Примирення сторін як основна мета попереднього судового засідання

Розвиток цивільного процесуального законодавства зарубіжних країн протягом останніх десятиріч свідчить про тенденції, спрямовані на зменшення навантаження на суди, які все більше стають перевантаженими. Це проявляється, зокрема, в наданні можливості розгляду низки категорій справ як адміністративним органам, так і недержавним інститутам цивільної юрисдикції (третейським судам, посередникам) шляхом введення правил альтернативної і договірної підвідомчості. Так, наприклад, одним з напрямків реформи англійського судочинства 1999 р. стала активізація альтернативних способів вирішення спорів (alternative dispute resolution - ADR), до яких віднесено переговори (negotiation), посередництво (mediation), посередництво з наділенням посередника факультативним повноваженням виступати арбітром (mediation-arbitration), передача матеріалів справи для вивчення експерту (expertappraisal) чи таким, що пішли у відставку, суддям чи адвокатам (judicial appraisal), третейський розгляд (arbitrage). Англійський Закон про третейський суд проголосив принцип, відповідно до якого державний суд розглядається як останній засіб (проміжний судовий захист покладається на третейські суди).

Слід зазначити, що з кінця 90-х років минулого століття в різних європейських країнах використання альтернативних способів вирішення спорів отримало широке поширення, адже вони сприяють підвищенню ефективності роботи і якості судової системи через надання особам альтернативи стандартним судовим процедурам.

Підтримуючи зазначені тенденції, Радою Європи і її органами було прийнято ряд документів рекомендаційного характеру стосовно зазначеного питання. Так, у Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R (98) 1 "Про медіацію у сімейних справах" від 21 січня 1998 р.141 звертається увага держав-членів на необхідність широкого впровадження процедур примирення у сімейних спорах з метою не лише зниження навантаження на суди, але й пошуку кращого і найбільш прийнятного рішення для сторін по справі з метою забезпечення захисту інтересів та добробуту дітей. У Рекомендації № R (2001) 9 "Про альтернативні судові процедури вирішення спорів між адміністративними органами влади і приватними особами" від 5 вересня 2001 р. наголошується на необхідності зменшення надмірного робочого навантаження на суди шляхом використання мирного вирішення спорів як повністю поза судовою системою, так і до чи в ході судового провадження, оскільки постійне зростання кількості справ може знизити здатність судів, компетентних у вирішенні адміністративних справ, розглядати справи у розумний час відповідно до положень ст. 6

Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, у Рекомендації підкреслюється, що широке використання альтернативних форм вирішення адміністративних спорів може стимулювати вирішення цих проблем і сприяти зближенню адміністративних органів влади з населенням. Ще однією Рекомендацією № Я (2002) 10 "Про медіацію у цивільних справах" від 18 вересня 2002 р. Комітет міністрів Ради Європи наголосив на важливості застосування процедур примирення у спорах цивільного характеру. Нарешті, Директивою 2008/52/ЄС Європейського парламенту та Ради від 21 травня 2008 р. "Про деякі аспекти медіації у цивільних та господарських правовідносинах" підкреслено, що завдання із забезпечення кращого доступу до правосуддя, як складова політики Європейського Союзу із розбудови території, свободи, безпеки та правосуддя, має передбачати доступ як до судових, так і до позасудових методів врегулювання спорів. Як випливає із визначення, наведеного у Директиві, "медіація" означає структурований процес, незалежно від його назви або посилання на нього, за допомогою якого дві або більше сторони спору намагаються самостійно на добровільній основі досягти згоди для вирішення спору за підтримки медіатора. При чому цей процес, як зазначається у документі, може бути ініційований самими сторонами або у результаті пропозиції чи розпорядження суду, або для виконання припису законодавства держави-члена. Це включає медіацію, як проводиться суддею, що не відповідає за будь-яку судову процедуру щодо конкретного спору, але сюди не відносяться спроби, які роблять суд або суддя, що розглядають справу в контексті судового провадження стосовно цього спору. Відповідно до ст. 5 "Звернення до медіації" названої Директиви суд, у якому порушено судову справу, може, коли це доречно, і беручи до уваги усі обставини справи, запросити сторони до медіації з метою вирішення спору.

