Загальна характеристика апеляційного провадження. Суди апеляційної інстанції

Про перегляд цивільних справ в апеляційному порядку вчені-юристи вперше почали розмірковувати після прийняття 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи. Ця новела вже як конкретна правова норма була закріплена в ст. 129 Конституції України, згідно з якою одним із основних положень судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.

Інститут апеляційного провадження був включений до цивільного судочинства України Законом України від 21 червня 2001 р. "Про внесення змін до Цивільного процесуального Кодексу України". 18 березня 2004 року Верховна Рада України прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс України, який набув чинності з 1 вересня 2005 року. В цьому Кодексі інститут апеляції набув свого нового значення.

Підставою для виникнення інституту апеляції було прагнення вирішити дві проблеми цивільного судочинства: по-перше, значно покращити якість судових рішень; по-друге, ліквідувати тяганину при вирішенні цивільно-правових спорів.

Апеляційне оскарження - один із найбільш поширених у сучасному цивільному судочинстві способів оскарження судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді). Цей спосіб оскарження судових рішень існує, зокрема, в Великобританії, Франції, Бельгії, Німеччині, Австрії, США тощо.

Апеляційне провадження - це процес перевірки законності та обгрунтованості рішень, ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили.

Суть апеляції полягає в новому (повторному) розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції. Апеляційне оскарження і перевірка рішень і ухвал суду першої інстанції, що не набрали чинності (законної сили) як процесуальна гарантія захисту прав і охоронюваних законом інтересів сторін, інших осіб, які брали участь у розгляді справи і зміцнення законності і виконання завдань цивільного судочинства досягається реалізацією ними права на оскарження судових актів і перевіркою судом апеляційної інстанції їх законності і обгрунтованості шляхом повторного розгляду справи (перевирішення) з можливістю встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням за думкою позивача встановленого порядку.

Таким чином, апеляція- це звернення до вищого суду з проханням (скаргою) про скасування (зміну) судового акту суду першої інстанції, який не набрав законної сили і який є підставою для перегляду справи по суті у заявленому або в повному обсязі.

Повний обсяг перегляду передбачається у наступних випадках:

• - коли має місце скасування судового рішення за безумовними підставами;
• - доводи апеляційної скарги не дозволяють провести перевірку законності та обгрунтованості судового рішення в частині.

Перегляд у заявленому обсязі передбачається в усіх інших випадках.

Предметом апеляції є вимога заявника апеляційної скарги, що звернена до вищого (апеляційного) суду .

Апеляція може бути індивідуальною або спільною, первісною або приєднаною (з боку іншого співучасника), головною або зустрічною чи випадковою, тобто поданою стороною самостійно або у зв'язку із зверненням іншої стороні. Найбільш змістовний інтерес представляє класифікація апеляції на такі види, як повна та неповна. Неповна апеляція характерна для національних систем Австрії та Німеччини. Повна апеляція традиційно існує в Італії, Франції.

Повна апеляція відрізняється від неповної тим, що вона допускає перегляд (перевирішення) всієї справи. Для повної апеляції притаманні ознаки розгляду справи по суті та безповоротно, без передачі її на розгляд суду першої інстанції. Діюча вітчизняна апеляція є повною, якщо суд апеляційної інстанції здійснює перевірку законності та обгрунтованості прийнятого рішення в повному обсязі, досліджуючи нові докази та встановлюючи нові факти (ч. 2,3,4 ст. 303 ЦПК).

В тих випадках, коли законодавець обмежує перегляд справи частиною, що оскаржується, дозволяє направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, має місце неповна апеляція. Тобто, неповна (обмежена, юридична) апеляція - це перевірка законності та обгрунтованості судового рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили, на підставі, як правило, матеріалів справи, без надання нових доказів.

Одним із питань оцінки апеляційного розгляду є питання, чи всі рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

В західноєвропейських процесах не всі рішення суду першої інстанції можуть стати предметом розгляду апеляційної інстанції. Так, у Франції апеляція не допускається у випадках, якщо предмет спору незначний, а саме, коли сума вимог менше 13 000 франків. Крім того, у французькому цивільному процесі за окремими категоріями справ з метою процесуальної економії апеляція в загальному її розумінні взагалі не допускається. Прикладами є рішення щодо звернення стягнення на нерухоме майно, про банкрутство, про виправлення фактичних помилок тощо.

В Україні дотримуватись таких обмежень на реалізацію права апеляційного оскарження в цивільних справах недоцільно. Апеляція за загальним принципом може бути подана на всі рішення суду першої інстанції.

Слід зазначити, що незначні за розміром позови подаються особами малозабезпеченими. Якщо виключити цю категорію справ із компетенції апеляційних судів з метою надання їм можливості зосередитись на розгляді майнових спорів з більшою ціною позову, то це призведе до обмеження можливості судового захисту малозабезпеченої категорії громадян, що суперечить принципу доступності до судового захисту.

Значення апеляційного провадження полягає в тому, що воно є однією з форм, що забезпечує однакове застосування судами законів при вирішенні цивільних справ. Розгляд справ за апеляційними скаргами дозволяє виправляти помилки судів першої інстанції й спрямовувати їх роботу, забезпечуючи правильний та однаковий підхід до застосування норм матеріального і процесуального права, а також має превентивний характер- попереджує порушення норм права громадянами, організаціями, посадовими і службовими особами.

Аналіз норм глави 1 Розділу V "Апеляційне провадження" ЦПК України дає підстави визначити наступні характерні риси інституту апеляції цивільного судочинства України:

• - апеляція подається на рішення (ухвалу) суду першої інстанції, що не набрали чинності (законної сили);
• - цивільна справа в зв'язку з поданою апеляційною скаргою направляється на розгляд до суду вищої інстанції (апеляційний суд);
• - подача апеляційної скарги обумовлена неправильним застосуванням судом першої інстанції норм матеріального права чи порушенням процесуальних норм;
• - суд апеляційної інстанції, при розгляді справи, вирішує як питання факту, так і питання права, тобто як юридичну, так і фактичну сторони справи, у тому ж обсязі, що і суд першої інстанції;
• - розгляд справи в суді апеляційної інстанції здійснюється при встановленні меж судового розгляду (ч.1ст. 303 ЦПК). Розглядаючи справу в апеляційному порядку, суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. При цьому суд може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, але тільки в тих випадках, коли визнає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті чи коли неможливість їх надання була обумовлена поважними причинами (ч.2 ст. 303 ЦПК),

Згідно зі ст. 26 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення.

Апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим.

В ЦПК України закріплюється, що апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).