Доказування в цивільному процесі
Сьогодні доказування як процесуальна процедура має місце в усіх видах цивільного судочинства. З урахуванням даних обставин здавалося б що нарівні практичного судочинства доказування є простим питанням. Але як показує практика, ми знаходимось лише на початку розуміння процедури, особливостей правил та структури доказування, оскільки судове доказування завжди характеризується індивідуальністю, тому його неможливо уніфікувати, хоча ми і маємо мати певні загальні уявлення щодо донного питання. Незважаючи на те, що в юридичній літературі висловлювалися різні точки зору щодо проблеми доказування в цивільному судочинстві, все ж суттю доказування є пізнання тої історичної дійсності певних фактів, дій чи певних подій, учасником яких була людина. Таким чином, діалектика доказування полягає в розумінні пізнання з можливим відтворенням у свідомості людини об'єктивної дійсності з намаганням як найглибше, найширше пізнати предмет в собі. Отже, судове пізнання є не лише пояснення, але і процесуальна діяльність як суду, так і суб'єктів доказового процесу, що полягає у віднайдені, забезпеченні, витребуванні, поданні, дослідженні, оцінці та використанні доказового матеріалу в цивільній справі. У зв'язку з цим, учені у різні періоди розвитку теорії доказового права, намагання поглянути на доказування як певний процес не лише з юридичної точки зору, але і з точки зору психології, логіки, філософії, теорії управління тощо. Така ситуація пояснюється тим, що процес судового доказування є настільки складною процесуальною процедурою, що до цього питання буде звертатись ще не одне покоління юристів, оскільки доказування, з одного боку, є процедурою, яка обумовлена процесуальним законом, а з іншого, як обов'язок сторін за допомогою доказів обґрунтувати перед судом своє право на отримання позитивного судового рішення. Разом з тим, сама по собі процедура доказування ще не є гарантом прийняття позитивного для особи рішення. Критерієм усього цього є внутрішнє переконання судді. У той же час суд не може зобов'язати сторони в примусовому порядку здійснювати доказування того чи іншого юридичного факту, оскільки це право особи, а не обов'язок. Разом з тим, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ст. 10 ЦПК України). Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України. В той же час відповідно до ст. 159 ЦПК України рішення суду може бути обґрунтованим лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому ухвалюються такі рішення.
В. І. Тертишніков розглядаючи факти, які підлягають доказуванню поділяв їх на чотири групи, зазначаючи, що об'єктом пізнання є: а) юридичні факти матеріально-правового характеру; б) доказові факти; в) факти, які мають процесуальне значення; г) факти, які встановлюють для виконання виховних та попереджувальних завдань правосуддя. Таким чином, досліджуючи безпосередньо кожен доказ, наша свідомість крокус від однієї ймовірності до іншої, накопичуючи в такий спосіб інформаційний матеріал, який дає можливість з більшою чи з меншою точністю говорити про той чи інший факт. Отже, доказування - це процес, при якому сторони виявляють, збирають, аналізують та надають докази суду, за допомогою яких безпосередньо в судовому засіданні, відповідно до норм ЦПК, відбувається реконструкція чинного юридично значимого факту, дії чи події в той послідовності, яка є найбільш ймовірними. При цьому ступінь такої ймовірності, повинна бути такою при якій суд в своєму рішенні мав би безапеляційну можливість зазначити, що він переконаний в тому, що його висновок є єдино вірним. У зв'язку з цим можна зазначити, що досягти абсолютної істини в справі і принципі неможливо, оскільки іноді факти об'єктивної реальності не збігаються з інформацією, яку отримує суд із засобів доказування. Це має місце тому, що сприйняття кожним суб'єктом інформації пов'язується із різними її осмисленням чи уявленням особи про ті чи інші речі навколишнього світу. Таке логічне осмисленням, як правило є предметом загальноосвітнього розвитку суб'єкта з одного боку, а з іншого його природною особливістю сприйняття навколишнього світу. Таким чином одні ті ж дії чи події, різні суб'єкти сприймають по-різному, а відповідно до цього і відтворить інформацію в різних її обсягах та з різною точністю. Ось чому немає підстав пред'являти претензії свідку, звинувачуючи його у неправдивості його показів, якщо останні не зовсім точно співпадають із поясненнями однієї із сторін.