Як свідчить аналіз процесуальної літератури, інститут примирення сторін при здійсненні судових процедур досить активно і вже тривалий час застосовується у правовій системі Сполучених Штатів. Так, вважається, що фундамент підготовчої стадії американського цивільного процесу складають три головні процедури: обмін змагальними паперами, взаємне розкриття доказів і, нарешті, нарада судців з адвокатами (pretrial procedure чи pretrial conference). Остання із названих процедур вперше знайшла своє закріплення в ст. 16 Федеральних правил цивільного процесу, які діють з 1938 p. І хоча законодавча регламентація порядку нарад відсутня, на практиці вони відбуваються в залі засідань чи за зачиненими дверима у кабінеті судці, сама процедура проведення не носить формального характеру, відбувається жива дискусія між учасниками наради. При цьому нормативні акти і прецеденти встановлюють достатньо серйозні процесуальні і матеріально-правові санкції за нездійснення різних дій у зв'язку з досудовими нарадами. Так, ухилення від неофіційних переговорів перед зустріччю у судці, неподання суду підсумкових документів (pretrial statements), неявка на нараду можуть при винності позивача потягти за собою припинення провадження, а при винності відповідача - винесення проти нього заочного рішення. Серед головних завдань досудових нарад у цивільному процесі США, як правило, називають підготовку засідання, мирне врегулювання конфлікту, а також визначення порядку руху справи на підготовчій стадії процесу. Однак центральним завданням нарад суддів з адвокатами все ж таки вважається досягнення миру. Адже, як зазначається у літературі, на практиці мають місце запрошення до судді заінтересованих осіб виключно для обговорення можливості мирової угоди (settlementconference), на яких суддя добивається від учасників справи взаємних поступок і навіть називає розумну, на його думку, суму відшкодування, дискутує з адвокатами з приводу сили і слабостей їх позицій, при чому може дати відчути своє невдоволення упертістю сторін, натякнути на можливі несприятливі наслідки і вірогідний результат справи. Як зазначається в американських наукових джерелах, неформальна обстановка досудової наради створює сприятливі умови для розгортання переговорів про компроміс. Взагалі значимість мирових угод, які укладаються до початку процесу чи на його ранніх стадіях, величезна; без них система юстиції США в її сучасному вигляді не могла б працювати продуктивно через надмірне навантаження. Як зазначають американські юристи, правосуддя інколи здійснюється в залах судових засідань, але набагато частіше в зачинених кабінетах і коридорах, де панує розсуд, а не норми процесу, що закостеніли.

За аналізом, проведеним Європейською комісією з ефективності правосуддя (CEPEJ)196, в різних європейських країнах використання альтернативних способів розв'язання спорів (АРС) отримало широке поширення, адже вони сприяють підвищенню ефективності роботи і якості судової системи через надання громадянам альтернативи стандартним судовим провадженням. Найбільш поширеними серед них є: посередництво, процедура примирення і арбітраж. Посередництво є найпоширенішою серед країн Європи формою АРС, яку за даними Європейської комісії з ефективності правосудця застосовують щонайменше у 39 країнах. Його суть полягає тому, що в рамках даної процедури завжди бере участь суддя, який дає рекомендації, приймає рішення та/або затверджує процедуру. Наприклад, в цивільних спорах чи у справах про розірвання шлюбу судді можуть направити сторін до посередника, якщо вважають, що обидві сторони можуть знайти більш прийнятне рішення. Найбільш поширеною практикою з посередництва у європейських країнах (29 країн) є приватне посередництво, при цьому приватними посередниками можуть витупати підготовлені спеціалісти, кваліфіковані юристи та інші приватні спеціалісти (в області права), найняті сторонами по справі. Приватне посередництво, яка пропонується суддею, чи додаткове посередництво суду застосовується у 26 країнах. І, нарешті, третьою найбільш поширеною формою посередництва є таке посередництво, яка надається державним органом, який не є судом (23 країни). Посередництво суддів чи співробітників суду, призначених посередником, існує у меншій групі країн (12). Процедура примирення, за відомостями Європейської комісії з ефективності правосудця, застосовується в 16 країнах і стосується, зокрема, таких категорій справ як сімейні спори (Монако, Англія і Уельс), (колективні) трудові спори (Болгарія, Угорщина, Молдова, Монако і Румунія), спори, які стосуються оренди (Австрія, Монако, Сан-Марино), захисту прав споживачів (Болгарія, Угорщина і Швеція), телекомунікації (Австрія) чи страхування (Швеція) 19?. Отже, як свідчить аналіз, проведений Європейською комісією з ефективності правосуддя, альтернативні способи вирішення спорів досить широко застосовуються у сучасній Європі і їх використання продовжує вдосконалюватись і поширюватись у різних країнах.

