їжджали. З імпортних товарів стягувалися податки - спочатку в розмірі 1/5, а з 1841 р. - 2/5 митного збору.

Натомість місцеві підприємці, маючи можливість купувати закордонну сировину без митних зборів, могли відкривати фабрики та заводи, що працювали на цій сировині. В Одесі налагодилося виробництво миловаріння, почала розвиватися швейна та ткацька промисловість.

Також можливості порто-франко використовувалися сільськогосподарськими виробниками, котрі мали змогу збувати збіжжя, що дуже сприяло розвитку сільськогосподарських промислів Херсонщини та суміжних із нею губерній.

Дайте визначення поняття «порто-франко».

Пам’ятник А. де Рішельє в Одесі

Одеса. Поштівка кінця XIX - початку XX cт.

За рахунок прибутку, отриманого від порто-франко, місто багатшало та розбудовувалося. До запровадження «вільної гавані» максимальний дохід, отриманий міською казною за рік, сягав 482 тис. рублів, у 1850-х роках - 3 млн 325 тис. рублів. За обсягами вивезення за кордон пшениці Одеса посідала перше місце в Російській імперії (від 1874 р. - і в Європі).

З Наддніпрянської України експортували зерно, цукор, вовну, худобу, птицю, шкіру, посуд, смолу, рибу, плуги, а імпортували (ввозили) меблі, машини, тютюн, каву, цитрусові, горіхи, вина. Частка українських товарів у загальноросійському експорті становила 70 %, вовни - 60 %.

Документи та матеріали

«До одеської пристані 1837 р. причалило 650 кораблів, з яких половина була італійські (переважно під австрійським і сардинським прапорами); за ними були англійські та грецькі судна. Експорт найбільше складався з пшениці (до Англії та Італії), лою (до Англії) і вовни. Імпорт - з мануфактури та колоніальних товарів. Товарний обіг одеської пристані дорівнював Ризі, а з російських поступався лише Петербурзькому», - писав німецький учений-мандрівник Й.-Г. Коль про одеський порт, який відвідав 1838 р.

Які факти свідчать, що одеський порт був міжнародний?

Найрізноманітніші іноземні товари, які ввозилися до імперії через Одесу, потім поширювалися не тільки по всій Росії, а й транзитом до Австрії, а через Кавказ - до Персії.

Кількість населення Одеси впродовж 1823-1849 рр. зросла у 2 рази і досягла 8 тис. І це незважаючи на війну 1828-1829 рр., епідемії чуми (1829; 1837), холери (1830; 1848-1849), неврожай 1833 р. У першій половині XIX ст. Одеса стає четвертим за величиною містом Російської імперії після Петербурга, Москви і Варшави.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Що було раніше: початок промислового перевороту в Наддніпрянській Україні чи отримання Одесою статусу порто-франко?

2. На землях яких сучасних областей України відбувалося становлення цукрової промисловості?

3. Дайте визначення понять: «товарне виробництво», «ринкові відносини».

4. Поміркуйте, чому промисловий переворот називають революцією.

5. Схарактеризуйте ступінь розвитку індустріального суспільства в Наддніпрянській Україні в першій половині XIX ст.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно