Підготовка до судового розгляду та судовий розгляд цивільних справ за участю іноземних осіб

Цивільне судочинство в Україні здійснюється на засадах змагальності сторін. Тобто, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, при чому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. До цивільних справ з іноземним елементом також застосовується правило про обов'язок доказування та подання доказів.

Суди України повинні сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Тому, вже на стадії підготовки такої справи до судового розгляду суддя повинен вирішити питання про належність поданих сторонами доказів, допустимість засобів доказування і, якщо потрібно, вирішити клопотання сторін про витребування доказів тощо. Якщо ж згадати, що однією з сторін тут є іноземна особа, очевидно, що таке витребування може відбуватися на території не тільки України, а й іноземних держав.

Приналежність судів до різних держав обумовлює специфіку виконання доручень національних судів за межами України порівняно з відповідною діяльністю в межах нашої держави. Оскільки суди України можуть діяти тільки в межах території нашої держави, виконання процесуальних дій за межами України можливе лише шляхом звернення за сприянням до судових органів інших держав через Головні управління юстиції, які взаємодіють з останніми через Міністерство юстиції України, яке є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах (п.1.7, п. 1.8 Наказу № 1092/5/54 від 27.06.2008).

Крім того, така діяльність можлива і в зворотному порядку. Так, суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів щодо вручення викликів до суду чи інших документів, допиту сторін чи свідків, проведення експертизи чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, за винятком випадків, коли: виконання доручення може призвести до порушення суверенітету України або створити загрозу її національній безпеці; не належить до юрисдикції цього суду; суперечить законам або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 417 ЦПК України).

Цивільним процесуальним законодавством України не конкретизовано порядок звернення судів України до іноземних супів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Тому, основним джерелом правового регулювання цих відносин залишаються міжнародні договори. Зокрема, питання передачі та виконання судових доручень викладені у Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р.. Про можливість при виконанні доручень застосовувати законодавство країни, від якої виходить доручення, говориться в ЦПК України (ст. 415) та двосторонніх договорах між Україною та Литовською Республікою від 7 липня 1993 р. (ст. 7), між Україною та Республікою Польща від 24 травня 1993 р. (ст. 7) та інші.

За загальним правилом, зміст і форма судового доручення про надання правової допомоги мають відповідати вимогам міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Так, виходячи із змісту Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р. будь-який суд України може відповідно до національного цивільного процесуального законодавства звернутися до компетентного органу іноземної держави (держави-учасниці Конвенції) шляхом надіслання судового доручення з проханням отримати докази або вчинити інші процесуальні дії.

Доручення суду України повинно містити відомості про:

• 1) запитуючий орган і запитуваний орган (якщо останнє відомо суду);
• 2) імена та адреси сторін в процесі та їх представників (якщо такі є);
• 3) характер справи, для якої потребуються докази, з наданням в зв'язку з цим всієї необхідної інформації;
• 4) докази, які мають бути отримані або інша процесуальна дія, яку потрібно провести.

Крім того, в дорученні (там, де потрібно) вказується:

• 1) імена та адреси осіб, яких потрібно допитати;
• 2) запитання, які потрібно поставити особам в ході допиту, або виклад фактів, в зв'язку з якими вони мають бути допитані;
• 3) документи або інше нерухоме чи особисте майно, що підлягають огляду;
• 4) будь-які вимоги щодо отримання пояснень під присягою або урочистою заявою, або використання будь-якої іншої форми;
• 5) будь-який спеціальний спосіб чи процедура виконання доручення. Також, доручення повинно містити будь-яку іншу інформацію, необхідну для його виконання.

Згідно ст. 4 вказаної Конвенції за загальним правилом судове доручення складається мовою запитуваного органу або супроводжується перекладом на цю мову. Однак, Договірна Держава приймає доручення також англійською чи французькою мовою або з перекладом на одну з цих мов, якщо вона не зробила застереження під час підписання цієї Конвенції, її ратифікації чи приєднання до неї.

