характерні особливості справ про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке не має неповнолітніх дітей

Кожна сім'я є своєрідним осередком суспільства, мікросоціальною спільнотою, яка у своїй сукупності створює фундаментальну конструкцію будь-якого етносу, народу, нації через винятково важливі соціальні функції, що виконуються нею. Будь-яка інша суспільна структура не здатна і не призначена для їх виконання. Таким чином, сім'я розглядається як особливий тип суспільних відносин і є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. 3 СК України). Сім'я створюється на підставі шлюбу (ч. 4 ст. 3 СК України). Шлюб є добровільним сімейним союзом чоловіка та жінки, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 21 СК України).

Отже, шлюб створюється як із приватних, так і публічних дій, учасниками яких є чоловік і жінка. Якщо приватні стосунки між даними особами у своїй більшості не урегульовані законом і в своїй основі є діями, які в ідеалі ґрунтуються на почуттях чи звичаях, то публічні відносини виникають, розвиваються і закінчуються на підставі чинного законодавства. Сьогодні в Україні такі відносини регулюються СК України, але окремі питання щодо надання права на шлюб, розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, встановлення режиму окремого проживання подружжя синтезуються, поєднуючи таким чином зміст СК України з процесуальною формою окремого провадження, яке має своє закріплення в ЦПК України. СК України щодо цих питань, виконує роль так би мовити коментованого законодавства. Так, ст. 109 СК України роз'яснює: "подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом з письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ними права на особисте виховання дітей".

Крім того, розмір аліментів на дитину обумовлюється також договором, який має бути посвідченим нотаріально. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, є складним в його підготовчій частині, оскільки воно пов'язано із рядом процесуальних умов. Однією із умов є усунення спору щодо розірвання шлюбу між подружжям за рахунок одночасної, одноразової, диспозитивної волі обох подружжя. Складна технологія даного провадження призводить до того, що в Україні в такий спосіб шлюби, як правило, не розривають, оскільки простіше направити до суду позовну заяву і дочекатися результатів її розгляду, ніж узгоджувати умови договору, складати та посвідчувати його, що вимагає як додаткового часу, так і фінансових витрат. Отже, дана ідея має цілий ряд ускладнень. Це пов'язано з декількома причинами. По-перше, в ЦПК України не виписана процедура розгляду таких справ, є лише посилання на те, що "у порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей." (ч. 3 ст. 234 ЦПК України). По-друге, саме звернення до суду є ускладненим, оскільки законодавець намагається за рахунок розгляду однієї справи вирішити одночасно і питання аліментного характеру. По-третє, для особи є фінансово ускладненим стягнення аліментів на основі договору за рахунок нотаріального напису.

У зв'язку з цим не лише у пересічних громадян виникає цілий ряд питань щодо змісту і форми договорів, які потрібно укладати, форми і процедури стягнень, але і суддів, які повинні розглядати такі заяви та договори, оскільки, незважаючи на простоту таких справ, у практичній площині виникає цілий ряд проблем, які не урегульовано ні матеріальним, ні процесуальним законодавством. Розуміючи дану проблему, Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", намагався вирішити ряд проблемних питань. Так, у п. 8 даної Постанови Верховний Суд України перелічує ті обставини, на які повинен звернути увагу суд першої інстанції при розгляді спільної заяви подружжя, яке має дітей. Такими обставинами є: 1) чи є дійсна воля дружини і чоловіка щодо розірвання шлюбу; 2) чи не будуть після розірвання шлюбу порушені їх особисті та майнові права, а також права їх дітей; 3) суд зобов'язаний перевірити зміст письмових договорів, в яких подружжя повинно передбачати: з ким з них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення ним права на особисте виховання дітей; 4) подружжя подає договір про розмір аліментів на дитину (дітей), який повинен бути посвідчений нотаріально.

Як бачимо, Постанова Пленуму Верховного Суду України нічого нового не привнесла у вирішення даного питання, а лише продублювала ст. 109 СК України. Разом з тим ні Постанова Пленуму Верховного Суду України, ні СК України, ні ЦПК України не дають відповіді на питання, яким чином повинно діяти подружжя і суд, коли подружжя, наприклад, має шлюбний договір. Крім того, виникає питання: для якої потреби подружжя повинно укладати нотаріально посвідчений договір про порядок і розмір сплати аліментів, оплачуючи посвідчення даного договору нотаріусу, а при його порушенні знову платити за нотаріальний напис. Держава є демократичною тоді, коли технологія вирішення кожного правового питання в ній є простою, прозорою та доступною для громадян. Таким чином, процедура звернення подружжя до суду із спільною заявою про розірвання шлюбу не повинна обумовлюватися ще й договорами, навіть якщо це і стосується аліментів чи інших питань.

Питання ж щодо місця проживання дітей відповідно до ст. 160 СК України вирішується за згодою батьків, якщо дитина не досягла 10-річного віку. Якщо ж дитині більше 10 років, але немає 14, за спільною згодою батьків та самої дитини, а при досягненні дитиною 14 років за її вибором. Таким чином, закон чітко прописує порядок вирішення даного питання. Це саме питання повинно бути висвітлено і в спільній заяві подружжя та резолютивній частині судового рішення. Щодо останнього, то Верховний Суд України донедавна так орієнтував суди в своїй Постанові № 16 від 12.06.1998 року "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України". У рішенні суду зокрема, повинно бути зазначено: з ким із подружжя залишаються неповнолітні діти.

Така практика є правильною не лише для позовного, але і для окремого провадження і ніяких до цього додаткових договорів не потрібно, оскільки складність будь-якої правової процедури веде до її заплутаності та зловживань, що відбувається всупереч концепції законодавця про спрощеність судових процедур. Питання ж щодо участі батьків у вихованні дітей, то дане питання урегульовано ст. 157 СК України і додаткового урегулювання договором не потребує. Що ж стосується часу, місця зустрічі батька з дитиною, то дане питання і сьогодні може вирішуватися органами опіки і піклування, а за необхідності судом (ст. 159 СК України).

Укладання ж договорів між подружжям щодо здійснення батьківських прав та обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини, є правом батьків, а не їх обов'язком (ч. 4 ст. 157 СК України). Тому при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя, яке має неповнолітніх дітей, суд не повинен відмовляти в прийнятті заяви при відсутності таких договорів. В судовому засіданні суд може вияснити, укладено чи ні договір між подружжям, і лише у разі його укладення перевірити наявність добровільності такої угоди, не входячи в обговорення змісту такого договору. Разом з тим за наявності шлюбного договору, в якому дані питання, як правило, прописані відповідно до ч. 2 та 3 ст. 93 СК України, то суд не вправі вимагати від заявників ніяких додаткових договорів чи обговорювати такі договори.

Аліментні обов'язки є самостійним позовом, який пов'язаний із майновим утриманням неповнолітніх дітей як одним із видів їх економічного захисту. Разом з тим такий вид захисту має майновий інтерес як для дітей, так і того з подружжя, з ким залишається дитина. Дане питання ніяк не повинно впливати на рішення суду щодо розірвання шлюбу за заявою подружжя, оскільки шлюб є адміністративним актом, який посвідчує наявність згоди подружжя на створення сім'ї. Розриваючи шлюб, суд констатує факт відсутності сім'ї, всі інші питання шлюбно-сімейних відносин повинні вирішуватися самостійно.

Разом з тим потребує вирішення і ситуація, коли обидва подружжя згодні на розірвання шлюбу, але їх дитині не виповнилося одного року? Сьогодні батько не має права ставити питання про розірвання шлюбу за такої мови.

Таким чином, розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має неповнолітніх дітей - це добровільне волевиявлення подружжя, спрямоване на розірвання шлюбу. Воно характеризується одночасним волевиявленням та воленаправленням заявників на отримання одного і того ж кінцевого результату.

Відповідно до ч. 2 ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлено протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. Разом з тим у даному випадку мова йде про пред'явлення позову. Справи ж про розірвання шлюбу, за спільною заявою подружжя за наявності дітей розглядаються не в позовному, а в окремому провадженні. Виходячи з цього є всі підстави вважати, що в даному випадку повинна спрацьовувати аналогія загальної вимоги закону, яка повинна розповсюджуватися і на справи окремого провадження, і відповідно до цього, суд повинен відмовляти у відкритті провадження подружжю у розірванні шлюбу за їх спільною заявою з підстав не виповнення їх дитині річного віку.

У той самий час чоловік та дружина мають право направити до суду спільну заяву про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнано іншою особою. Таким чином, за аналогією позовного провадження, підстави якого викладено в ч. 1 ст. 110 СК України, може діяти і окреме провадження (ст. 109 СК України).

Таким чином, у порядку окремого провадження розглядаються справи за спільною заявою подружжя за умови наявності у них неповнолітніх дітей.