§ 3-4. Cоціально-економічний розвиток

ЗГАДАЙТЕ 1. Коли і в яких регіонах України було введено кріпосне право? 2. Що таке натуральне господарство і в яких соціально-економічних умовах воно існувало?

1. Стан економіки. Криза кріпосництва. На початку XIX ст. Україна залишалася аграрним краєм з багатовіковим досвідом виробництва в галузі землеробства й тваринництва, з величезними потенціальними можливостями. Але її сільське господарство, що ґрунтувалося на праці закріпаченого селянства, переживало занепад. Його ефективність була низькою і не відповідала потребам нового часу. Цей контраст був особливо помітний на тлі прогресивних змін в аграрній сфері Західної Європи. Урожайність у Західній Європі була в кілька разів вищою, ніж у Російській імперії. Гальмом у розвитку сільськогосподарського сектору економіки було збереження великого поміщицького землеволодіння і кріпосного права. Праця із застосуванням примітивних знарядь праці, до того ж з примусу, була малопродуктивною, бо селянство не було зацікавлене в її результатах.

До певного часу така система господарювання влаштовувала поміщиків. їхні порівняно невисокі потреби задовольнялися безпосередньо з власної землі (натуральне господарство). Великі земельні площі поміщикам були непотрібні, бо їхня участь у торгівлі мала епізодичний характер.

Але наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. умови різко змінилися. Життя стало вимагати від поміщиків багато грошей. З’явилися нові товари й послуги, яких у XVIII ст. не було. Дітей віддавали на навчання в університети, інколи і в закордонні. Модним стало виїжджати на курорти, особливо західноєвропейські. Прагнення до комфорту вимагало сучасних меблів, музичних інструментів, картин, бібліотек, дорогого одягу та інших предметів побуту.

Отримати гроші можна було лише шляхом розширення виробництва і реалізації на ринку додаткової продукції. Щоб досягти цього, потрібно змінювати саме виробництво, відмовлятися від застарілих форм його організації і вводити ефективніші. Найголовніше - вивільнити господарську ініціативу селянина, зацікавити його в результатах своєї праці. На Заході вже давно зробили рішучі кроки в цьому напрямі, і це дало змогу створити високопродуктивне сільське господарство. Інакше відбувалося в Україні. Чіпляючись за старі методи, більшість поміщиків вдалася до простого розширення посівних площ, особливо на Півдні, де дедалі більше розорювали степи. При цьому практично нічого не змінювалося в техніці обробітку ґрунтів. Малоефективні знаряддя праці, відсутність добрив не давала змогу збирати високі врожаї.

1. Плуг. Традиційні знаряддя обробітку ґрунту були примітивними. Лише на Півдні України з’явився удосконалений плуг. 2. Чесалка та прядиво.

С. Світославський. Воли на оранці. 1891 р. Упродовж усього XIX ст. основу сільського господарства складало рільництво.

У цих умовах прагнення поміщиків зробити свої господарства прибутковішими виливалося в посилення визиску селян. Збільшилася панщина, яка подекуди сягала 6 днів на тиждень, зростали додаткові повинності селян. У багатьох маєтках з’являлися заводи та фабрики, де кріпаки працювали або після закінчення робіт у полі, або постійно. Працювали також жінки й діти. Поміщиків не цікавило власне господарство селян: їм був потрібен робітник, який міг віддавати панській праці весь час. Це зумовило поширення такої форми експлуатації, як урочна система виконання панщини. Кожен кріпак отримував від поміщицького управителя завдання на день (урок, звідси - урочна система), але, як правило, його доводилося виконувати два, а то й три дні.

Спроби оскаржити дії поміщиків закінчувалися нічим. У Російській імперії діяла заборона кріпакам скаржитися на своїх господарів. Тому «розгляд» позовів нерідко закінчувався покаранням самих селян.

