Парадигми

Від типу наукового юридичного мислення залежить "арсенал" парадигм, які існують у юриспруденції. Парадигма при цьому розглядається як комплексна й суттєва характеристика тієї чи іншої наукової дисципліни в певну історичну епоху. Така характеристика, як правило, пов'язана з існуванням певних домінуючих наукових теорій, шкіл, напрямків досліджень тощо, які успішно вирішують експериментальні і теоретичні наукові проблеми, формулюють їх у межах цієї наукової традиції. У понятті парадигми виділяються такі основні аспекти:

¨ "символічні узагальнення" - формально або частково формалізовані компоненти теорії, які функціонують як "закони природи" або ж як системи відповідних символів;

¨ "метафізична парадигма" (або картина світу) - це модельні уявлення, узагальнені образи вихідних об'єктів науки;

¨ загальноприйняті в даному* співтоваристві вчених методологічні вимоги і ціннісні орієнтації, які забезпечують простоту

¨ та несуперечливість теоретичних концепцій, можливості їх перевірки та кількісного відображення, точність наукових передбачень;

¨ загальноприйняті в співтоваристві зразки, за якими "виготовляються") наукові описування і пояснення, а також базисні приклади вирішення конкретних наукових проблем.5

Для юриспруденції в XX столітті притаманне домінування двох головних парадигм — позитивізму та соціологізму.

Парадигма юридичного позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, яка виникла в другий половині XIX ст., у Західної Європі і була в подальшому сприйнята вітчизняною юриспруденцією. Головними постулатами цієї парадигми є:

¨ заперечення ідей історичної школи права, поділу права на природне та позитивне, відмова від досліджень аксіологічних аспектів права, історії розвитку права та держави, соціальних умов їх існування;

¨ визнання права тільки як права, що залежить від волі держави і яке виражене зовні у вигляді нормативно-правових актів та правозастосовчих рішень;

¨ вивчення тільки чинного або позитивного права, обмеження юридичної науки дослідженням догми права: описом, узагальненням, систематизацією і класифікацією нормативних розпоряджень законодавця і розробкою на основі цього відповідних юридичних визначень і конструкцій;

¨ обґрунтування формально-догматичного методу як головного і єдиного загального методу теоретичної юриспруденції, розгляд суспільства і держави переважно через призму юридичних категорій.

Протилежною позитивізму є парадигма соціологізму, що орієнтує на з'ясування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, системи суспільних відносин, ідеології і культури.

Парадигма юридичного соціологізму об'єднує різноманітні школи і концепції соціологічного напрямку в юриспруденції, до яких відносяться інструменталізм, функціоналізм, інституціоналізм, реалізм і ін. На противагу юридичному позитивізму соціологічна юриспруденція звертається до дослідження умов функціонування, дії права, процесу його реалізації, тому що право існує не тільки у вигляді норм, але й є інструментом досягнення соціальних цілей, функціонує в суспільстві, реалізується в діях соціальних суб'єктів і т.д. Ця парадигма остаточно оформилася наприкінці ХІХ - початку XX ст. і включає в узагальненому виді такі положення:

¨ праворозуміння ґрунтується на ідеях прагматизму, праксеології, реалізму, функціоналізму, аксіології і ряду інших;

¨ право створюється не державою, а громадянським суспільством, соціальними спільностями в процесі їх безпосередньої життєдіяльності як системи конкретних взаємодій (правовідносин);

¨ лише в тій мірі, у якій народ делегує державі повноваження керування суспільством, держава може встановлювати нові норми права або санкціонувати через нормативно-правові акти правові взаємодії між рівними і вільними соціальними суб'єктами;

¨ суспільство за допомогою права, демократичних процедур встановлює порядок утворення, компетенцію, завдання держави, її органів і посадових осіб за принципом "заборонене усе, що прямо не дозволено правовим законом";

¨ право - це інструмент, форма, спосіб самоорганізації суспільства;

¨ втручання держави в приватне життя громадян і інших соціальних суб'єктів можливе тільки у випадках учинення правопорушень або виникнення спорів між ними.