Характерними рисами духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство й пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, ліквідація неписьменності, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

Наприкінці 1920-х рр. компартійно-радянське керівництво розпочало згортання українізації, котра позитивно впливала на розвиток української культури. 1929 р. з’явилася постанова ЦВК СРСР, відповідно до якої діловодство підприємств союзного підпорядкування й державних органів між собою та союзними органами фактично перевели на російську мову.

У 1929-1938 рр. культура України, як і інших радянських республік, розвивалася в несприятливих умовах компартійно-радянської диктатури та сталінського терору. Внаслідок цього її розвиток перебував під постійним жорстким контролем із боку держави. Компартійно-радянські чиновники пильно стежили, щоб усі галузі культури розвивалися відповідно до марксистського світогляду, а будь-які спроби відступу від нього жорстоко переслідувалися як прояви «буржуазної ідеології».

• Що в СРСР визначали як «культурну революцію»?

2. Освіта

Одним з найголовніших напрямів в освітній сфері стала боротьба з неписьменністю серед дорослого населення. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову, що зобов’язувала все неписьменне населення віком від 8 до 50 років опанувати грамоту. «Лікнеп» (скорочення від «ліквідація неписьменності») розглядався як одне з пріоритетних завдань влади й поєднував навчання читати та писати з прищепленням комуністичної ідеології. Загальне керівництво ним не випадково покладалося на Головполітосвіту, у складі якої створили Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби з неписьменністю. Усіх активістів «лікнепу», що, як вважалося, вели війну з неписьменністю, називали культармійцями. У 1923 р. в республіці утворилося добровільне товариство «Геть неписьменність!». Завдяки розгорнутій кампанії в період непу чисельність неписьменних серед дорослого населення зменшилася з 76 % до 43 %.

У сфері народної освіти більшовики в 1924 р. висунули завдання розпочати підготовку до запровадження обов’язкового чотирирічного початкового навчання дітей. Однак це ускладнювалося нестачею вчителів. У містах в період непу впродовж декількох років перейшли до обов’язкової початкової освіти, але в цілому по Україні в 1927-1928 навчальному році близько 35 % дітей шкільного віку залишалися поза школою.

Позитивними моментами реформування освіти було: скасування плати за навчання, створення мережі заочної та вечірньої освіти, скасування поділу навчальних закладів відповідно до гендерного чинника, відокремлення школи від церкви, рівність усіх станів у здобутті освіти, розширення мережі навчальних закладів, викладання національними мовами, впровадження різноманітних новітніх методик навчання.

У 1930-ті рр. великі зусилля докладалися в цей період для ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Влада поставила завдання розв’язати цю проблему до кінця другої п’ятирічки, тобто до 1937 р. Для досягнення такої мети всіх працюючих неписьменних примусово відправляли опановувати грамоту після роботи. У 1936 р. в республіці стали створювати вечірні школи для дорослих. Станом на січень 1939 р. в УРСР було лише 15 % неписьменних серед осіб віком до 50 років.

Навчання дорослих грамоті, 1920-ті рр.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов’язкове навчання», котрою запроваджувалася обов’язкова чотирикласна початкова освіта. Відповідно до цього в Україні розпочалася масова кампанія — «усенародний похід за всеобуч» (загальне навчання), якою керував комітет сприяння всеобучу при Раднаркомі УСРР, очолюваний В. Чубарем. У 1932-1933 навчальному році в республіці сіло за парти 98 % дітей віком до десяти років, а всього діяло близько 22 тис. шкіл, де налічувалося 4,5 млн учнів. Проте саме на цей час припав Голодомор, від якого перш за все страждали діти.

Негативно впливала на навчальний процес у школі його ідеологізація і репресії проти вчителів. Завданням школи, за постановою ЦК ВКП(б) 1931 р., визначалося «виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Від 1938—1939 рр. в усіх неросійських школах республіки запровадили обов’язкове вивчення російської мови з другого по десятий клас у кількості чотири-п’ять уроків мови та літератури на тиждень. Фактично це започаткувало процес русифікації загальноосвітньої школи в Україні.

Політика українізації сприяла поширенню української мови в навчальному процесі вищої школи.

Вищими навчальними закладами в УСРР протягом 1922-1929 рр. були технікуми й інститути. До технікумів приймали осіб від 17 років. Тут готували фахівців вузької спеціалізації. З інститутів випускали адміністраторів, організаторів виробництва.

Розвиток господарства й проблеми управління збільшили потребу у фахівцях із вищою освітою. Від 1933 р. відновлено діяльність університетів у Києві, Харкові, Дніпропетровську й Одесі. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження для вступу до ВНЗ, пов’язані із соціальним походженням абітурієнтів.

Працівники вищих і середніх спеціальних закладів теж постраждали від масових репресій. Необхідність пристосуватися до нових умов спричиняла поширення в їхньому середовищі аморальності, доносів, наклепів тощо.