Значна частина селянства Наддніпрянської України (понад 1/3 загальної кількості) належала не поміщикам, а державі (казні). Держава вбачала у своїх селянах джерело коштів для покриття бюджетних витрат і поповнення армії. Потреби як поміщиків, так і держави в першій половині XIX ст. швидко зростали. Вони не знайшли цивілізованих методів посилення ефективності господарства державних селян, щоб через податки збільшити надходження до бюджету. Російське чиновництво пішло тим самим шляхом, що й поміщицтво. Воно винайшло свою форму урочної системи: у 1816 р. в Росії з державних селян стали утворювати військові поселення. У 1817 р. перші військові поселення з’явилися в Україні. У військових поселеннях кожна селянська сім’я повинна була не лише займатися землеробством, а й одночасно утримувати одного-двох солдатів. Усе життя військових поселенців регламентувалося суворим режимом. Військовій муштрі підлягали всі чоловіки віком до 45 років і навіть хлопчики із семирічного віку (кантоністи). Під бій військового барабана поселенці мали вставати і лягати спати, йти на роботу, обідати, палити печі та виконувати всі інші роботи.

Формально поселенці мали працювати три дні на державу, три дні на себе й один день відпочивати. Але «уроки» були такі, що насправді поселенці працювали на державу цілий тиждень. Таким чином, військові поселення стали особливим видом кріпаччини, більш жорстким, ніж той, що існував в інших районах.

І. Їжакевич. Кріпаків міняють на собак. Такі сцени із життя українського села на початку XIX ст. нікого не дивували, були звичними.

Військові поселення в Чугуєві. Селянські будинки й солдатські казарми поруч - ідеал устрою життя в Російській імперії часів Олександра І і Миколи І.

Такі поселення створювалися на Харківщині, Катеринославщині, Херсонщині, Київщині та Поділлі. В Україні було 25 округів військових поселень з 554 тисячами населення. Спроба сформувати самоокупне військо закінчилася повним провалом. У 1857 р. військові поселення ліквідували.

2. Проникнення ринкових відносин у поміщицьке господарство. І все ж життя брало своє. Попри всі спроби поміщиків і влади зберегти кріпосницькі відносини, вони протягом першої половини XIX ст. хоча й повільно, але неухильно руйнувалися. В економіці поступово визрівали ринкові (товарні) відносини. Хоча й із запізненням, але вона виходила на той магістральний шлях модернізації, яким уже впевнено йшла Західна Європа.

Поміщицьке господарство залишалося твердинею кріпосницьких відносин. Разом з тим серед поміщиків було багато таких, які прагнули перебудувати свої маєтки для роботи на ринок.

По всій Україні, особливо на Півдні, зростало виробництво хліба на продаж. Розширювалися посіви технічних культур. У Полтавській і Чернігівській губерніях збільшилися площі під коноплями й тютюном, у Катеринославській і Херсонській - під льоном. У 20-х роках XIX ст. з’являються і швидко розширюються на всьому Правобережжі, Лівобережжі та Слобожанщині плантації цукрових буряків.

Найенергійніше долучалися до товарно-грошових відносин великі землевласники. Розширюючи виробництво, вони виявляли цікавість до технічного вдосконалення (раціоналізації) господарств, зверталися до практики передових вітчизняних та іноземних сільських виробників, знайомилися з досягненнями агрономії та агротехніки, намагалися використовувати сільгоспмашини. Застосовували косарки, віялки, молотарки (спочатку кінні, а потім парові).

Проте раціоналізаторські експерименти здебільшого закінчувалися невдачею.

Причинами цього були: 1) опір селян, для яких раціоналізація означала лише одне - посилення визиску; 2) нестача в поміщиків грошей, потрібних для придбання нової техніки й найму робітників; 3) нестача вільної кваліфікованої робочої сили. Інакше кажучи, на перешкоді раціоналізації стояла кріпосницька система.

Розклад кріпосницької системи супроводжувався обезземеленням селян. На середину XIX ст. близько 25 % селянських родин України були безземельними.

Безземельні селяни шукали заробіток насамперед недалеко від дому: йшли на різні місцеві заводи й фабрики - цукроварні, цегельні, займалися дрібними промислами - виробляли взуття, посуд, полотно, сукно, колеса для возів, та й самі вози, бочки, мішки тощо.

