§ 35. УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ В 1907-1914 рр.

1. Посилення національного гніту

Пореволюційний період (1908-1913) позначено посиленою увагою російського уряду до проявів національних рухів імперії; пильну увагу привертав і український. Було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де його запровадили під час революції. Не дозволялося навіть тлумачити українською мовою незрозумілі для учнів слова. Цензура заборонила вживати в публікаціях слова «Україна», «український народ». Влада повсюди закривала «Просвіти», забороняла продаж українських видань, зокрема Біблії українською мовою, проведення вечорів, концертів, інших масових заходів з використанням української мови, навіть збирання коштів серед населення для спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Каневі. Учасники національного та революційного рухів жорстоко переслідувалися - країна вкрилася шибеницями, що дістали назву «столипінські краватки».

Документи та матеріали

«Сучасній людині трудно уявити ту міру адміністративного розпашення, яку за вказівками згори виявляли усі місцеві представники адміністрації. Почалася боротьба з українством, і в першу чергу з українською мовою на всьому приступному фронті. Заборонялися «Просвіти», клуби, не дозволялося друкувати українські оповістки, співати пісні не лише на концертах, але й просто на вулиці по селах; українським кобзарям заборонялося співати по ярмарках, школярам не вільно було співати колядок; учителі одбирали у школярів Євангелія в українській мові і т. п.», - писав сучасник тих подій О. Лотоцький.

У цей час активізували діяльність позапартійні праві організації, що ґрунтувалися на ідеях великодержавного шовінізму. Так, діячі Клубу російських націоналістів, який виник у 1908 р. в Києві і згодом відкрив за підтримки влади відділення в багатьох містах України, намагалися довести українцям, що вони гілка єдиної російської народності, яка має спиратися на православ’я і гуртуватися навколо єдиного монарха. Таких самих поглядів дотримувалися й члени інших подібних об’єднань - «Союза Михаила Архангела», «Союза русского народа». Усі російські партії, незалежно від їхніх програмних завдань, виступали проти будь-яких українських домагань, захищаючи «єдину і неділиму Росію».

Документи та матеріали

«Взагалі вся московська людність ворожо ставилася до відродження української нації, і кожна течія чи партія мотивувала це чи виходила зі свого штандпункту. Крайні праві, "чорносотенці”, гостро і брудно боролися з українством, виходячи з того, що в Росії повинен бути "один царь, одна вєра і один народ”; ліберали протидіяли делікатніше, але твердо стояли за "єдиную неділимую Росію” і боялися всього того, що загрожує цілости її; а крайні ліві гаряче виступали проти національних рухів "во імя єдинства пролєтаріята”», - згадував Є. Чикаленко.

Політика русифікації оформилася законами III Державної думи, у якій кількісно переважали депутати-поміщики. До того ж більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями тяжіли до великодержавних правих партій і були членами чорносотенних організацій. 1908 р. ця парламентська більшість відхилила запропонований депутатами з України законопроект про введення в початкових школах викладання українською мовою. Також було провалено пропозицію депутата Думи, авторитетного професора історії Київського університету І. Лучицького запровадити в Україні ведення судочинства українською мовою.

20 січня 1910 р. видано циркуляр про заборону діяльності на всій території Російської імперії організацій та товариств «інородців». П. Столипін заявив, що основне завдання «російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України на автономних національно-територіальних основах».

Чим була зумовлена боротьба влади з національними рухами?

2. «Справа Бейліса»

Діячі українського національного руху виступали проти проявів шовінізму стосовно інших народів, які мешкали в Україні. Зокрема, у 1913 р. у Києві відбувся судовий процес над робітником єврейської національності М. Бейлісом, інспірований чорносотенними організаціями, щоб збурити антисемітські настрої у суспільстві. У липні 1911 р. його звинуватили у вбивстві православного хлопчика для виконання єврейського релігійного ритуалу. Чорносотенна преса розгорнула шалену антисемітську агітацію, закликаючи до єврейських погромів. Оскільки справа була явно сфальсифікована урядом, то на захист Бейліса стала вся прогресивна громадськість, у тому числі українські діячі культури М. Коцюбинський, М. Заньковецька, М. Садовський. Російський журналіст та публіцист В. Короленко написав відкритого листа в газету «Речь» під назвою «К русскому обществу. По поводу кровавого навета на евреев», під яким підписались А. Андреєв, О. Блок, О. Купрін, Д. Мережковський, О. Толстой, В. Вернадський, М. Туган-Барановський. М. Бейліс провів під слідством 2 роки. 1914 р. суд присяжних виправдав підсудного.

Антиукраїнська репресивна урядова політика тривала й після вбивства її головного ідеолога П. Столипіна, яке скоїв у Києві в 1911 р. Д. Богров.

