Войти
Закрыть

Український національний рух наприкінці 1860 — у 1880-х рр.

9 Клас

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. в умовах певного послаблення антиукраїнської політики влади відбувалося відновлення громадівського руху, але вже у формі нелегального. Центром його відродження знову став Київ, де були зібрані значні інтелектуальні сили. Поряд із колишніми громадівськими діячами з’явилася талановита молодь — М. Зібер, О. Русов, С. Подолинський та інші, — яка додала йому динамізму. Завдання кожного громадівця полягало в конкретних справах засвоїм фахом: історія, мовознавство, література тощо. Крім Києва, громади відновили свою діяльність у Чернігові, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді, Одесі. їх діяльність координувала київська «Українська громада». У 1873 р. вона виступила зі своєю політичною програмою, основною тезою якої були вимоги до оформлення федеративного ладу Росії і надання Україні широкої автономії. Межі нелегальної роботи стримували розвиток громадівського руху. Його провідники постійно прагнули знайти легальну трибуну, яка відкрила б простір для широкої літературної, етнографічної, видавничої та іншої діяльності. Вагомим кроком у цьому напрямку стала участь у відкритті та роботі колегії Гната Ґалаґана у 1871 р., яка завдяки викладацькій діяльності членів Київської «Української громади» перетворилася на кращий навчальний заклад Києва. Іншим кроком до поширення своєї легальної діяльності було заснування в січні 1873 р. Історичного товариства Нестора Літописця. Однак найбільш плідну діяльність громадівці розгорнули завдяки створенню Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства, яке стало центром українознавчих досліджень, та придбання ними газети «Киевский телеграф» — легальної трибуни для українознавчої діяльності....

Український національний рух наприкінці 50-х – у 60-х рр. ХІХ ст. Зародження громадівського руху

9 Клас

Друга половина XIX ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася організаційним оформленням і виробленням Ідейних основ визвольних рухів, що зародились у першій половині XIX ст. Кожен європейський визвольний рух вирішував завдання, що стояли перед ним, за трьома головними напрямами: національним, загальнодемократичним та соціальним. У першому напрямі головною є боротьба за національну свободу, у другому — за демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, у третьому — за соціальну справедливість. Напрями діячів, які розв’язання всіх проблем зводять до здобуття національної незалежності, називають націоналістами. Для послідовного демократа (тоді їх було прийнято називати лібералами) всі питання вирішуються з розв’язання проблем прав і свобод людини. Діячі й напрями, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називалися соціалістами, соціалістичними. Термін «соціаліст» у той період не належав до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, лассальянці, фабіанці та ін.), а розумівся широко — як обстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого люду. Об’єднавчим для всіх цих напрямів, течій було прагнення повернути життя на краще, змінити існуючий лад на справедливий, доцільний. Боротьба за вирішення цього спільного завдання збалансовувала ці течії, змушувала їх знаходити спільну мову. Проте це правило було правильним для більш-менш сформованих державних націй. Для бездержавних зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто вело до відриву від національних проблем, долучання їхніх діячів до загальноімперського руху. З іншого боку, зосередження на суто національних питаннях за відсутності національної самосвідомості звужувало соціальну базу руху і відривало його від народу. Отож перед українським рухом стояла проблема виробити збалансовану у трьох площинах політичну платформу, що була б прийнятною для всіх прошарків українського суспільства. Крім того, слід було віднайти й організаційну форму руху. Над вирішенням цих завдань і працювали діячі українського руху впродовж другої половини XIX ст....

Місто і село: життя у пореформену добу

9 Клас

Упродовж другої половини XIX ст. кількість населення дев’яти губерній Наддніпрянщини збільшилася з 13,5 до 23,5 млн осіб. Це надзвичайно швидке зростання було безпосереднім результатом демографічного вибуху в європейських країнах упродовж другої половини XIX ст. Особливо швидкими темпами зростала кількість населення Півдня і Сходу України, де відбувався бурхливий розвиток промисловості: його кількість збільшилася з 3,6 млн осіб у 1858 р. до 8,8 млн у 1897 р. Міське населення Правобережжя та Лівобережжя зросло за цей час утричі, Півдня і Сходу — вп’ятеро. Переважну більшість населення Наддніпрянщини (22 млн осіб) становили селяни. Промислових робітників наприкінці XIX ст. налічувалося близько 360 тис. осіб. За національним складом наприкінці XIX ст. переважну більшість населення Наддніпрянщини становили українці. Найчисленнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільший відсоток росіян був характерним для губерній Півдня і Сходу — 21-27 %. Якою була чисельність населення Наддніпрянської України наприкінці XIX ст.? Яка соціальна група становила більшість населення Наддніпрянщини?...

Особливості модернізації промисловості й сільського господарства

9 Клас

Реформи 60-70-х рр. XIX ст., попри їх обмеженість, створили умови для економічного розвитку українських земель, уможливили, хоч і запізнілу, індустріалізацію. її темпи в пореформений період були дуже високими. Особливо це відчувалось у Наддніпрянській Україні, де всього за кілька років сформувалися цілком нові галузі промисловості. Промисловий розвиток краю супроводжувався змінами і в інших сферах життя: усі головні міста з’єднали між собою новоутворені залізниці, розгорталися процеси урбанізації, формувалися нові суспільні верстви підприємців і промислових робітників тощо. Наприкінці XIX ст. Наддніпрянська Україна давала 26 % загальноімперського прибутку. Однак на власні потреби використовувала не більше половини від цієї суми. Засобом перекачування капіталів з українських губерній до центру стала також політика ціноутворення. Ціни на сировину, що відправляли з Наддніпрянщини, були набагато нижчими, ніж вартість російських товарів, що надходили туди у зворотному напрямку. У такий спосіб капітали фінансували розвиток інших регіонів. Використання економічного потенціалу Наддніпрянщини виявлялося також у тому, що пріоритет надавався тим галузям української економіки, які мали задовольняти потреби Російської імперії (вугледобувна, металургійна, залізорудна). Внаслідок цього швидкими темпами розвивалися сировинні галузі, а інші помітно відставали. Напередодні Першої світової війни Наддніпрянщина давала 72 % усього видобутку сировини в імперії та лише 15 % виробництва готової продукції. Це стало свідченням того, що українська економіка набула однобічного характеру розвитку....

Вплив імперських реформ 60–70-х рр. на розвиток Наддніпрянської України

9 Клас

Наприкінці 50-х рр. Наддніпрянська Україна була найбільш економічно розвинутим регіоном Російської імперії. Проте подальшому економічному розвиткові дедалі більше перешкоджало існування кріпосного права. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Існування кріпацтва заважало також процесові розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. У другій половині XIX ст. у господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. У великих селянських господарствах використовувалась праця вільнонайманих робітників. Лівобережжя було віддаленим від чорноморських портів, через які збіжжя продавалося за кордон. Тому в південній частині регіону головним джерелом прибутків стало тваринництво, а в північній — тютюнництво й льонарство. Володарі маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавали через чорноморські порти. У цих маєтках працювали кріпаки. Власники маєтків часто відбирали землю у селян, що спричинило появу великої кількості безземельних кріпаків. їх працю власники маєтків використовували на бурякових плантаціях та цукрових заводах, тому що на той час на цукор існував великий попит....

Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин другої половини ХІХ ст.

9 Клас

  Протягом першої половини XIX ст. Російська імперія вже приєднала до себе значні території на заході і півдні: Грузію і частину Закавказзя, Бессарабію, Фінляндію, центральну Польщу. Після перемоги над військами Наполеони Російська імперія стала «жандармом Європи» — силою, яка прагнула контролювати європейську політику. Владна верхівка імперії прагнула і далі розширювати свій вплив на захід. Для того, щоб досягнути цієї мети, російський імператор планував захопити європейські володіння Османської імперії, здобути контроль над протоками між Чорним та Середземним морями і таким чином здобути відкритий доступ до акваторії Середземного моря. Європейські політики вбачали в цих планах велику небезпеку. Вони готували різноманітні проекти, які б завадили їх виконанню. То ж коли у 1853 р. Російська імперія розпочала чергову війну проти Османської імперії, що отримала назву Кримської, деякі впливові прусські політики стали відверто висловлюватися, що корисною Пруссії буде «тільки така політика, яка приведе до розчленування та ослаблення Росії». їх ідеї полягали у тому, аби відібрати у Російської імперії Фінляндію, землі Балтії, Польщу, Південну Україну та Бессарабію. Ці плани засвідчили розуміння європейськими політиками того, що українські землі не є суто російським краєм. Політики інших європейських країн теж почали цікавитися долею українського народу. У 1869 р. французький політик, близький приятель імператора Наполеона III сенатор К. Делямар вніс до французького сенату петицію стосовно прав українців — «15-мільйонного європейського народу, забутого історією». Наступного разу «українське питання» повернулося до німецької політики в часи, коли «залізний» канцлер Отто фон Бісмарк - творець об’єднаної Німеччини — став домагатися для своєї країни гідного місця в європейській політиці. Він ініціював в одному з німецьких журналів появу статті, де описувалися плани відторгнення від Російської імперії її західних володінь. У ній зверталася увага і на українські землі, де планувалося створити окрему державу — Київське королівство, правителем якої мав стати представник династії Габсбургів....

Практичне заняття №3. Повсякденне життя українців наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

9 Клас

Упродовж тривалого часу під впливом різноманітних природних та історичних чинників формувався менталітет українського народу. Українці здавна займалися землеробством, з особливою шаною ставилися до матері-землі, яка була їхньою годувальницею. Притаманні українському менталітетові пошана до матері й турбота про рідну землю об’єднувалися в одне ціле й ототожнювалися з любов’ю до Батьківщини. Із листа російського державного діяча графа Віктора Кочубея, сина Генерального судді Гетьманщини Василя Кочубея, до малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж будь-хто інший... Мов становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (Наддніпрянської України. — Авт.) під кутом зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Малоросійські погляди мене не обходять». 1. Як автор листа ставиться до своєї Батьківщини та її інтересів? 2. На підставі документа зробіть висновок про те, у чому проявлялася «малоросійська ментальність». Розташування українських земель на межі впливу християнського й мусульманського світів спричинило формування в населення двох основних типів реакції на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрата рідної землі штовхала найріщучіших присвячувати життя захисту рідної землі. Саме з них сформувалося українське козацтво. Іншим типом українців були ті, хто намагався пристосуватися до складних умов життя. Вони навчилися жити під владою загарбників, приховуючи свої думки й почуття. Саме звідси бере початок бажання українців пристосуватися до будь-якої влади....

Культура України. Розвиток театру, музики, образотворчого мистецтва та архітектури

9 Клас

Театральне мистецтво здавна користувалося популярністю на українських землях. У першій половині XIX ст. у Наддніпрянщині в поміщицьких маєтках за тогочасною модою з’являється чимало театрів, де грали актори-кріпаки. Серед найвідоміших були кріпацькі театри в селі Кибинці на Полтавщині в маєтку Д. Трощинського та в селі Качанівка на Чернігівщині в поміщика Г. Тарнавського. Кріпацький театр став одним із етапів формування професійного театру. Наступним етапом його становлення був аматорський театр. Гуртки акторів-аматорів існували в гімназіях та вищих навчальних закладах. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчуці та інших містах. Український професійний театр зародився у середовищі аматорських театральних колективів. У 1791 р. в Харкові було створено спеціальне приміщення, обладнане для проведення постійних театральних вистав. У ньому двічі на тиждень відбувалися вистави. Згодом сформувалася постійна трупа акторів, яка взяла театр на власне утримання. Відтоді професійні актори Харківського театру за свою гру стали отримувати платню. У 1818 р. в Полтаві з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна також заснували професійний театр на основі аматорського театру, який існував тут уже три роки. Саме для Полтавського театру І. Котляревський написав перші українські п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Одночасно зі становленням професійного театру з’являються нові українські актори. На думку більшості сучасників, найкращими з них були Михайло Щепкін (1788-1863) та Карпо Соленик (1811-1851). У 1803 р. будинки для проведення постійних театральних вистав збудували в Києві та Одесі....

Культура України. Розвиток освіти, науки та літератури

9 Клас

Основним змістом процесів, що відбувалися в цей період, було становлення модерної української культури. Цей процес співвідносився з українським національним відродженням. Значний вплив на розвиток культури мало перебування України під владою Австрійської та Російської імперій. Негативний вплив на її розвиток мали відсутність власної державності, національне гноблення, імперські кордони, що роз’єднували єдину етнічну українську територію. У Наддніпрянщині національно-культурна політика Російської імперії стосовно українців поєднувала заходи їхньої русифікації та культурної асиміляції, які здійснювалися жорсткими адміністративними засобами. Наддніпрянська Україна під російською владою перетворювалася на одну з пересічних провінцій імперії. Унаслідок цього чимало талановитих українців через неможливість реалізувати себе на Батьківщині вимушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Тому багато досягнень тогочасних українських культурних діячів зараховували до російської культури. У дуже важких умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих австрійським Габсбургам, де українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Східній Галичині, мадяризацією на Закарпатті та румунізацією у Північній Буковині. Денаціоналізації та асиміляції галицьких і закарпатських українців чинила опір греко-католицька церква. Оскільки у складі Австрійської імперії за західноукраїнськими землями зберігалося другорядне становище щодо інших провінцій, то русинські культурні діячі, як і їхні брати-наддніпрянці, вимушені були шукати можливостей прояву своїх здібностей за межами рідного краю. Однак загальна ситуація в регіоні внаслідок здійснення реформ Марії-Терезії та Йосифа II була дещо сприятливішою для розвитку культури, ніж та, що існувала у Наддніпрянщині....

Навігація