Значного розвитку процедури примирення сторін в ході судового розгляду справи набули у прибалтійських країнах, зокрема, Литві, Латвії і Бегонії, основною метою підготовки справи до судового розгляду яких вважається вжиття спроби примирення сторін спору шляхом укладення мирової угоди, створюючи тим самим умови для збереження і розвитку між ними сталих соціальних відносин (ст. 226 ЦПК Литви, ст. 147 ЦПК Латвії, ст. 164 ЦПК Естонії). Більше того, ЦПК Литви однією з цілей цивільного процесу називає досягнення правового миру між сторонами (ст. 2). ЦПК Естонії передбачає як додатковий захід дискреційне право суду призначити процедуру примирення і примирителя у справі. При чому у разі призначення судом процедури примирення вона є обов'язковою для сторін спору (ч. 3 ст. 165). У науці цивільного процесуального права зазначених країн стадія підготовки до судового розгляду розглядається як один з найважливіших з точки зору досягнення максимальної його ефективності етапів цивільного процесу. При цьому, як стверджується деякими науковцями, саме в ході підготовки до судового розгляду, складовою частиною якої є також процедура примирення, активність суду повинна бути найбільш високою. А тому цілком допустимим для суду під час процедури примирення є за власною ініціативою пропонувати сторонам спору умови можливої мирової угоди, вимагати особистої явки сторін на судове засідання, вирішити поспілкуватися лише з однією із сторін, попросивши іншу почекати за межами зали судових засідань.

Схожі положення містяться у процесуальному законодавстві інших європейських країн. Так, за ЦПК Франції до керівних принципів цивільного процесу входить обов'язок судді до примирення сторін (ст. 21). При цьому питанню примирення сторін та посередництва присвячено 20 статей. У процесуальному законодавстві Німеччини також передбачені більш конкретні права та обов'язки суду щодо процедур примирення. Зокрема, суд повинен прагнути врегулювати справу або окремі спірні питання, маючи при цьому право на цій стадії обговорювати зі сторонами матеріальні та формальні обставини справи, оцінювати їх та рекомендувати сторонам процедуру примирення і пропонувати конкретне мирне врегулювання спору.

Певні вказівки щодо вжиття судом активних заходів примирення сторін у спорі містяться й у Постановах Пленуму Верховного Суду України. Так, у п. З Постанови Пленуму № 5 від 12.06.2009 р. "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду" Верховний Суд України закріплює важливе положення про те, що (1) з метою врегулювання спору до судового розгляду суди мають вживати дієві заходи для примирення сторін та врегулювання спору до судового розгляду, зберігаючи при цьому об'єктивність і неупередженість, та (2) що зазначені заходи повинні здійснюватись не формально. Щоправда далі, очевидно не бажаючи виходити за межі нормативного регулювання, Верховний Суд проявляє обережність у цьому питанні, зазначаючи, що такі дії суду повинні здійснюватись, зокрема, у формі роз'яснення сторонам суті та процедури здійснення кожної дії та їх наслідків.

У п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання Його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 р. № 11 підкреслюється, що проголошена Конституцією України охорона сім'ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

На жаль, інших актів законодавства чи актів тлумачення, які б конкретизували дії суду із вжиття дієвих заходів примирення сторін у спорі, у правовій системі України немає, що, як вбачається, є великою прогалиною у правовому регулюванні. Зазначене свідчить про велике відставання нашої країни у цьому питанні від більшості інших країн-членів Ради Європи. Адже ще у Рекомендації № Я (86) 12 від 16.09.1986 р. "Стосовно заходів з недопущення і скорочення надмірного робочого навантаження на суди"200 Комітет міністрів Ради Європи пропонував країнам-членам включити до їх судової політики завдання сприяти, де це необхідно, примиренню сторін, як поза судовою системою, так й до чи в ході судового розгляду, з метою чого розробити такі заходи: (1) передбачити, разом з відповідними стимулами, процедури примирення до судового розгляду чи інші способи врегулювання спорів поза його рамками; (2) покласти на суддів у якості одного з головних завдань відповідальність добиватися примирення сторін і укладення мирової угоди з усіх відповідних питань до початку чи на будь-якій відповідній стадії судового розгляду; (3) вважати етичним обов'язком адвокатів чи запропонувати компетентним органам визнати як такий принцип, відповідно до якого адвокати повинні добиватися примирення сторін до початку судового розгляду чи на будь-якій відповідній стадії такого розгляду.

