Окреме провадження як самостійна частина цивільного процесуального права: історико - правовий аспект
Поява людини розумної поклала початок формуванню людської цивілізації. Незважаючи на примітивність такого суспільства все ж саме воно заклало перші підвалини щодо розвитку права у вигляді перших правил-звичаїв, що формувалися на природно-об'єктивних чинниках, якими було саме життя людей, способи їх харчування, спілкування тощо. Цей період отримав назву - родового, а перші правила поведінки в такому суспільстві назвали звичаєвим правом, оскільки вони формувалися на підставі звичаїв, яких довгий час дотримувалися люди в кожному роді. З розвитком суспільних відносин і появою перших державних утворень такі правила почали систематизуватись і записуватися. Необхідність у записуванні окремих звичаїв було швидше необхідністю, аніж даниною історії, оскільки передача правових звичаїв за рахунок усної мови завжди тягла за собою постійну їх інтерпретацію, що позбавляло звичай статичного його змісту, а це утруднювало подальше його застосування навіть у тому нескладному суспільному житті. В таких писаних звичаях ми знаходимо перші уявлення людини про захист свого як майнового, так і немайнового права. Такий захист уже потребував не фізичної сили особистості чи її сім'ї, а сили всього суспільства. Ця сила проявляється з появою державності й перших її інститутів, одним із яких був суд. Суд став віддзеркаленням тих суспільних відносин, що існували в тій чи іншій державі в той чи інший період її розвитку. Ось чому судова система, як і діючі в ній процесуальні правила, а в подальшому і процесуальні закони, не були винаходом якоїсь конкретної особистості, а стали природною об'єктивною необхідністю, що викристалізовувалася тисячоліттями, а тому вони є надбанням тисяч людських поколінь.
Однією із перших у цьому плані є стародавня римська цивілізація. В розрізі епохи Стародавнього Риму спостерігається формування не лише підвалин цивільного права, але й історія виникнення судочинства, яке згодом стає універсальним, оскільки було найбільш ефективним способом захисту порушених прав.
Судочинство того періоду, не зважаючи на суворість і складність процедурних правил, все ж знаходилося в зародковому стані, який, розвиваючись, набирав різних процесуальних форм (легісакційний, формулярний, екстраординарний процеси). Незважаючи на їх примітивізм, це були перші цивілізовані форми судових процесів, де поряд із звичаями в кожній наступній стадії розвитку все частіше застосовувалися судова практика та державне законодавство. Саме римські юристи вперше звернули увагу на те, що поряд зі змагальною процедурою, яка має місце під час вирішення спору в позовному процесі, існують і справи, в яких був відсутнім правовий спір. Незважаючи на те, що в цих справах ішлося про захист порушеного права, все ж кожна така справа відігравала значну роль у житті людини. При цьому кількість таких справ збільшувалась особливо з того часу, коли держава почала здійснювати контроль над нерухомістю, народжуваністю та смертністю населення. Ці об'єктивно існуючі процеси потребували встановлення юридичних фактів, які давали б підстави для виникнення конкретних, переважно майнових прав особи в майбутньому.
Такі справи були як предметом судового розгляду, так і мали не судову процедуру їх вирішення. Остання здійснювалася претором через різні форми непозовного захисту.
Специфіка ж судового розгляду безспірних справ, на думку О. А. Підопригори, швидше була схожою на адміністративні форми захисту, ніж на виключно судову процедуру. Такі форми непозовного провадження, як правило, мали місце при встановленні фактів родинних стосунків між спадкоємцями і спадкодавцями, оскільки такі стосунки пов'язувалися зі спадковими правами. В іншому разі до особи, яка не мала прав на спадщину, можна було заявляти позов про витребування спадщини (hereditatis petition).
Таким чином, Римське право відокремлювало позовне судочинство (jurisdictions contentious) від безспірного, добровільного (jurisdictions voluntaries). Зміст позовного провадження фактично мав своє закріплення в частині 7 першої таблиці Закону XII таблиць і зазначав, що в разі спору "хай обидві сторони, які є присутніми, по черзі захищають свою справу".
У той же час у таблиці V частини 7 цього ж закону викладається зміст справ, у яких спір фактично був відсутнім: "Якщо людина впадала в безумство, то хай владу над нею самою і над її майном візьмуть його агнати або його родичі". Таким чином, питання щодо розпорядження майном таких осіб передбачало безспірне його вирішення. Це було першим у світі нормативним закріпленням безспірних справ, що регулювалися на законодавчому рівні.
У середні віки за відсутності окремого цивільного процесуального законодавства, яке б регулювало судочинство з розгляду безспірних цивільних справ, дані питання регулювалися матеріальним правом. Так, за дії Салічної правди, яка мала місце у середньовічній Франції, безспірність цивільних справ вирішувалась у формі ритуальних дій і описувалася, наприклад, у розділі LX "Салічної правди", де значилося, що "в разі бажання відмовитися від рідства особа повинна з'явитися в судове засідання і перед тунчином зламати над своєю головою три гілки мірою в лікоть і розкидати їх на чотири сторони і промовити, що вона відмовляється від соприсяжництва, від спадщини і від всяких рахунків з ними". Таким чином, встановлення такого юридичного факту, незважаючи на ритуальність подібних дій, все ж потребували судової процедури.
Велика Хартія вольностей Англії 1215 року (далі - Хартія) також через норми матеріального права вирішувала окремі безспірні питання, наприклад: процедури спадкування. Так, ст. 27 Хартії зазначала: "Якщо яка-небудь вільна людина отримає без заповіту рухомість, хай її буде розділено руками близьких родичів і його друзів під наглядом церкви, при цьому повинна бути забезпечена оплата боргів кожному, кому померлий був винен".
Друга половина XV століття характеризувалася прийняттям Судебника 1497 року. Більша частина Судебника була присвячена судовому процесу. Саме в цей період поступово закріплюється розмежування між кримінальним і цивільним процесами. 1 хоча технології розгляду і переліку безспірних справ Судебник ще не містив, проте це був новий кардинальний крок у розвитку цивільного судочинства взагалі й окремого провадження зокрема, оскільки Судебник містив у собі хоча й загальні, але все ж правила судової процедури. Таким чином, цим Судебником закінчується період однолінійності матеріального і процесуального права.
У 1804 році у Франції було прийнято новий Цивільний кодекс. Останній ознаменувався тим, що надавав можливість звернення до суду із заявами безспірного характеру. Так, стаття 195 п'ятого пункту давала підставу для звернення до суду із заявою "Про визнання осіб подружжям".
Стаття 776 першого пункту третьої книги надавала можливість жінці прийняти спадщину на законних підставах з дозволу чоловіка чи суду. В ст. 490 розділу II, XI пункту зазначалося, що будь-який родич має право звернутися із заявою про позбавлення дієздатності його родича. Те саме правило поширювалося і на одного із подружжя стосовно іншої половини подружжя.
Австрійський Статут цивільного судочинства 1896 року в розділі другому, який мав назву "Провадження в судах першого ступеня", в підрозділі п'ятому закріпляв перелік безспірних справ - "Особые производства" які вже були окремим, самостійним видом цивільного судочинства.
До справ даної категорії належали справи: про видання платіжного наказу (ст. 548); провадження за вексельними позовами (ст. 555); передача та провадження в третейському суді (ст. 577-594); та провадження за позовами про винагороду за збитки, спричинені чином судового відомства (ст. 600-602).
У 1900 р. Цивільний кодекс Німеччини також передбачав у вигляді окремого провадження справи про проголошення особи безвісти відсутньою (ст. 14 ЦК Німеччини), та проголошення особи померлою (ст. 18 ЦК Німеччини).
Східні слов'яни минули рабовласницьку формацію, і внаслідок розпаду первіснообщинного ладу в IX столітті на теренах сучасної України виникла Древньоруська феодальна держава, яка існувала до середини XII століття. В цей період у слов'ян відбувається перша кодифікація звичаєвого права, що дійшла до нашого часу у вигляді Руської Правди. Найбільш значущими вважаються редакція Короткої та Поширеної Руської Правди. За цими законами важливими способами доведення правди все ж залишалися випробування вогнем і водою, двобій, кидання жереба.
За часів дії Руської Правди судом був "свій мир", тобто громада де вирішувалися питання не лише спірних розсудів, але і безспірних питань, таких як усиновлення, тобто переходу чужих дітей в іншу сім 'ю, призначення опіки над малолітніми та психічно хворими. Всі наступні закони: "Судебник" Іоанна Грозного 1497 р.; Указ від 21 лютого 1697 року "Об отмене в судебных делах очных ставок, о бытии вместо расспросу, о свидетелях, об отводе оных, о присяге, о наказании лжесвидетелей и о пошлинных деньгах", Військовий Статут Петра Першого, "Краткое положение процессов и судебных тяжб" 1716 року - фактично поєднували в собі цивільний та кримінальний судові процеси, віддаючи перевагу останньому. Питанням же безспірного характеру в цивільному судочинстві того періоду уваги не приділялося.