Договірна Держава, яка має більш ніж одну офіційну мову і не може в зв'язку з умовами внутрішнього законодавства приймати доручення однією з цих мов на всій території, шляхом подання заяви визначає мову, якою повинно бути складено або перекладено доручення у певних частинах її території. У разі недотримання умов такої заяви без поважної причини витрати по перекладу належною мовою покриваються запитуючою Державою.

Крім того, Договірна Держава шляхом відповідної заяви може визначити й інші, ніж зазначені вище, мову або мови, якими доручення повинно бути надіслано до її Центрального Органу.

Справжність перекладу, що додається до доручення, повинна бути засвідчена дипломатичним службовцем або консульським агентом, або перекладачем під присягою, або будь-якою іншою особою, яка має такі повноваження у Державі, від якої направляється доручення.

Запитуючий орган, якщо побажає, може бути поінформований про час та місце виконання доручення для того, щоб надати можливість бути присутніми заінтересованим сторонам та їх представникам (якщо такі є). Інформація щодо цього надсилається безпосередньо сторонам або їх представникам у випадку, коли про це просить орган запитуючої Держави (ст. 7 Конвенції).

Відповідно до ч.3 ст. 9 Конвенції судове доручення виконується безвідкладно. Але, враховуючи, що його пересилка за кордон займає тривалий час, судове доручення потрібно направляти завчасно до судового розгляду.

Згідно зі ст. 14 Конвенції виконання судового доручення не дає підстав для будь-яких відшкодувань податків або витрат будь-якого характеру. Разом з тим, запитувана Держава має право вимагати від запитуючої Держави відшкодування за сплату гонорарів експертам і перекладачам та витрати у зв'язку із застосуванням на прохання запитуючої Держави спеціальної процедури виконання доручення.

Якщо виникає потреба у виконанні доручення в країні, яка не є учасницею Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 року або з відповідною країною не укладено договору про правову допомогу, чи договір не конкретизує вимоги до доручення, останні визначаються ст. 416 ЦПК України.

Зокрема за правилом ч. 2-4 ст. 416 ЦПК України, якщо інше не встановлено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана

Верховною Радою України, судове доручення про надання правової допомоги оформлюється українською мовою і в його змісті зазначаються:

• 1) назва суду, що розглядає справу;
• 2) за наявності міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, учасниками якого є Україна і держава, до якої звернено доручення, - посилання на його положення;
• 3) найменування справи, що розглядається;
• 4) прізвище, ім'я, по батькові та рік народження фізичної особи або найменування юридичної особи, відомості про їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, а також інші дані, необхідні для виконання доручення;
• 5) процесуальне становище осіб, щодо яких необхідно вчинити процесуальні дії;
• 6) чіткий перелік процесуальних дій, що належить вчинити;
• 7) інші дані, якщо це передбачено відповідним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або цього вимагає іноземний суд, який виконуватиме доручення.

Судове доручення засвідчуються підписом судді, який його складає, та скріплюються гербовою печаткою, до доручення додається засвідчений переклад офіційною мовою відповідної держави.

Поряд з вищевказаними питаннями на стаді підготовки справи до судового розгляду перед суддею постає ще одне - визначення складу осіб, які беруть участь у справі, та забезпечення їх своєчасної явки в судове засідання. Для цього в міжнародному цивільному процесі як і в національному судочинстві використовуються судові виклики та повідомлення.

Для того щоб забезпечити вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 19 жовтня 2000 року України приєдналась до однойменної Конвенції (від 15 листопада 1965 року). Даною Конвенцією передбачено вимоги до оформлення документів, що передаються для вручення в іншій державі, порядок та способи вручення документів.

Відсутність в розділі X ЦПК України окремої статті, яка б визначала порядок судового розгляду цивільних справ за участю іноземних осіб, дозволяє зробити висновок, що останній повинен проводитись за загальними правилами визначеними Розділом III ЦПК України. Разом з тим, присутність іноземного елементу обумовлює деякі особливості провадження.

Так, за загальним правилом розгляд цивільних справ за участю іноземних осіб, як відмічалось вище здійснюється за "законом сулу". Водночас вирішення таких справ суд здійснює як відповідно норм національного, так і іноземного права (ст. 8 ЦПК України).