Процес доказування у своїй основі є безперервним процесом, тому в практичній площині розділити його виключно на окремі його складові неможливо. Зараз ми це робимо виключено в наукових цілях з метою вивчення тих чи інших процесів. В цьому зв'язку В. В. Комаров, досліджуючи процес доказування, зазначає, що такий процес є поетапним і складається із збирання, дослідження й оцінки доказів. Разом з тим, аналіз доказів не може сприйматись судом з математичною їх точністю, оскільки самі докази, наприклад, покази сторін, свідків не є абсолютно точним віддзеркаленням тих чи інших подій. І хоча, на перший погляд процес дослідження доказів має хаотичний порядок, але вся така хаотичність через логічну діяльність судді систематизується, при цьому один доказ поєднується з іншим у часовій їх послідовності, утворюючи таким чином цілу систему доказів, які і стають фундаментальною основою судового рішення.
Таким чином, доказування є різновидом процесу пізнання, тому в ньому об'єктивно віддзеркалюються закони логіки. Процедура ж порядку розгляду справ, у тому числі дослідження доказів, повністю формуються людиною.
Якщо вникнути у суть даних думок, то дійсно вбачається відмінність доказування від судового процесу, тому що доказування є складною розумовою діяльністю людини, а судовий процес, це є придумані людиною судові правила, під час застосування яких узаконюються певні факти людського життя. І в цій частині є всі підстави погодитись із М. И. Штефаном, який зазначає, що "виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття у свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу природи і суспільства, пізнання у цивільному судочинстві процес відбиття у свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі". Отже, свідомість є "особливою формою матерії", яка здатна накопичувати і відображати дії чи події в їх логічній послідовності. Таким чином наша свідомість опосередкована мовою, в межах процесуальної форми, утворює той інформаційний простір, який і сприймається судом. З урахуванням цього всі проголошені в межах процесуальної форми відомості про ті чи інші факти, переходять із потенційної латентності у сферу статусу доказів. Ті відомості, які не проголошені в межах процесуальної форми, так і залишаються на рівні потенційності чи латентності.
Отже, для доказування важливим фактом є не лише виявлення, збирання, аналіз та надання доказів суду, але і саме їх озвучення, тобто проголошення їх змісту в судовому засіданні. На основі цього суд у процесі аналітично - оціночної роботи поєднує та співставляє між собою доказові факти, синтезуючи їх та розставляючи у послідовності їх розвитку. При цьому докази інформаційно можуть накладатися один на один, спростовуватися іншими доказами чи групою осіб. Виходячи із такого розуміння доказування, можна зробити висновок про те, що судове доказування ґрунтується на чотирьох його складових: а) доказування наявності певного факту; б) поєднання та зіставлення усіх фактів; в) аналізу і оцінки отриманої інформації; г) використання юридично значимих фактів для створення процесуально-правового продукту - судового рішення. Таким чином, доказування можливо розглядати, як логічно осмислену процесуальну діяльність суду, направлену на пізнання юридично значимих фактів, шляхом їх співставлення між собою, синтезуванням їх доказової інформації з відтворенням певної дії, події чи стану, в послідовному їх розвитку.
Важливо звернути увагу на те, що суд при розгляді справ оперує, як правило, не речами чи предметами, які рухаються чи взаємодіють, а образами, відчуттями, поняттями, загально юридичними знаннями, які відомі кожній людині - поняттями хвороби, смерті, втрати, любові до дітей, обов'язку, збитків тощо. Саме синтез доказової інформації та загально природних знань судді через мовну та письмову складові створюють у свідомості судді реальність того чи іншого юридично значимого факту. Кількісна наявність таких фактів в їх сукупності і створюють те, що ми називаємо "внутрішнім переконанням суддів". Разом з тим, ми не можемо говорити про одноманітність логічної систематизації доказів та їх оцінки. Якщо б усі судді мислили однаково, сприймали інформацію в одних і тих же поняттях і об'ємах, то всі судові рішення були б однаково обґрунтованими, чого практично не існує. І хоча процесуальний закон і дає єдиний перелік засобів доказування, які використовують судді при обґрунтуванні судових рішень, але оцінка таких доказів після їх дослідження, ґрунтується лише на суддівський індивідуальності.
