Юрисдикція загальних судів
Відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р. до юрисдикції загальних судів віднесено розгляд справ в порядку цивільного, кримінального судочинства, а також судочинства у справах про адміністративні правопорушення.
1. Цивільне судочинство
За змістом ст. 15 ЦПК під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених ЦПК121. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальними судами вирішуються справи, у яких хоча б одна із сторін (позивач чи відповідач) є фізичною особою, а правовідносини, з яких виникає спір, регулюються нормами цивільного, житлового, земельного, сімейного і трудового законодавства (ст. 3, 15 ЦПК).
На перший погляд може здатися, що всі справи, які виникають із зазначених видів правовідносин, вирішуються в порядку цивільного судочинства. Однак це положення справедливе лише щодо переважної більшості справ, які виникають із цивільних і житлових правовідносин та всіх справ, які виникають із сімейних правовідносин. Що ж стосується справ, які виникають із земельних і трудових відносин, - значна їх частина розглядається у порядку інших видів судочинства.
Так, частина трудових спорів, які підпадають під ознаки спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження і звільнення з публічної служби відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 17 КАС розглядаються за правилами адміністративного судочинства. При цьому під публічною службою КАС розуміє діяльність на державних політичних посадах, професійну діяльність суддів, прокурорів, військову службу, альтернативну (невійськову) службу, дипломатичну службу, іншу державну службу, службу в органах АРК, органах місцевого самоврядування (п. 15 ст. 3 КАС). Найбільше проблем розмежування цивільної і адміністративної судової юрисдикції виникає при тлумаченні поняття "інша державна служба". Як свідчить судова практика особа вважається такою, що перебуває на державній службі якщо вона працює на посаді, віднесеній до відповідної категорії посад державних службовців і їй присвоєно відповідний ранг державного службовця122. Певні складнощі на практиці викликає також тлумачення поняття "спори з приводу" прийняття, проходження і звільнення з публічної служби. Вбачається правильним відносити до цієї категорії справ будь-які спори, які випливають із публічної служби, у тому числі про стягнення грошових компенсацій, надання житлових приміщень у зв'язку із зайняттям певної посади, відшкодування шкоди, завданої особою під час перебування на публічній службі тощо.
Інша категорія справ - земельні спори. Вони розглядаються як в порядку цивільного і господарського судочинства залежно від суб'єктного критерію, так й адміністративного судочинства, якщо спір пов'язаний із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16.04.2004 р. № 7, ті земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, розглядаються господарськими судами, всі інші - в порядку цивільного судочинства, крім спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з ПП. 1, З ч. 1 ст. 17 КАС віднесено до компетенції адміністративних судів. Однак через останній критерій у правозастосовчій практиці виникає найбільше проблем. Зокрема, у судовій практиці довгий час точилася дискусія, чи належить до компетенції адміністративних судів з огляду на п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС розгляд спорів про визнання недійсними рішень (дій, бездіяльності) органів місцевого самоврядування, якими порушуються права фізичних та юридичних осіб у сфері земельних відносин. При чому вінцем дискусії стало висловлення із цього питання різних правових позицій Верховним Судом і Вищим адміністративним судом України.
У своєму рішенні від 01.04.2010 р. у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" ст. 12 ЗК, п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС Конституційний Суд України зробив наступні висновки. Системний аналіз положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (ч. 1 ст. 10, ст. 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин. Отже, вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Однак ухвалення зазначеного рішення Конституційним Судом України, на жаль, остаточно не знімає всіх питань розмежування юрисдикції між загальними і адміністративними судами щодо земельних спорів.
У судовій практиці існують певні проблеми розмежування юрисдикції судів й у спорах, які виникають із житлових відносин. Зокрема, мова йде про випадки звернення фізичних осіб до суду із позовами з приводу захисту своїх суб'єктивних житлових прав від їх порушень з боку органів державної влади і місцевого самоврядування. Прикладом можуть слугувати справи за позовами фізичних осіб про визнання незаконною відмови державної адміністрації у постановці на квартирний облік та зобов'язати взяти на квартирний облік. Оскільки у такому випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного, а не особистого немайнового права, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Схожою є ситуація із поширеними у судовій практиці позовами про зняття з реєстрації фізичних осіб за місцем їх колишнього проживання, співвідповідачами у яких виступають органи громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб. У цьому випадку слід виходити із того, що спір у такій справі не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а пов'язаний з вирішенням питання щодо усунення перешкод у користуванні квартирою. Отже, зазначені спори розглядається в порядку цивільного судочинства.
Аналогічно вирішується питання з приводу судової юрисдикції у спорах про приватизацію державного житлового фонду. Відмову органів приватизації у приватизації житлових приміщень громадян помилково розглядати як здійснення таким органом владних управлінських функцій, які можуть бути оскаржені у порядку адміністративного судочинства. Отже, такі справи відносяться до юрисдикції загальних судів і розглядаються в порядку цивільного судочинства.
2. Кримінальне судочинство
Цей вид судочинства, який здійснюється загальними судами, має суттєві особливості у порівнянні з цивільним, господарським і адміністративним, що обумовлено його завданнями. Так, відповідно до ст. 2 КПК від 13.04.2012 р. завданнями кримінального судочинства є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Отже, положення КПК регламентують діяльність органів державної влади та їх посадових осіб, яка стосується сфери публічно-правових відносин, що виникають внаслідок злочинних посягань, відповідальність за які встановлено в нормах кримінального права.
Разом з тим необхідно звернути увагу на наявність до певної міри схожих критеріїв визначення юрисдикції судів щодо справ кримінального і адміністративного судочинства, зокрема у справах про оскарження постанови прокурора, слідчого і органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи. Адже зазначені суб'єкти є носіями владних повноважень, оскільки виконують функції, обумовлені завданнями кримінального судочинства. Зокрема, у правозастосовній практиці постало питання, за правилами якого виду судової юрисдикції (кримінальної чи адміністративної) підлягають розгляду заяви, предметом оскарження в яких є бездіяльність органів дізнання, слідства та прокуратури, що полягає у неприйнятті належного процесуального рішення у порядку КПК за заявами чи повідомленнями про злочини.
У своєму рішенні по справі про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини від 14.12.2011 р. Конституційний Суд України роз'яснив наступне. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 ст. 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання діють до порушення кримінальної справи, однак вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб'єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. До того ж імперативний припис п. 2 ч. 3 ст. 17 КАС виключає юрисдикцію адміністративних судів щодо справ, які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.
3. Адміністративно-деліктне судочинство
Процесуальний порядок розгляду загальними судами справ про адміністративні правопорушення регулюється розділом IV Кодексу України про адміністративні правопорушення, який має назву "Провадження у справах про адміністративні правопорушення". Завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення відповідно до ст. 245 КУ-пАП є своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Особливістю провадження у справах про адміністративні правопорушення е те, що воно здійснюється не лише загальними судами, а й низкою адміністративних органів, зокрема адміністративними комісіями виконкомів, органами внутрішніх справ, державної прикордонної і податкової служби, державного пожежного нагляду, органами на транспорті, у сфері праці, рибоохорони, лісового і мисливського господарства тощо. Саме тому в науці цивільного процесуального права цей вид судочинства у теоретичному аспекті часто називають не правосуддям, а непритаманною суду адміністративною діяльністю, якої він повинен бути позбавлений. Разом з тим, тенденції останніх десятиріч свідчать про розширення компетенції судів у тих сферах суспільного життя, де є потреба більш посиленого нагляду за дотриманням прав людини. Адже судова форма захисту завжди вирізнялася чітко визначеною процесуальною формою та була вищою за своєю ефективністю у порівнянні з будь-якою адміністративною. Аналіз кола справ, віднесених до компетенції загальних судів в порядку адміністративно-деліктного судочинства, і його генезису вказує саме на це. До компетенції саме судових, а не адміністративних органів законодавець, як правило, відносить справи про ті правопорушення, у яких, на думку законодавця, є потреба більш посиленого нагляду за дотриманням прав і свобод людини, у зв'язку з чим орган, який розглядатиме справу, має бути наділений гарантіями незалежності і безсторонності. Таким органом є саме суд.
Однак такий підхід у деяких випадках породжує проблему розмежування юрисдикції загальних судів щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення і адміністративних судів щодо справ адміністративного судочинства. Так, відповідно до п. З ч. 3 ст. 17 КАС юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи про накладення адміністративних стягнень. Згідно з іншою нормою - п. 2 ч. 1 ст. 18 КАС - адміністративними судами розглядаються усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності. На перший погляд зазначені положення суперечать один одному, однак насправді це не так.
Норма, яка говорить, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори про накладення адміністративних стягнень (ст. 17 КАС), має на увазі, що накладення адміністративних стягнень (іншими словами - притягнення до адміністративної відповідальності), а так само оскарження накладення адміністративного стягнення, у тих випадках, коли це віднесено до компетенції судових органів, провадиться не в порядку КАС адміністративними судами, а в порядку іншого виду судочинства - провадження у справах про адміністративні правопорушення, яке здійснюється загальними судами згідно з КУпАП. Отже, коли постановою загального суду, прийнятою у порядку КУпАП, на особу накладено адміністративне стягнення, така постанова оскаржується не шляхом звернення до адміністративного суду із позовом, а шляхом подання апеляційної скарги в порядку, передбаченому КУпАП (ст. 294), до суду апеляційної інстанції, який діє в межах ланки загальних судів (апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя і Автономної Республіки Крим).
Постанови всіх інших органів і осіб, крім судових, прийняті в порядку КУпАП, про накладення на особу адміністративного стягнення (притягнення до адміністративної відповідальності), а також дії і бездіяльність зазначених органів і осіб, оскаржуються до адміністративного суду шляхом подання позову в порядку КАС (п. 2 ч. 1 ст. 17). Щоправда рішення адміністративного суду, прийняте за наслідками розгляду такої позовної заяви, відповідно до ч. 2 ст. 1712 КАС є остаточним і оскарженню не підлягає.
