Міжнародні договори України про питання щодо визнання та виконання рішень іноземних судів
Міжнародні договори розв'язують питання про те, куди варто подавати клопотання про визнання та виконання рішень іноземних судів. Так, договорами між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною і Монголією визначено, що клопотання про визнання та виконання судового рішення подається заявником у суд, який ухвалив це рішення, а він пересилає його до суду іншої договірної сторони, але через центральні установи сторін (у цьому випадку - через Верховні Суди). Поряд із цим, відповідно до зазначених договорів, якщо місцем проживання або місцем перебування заявника є територія договірної сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути спрямоване безпосередньо до її суду.
Суди повинні з'ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, від якої надійшло клопотання про визнання та виконання рішення суду. Якщо держава не є учасником Конвенції, міжнародного договору про правову допомогу, відповідно до яких Україна взяла на себе зобов'язання щодо визнання та виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання та виконання на території України рішень судів цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд постановляє ухвалу про відмову в їх прийнятті. Якщо справу було заведено, - закривають провадження по ній на підставі ЦПК.
Таким міжнародним договором є Мінська конвенція держав-членів СНД, укладена 22 січня 1993 р., якою встановлено єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасницями і яка стала нормативною базою для його відтворення у двосторонніх договорах між Україною і Республікою Грузія, Республікою Молдова, Республікою Польща, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Монголією, Китайською Народною Республікою.
У зв'язку з цим на практиці виникло питання про можливість визнання і виконання на території України рішень загальних судів держав, з якими ці питання не врегульовано міжнародними договорами за участю України, зокрема, США, Ізраїлю, Франції, Іспанії та ін.
Міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників цього договору, а за наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні - при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами.
Кожна з, договірних сторін на умовах, передбачених Конвенцією держав-членів СНД, визнає і виконує рішення, винесені на території інших Договірних сторін, а саме: 1) рішення судів у цивільних і сімейних справах в тому числі й мирові угоди у таких справах майнового характеру затверджені судом; 2) рішення судів у кримінальних справах в частині, що стосується відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
Винесені судами однієї договірної сторони рішення, які не потребують примусового виконання, з цивільних немайнових справ, що набрали законної сили, а в справах, що стосуються батьківських прав, рішення що не набрали законної сили, але підлягають негайному виконанню, визнаються на території інших договірних сторін без вчинення дій з визнання, якщо суд запитуваної договірної сторони не виніс раніше у цій справі правомірного рішення або якщо справа, згідно з Конвенцією, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством договірної сторони, на території якої рішення повинно бути визнане не належить до виняткової компетенції суду цієї договірної сторони.
Так, згідно з договором між Україною і Республікою Польща, компетентним щодо обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною є суд тієї держави, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною. Однак рішення суду договірної сторони про обмеження в дієздатності чи визнання недієздатним громадянина другої договірної сторони підлягає визнанню на території держави громадянства такої особи, якщо про це суд, який прийняв рішення, до його прийняття повідомив суд другої договірної сторони і останній заявив, що надає право виконати подальші дії суду за місцем проживання цієї особи, або не висловився протягом трьох місяців (ст. 22). Оголошення особи померлою і встановлення факту смерті належить до компетенції суду тієї договірної с сторони, громадянином якої ця особа була в той час, коли за останніми відомостями була живою. Тому рішення суду однієї договірної сторони про оголошення громадянина іншої договірної сторони померлим і встановлення факту його смерті має правові наслідки винятково на території тієї договірної сторони, суд якої виніс рішення (ст. 23).
Аналогічно встановлена компетенція судів за Договором між Україною і Молдовою щодо обмеження в дієздатності або визнання особи, недієздатною, безвісно відсутньою, оголошення її померлою, встановлення факту смерті (статті 22 і 23). Подібним чином зазначені правила сформульовані у статтях 24 і 25 Конвенції держав - членів СНД.
Згідно зі ст. 53 цієї Конвенції, клопотання про дозвіл на примусове виконання рішення може бути подане безпосередньо до відповідного суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Воно може бути подано до суду, що виніс рішення у справі по першій інстанції. Вказаний суд надсилає клопотання суду, компетентному постановити рішення за ним. Такий самий порядок подання клопотань про визнання і виконання рішень суду передбачено міжнародними договорами України з Республікою Молдова та Республікою Польща. За договорами України з Республікою Грузія, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою клопотання про дозвіл на виконання рішення надсилається до суду, що постановив його по першій інстанції, який своєю чергою надсилає його до суду, компетентного постановити рішення за клопотанням.
По-іншому це питання вирішено договорами між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною і Монголією. Клопотання про визнання і виконання судового рішення подається до суду, який його прийняв, і пересилається останнім до суду іншої договірної сторони через їх центральні установи (Верховні суди). В тому разі, коли місцем проживання або місцем перебування заявника є територія договірної сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано безпосередньо до суду останньої.