Разом з тим, процес доказування різні Вчені подають у різній структурованій формі. Так, М.Й. Штефан поділяв доказування на шість ступенів. Першим ступенем є початковий, який має назву твердження фактів. Другий ступінь - зазначення доказів; третій ступінь - подання доказів; четвертий - витребування доказів; п'ятий - дослідження доказів і шостий - оцінка доказів. Таке ділення охоплює як технічні, так і логічні дії сторін, заявників і суду безпосередньо у судовому засіданні і не зачіпає підготовчий процес доказування. Ми вважаємо, що процес доказування можна розділити на два його періоди - до процесуальний та процесуальний. Таке ділення є логічним і природним, оскільки процес доказування має свій початок. Таким початком є прийняття особою рішення про звернення до суду. Таке рішення логічно обумовлюється особою щодо доказів які вона може надати суду в підтвердження предмета справи. Які із цих доказів у неї є, а які потрібно зібрати? Відносно яких доказів необхідно буде заявити клопотання суду для їх витребування? Які факти не потребують доказування в зв'язку із їх загальновідомістю, тощо? Це і є тим до процесуальним періодом, який і складає основу майбутнього судового доказування, оскільки у цей період здійснюються виявлення та збирання доказів, їх оцінка самою особою на предмет їх належності, відносності та допустимості. Таким чином, ми оперуємо доказами, які є інформаційними носіями, через інтеграцію яких намагаємось отримати цілісно-об'єктивну реальність. У судовому засіданні таку реальність ми намагаємося відтворити за рахунок тієї інформації, яка міститься в таких засобах доказування. Необхідно звернути увагу на те, що один і той самий доказ інформаційно не може відноситися до всіх без виключно юридичних фактів, тому через належність і допустимість доказової інформації ми формуємо певну інформаційну єдність, яка предметно відтворює не лише межі кожного юридичного факту, але й заповнює його змістом доказового характеру. Якщо ж докази будуть відтворювати однотипну інформацію, то ми отримаємо лише одиницю інформації, якою б вона не була. Ось чому цінність при доказуванні завжди становлять різноманітні засоби доказування, синтез яких і формує єдність доказового матеріалу. Водночас судове доказування не може мати опосередкованих ланцюгів, оскільки дослідження доказів має лише безпосередній характер. Нові процесуальні форми, які вже сьогодні мають місце при розгляді справ, це стосується перш за все справ, які розглядаються в режимі відео конференцій, які дають можливість суду сприймати інформацію від засобів доказування, перебуваючи на великих відстанях безпосередньо в режимі реального часу. Вони вже сьогодні апробовані під час розгляду кримінальних господарських справ не лише в США, але і в Російській Федерації та інших державах (Великобританія, ФРН). Україна в цьому зв'язку не є виключенням із цього процесу.
Водночас, судове доказування характеризується об'єктивністю. Об'єктивність доказування полягає в тому, що всі речі, дії чи події потрібно досліджувати в такому вигляді, якими вони є самі по собі. Це означає, що суд як "мірило" достовірності та повноти доказової інформації не має права привносити щось від себе в процес доказування. В той же час, при дослідженні доказів суд на основі свого життєвого досвіду, знань, судової практики повинен відокремлювати реальну об'єктивно можливу доказову інформацію від надуманої суб'єктом ймовірності. У зв'язку з цим суд повинен з'ясувати, із яких джерел надійшла інформація до такої особи? Чи не надійшла вона від джерела, яке, можливо, навмисно чи ненавмисно може дезінформувати суб'єкт з точки зору неточності фактів? В той же час обставини, які визнанні сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Як не підлягають судовому доказуванню загальновідомі обставини та преюдиційні факти (ст. 61 ЦПК України).
Таким чином введення в цивільний процес вільної оцінки доказів судом ґрунтується на справедливості. Саме цей критерій законодавцем викладено першим у ст. 1 ЦПК України, де зазначено, що "завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ...". Але це не означає, що докази можливо сприймати і досліджувати, навіть з точки зору справедливості, поза межами процесуальної форми судового процесу, оскільки закон не допускає дослідження доказів у приватному порядку, бо це суперечить основам судочинства.