З іншого боку, сам факт появи у ЦПК 2004 р. такого завдання провадження у справі до судового розгляду, як примирення сторін, вже свідчить про великий крок уперед у порівнянні з ЦПК 1963 р. Адже формулювання ч. 1 ст. 130 ЦПК свідчить про те, що суд, перед початком розгляду справи повинен перш за все вжити заходів врегулювання спору до (без) судового розгляду (основне завдання), при чому заходи, як роз'яснює Пленум, мають бути дієвими, а сам підхід - не формальним, і лише в разі безуспішності вжитих заходів - здійснювати комплекс дій з підготовки справи до судового розгляду, передбачений ч. 6 ст. 130 ЦПК (додаткове завдання).

Поняття примирення і укладення мирової угоди не слід змішувати. Примирення - це процесуальний результат, який може бути досягнутий в процесі внаслідок розпорядчих дій однієї або обох сторін у формі укладення мирової угоди, відмови від позову, визнання позову. У деяких випадках примирення може відбутися й формі подання позивачем заяви про залишення позовної заяви без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК. Мирова угода - це угода сторін про умови вирішення судового спору на прийнятних для них умовах.

При цьому слід мати на увазі, що не у всіх справах можливе вжиття заходів примирення сторін. Перш за все, мова й де про справи окремого і наказного провадження. Адже у справах окремого провадження предметом судової діяльності є встановлення наявності або відсутності юридичних фактів або станів, а отже немає спору про право і таких учасників процесу як позивач і відповідач. Що ж стосується наказного провадження, то предметом судового розгляду у ньому є безспірні вимоги, які до того ж розглядаються судом не у судовому засіданні і без виклику заінтересованих осіб, а отже вжиття зазначених заходів є неможливим із суто технічного боку. По-друге, примирення сторін у формі укладення мирової угоди неможливе у деяких справах позовного провадження. Зокрема, мова йде про такі справи, у яких предметом судового розгляду є так звані питання публічного порядку. Елементи публічного порядку в регулюванні правовідносин присутні у будь-якій галузі права, в тому числі й цивільного. Вони полягають в імперативному врегулюванні певного кола правовідносин, відступати від яких або врегульовувати які за взаємною домовленістю учасники цих правовідносин не можуть. Такими, наприклад, є справи про дійсність правочинів, самочинне будівництво, порушення умов і зміну цільового використання землі, позбавлення і поновлення батьківських прав відібрання дитини, розірвання шлюбу, скасування, зміну чи обмеження мінімальних соціально-трудових прав громадян тощо. Іншими словами, там, де сторони не можуть врегулювати свої взаємні права та обов'язки на власний розсуд як учасники матеріальних правовідносин (тобто поза судом), - не можуть цього зробити і як учасники процесуальних (тобто у суш). Як зазначає Р.Є. Гукасян, у зв'язку з тим, що мирова угода являє собою договірний спосіб вирішення судового спору, область його застосування обмежена сферою дії договору, тобто сферою "автономного регулювання". У деяких випадках для отримання правового ефекту необхідна наявність судового рішення, оскільки волі сторін тут не надається безроздільне панування, а тому у таких випадках воля суду не може бути замінена волею сторін. За загальним правилом, волевиявлення сторін може бути способом вирішення судового спору у тих самих межах, у яких воно могло слугувати підставою врегулювання спору до звернення до суду за судовим захистом. Те, що не можуть зробити сторони своїм волевиявленням до порушення справи, не можуть зробити і у процесі. А отже і пропонувати сторонам у таких справах укласти мирову угоду і навіть роз'яснювати таке право буде недоречним.

Конкретних заходів, які можуть бути вжиті судом щодо примирення сторін у справах, в яких це допустимо, чинним законодавством не передбачено. А тому суддя самостійно визначає коло таких заходів з урахуванням конкретних обставин справи, змісту заявлених вимог і заперечень, характеру взаємовідносин сторін, а також свого професійного досвіду. Очевидно, що вони можуть стосуватися наступних основних аспектів справи.

• 1. Моральний аспект. Він полягає в оцінці взаємовідносин сторін після спору, рівень стосунків яких внаслідок примирення буде незрівнянно вищим ніж внаслідок доведення справи до примусового виконання. Особливо важливим цей аспект стає в контексті аналізу судової статистики, яка показує що найбільша кількість з-понад усіх категорій цивільних справ, які надходять до суду (понад 30%), це справи, що виникають із сімейних правовідносин, тобто справи у спорах між близькими один одному людьми.
• 2. Психологічний аспект. Тривале відчуття перебування у стані "війни" (спору), при чому незалежно від того, кого це стосується - позивача чи відповідача - як правило, негативно відбивається на емоційному стані людини, що супроводжується погіршенням самопочуття, роздратуванням, нервовими стресами, постійною емоційною напругою тощо. Внаслідок цього порушуються звичні життєві зв'язки особи, вона змушена відволікатись від звичайних занять.
• 3. Темпоральний (часовий) аспект. Полягає у тривалості розгляду справи, що може бути викликано як діями самих сторін у справі, так і об'єктивним перевантаженням суду. Адже не секрет, що у багатьох справах строки розгляду цивільних справ, визначені ст. 157 ЦПК, нерідко порушуються, інколи навіть у декілька разів перевищуючи їх. Крім того, диспозитивним правом сторін є оскарження судових рішень, що як правило, значно відтерміновує набрання ними законної сили або взагалі може призвести до скасування ухвалених у справі рішень і передачі справи на новий розгляд судом касаційної інстанції. Нарешті, отримання судового рішення, яке набрало законної сили, за статистикою їх примусового виконання ще не гарантує, на жаль, його швидкого виконання або виконання коли-небудь взагалі. Адже як свідчать дані Міністерства юстиції, в Україні в середньому реально виконується лише кожне третє судове рішення, а найбільше рішень, які ухвалює Європейський суд з прав людини проти України, стосується порушення розумних строків розгляду справ і невиконання судових рішень.
• 4. Вартісний аспект. Тривалий розгляд справи, як правило, потребує коштів і часу. Це, зокрема, судові витрати, передбачені гл. 8 розд. І ЦПК, які складають переважно судовий збір (за подачу позовної заяви, апеляційної і касаційної скарг), витрати на правову допомогу, витрати на явку до суду і витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів та проведенням судових експертиз. Також це може бути виконавчий збір, який відповідно до ст. 28 Закону України "Про виконавче провадження" складає 10% стягуваної суми у майнових стягненнях або 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у немайнових стягненнях, а також інші витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій (ч. 4 ст. 41 Закону). Крім того, слід пам'ятати, що інститут судових витрат і витрат виконавчого провадження не містить принципу повного їх відшкодування, внаслідок чого певна частина витрат, відшкодування яких не передбачене, у будь-якому випадку додатково ляже на кожну сторону. В цілому суддя, вживаючи заходів примирення сторін, повинен усвідомлювати і суто особисті переваги його наслідків. По-перше, це повне розв'язання судом спору із дотриманням стоків розгляду цієї справи і відсутність необхідності витрачати додатковий час на неї. По-друге, зменшення загального навантаження на суддю, що безумовно призводитиме до більш якісного і своєчасного розгляду справ, у яких примирення неможливе або його не досягнуто. По-третє, формування позитивного іміджу судді і в цілому судової системи як ефективного засобу захисту прав, свобод і інтересів громадян. Нарешті, по-четверте, це мінімальна вірогідність оскарження і скасування вищим судом підсумкового судового акту, прийнятого судом за наслідками примирення, адже, як свідчить судова практика, сторони у зазначених випадках, як правило, судове рішення із зрозумілих причин не оскаржують.

Разом з тим, здійснюючи зазначені заходи, суддя повинен пам'ятати про необхідність збереження об'єктивності та неупередженості у своїх діях. Як зазначає Г. О. Жилін, при оскарженні ухвал суду про затвердження умов мирової угоди і закриття у зв'язку з цим провадження у справі зацікавлена сторона нерідко посилається на вимушений характер своїх дій через тиск на неї суду. Адже деякі з учасників судочинства досить чутко реагують на будь-який прояв невдоволення з боку суддів їх діями, розцінюючи це як серйозне попередження про можливий програш ними справи. Уникнути зазначених небажаних наслідків можливо, на нашу думку, по-перше, пропорційним розподілом між сторонами інформації про особисті переваги примирення у порівнянні з продовженням судового розгляду, адже примирення грунтується на взаємності їх поступок - компромісі. По-друге, попри, як правило, наявність попередньої оцінки спору за вже наявними у справі матеріалами, суддя повинен уникати висловів, які дають зрозуміти його позицію по суті справи і перспективи її розгляду в розрізі задоволення, часткового задоволення чи відмови у задоволенні позову, тобто зберігати нейтралітет. Адже відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 20 ЦПК однією з підстав для відводу судді є наявність будь-яких обставин, які викликають сумнів в його об'єктивності та неупередженості.