Таким чином, у питаннях щодо порядку подачі клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів суди мають керуватися нормами міжнародних договорів. Якщо таким договором передбачено, що відповідний іноземний суд повинен пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, то таким органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо зазначено в міжнародному договорі, а за відсутності в ньому прямого застереження - Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції України).
Вирішення клопотання про визнання і дозвіл на примусове виконання рішень належить до компетенції суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Суд при розгляді клопотання перевіряє його відповідність встановленим формі та змісту і наявність підстав для визнання і виконання рішення.
Відповідно до Договору між Україною і Республікою Молдова (ст. 49) та Договору між Україною і Республікою Польща (ст. 50), рішення підлягають визнанню і виконанню на території іншої договірної сторони, якщо: 1) згідно з законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення було винесене, воно набрало законної сили і підлягає виконанню, а у справах, що стосуються аліментних зобов'язань, також рішення, що не набрали законної сили, але підлягають виконанню; 2) суд, який виніс рішення, був компетентним на підставі Договору, а за відсутності такого врегулювання в Договорі - на підставі законодавства тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; 3) сторона не була позбавлена можливості захисту своїх прав, а у випадку обмеженої процесуальної дієздатності - належного представництва, зокрема сторона, яка не брала участі в розгляді справи, отримала виклик в судове засідання своєчасно і належним чином; 4) справа між тими самими сторонами не була вже вирішена з винесенням рішення судом тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане, і якщо між тими самими сторонами не була раніше порушена справа в суці тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; 5) рішення суду третьої держави між тими самими сторонами і в тій самій справі не було вже визнане або виконане на території тієї договірної сторони, де рішення має бути визнане і виконане; 6) при винесенні рішення застосовано законодавство відповідно до Договору, а за відсутності в ньому такого врегулювання - законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане.
При встановленні судом, який розглядає клопотання, відсутності зазначених умов, він відмовляє у задоволенні клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання.
Відповідно до Конвенції держав - членів СНД (ст. 55) у визнанні та видачі дозволу на примусове виконання рішень може бути 272 відмовлено також, якщо: 1) на території договірної сторони, де має бути визнане і виконане рішення, є визнане рішення суду третьої держави або якщо установою цієї договірної сторони було раніше порушено провадження у даній справі; 2) згідно з положеннями Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством договірної сторони, на території якої рішення повинно бути визнане і виконане, справа належить до виняткової компетенції її установи; 3) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі договірної підсудності; 4) минув строк давності примусового виконання, передбачений законодавством держави, суд якої виконує доручення.
В Україні клопотання про дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається Верховним судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими судами у порядку, встановленому ЦПК. За міжнародними договорами України визнання і виконання рішення іноземного суду здійснюється в порядку; встановленому законодавством договірної сторони, на території якої воно виконується. При розгляді таких клопотань повинні застосовуватися відповідні положення ЦПК, покликані забезпечити права стягувача і боржника (сторін), об'єктивне, правильне та своєчасне вирішення клопотання. Це норми про порушення цивільної справи (ст. 3), розгляд її у першій інстанції одноособово суддею у відкритому судовому засіданні, ведення судочинства державною мовою України (статті 7,18), права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі (ст. 27), судові повідомлення (статті 74), подання заяв (ст. 119 у відповідних межах), підготовчі дії та попереднє судове засідання (статті 130), судовий розгляд (ст. 163 з урахуванням особливостей вимог і без судових дебатів), закриття провадження в разі відмови заявника за письмовою заявою від клопотання (ст. 174 у зазначеній частині), ухвали суду першої інстанції (гл. 28), провадження справ у апеляційній, касаційній інстанціях і за нововиявленими обставинами (глави 40-42 у відповідній частині).
Копії ухвал про дозвіл і про відмову в дозволі на примусове виконання надсилаються судом стягувачу або його представникові і боржнику в триденний строк з дня винесення ухвал.
З набранням ухвали про дозвіл на примусове виконання чинності видається виконавчий лист. Виконавчі дії провадяться державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 року. "Про виконавче провадження" (статті 3, 84).
Конвенцією держав - членів СНД (ст. 52) передбачено, що рішення іноземного суду немайнового характеру, які не потребують виконання, винесені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було винесено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з цією Конвенцією, а в не передбачених нею випадках - відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виняткової компетенції установ юстиції останньої.
До рішень, які не потребують виконання, належать рішення про визнання прав, визнання недійсними певних актів, про позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, визнання договору недійсним, усиновлення, про встановлення юридичних фактів, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим тощо.
Визнанням іноземного судового рішення в Україні є дозвіл нашої держави на поширення його дії на територію України з такими самими правовими наслідками, які виникають внаслідок набрання законної сили рішенням, винесеним судами України. Визнання - надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права.
Але в Конвенції держав - членів СНД відсутні норми, які вирішували б питання щодо клопотань про визнання рішення. Не розв'язано це питання і більшістю двосторонніх договорів України про надання правової допомоги іноземним державам, за винятком договорів України з Молдовою, Польщею і Китаєм, якими передбачене розгляд клопотань про взаємне визнання рішення.