1913 р. скасування національних обмежень в Україні вимагали кадет П. Мілюков, есер О. Керенський, більшовик Г. Петровський і навіть волинський єпископ Російської православної церкви Никон.

Чому «справа Бейліса» мала гучний розголос у суспільстві?

Мендель Бейліс під арештом. Світлина 1911-1913 рр.

2. Український політичний та національно-культурний рух у 1907-1914 рр.

Поліцейські репресії не ліквідували повністю найчисленнішу українську партію УСДРП. Як зазначалось у спеціальній записці департаменту поліції «Про становище в УСДРП», розісланій у 1910 р. всім губернаторам і начальникам охоронних відділів українських губерній, уже з 1908 р. почали виявлятися ознаки, які вказували на зусилля колишніх членів цієї партії щодо її відновлення. Цей рух набув поширення серед українських студентських земляцтв. В їхньому середовищі почали виникати соціал-демократичні групи, члени яких узялися за відновлення колишніх партійних зв’язків. Водночас члени партійних робітничих осередків, котрим вдалося уникнути арештів, почали відновлювати соціал-демократичні робітничі організації. Департамент поліції стурбовано визнавав, що результатом цієї первинної роботи стало створення Організаційного комітету українських соціал-демократів вищих навчальних закладів Росії і Київської робітничої організації, які доручили своїм представникам скликати партійну нараду, аби зібрати сили й висвітлити сучасний стан Української соціал-демократичної робітничої партії. Згадана нарада відбулася влітку 1909 р. у Львові. Вона ухвалила кілька постанов, які мали сприяти відродженню партії та налагодженню роботи місцевих організацій.

У листопаді 1910 р. побачив світ перший номер журналу «Наш голос» - нового періодичного загальнопартійного органу УСДРП. Друкувався він у Львові на кошти Л. Юркевича, котрий фактично й керував його підготовкою, редагуванням та виданням. Протягом 1910-1911 рр. вийшло дванадцять номерів «Нашого голосу», у яких було вміщено низку теоретичних статей В. Винниченка, Л. Юркевича, Д. Закопанця, Ю. Бачинського та інших провідних партійних діячів.

Водночас на Наддніпрянщині набирала сили самостійницька течія в українському русі, найяскравішим представником якої був В. Липинський.

ПЕРСОНАЛІЇ

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882-1931)

Історик, політолог, громадсько-політичний діяч. Закінчив філософський факультет Краківського університету, навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві, член НТШ (1914). Автор понад 200 наукових праць, у яких сформулював політичну доктрину українського консерватизму. Вважав, що політичним ідеалом для України була б спадкова монархія на чолі з гетьманом як символом української національної ідеї. Провідна думка в доктрині В. Липинського: «... ніхто нам не збудує державу, коли самі собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути».

В’ячеслав Липинський

Як ви розумієте вислів «... і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути»?

В. Липинський був прихильником суверенної української державності. Обґрунтовуючи необхідність побудови української держави, він показав залежність інтересів народу від того стану, у якому ця держава перебуває. Він вважав, що національна держава відіграє ключову роль у розвитку суспільства, тому всі здобутки в культурі, економіці та політиці минулого й сучасності пов’язував з історичними періодами, коли Україна мала державність. Перебування у складі інших держав, на його думку, негативно впливало на розвиток українського суспільства.

Ще одним українським громадським діячем, який вийшов на політичну арену на початку XX ст., був уродженець Мелітополя Д. Донцов (1883-1973). У своїх поглядах він еволюціонував від прийняття соціалістичних і марксистських ідей до їх повного заперечення. Став ідеологом крайніх правих рухів, фундатором світоглядної складової Організації українських націоналістів. Д. Донцов вважається творцем інтегрального націоналізму. Він обстоював ідею державної самостійності України, виправдовував будь-які ідеї, спрямовані на зміцнення сили нації. Найвідоміший його афоризм, виголошений у Львові під час виступу на II Українському студентському з’їзді в липні 1913 р., звучав так: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає». Він дуже ревно ставився до зазіхань на особисту свободу. Будучи незаперечним лідером національного руху, Д. Донцов був далекий від повсякденної партійної роботи.

Дмитро Донцов

У чому полягала відмінність суспільно-політичних поглядів В. Липинського та Д. Донцова?

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Установіть послідовність подій:

а) справа Бейліса;

б) столипінська аграрна реформа;

в) утворення ТУП;

г) повстання на панцернику «Князь Потьомкін Таврійський».

2. Доберіть факти, які характеризують антиукраїнську реакцію після революції 1905-1907 рр.

3. Назвіть основні риси політики русифікації українських земель.

4. Порівняйте національно-державницькі погляди М. Міхновського, В. Липинського та Д. Донцова.

5. Оцініть розвиток українського руху протягом 1907-1914 рр.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно