|
Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини, Західної Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії, а також Мармарощини. На території Підкарпатської Русі, що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. У містах на цих землях переважало неукраїнське населення (євреї, поляки, угорці, румуни, німці). Найбільшим містом був Львів, у якому з 200 тис. мешканців українці на 1918 р. становили лише 27 тис. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, маючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За період 1919-1939 рр. чітко вирізняються три етапи польської політики щодо українства. У 1919-1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також переконати всіх, що права національних меншин нібито забезпечуються повністю. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні та в навчанні у початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишились на папері....
|