За часів Російської імперії, до складу якої входила й Україна, в 1864 році відбулася судова реформа, і цивільне процесуальне право повністю набуло самостійності. В цьому ж році було прийнято Статут цивільного судочинства Росії. Дивним було те, що Статут мав лише одне провадження, позовне, яке отримало назву "тяженного". Така ситуація призводила до того, що безспірні справи суди розглядали за правилами позовного провадження. Це потягло за собою плутанину в процедурі розгляду цивільних справах позовного і не позовного провадження. Ось чому в квітні 1866 року Державна Дума доповнила Статут цивільного судочинства Книгою IV, що мала назву "Судопроизводство охранительное". Таке рішення було простою необхідністю, оскільки воно дозволяло розділити "тяженний порядок судопроизводства" від правил "неспорного или охранительного" провадження.
На території Західної України на той час діяв Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 року. Провадження в судах першої інстанції, було розміщене в другому розділі даного Статуту, де в п'ятій частині цього розділу мова йшла про "Особливі провадження". До особливого провадження було віднесено: провадження по вексельних правах; провадження по позовах, що випливають із договорів майнового найму; провадження в третейському суді; провадження по позовах про відшкодування за збитки, спричинені чинами судового відомства; та наказне провадження.
Після подій, які мали місце в Україні в 1917 році, Радою Народних Комісарів Української PCP 14 лютого 1919 року було видано декрет "Про єдиний народний суд". Особливістю цього Декрету було те, що судам дозволялося керуватися законами скинутих урядів, а в частині порядку ведення судочинства - правилами Статуту цивільного судочинства Росії 1864 року, оскільки Статут не було скасовано ніякими документами. Враховуючи зазначені обставини, перші радянські нормативні акти щодо цивільного судочинства передбачали поряд із позовним, охоронне провадження, або, як його ще називали, "непозовне провадження". Відсутність кодифікованого цивільного процесуального законодавства ускладнювало роботу судів. У зв'язку з цим Народний Комісаріат Юстиції у 1923 році видав Інструкцію "Про основні норми цивільного процесу", де охоронюване провадження було відокремлене від позовного.
Таким чином, історія розвитку непозовного провадження в цивільному судочинстві сягає в далеке історичне минуле римського права. Останнє шляхом його рецепції було сприйняте в Європі і Російській Імперії, і введене в матеріальне право, а з поступовим розподілом судового процесу на кримінальне і цивільне судочинство закріплялося в останньому. Лише з другої половини XIX століття, з набуттям цивільним процесуальним правом самостійності й формуванням на його основі окремої галузі права, справи окремого (особливого, охоронного) провадження набувають свого закріплення в країнах Європи та Росії. Характерною особливістю для такого виду проваджень є історично визнані безспірні справи: визнання особи недієздатною, безвісти відсутньою чи померлою, забезпечення позовів, передача справ на розгляд третейських судів тощо. Ці категорії справ становили історичну основу окремого провадження як частини цивільного процесу. При цьому становлення безспірних (особливих, окремих, охоронних) проваджень можна періодизувати на підставі розвитку загального права, а в подальшому цивільного та цивільно-процесуального права: а) безспірні звичаї; б) безспірні справи на рівні загального матеріального права; в) безспірні справи на рівні цивільного права;
г) безспірні справи в цивільному процесуальному праві.
Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 року вперше закріпив перелік справ окремого провадження (ст. 191 ЦПК), відносячи до таких справ: а) про майно, яке залишилося після померлих; б) про третейські записи та рішення; в) віднесення до суду предметів зобов'язання (депозит); г) про видання судових наказів по актах;
д) про розлучення, про позови утримання та встановлення прізвища дітей; є) про встановлення обставин, від наявності яких залежить виникнення публічних прав громадян; ж) про звільнення від військової служби у зв'язку з релігійними переконаннями.
Таке розуміння окремого провадження містив і ЦПК УРСР в редакції 1929 року. Відповідно до статті 218 ЦПК УРСР, до окремого провадження було віднесено справи: про видання судових наказів; на видачу дозволів на звернення безспірних стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про поновлення прав на загублені цінні папери на пред'явника (викличне судочинство); про звільнення від військової служби через релігійні переконання; за скаргами на дії нотаріусів. Разом з тим відповідно до ст. 2612 п. "а" ЦПК УРСР, до справ окремого провадження було віднесено і справи про розірвання шлюбу.
Таким чином, за незначний проміжок часу окреме провадження кардинально змінює частину своїх справ.
