Право на позов

Одним із абсолютних прав фізичної та юридичної особи є право на позов, що є складовою права на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що передбачено абз. З ст. 8 Конституції України та ст. 3 ЦПК України. Тобто право на позов є шлях реалізації права на звернення до суду, оскільки для того, щоб захистити свої порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси - необхідно звернутися до відповідного суду першої інстанції з позовною заявою, де вона реєструється, з дотриманням порядку, встановленого ЦПК України і до якої пред'являються вимоги щодо форми та змісту.

Право на позов - це право, яке гарантується державою та є шляхом реалізації права на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав у порядку визначеному процесуальним законодавством.

В науці цивільного процесуального права, в межах такої правової категорії, як "право на позов", ставляться й інші - "позов", "позовна заява". Полеміка полягає у тому, що законодавець у тих чи інших нормах "право на позов", "позов", "позовна заява" по різному застосовує їх у техніці формулювання змісту правової норми, при цьому не розкриває зміст цих понять.

З цього питання Палюк В.П., при проведенні доктринального аналізу тих чи інших бачень, зазначає, що одні автори (К. Юдельсон, Н. Масленнікова та інші) наголошують, що право на позов - це поняття лише процесуального права і розглядається як забезпечена законом можливість звернення до суду за захистом своїх цивільних прав. Інші процесуалісти (М. Гурвіч, В. Мусін, Н. Чечіна, Д. Чечот та інші) розглядають право на позов у процесуальному розумінні і право на позов у матеріальному розумінні. У першому випадку вони мають на увазі право на звернення до сулу за судовим захистом, а у другому - це право на примусове здійснення свого матеріального права до відповідача. Третіх дослідників представляють А. Добровольський, С. Іванова, О. Мельников, Є. Пушкар, Ю. Червоний, які зазначають, що в складі права на позов поєднуються дві правомочності: право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову. І право на отримання судового захисту. Тобто право на задоволення позову. Кожна з цих позицій, як вважається, є правильною - все залежить від того під яким кутом розглядати право на позов, але в тій чи іншій мірі таке право, яке закріплено законом, є суб'єктивно оціночною категорією, тобто це право, яке гарантується державою, надає особам, які мають намір звернутися до сулу за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав самими визначати стан порушення таких прав. Друга справа - правові підстави для задоволення змісту позовних вимог, тобто згідно ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, що за таких обставин є об'єктивно оціночною стороною цього питання. Безумовно це впливає на рішення, яке буде прийняте судом з урахуванням вимог, доказів та фактів на які посилаються сторони, як підстава для задоволення позовних вимог.

Отже ми маємо два права - "право на позов" чи "право на пред'явлення позову", чи "право на звернення до суду" та "право на задоволення позовних вимог". Кожна з цих прав не може існувати одне без іншого, оскільки окремо вони, тоді, не мають правового сенсу. Тобто ці дві правові можливості є сторонами однієї медалі, так як без права на пред'явлення позову не може бути права на задоволення позову.

В деяких випадках право на пред'явлення позову і право на задоволення позову можуть мати самостійний характер. Особі може належати право на задоволення позову без реалізації права на пред'явлення позову, тобто без пред'явлення позову до суду. Так, наприклад, ч. 1 ст. 45 ЦПК України передбачає, що у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. І навпаки, наявність в особи права на пред'явлення позову не завжди означає наявність у нього права на задоволення позову, оскільки суд може встановити, що вимоги не засновані на законі, і відмовити в їх задоволенні.

Право на позов, як правова категорія, може розглядатися з об'єктивно оціночної та суб'єктивно оціночної сторони. Як вже було зазначено право на позов, як суб'єктивно оціночна категорія - право яке закріплено на рівні закону, гарантується державою, а його здійснення не залежить від фактичної сторони порушеного, невизнаного або оспорюваного права. Такої позиції й Рішення Конституційного Суду України № 9-зп від 25.12.1997 у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води, де у п.1 резолютивної частини Рішення зазначено, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Право на позов, як об'єктивно оціночна категорія - право яке виникає у осіб внаслідок порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів і таке порушення має фактичне тому підтвердження. Виникнення права та подальше його здійснення передбачає наявність для цього умов з яким закон пов'язує виникнення суб'єктивного права у певної особи на пред'явлення позову по конкретній справі і до конкретної особи чи осіб.