Право, що має застосовуватись визначається на підставі колізійної норми та інших положень колізійного права, які можуть міститися як в законах України, так і міжнародних договорах (ст. 4 Закону України "Про міжнародне приватне право")

Потрібно мати на увазі, що норми іноземного права самі по собі (без колізійної норми) не мають обов'язкової сили для національного суду. Лише колізійна норма надає силу нормам іноземного права. Більше того, якщо колізійна норма міжнародного права, яку ратифіковано Україною, зобов'язує національний суд застосовувати норму іноземного права, то його відмова без законних підстав застосувати таку норму буде порушувати обов'язки, взяті на себе Україною згідно міжнародних угод.

Водночас із змісту ч.ч. 3, 5 ст. 4 Закону України "Про міжнародне приватне право" вбачається, що визначення права, яке підлягає застосуванню до приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не здійснюється: якщо за всіма обставинами спірні правовідносини мають незначний зв'язок з визначеним правом і мають більш тісний зв'язок з іншим правом або якщо міжнародним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм.

Вибір права може здійснюватись не тільки судом, але й сторонами. Принцип автономії волі, закріплений в ст. 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" обумовлює таку можливість. Обравши право (національне чи іноземне), яке повинно застосовуватись, суд повинен визначитись з конкретними нормативно-правовими актами та застосувати їх до вирішення конкретного спірного правовідношення. При цьому суд може застосовувати не тільки іноземні закони, але й звичаї та судову практику в тих межа, в яких останні визнаються джерелами права у відповідних державах.

В правозастосовній практиці найбільше проблем викликає питання про зміст норм права, що підлягають застосуванню. Оскільки іноземні закони, інші нормативно-правові акти повинні застосовуватись відповідно до їх офіційного тлумачення та практики застосування у відповідній державі. Крім того, провадження в цивільних з іноземним елементом справах здійснюється відповідно до нормативно-правових актів, чинних на час вчинення конкретних процесуальних дій, розгляду та вирішення справи. Тому, для застосування норми іноземного права суд повинен не тільки з'ясувати її зміст але й переконатися, що дана норма є чинною на момент застосування.

Тому, важливе значення для правильного застосування норм іноземного права має міждержавний обмін інформацією щодо іноземного законодавства.

Так, відповідно до ст. 1 Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства від 1968 р. (набула чинності для України 14.09.1994р.) договірні сторони зобов'язуються надавати одна одній інформацію з питань свого цивільного та торгового законодавства і процесуального права в цих галузях, а також з питань їхнього судового устрою. Подібні положення містить Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, яка підписана державами СНД від 22.01.1993 року (ратифікована Україною із застереженнями 10.11.94 р.) ст. 15 якої передбачає, що Центральні установи юстиції Договірних Сторін на прохання надають один одному відомості щодо діючого або того, що діяв на їх територіях, внутрішнього законодавства і про практику його застосування установами юстиції. Тобто, з метою з'ясування змісту іноземного законодавства, його офіційного тлумачення та практики застосування суд через Міністерство юстиції України може звернутися до компетентного органу іноземної держави та отримати відповідну інформацію.

Якщо ж зміст норм права іншої держави, незважаючи на вжиті з цією метою заходи, в розумні строки не з'ясовано, суд застосовує відповідні норми законів та інших нормативно-правових актів України.

За результатами розгляду справи за участю іноземних осіб суд постановляє відповідне судове рішення. Оскільки чинний ЦПК України не регламентує особливих вимог до судового акту у цій категорії справ, на них поширюються правила глави 7 розділу III ЦПК України.

Водночас очевидно, що особливості розгляду справ за участю іноземних осіб не можуть не вплинути на зміст кінцевого акту правосуддя. Вбачається, що судовому рішенні у цій категорії справ має бути зазначено не тільки норми права (національного чи іноземного), які застосовувались для вирішення справи по суті, а й колізійна норма, на підставі якої суд застосовував відповідне право, а також детально продемонстровано, яким чином та чому норми набули того змісту, який був визначений в процесі застосування (тлумачення).