Юрисдикція господарських судів

За загальним правилом у порядку господарського судочинства господарськими судами розглядаються справи, у яких обидві сторони (позивач і відповідач) є суб'єктами господарювання, тобто юридичні особи і фізичні особи -підприємці, які у встановленому законом порядку набули такого статусу, а правовідносини, з яких виникає спір, пов'язані із здійсненням ними господарської діяльності (ст. 1,12 ГПК). Як виняток із загального правила, за прямою вказівкою в законі у порядку господарського судочинства вирішуються, справи про банкрутство, справи, які виникають із корпоративних відносин, справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Найперша складність, яка виникає із визначенням юрисдикції господарських судів, пов'язана із таким учасником господарського судочинства, як громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (фізичні особи - підприємці згідно із Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 р.). Адже зазначені суб'єкти мають подвійний статус: з одного боку, вони звичайні фізичні особи, спори за участю яких за загальним правилом розглядаються в порядку цивільного судочинства, а з іншого - фізичні особи - підприємці, які займаються господарською діяльністю. Визначити у яких випадках вони виступають першими, а у яких другими - часто буває досить складно. Саме тому у подібних справах суд повинен ретельно з'ясувати характер спірних правовідносин між сторонами, адже часто фізичні особи - підприємці помилково чи з певною метою в залежності від інтересів, які вони переслідують, вказують себе стороною договору не фізичною особою, а фізичною особою - підприємцем, хоча укладення ними договору не має на меті здійснення господарської діяльності, і навпаки. Неврахування зазначених обставин інколи призводить до прийняття протилежних судових рішень на рівні апеляційних судів областей, а подекуди й судів касаційної інстанції.

Ще однією категорією справ, у яких часто виникають проблеми з визначенням юрисдикції господарських судів, є так звані корпоративні спори. Раніше, що кінця 2006 року, юрисдикція судів у цій категорії справ визначалася в залежності від загальних критеріїв судової юрисдикції і, перш за все, суб'єктного, відповідно до якого, якщо хоча б одним з учасників спору була фізична особа, спір розглядався в порядку цивільного судочинства, якщо ж обидві сторони були юридичними особами - в порядку господарського. Такий підхід породжував немало проблем на практиці, адже, наприклад, оскаржуючи одне й теж рішення загальних зборів товариства, фізичні і юридичні особи отримували подекуди суперечливі за змістом судові рішення, перші - загального суду, другі - господарського, які неможливо було виконати через втрату ними таких властивостей судового рішення як виключність і неспростовність. З метою усунення цих недоліків Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних прав" від 15.12.2006 р. було внесено зміни до ПІК, відповідно до яких до юрисдикції господарських судів було віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів (п. 4 ч. 1 ст. 12 ГИК). Таким чином, законодавець змінив критерії визначення юрисдикції суду щодо зазначеної категорії справ із загальних (суб'єктний і предметний) на спеціальний (пряма вказівка в законі).

Разом з тим слід враховувати, що певна частина спорів, які мають ознаки корпоративних, все ж таки знаходяться за межами юрисдикції господарських судів. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, розглядаються загальними судами в порядку цивільного судочинства.

Говорячи про корпоративні спори, слід також мати на увазі, що не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства справи, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб'єктів господарювання, які не є господарськими товариствами, якщо стороною у справі є фізична особа. Мова, зокрема, йде про такі суб'єкти господарювання як кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо. Адже, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 13 від 24.10.2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів", норма п. 4 ч. 1 ст. 12 ПІК в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов'язаних із діяльністю інших суб'єктів господарювання.

Ще одну проблему юрисдикції у корпоративних спорах породив виняток, вказаний у п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, про те, що господарськими судами розглядаються "4) справи, що виникають з корпоративних відносин..., крім трудових спорів". У даному випадку корпоративними слід вважати спори про оскарження рішень загальних зборів господарського товариства, які грунтуються таких підставах незаконності, як порушення порядку їх скликання і проведення. Навпаки, трудовими будуть спори, у яких підставою позову зазначено порушення рішенням загальних зборів товариства трудових прав відповідних працівників товариства, обраних загальними зборами, в тому числі коли вони є учасниками (акціонерами) цього товариства.

Аналогічно до корпоративних спорів за прямою вказівкою в законі до юрисдикції господарських судів віднесено справи про банкрутство незалежно від суб'єктного складу ініціюючих чи конкурсних кредиторів (п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК).

Останнім часом у судовій практиці нерідко зустрічаються справи за позовами банків до юридичних осіб чи фізичних осіб - підприємців про стягнення заборгованості за кредитним договором, поручителем у якому виступає одна чи більше фізичних осіб, чи навпаки, до фізичних осіб як боржників за кредитним договором, поручителем у якому виступає юридична особа чи фізична особа - підприємець. За приписами ст. 554 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Керуючись цією нормою, банки часто подають позови, у яких за логікою речей об'єднують вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором як до позичальника, так і до поручителя. У цьому випадку постає питання, в порядку якого судочинства подавати позов, адже, з одного боку, однією із сторін спору виступає фізична особа, а тому за загальними критеріями судової юрисдикції справа має розглядатися загальними судами в порядку ЦПК. З іншого - сторонами основного чи додаткового зобов'язання виступають саме суб'єкти господарювання, спори між якими вирішуються господарськими судами в порядку ГПК. Як свідчить практика Верховного Суду України, правильним у такому випадку буде роз'єднувати такі вимоги і пред'являти в суд за загальними критеріями розмежування юрисдикції, зокрема, суб'єктним критерієм. Така ж позиція висловлена Верховним Судом України в узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин від 07.10.2010 р. (розділ "Складні процесуальні питання, що виникають при вирішенні справ з кредитних правовідносин"). Іншої точки зору з цього питання зайняв Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Як зазначено у його постанові Пленуму "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" № 5 від 30.03.2012 р., "оскільки у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи та з урахуванням вимог ст. 15-16, ч. 2 ст. 118 ЦПК при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий, оскільки пред'явлення позову до солідарних боржників є правом, а не обов'язком банку чи іншої фінансової установи (ч. 1ст. 543 ЦК), у разі пред'явлення позову до кожного з них окремо суди мають враховувати визначену ЦПК компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. Зокрема, позов банку (іншої фінансової установи) до юридичної особи - поручителя із залученням фізичної особи - позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства (п. 2 постанови Пленуму).

Доволі часто у практиці господарських судів зустрічаються випадки залучення в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору фізичних осіб, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності. У такому випадку варто наголоси на хибності думки про те, що участь такої категорії осіб виключає юрисдикцію господарського суду.

У судовій практиці мають місце й інші спірні питання визначення юрисдикції господарських судів.