• Які зміни відбулися в освіті у 1920—1930-ті рр.?

3. Наука

Головним науковим осередком у республіці була Українська академія наук. У квітні 1921 р., після відставки В. Вернадського, на посаду її голови обрали історика держави й права М. Василенка, проте влада не визнала його повноважень, тому що він був міністром в уряді П. Скоропадського. Академію наук, як незалежну установу, реорганізували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН), що стала найвищою державною науковою установою республіки. У травні 1922 р. новим головою ВУАН обрали ботаніка В. Липського, що обіймав цю посаду до 1928 р. У складі ВУАН у цей період діяло близько 40 науково-дослідних установ, об’єднаних в історико-філологічний, соціально-економічний та фізико-математичний відділи. У складі історико-філологічного відділу особливо результативно працювали Археографічна й Етнографічна комісії. Археографічну комісію очолював М. Грушевський, який повернувся до УСРР з еміграції.

Володимир Липський

Досягнення світового рівня були здійснені вченими, що об’єднувались у фізико-математичному відділі. Серед них вирізнялися математики Д. Граве, фахівець із математичної фізики М. Крилов, хіміки В. Кістяківський і Л. Писаржевський, зоолог І. Шмальгаузен та ін.

Станом на кінець 1920-х рр. в УСРР сформувався доволі значний науковий потенціал. У науково-дослідних установах республіки працювало близько 4 тис. учених.

У 1930-ті рр. вищою науковою установою в республіці залишалася ВУАН, яка після прийняття нового статуту в 1936 р. стала називатися Академія наук УРСР. Президентом ВУАН у 1928-1929 рр. був Д. Заболотний, а від 1930 р. — О. Богомолець.

У 1928 р. в Харкові розпочав роботу Український фізико-технічний інститут, який швидко перетворився на один із найбільших центрів теоретичної фізики в СРСР та світі. Тут проводилися дослідження атомного ядра, фізики металів і молекулярних кристалів. У 1931-1932 рр. в інституті працював майбутній «батько» радянської водневої бомби І. Курчатов. Саме тут нобелівський лауреат з фізики Л. Ландау написав свою класичну роботу з кінетичної теорії плазми.

У 1932 р. за ініціативою Є. Патона створили Інститут електрозварювання ВУАН. Завдяки цьому на наукову основу було поставлено вивчення процесів зварювання й дослідження міцності зварних конструкцій.

Плідно працювали у вивченні історії України Д. Багалій, М. Василенко, М. Грушевський, М. Слабченко, М. Яворський. У лінгвістиці та літературознавстві значних успіхів досягли А. Кримський, М. Зеров, С. Єфремов.

Масові репресії 1930-х рр. не оминули українських учених. Так, у справі «Спілки визволення України» головним звинувачуваним став віце-президент ВУАН С. Єфремов, а в рамках розслідування «Українського національного центру» заарештували академіків М. Грушевського та М. Яворського (останній у 1937 р. був розстріляний). Крім цього, за наклепами були заарештовані й загинули академіки ВУАН генетик І. Агол, геолог М. Світальський. У шпигунстві на користь нацистської Німеччини звинуватили фізика Л. Ландау. Усього внаслідок масових репресій 1930-х рр. постраждали тисячі вчених і працівників академічних установ.

• Які здобутки розвитку науки в Україні?

4. Література

1920-ті рр. стали періодом відродження української літератури й мистецтва. Позитивний вплив на їхній розвиток мала політика українізації. Тогочасні українські митці створювали численні літературно-художні об’єднання, гуртки, студії тощо. Так, у Харкові існували спілки пролетарських письменників «Гарт» і селянських письменників «Плуг». Крім цього, виникли об’єднання літераторів «Ланка», «Молодняк», «МАРС», «Аспанфут», «Авангард» та ін. У Києві сформувалася група неокласиків, що не визнавали примітивізованої комуністичною пропагандою масової літератури й прагнули привнести до українського письменства найкращі досягнення тогочасних західноєвропейських майстрів слова. До цієї групи, ідейним натхненником якої був літературний критик і перекладач М. Зеров, належали М. Драй-Хмара, Юрій Клен (О. Бургардт), М. Рильський та ін.

У 1925 р. в республіці утворилося об’єднання Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що також стояла на засадах творення нової української літератури через засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Членами ВАПЛІТЕ були понад 20 письменників і поетів — М. Бажан, О. Довженко, О. Досвітній, О. Копиленко, П. Панч, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Ю. Яновський та ін. Фактичним лідером об’єднання був М. Хвильовий (Фітільов), що сформулював своє бачення напрямку розвитку української літератури у формі гасла: «Геть від Москви! Даєш Європу!».

Письменники літературного об’єднання «ВАПЛІТЕ», Харків, 1926 р.

Документи розповідають

Витяги із праці М. Хвильового «Думки про течії»