Виходячи з того, що вказана Конвенція і всі двосторонні договори визначають однакові підстави, як для відмови в дозволі на виконання рішення, так і для відмови у його визнанні, можна зробити висновок, що судом можуть окремо розв'язуватися питання про визнання рішень іноземних судів, які не потребують виконання.
У державах континентальної Європи та Америки в правовому регулюванні процесу визнання і виконання іноземних судових рішень широко застосовується екзекватура - надання рішенню іноземного суду сили рішення своєї держави, в тому числі й можливості його примусового виконання. У Франції екзекватура надається судом (цивільним трибуналом) першої інстанції рішенням у справах, які за французьким законодавством виносяться з цивільного або торговельного права (приватного, але не публічного). Для надання екзекватури не вимагається взаємності з боку іноземної держави щодо примусового виконання рішення французького суду, але необхідно, щоб іноземне рішення за правом держави, судом якої воно було винесене, підлягало примусовому виконанню. При цьому суд перевіряє наявність необхідних умов, а саме: чи винесене іноземне рішення компетентним судом; чи були дотримані ним обов'язкові правила цивільного судочинства; чи були застосовані при прийнятті цього рішення цивільно-правові закони відповідно до правил, які застосовуються згідно з французьким колізійним правом; чи не буде примусове виконання рішення порушувати французький публічний характер; і чи відсутній обхід закону. Перевірка умов, необхідних для надання іноземному рішенню екзекватури, фактично означає перегляд його суті. Не вимагається екзекватури для визнання юридичної сили за іноземними рішеннями про розірвання шлюбу, визнання особи безвісно відсутньою та Іншими рішеннями, які стосуються цивільного статусу особи. Однак якщо посилання на такі іноземні рішення оспорюються заінтересованими особами, суд перевіряє наявність зазначених умов. Іноземне судове рішення без екзекватури може бути використано сторонами як доказ у спірній справі.
В Англії і США за доктриною загального права іноземне судове рішення про сплату грошової суми розглядається як грошове зобов'язання і може бути підставою для подання позову, тобто не перешкоджає повторному розгляду цієї самої справи в суді Англії і США за позовом заінтересованої сторони. В Англії, згідно з Актом з питань виконання рішень іноземних судів 1933 р., діє спеціальний порядок реєстрації судових рішень, винесених в тих державах, які забезпечують для англійських судових рішень умови взаємності. Реєстрація можлива протягом шести років у Високому суді Англії за ініціативою особи, на користь якої прийнято рішення судом вищої інстанції, яке спрямоване на сплату певної суми грошей (за винятком податків, штрафу) і підлягає виконанню за іноземним законодавством. У реєстрації може бути відмовлено, якщо Високим судом буде встановлено, що з цього спору є рішення компетентного англійського суду, яке набрало законної сили.
Згідно з зазначеним документом, сторона, проти якої винесено рішення іноземним судом, може подати заяву про відмову в його реєстрації. Реєстрація такого не провадиться за наявності таких підстав: 1) на рішення не поширюється дія Акта з питань виконання рішень іноземних судів; 2) іноземний суд виніс рішення, яке не відповідає його юрисдикції; 5) боржник-іноземець при розгляді справи по першій інстанції не одержав своєчасно повідомлення про виклик до суду і тому не був присутній при розгляді справи і не мав можливості захищатися в суці; 4) рішення одержано шляхом обману; 5) виконання рішення суперечило б публічному порядку Англії; 6) права, на захист яких постановлено рішення, не належать заявнику.
Зареєстроване у Високому суді Англії рішення іноземного суду може бути піддано примусовому виконанню на тих самих підставах і в порядку, що й рішення англійського суду. Крім того, реєстрація такого рішення породжує у судів Англії обов'язок закрити провадження у справі про сплату грошової суми, яка належить за Іноземним судовим рішенням.
Питання визнання і виконання іноземних судових рішень, у тому числі й з окремих категорій справ, врегульовані міжнародними конвенціями. Так, з метою забезпечення взаємного визнання і виконання рішень за позовами міжнародного або внутрішнього характеру про утримання дітей, які народилися в шлюбі, а також позашлюбних і усиновлених дітей була прийнята Гаагська конвенція про визнання і виконання рішень у справах про аліментні обов'язки щодо дітей від 15 квітня 1958 року.
Дальшим розвитком й положень стала Гаагська конвенція про визнання і виконання рішень, які належать до аліментних обов'язків, від 2 жовтня 1973 року.
Комплексному вирішенню питань визнання і виконання іноземних судових рішень присвячена Гаагська конвенція про визнання і виконання іноземних судових рішень у цивільних і торговельних справах від 1 лютого 1971 року.
Визнання в Україні рішення іноземного суду означає, що воно має таку саму юридичну чинність, яку мають рішення українських судів. Тому винесення іноземним судом рішення, що підлягає визнанню в Україні, є підставою або для відмови в прийнятті в Україні позовної заяви по спору між тими самими сторонами за тих самих підстав й про той самий предмет, або для припинення справи.