Велику роль у цей час відігравало чумацтво - переміщення товарів на великі відстані гужовим транспортом. Ще наприкінці XVIII ст. воно переросло в торговельно-візницький промисел. Зубожілі селяни шукали в ньому заробітку і ставали чумаками-візниками, а заможні перетворювалися на чумаків-підприємців, господарів власних чумацьких валок і одночасно великих торговців. У середині XIX ст. чумаки постачали в південні порти до 640 тис. тонн хліба щорічно.

М. Каразін. Чумаки в дорозі.

Частина бідноти, не знайшовши роботи вдома, змушена була шукати заняття в далеких відходах. Навесні, перед початком сільськогосподарських робіт, тисячі селян з паспортами від місцевої влади й просто з «відпускними білетами» від поміщиків тяглися, часто з косами на плечах, на заробітки в Степову Україну. Значна частина заробітчан залишалася на сільськогосподарські роботи на все літо. Найбільшу кількість таких робітників постачали Полтавщина й Харківщина.

На селі виділялися заможні селяни. Усупереч державній політиці, сваволі поміщиків найенергійніші селяни накопичували гроші, вкладали їх у промислові підприємства, торгівлю, купували землю або орендували її в поміщиків. Оплативши свою волю, вони із ще більшою енергією зміцнювали своє господарство. Із селян-кріпаків вийшли купці й промисловці — мільйонери Яхненки, Симиренки. Козаком за походженням був Артем Терещенко, хліботорговець і чумак, родоначальник династії відомих цукрозаводчиків.

Великі перетворення починалися в поки що слабкій промисловості. На зміну мануфактурі, де використовувалася ручна праця, приходить фабрика (завод), у якій виробництво побудовано на застосуванні машин, спочатку парових.

3. Початок промислового перевороту. Він започаткував справжню революцію у виробництві й забезпечив модернізацію всіх аспектів життя суспільства. Перші машини в Україні почали використовувати вже наприкінці XVIII ст. Від 30-х років XIX ст. кількість фабрик стала збільшуватися такими темпами, що вже можна було говорити про початок промислового перевороту.

Перша половина XIX ст. характеризувалася досить швидкими темпами розвитку промисловості. Якщо наприкінці XVIII ст. налічувалося 200 промислових підприємств, то в 1860 р. - 2150. Кількість осіб, які працювли на них, зросла майже вдев’ятеро.

Візитівкою тогочасної української промисловості стало перш за все цукроваріння. Видатними організаторами цукрової промисловості України були сім’ї Яхненків і Симиренків. Ці родини колишніх кріпаків заснували в 1815 р. торговий дім, котрий згодом став відомий не тільки в імперії, а й у Європі. Накопичивши кошти на торгових операціях, вони в 40-х роках XIX ст. перші в Російській імперії заснували парове цукрове виробництво, обладнали машинобудівний завод, утримували ціле робітниче містечко з технічним училищем, бібліотекою, театром, лікарнею та церквою. У середині XIX ст. в Україні діяло майже 70% цукрових заводів імперії, вони забезпечували понад 80% загально-російського виробництва цукру.

Зростання кількості промислових робітників у Наддніпрянській Україні.

Співвідношення кріпосних і вільнонайманих робітників у промисловості Східної України. 1828 р.

Група підприємств України виробляла полотно. Але полотняна промисловість в 40-50-х роках XIX ст. зникла зовсім, не витримавши конкуренції з боку бавовняної промисловості центральних губерній Росії, яку щедро підтримував російський уряд.

У 1823 р. в маєтку графа Воронцова на Черкащині майстри-кріпаки спорудили перший на Дніпрі пароплав, який назвали «Бджілка». Місцевий майстер Вернигора встановив на ньому парову машину. З 1835 р. на Дніпрі вже діяла пароплавна компанія, яка мала кілька потужних суден.

Зростаючі потреби в машинах і механізмах зумовили появу машинобудівних заводів. Перший завод з виробництва сільськогосподарської техніки, гідравлічних пресів, парових котлів та іншого обладнання для цукрових заводів збудував у 1841 р. поміщик Кандиба. Двадцять років потому в українських губерніях було близько 20 машинобудівних заводів. Однак багато машин ввозилося з-за кордону.

Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного виробництва, видобутку кам’яного вугілля. Хоча потужність підприємств у цих галузях була невеликою, проте невпинно зростала.

Істотною перепоною на шляху становлення промислового виробництва стало те, що воно ґрунтувалося на примусовій кріпосницькій праці, малоприбутковій та вкрай невигідній.

4. Південь України: нова модель соціально-економічного розвитку. Для переходу до розвитку, що базувався на запереченні кріпосництва, вільному підприємництві та застосуванні вільнонайманої праці, кращі умови склалися на Півдні. Там хоч й зберігалося поміщицьке та державне землеволодіння,

проте більшість земель перебувала в руках українських селян, а також колоністів - німців, сербів, болгар тощо. Вони займалися господарюванням, орієнтованим на ринок. Як уже зазначалося, Південь у сезон сільськогосподарських робіт забезпечував працею заробітчан із центральних, північних, східних районів України і навіть з прилеглих губерній Росії.

Унаслідок поширення ринкових відносин швидко зростали міста, розвивалася як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Це було помітно в Україні в цілому, але особливо на Півдні.

Протягом першої половини XIX ст. чисельність городян зросла в три рази, а на Півдні - у 4,5 раза. У результаті цього питома вага міського населення Наддніпрянської України зросла з 5 до 11 %, а в Херсонській губернії - навіть до 27%.

Швидке зростання міського населення в південних губерніях України було викликано інтенсивною розбудовою морських портів, що мали загальноімперське значення, - Одеси, Миколаєва, Херсона та ін. Одесу в 1817 р. оголошено відкритим, вільним портом (порто-франко) і дозволено безмитний ввіз зарубіжних товарів і безмитний їх продаж. Це сприяло перетворенню Одеси в одне з найбільших міст імперії.

Основне місце в експорті посідав хліб, особливо пшениця (близько 90%). Український хліб вивозили в Туреччину, Грецію, південноєвропейські держави - Італію, Францію, а також в Англію. Через порти на Чорному й Азовському морях йшло до 87% загального хлібного експорту Росії. Крім хліба, експортувалися десятки видів іншої продукції рослинництва й тваринництва. В Австрію, Пруссію, Царство Польське, Молдавію з України гнали худобу, а також вивозили мед, віск, рибу, риб’ячий клей тощо.

Одеса. Перша половина XIX ст. Упродовж усього століття місто залишалося одним з найбільших у Російській імперії.

Значне місце належало Україні в загальноросійському імпорті (ввозі). Із-за кордону привозили продукти і предмети розкоші - вино, каву, чай, какао, прянощі, перли, шовк, дорогий одяг і взуття тощо. З початком промислового перевороту через українські порти дедалі частіше ввозили машини й обладнання.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Замість того щоб відкрити простір модернізації, царський уряд, який орієнтувався на інтереси великих землевласників, усіляко стримував її. У результаті наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. господарська система, яка ґрунтувалася на кріпосництві, зазнала кризи.

Однак із часом попри спротив правлячої верстви кріпосницька система хоч і повільно, але почала руйнуватися.

Ринкові відносини пробивали собі шлях. У сільському господарстві це виявлялося в швидкому зростанні товарності (тобто збільшенні частки продукції, призначеної на продаж), впровадженні технічних культур, раціоналізації (технічному вдосконаленні, використанні машин, досягнень агрохімії та ін.), використанні найманої праці. При цьому більшість поміщиків вели господарство традиційним способом, посилюючи експлуатацію кріпаків.

У 30-ті роки XIX ст. почалися якісні зміни в промисловості, пов’язані з переходом від ручного виробництва до машинного, - промисловий переворот. Формувалася фабрично-заводська промисловість. Це стало переконливим свідченням поширення в Україні модернізаційних процесів. Зміни особливо помітними були на Півдні, де формувалася нова модель соціально-економічного розвитку.

Перевірте себе

1. Які факти свідчать про кризу поміщицького господарства? З’ясуйте причини та спрогнозуйте наслідки цієї кризи.

2. Які завдання мав на меті уряд, запроваджуючи військові поселення? Чи вдалося це досягти?

3. Які зміни в сільському господарстві свідчать про зародження ринкових відносин?

