Доказування
Важливою складовою правосуддя у цивільних справах є доказування. Для правильного і своєчасного вирішення справи суду треба, по-перше, встановити обставини справи (отримати достовірні дані про ці обставини внаслідок проведеного процесу); по-друге, правильно кваліфікувати ці обставини (встановити норми права, які підлягають застосуванню); по-третє, правильно застосувати норми матеріального права до встановлених обставин.
Отже, доказування - це встановлення обставин, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Доказування в цивільному процесі включає дві невід'ємні складові діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), та пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки.
Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. Зазвичай виділяють такі стадії доказування: твердження про факти; зазначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів.
Твердження про факти означає, що позивач та інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, повинні у позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги, тобто в обґрунтування позову зазначити юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють права і обов'язки позивача.
Зазначення заінтересованих осіб щодо доказів - це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Така інформація має бути викладена в позовній заяві (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК). Зазначення доказів можна зробити не тільки у стадії порушення цивільного процесу у справі, а й у наступних стадіях провадження судочинства.
Наступна стадія - це подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Статтею 131 ЦПК встановлено, що сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а в разі його непроведення - до початку розгляду справи по суті. Докази подаються у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для їх подання, а ті, що подані з порушенням вказаної вимоги, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
Витребування доказів як стадія доказування полягає у тому, що у разі коли в отриманні доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникають складнощі, суд, за їх клопотанням, зобов'язаний витребувати такі докази (ч. 1 ст. 137 ЦПК). Відповідне клопотання, з відомостями щодо неможливості отримання доказів стороною або іншою особою, яка бере участь у справі, може подаватися лише до або під час попереднього судового засідання, або до початку розгляду справи по суті, якщо попередньо судове засідання не проводилось. У заяві про витребування доказів зазначаються: який доказ вимагається; підстави, за якими особа вважає, що доказ перебуває у іншої особи; обставини, які може підтвердити цей доказ. Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо або через уповноважену судом заінтересовану особу, яка бере участь у справі. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або в установлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали, а за неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. У цьому випадку може йтися про застосування заходів процесуального примусу. Зокрема, згідно із ст. 93 ЦПК у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, і неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом. За певних умов також може йтися про відповідальність за ст. 1853 КпАП - прояв неповаги до суду. У цьому випадку притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази.
У цій стадії доказування суд, який розглядає справу, може доручити іншому суду провести певні процесуальні дії у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності. Судові доручення мають виконуватися за суворого додержання правил ст. 132 ЦПК і визначеного законом порядку збирання доказів. Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу. Фактичні дані, одержані при виконанні судового доручення з порушенням встановленого законом порядку (статті 140, 141, 143, 147, 180, 182, 187, 189 ЦПК), доказової сили не мають.
Наступна стадія доказування - це дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених у законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності.
Завершується процес доказування оцінкою доказів. Правильна оцінка судом доказів має велике значення для ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Законом встановлюються принципи оцінки доказів. Так, згідно із ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У літературі виділяють різні види оцінки доказів. Зокрема, залежно від того, хто є суб'єктом оцінювання доказів, оцінка доказів поділяється на рекомендуючу (оцінка доказів особами, які беруть участь у справі) і владну (оцінка доказів судом).
Залежно від стадії цивільного судочинства оцінка доказів поділяється на попередню, остаточну і контрольну.
Попередня оцінка доказів здійснюється судом під час підготовки справи до судового розгляду і дістає вияв у змісті постановлених ним ухвал - про витребування доказів, прийняття чи відмову у прийнятті доказів тощо. Остаточна оцінка надається судом при ухваленні судового рішення. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної та касаційної інстанцій, які перевіряють законність та обґрунтованість судового рішення.
Уся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, спрямована на пізнання предмета доказування у конкретній справі. Виходячи із змісту ст. 179 ЦПК предметом доказування при судовому розгляді є факти: якими позивач обґрунтовує свої вимоги; якими відповідач обґрунтовує свої заперечення; інші факти, що мають значення для правильного вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо). Для встановлення у судовому засіданні зазначених фактів досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.
Правильне встановлення предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Проте не за всіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування: загальновідомі факти; преюдиційні факти; факти, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Загальновідомі факти - це факти, які не потребують доказування тому, що їх існування є очевидним (наприклад аварія на ЧАЕС). Для визнання факту загальновідомим потрібна наявність двох умов: він відомий широкому колу осіб на цій території; він відомий суду. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна його зазначити. Питання визнання факту загальновідомим і таким, що не підлягає доказуванню, вирішує суд, який розглядає справу, про що постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає.
Преюдиційні факти ґрунтуються на правовій властивості законної сили судового рішення і визначаються його суб'єктивними та об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти та правовідносини. У зв'язку з цим факти (обставини), встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Але факти, встановлені вироком суду у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративне правопорушення, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні у кримінальній справі або справі про адміністративне правопорушення інші факти, що складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді справи у цивільному судочинстві.
Факти, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, звільняють суд від подальшого дослідження цих обставин. Проте, якщо сторона доведе, що вона визнала обставини внаслідок помилки, котра має істотне значення, обману, насильства, тяжкої обставини тощо, суд може прийняти відмову особи від визнання такої обставини (ст. 178 ЦПК). За доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає, після чого такі обставини доводяться в загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право подати докази на підтвердження чи заперечення тих обставин, які вона своєчасно (ст. 131 ЦПК) не зазначила у зв'язку з попереднім визнанням обставин.
Розподіл обов'язків по доказуванню. Особливість доказування полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати пояснення суду, подавати свої доводи, міркування та заперечення, тобто право на доказування. З іншого боку, сторони, подаючи докази, реалізують своє право на доказування і водночас виконують обов'язок з доказування, оскільки згідно із ст. 60 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Право на доказування виступає як можливість подання доказів, участі в їх дослідженні, їх попередньої оцінки тощо. Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій і гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання (наприклад передбачених ч. 1 ст. 146 ЦПК).
Із загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст. 60 ЦПК, передбачені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону (правові презумпції). Найбільша кількість подібних норм міститься у цивільному праві. Ними встановлюються такі доказові презумпції, як вина особи, котра завдала шкоду; вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином.
Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Належними є ті докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Якщо докази не стосуються предмета доказування, - суд не бере їх до розгляду. У свою чергу, сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження своїх вимог або заперечень.
Допустимість доказів. Правило про допустимість доказів складається з двох частин. Перш за все, суд не бере до розгляду докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Наприклад, ст. 51 ЦПК містить перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо порушено це правило, отримані фактичні дані у справі не мають сили доказу.
У другій частині правила про допустимість доказів зазначається, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 59 ЦПК). Тому згідно із ст. 218 ЦК заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин не може ґрунтуватися на показаннях свідка. Доводити у суді такі факти можна на підставі письмових доказів, засобів аудіо -, відеозапису тощо.