В рамках такого вивчення матеріалу ми будемо розглядати передумови виникнення права на пред'явлення позову, які характерні для права, що є об'єктивно оціночною категорією. До них відносяться:

• 1) наявність факту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Це випливає з принципу змагальності сторін та принципу диспозитивності цивільного судочинства. Так, ч. 3 ст. 10 ЦПК України наголошує на тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Такої ж позиції й ч. 1 ст. 11 ЦПК України: "суд розглядає цивільні справи на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі". Крім цього ч. І ст. 60 ЦПК України передбачає, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
• 2) цивільна процесуальна правоздатність, яка визнається за всіма фізичними та юридичними особами (ст. 28 ЦПК). Право на позов, як суб'єктивна категорія виникає з моменту народження - для фізичних осіб (ч. 2 ст. 25 ЦК України) та з моменту створення - для юридичних осіб (ч. 4 ст. 91 ЦК України), а у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини - для ще ненародженої дитини (абз. 2 ч. 2 ст. 25 ЦК України). Безумовно здійснення такої правоздатності - процесуальної правоздатності, залежить від дієздатності, яка встановлює правила, щодо захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, тобто право на позов особа реалізує - самостійно, через представника, опікуна, піклувальника, орган опіки та піклування тощо. Ці правила не обмежені лише ними, оскільки процесуальне законодавство містить й інші вимоги, наявність яких дозволяє особі ініціювати судовий розгляд, а суду - порушити судочинство, тому реалізація права на позов може бути пов'язана й з підставами про повернення позовної заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК України) та відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України). 3) цивільна юрисдикція (ст. 15 ЦПК), яка полягає у тому, що провадження у справі може бути відкрито тільки за умов, коли розгляд даної справи передбачено в порядку цивільного судочинства. Для позитивного вирішення судом питання про відкриття провадження у справі в суді недостатньо наявності у зацікавленої особи права на пред'явлення позову, необхідно ще й реалізувати це право в порядку, встановленому законом, як про це зазначено у ч. 1 ст. 122 ЦПК України.

Виходячи зі змісту чинного цивільного процесуального законодавства, порядок звернення до суду реалізується на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку встановленому законом. На відміну від випадків неналежно оформленої та поданої позовної заяви хоча і тягне неможливість відкриття провадження у справі, однак це не позбавляє чи не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду. Тобто позивач може виправити допущені помилки і повторно звернутися до суду з тотожним позовом на загальних підставах, якщо тільки право яке особа реалізує не вичерпало чи обмежене у своєму здійсненні, тобто судом встановлені факти, які зумовлюють відмовити у відкритті провадження у справі.

До умов реалізації права на пред'явлення позову відносяться:

• 1) підсудність справи даному суду (п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України). Якщо спір не підсудний даному суду, суддя відмовить у прийнятті позовної заяви та повертає її позивачу, оскільки з юридичної точки зору у особи відсутня передбачене законом умова реалізації права на пред'явлення позову, тобто вона немає права на пред'явлення позову саме до цього суду, а тому особі необхідно подати позовну заяву до того суду підсудність якої надає можливість в реалізації права на позов. З цього приводу закон говорить: "Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві" (ст. 115 ЦПК України).
• 2) процесуальна дієздатність позивача. Дана обставина може бути перепоною при реалізації права на позов, оскільки суд може повернути позовну заяву (наприклад, коли заяву подано недієздатною особою чи подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України) або відмовити у відкритті провадження у справі (наприклад, якщо після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва). Доказами, які підтверджують наявність або відсутність дієздатності, є паспорт, рішення суду (для визнаних обмежено дієздатними і недієздатними), свідоцтво про шлюб тощо;
• 3) наявність належно оформлених прав на позов, тобто подання позовної заяви до суду першої інстанції, з дотриманням порядку, встановленого ч. 2 і ч. 3 ст. 11-1 ЦПК України (ч. 1 ст. 118 ЦПК України) в письмовій формі (ч. 1 ст. 119 ЦПК України) з додержанням форми та змісту такої заяви (ч. 2 ст. 119 ЦПК України) й підписаної позивачем або його представником із зазначенням дати її подання (ч. 2 ст. 119 ЦПК України) та з документом, що підтверджує сплату судового збору (ч. 5 ст. 119 ЦПК України). Ці вимоги не є вичерпними, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 119 ЦПК України позовна заява повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом.

Крім цього, слід зазначити, що аналіз судової практики, процесуального і матеріального законодавства показує, що в понятті права на позов повинні бути відображені його дві нерозривні сторони: матеріально-правова - вимоги позивача до відповідача (предмет позову) і процесуально-правова сторона - вимога до суду про захист права.

Таким чином право на позов крім умов виникнення такого права, як об'єктивно оціночної категорії потребує й певний порядок його реалізації.