Якщо ЦПК 1924 р. не відносив до справ окремого провадження стягнення на рахунки і вклади в кредитних установах, поновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, скарги на дії чи бездіяльність нотаріусів, то ці справи вже мали місце в ЦПК 1929 року. Як бачимо, такий техніко-юридичний прийом віднесення певних справ до сфери цивільної судової юрисдикції не має під собою якоїсь певної концептуальної основи. Це пов'язано перш за все з тим, що законодавець, виходячи із економічної необхідності, яка виникала на певному етапі розвитку держави, керувався насамперед економічною доцільністю, яку необхідно було забезпечити юридичним супроводом,
оскільки детальне опрацювання окремого закону є доволі кропіткою роботою, яка потребує багато часу. В зв'язку з цим законодавець через справи окремого провадження мав можливість оперативного корегування нових видів правовідносин, які виникали в державі.
Таким чином, актуальним є зауваження Є. В. Васьковського щодо окремого провадження, яке він дав ще, характеризуючи Статут цивільного судочинства 1864 p., про те, що охоронні справи (справи окремого провадження) є настільки різнорідними, що охопити їх якимось окремим визначенням неможливо. Із наведеного аналізу ЦПК УРСР 1924 та 1929 років дійсно вбачається, що законодавець у кожному Цивільному процесуальному кодексі до справ охоронного провадження (окремого провадження) відносив усе нові й нові за своїм змістом справи, що призвело до того, що предмет судочинства в окремому провадженні був неоднорідним.
Отже, розподіл цивільного судочинства на дві самостійні складові: позовне провадження, в якому вирішувалося питання спору про право цивільне, й окреме провадження, в якому відсутній був такий спір, а процедура розглядалася спрощена, не давало повної уяви щодо різного підходу законодавця до даних складових цивільного процесу. За словами І. В. Удальцової, це було доволі умовним розділенням, яке ґрунтувалося лише на наявності чи відсутності спору про право цивільне.
Таким чином, можна зробити висновок, що в перші роки радянської влади окреме провадження набуває свого прагматичного змісту і частина справ у ньому формується на підставі командно-адміністративної природи даного устрою відповідно до державної доцільності .
У 1961 році в Радянському Союзі було прийнято Основи цивільного судочинства Союзу PCP та союзних республік (далі - Основи). Необхідність такого правового акта диктувалася єдиним підходом до розгляду всіх цивільних справ на всій території СРСР. При цьому загальні положення Основ проголошували, що в країні в рамках цивільного процесу діє два провадження - позовне й окреме. На відміну від ЦПК 1924 та 1929 років законодавство про цивільне судочинство відповідно до Основ закріпляло розгляд справ про спори, що виникали із цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин та справ, що випливали із адміністративно-правових відносин, а також справ окремого провадження (ст. 1 Основ). При цьому законодавець у ч. 4 ст. 4 Основ зазначав, що судам підвідомчі такі справи окремого провадження: про встановлення фактів, що мають юридичне значення, якщо законом не встановлений інший порядок їх встановлення; про визнання особи безвісно відсутньою чи про оголошення її померлою; про визнання громадянина недієздатним унаслідок душевної хвороби чи слабоумства. Крім того, судам підвідомчі й інші справи, віднесені законодавством до їх компетенції.
Таким чином, Основи вперше чітко відокремили різні процесуальні форми цивільного процесу, розділивши провадження на позовне й окреме, виділивши при цьому справи, що випливали із адміністративно-правових відносин.
Відповідно до Основ в 1963 році в УРСР було прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс. Стаття 254 ЦПК УРСР закріпляла перелік справ окремого провадження, зокрема справи: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення його померлим; про встановлення неправильності запису в книгах актів запису громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; скарги на дії нотаріусів і органів, що виконують нотаріальні дії.
Таким чином, конструкція справ окремого провадження характеризувалася наявністю особливого предмета судового захисту-інтересу, який не носив однозначності й кожного разу його зміст змінювався, ґрунтуючись то на цивільно-правовій, то на процесуально-правовій, то на адміністративно-правовій основі.
Отже, окреме провадження як вид цивільного судочинства виникло історично і сформувалося внаслідок об'єктивної необхідності, оскільки метою такого провадження завжди було, є і буде обслуговування певних сегментів суспільного та економічного життя людей. При цьому такі сегменти є різними за своїм змістом, але встановлення, зміна чи виникнення певних юридичних фактів у них (шляхом їх розгляду через процедуру окремого провадження) відкривають нові можливості для формування нових правовідносин, нових суб'єктивних прав особи.
Як бачимо, окреме провадження - це ціла система самостійно-відособлених цивільних справ, що мають свій персоніфікований предмет та самостійну процедуру їх розгляду, спрямовану на захист інтересів як фізичних, так і юридичних осіб.