4. Дайте визначення поняття «промисловий переворот».

5. Назвіть прізвища найвідоміших українських підприємців - вихідців із селян.

6. Чому соціально-економічна модернізація успішніше проходила на Півдні?

Документи та матеріали

1. З Указів царського уряду про покарання селян (уривки)

Для утримання кріпаків у покорі та доброму порядку поміщик має право використовувати домашні засоби виправлення і покарання на власний розсуд, але без каліцтва і тим менш ще з небезпекою для їхнього життя.

Коли володілець (власник) не побажає карати кріпаків своїх сам або якщо використані ним засоби покарання і виправлення залишаться безуспішними, то він може звернутись до уряду і просити законного з його боку сприяння.

За провини, власне, проти володільця або його прав, так само як і за проступки поліцейські, кріпаки, за його проханням, піддаються поліцейському покаранню, з поверненням до попереднього житла або утриманню в упокорювальних і робітних домах на строк, самим володільцем визначений...

Заколотом проти властей, урядом встановлених, вважається і всяке заворушення селян або дворових людей проти своїх поміщиків, володільців або управляючих і проти волосних та громадських управлінь...

Кріпаки за подачу на поміщиків своїх заборонених законом скарг піддаються покаранню різками до п’ятдесяти ударів.

Джерело: Історія України. Хрестоматія: У 2 ч. - К., 1996. -Ч.І.- С. 241.

Запитання і завдання

1. Спираючись на поданий документ, охарактеризуйте становище селянства. Чи правомірно буде стверджувати, що стан кріпосних селян був майже рабський?

2. Які висновки можна зробити, спираючись на порівняння становища селян доби Гетьманщини із становищем селян наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.?

2. Чумаки Полтавщини. 1849 р.

Уривок з книжки М. Арандаренка «Записки про Полтавську губернію»

Ті, що займаються візникуванням солі з Криму і Бессарабії, а також риби з Криму і Дону, звуться тут чумаками. Великий зріст, фізична сила, мужні риси обличчя і довгий жмут волосся, закручений за вухо (по-малорос. чуприна, або оселедець), рухи, які свідчать про міцність м’язів, поважна постава з виразом самосвідомості на обличчі, гордість - з мовчазною веселістю, одяг - надто широкі шаровари, нарозхрист свита і висока смушкова шапка - становлять відмінні риси чумака.

...Візникування своє чумаки провадять звичайно валками (по-малорос. фура), які складаються з кількох десятків возів (по-чумацькому паровиці). Валка, або фура, має свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство зветься в них артіллю. Кожний чумак у своїй артілі підкорюється в суворому розумінні всім умовам і в разі відходження від них - карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно; він призначає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно...

Візникування їх починається від початку весни і триває до осені. Взимку чумаки в подорож не їдуть. Зупиняючись на ночівлю, чумаки вишиковують свої вози в колону, військовим порядком.

Джерело: Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1970. - С. 100-101.

Запитання і завдання

На підставі відомих вам фактів про працю чумаків поміркуйте над питанням: що змушувало їх об’єднуватися в артілі й підкорятися суворій дисципліні?

Запам'ятайте дати

• 1817—1857 — військові поселення в Україні.

• 1817 - Одеський порт оголошено відкритим (порто-франко).

• 30-ті роки XIX ст. - початок промислового перевороту в Україні.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

Криза (від грец. krisis - переворот, перелом, перехідний стан) - це період у розвитку, для якого притаманні: 1) збитки; 2) шанс на оновлення; 3) необхідність приймати рішучі управлінські рішення. Криза виконує кілька важливих функцій: утверджуються більш ефективні форми господарювання; оновлюються ідеологічні та політичні умови; оновлюються еліти.

Раціоналізація (від лат. rationalis - розумний, ratio - розум) виробництва - удосконалення виробництва, краща, доцільніша його організація.

Ринок - обмін товарів, який визначається пропозицією і попитом на товари в масштабі світового господарства (світовий, зовнішній ринок), країни (національний, внутрішній ринок) та її окремого району (місцевий ринок).

Товарне виробництво - форма виробництва, за якої продукти виробляються для продажу.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно