Поняття, значення та види цивільної юрисдикції

Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише у судах цивільної юрисдикції, але й в господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністративному порядку. Тому в цьому контексті важливе практичне значення має чітке розмежування юрисдикції різних державних установ щодо захисту порушеного права.

Визначення категорій справ, які належать до розгляду суду в порядку цивільної юрисдикції, у літературі називають "підвідомчістю цивільних справ судам". ЦПК України не вживає терміна "підвідомчість", натомість глава 2 ЦПК називається "Цивільна юрисдикція".

Зміну назви цього інституту зумовило конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ст. 124 Конституції України).

В науковій літературі підвідомчість розуміють як розмежування компетенції щодо розгляду і вирішення цивільних справ між судами та іншими юрисдикційними органами.

Цивільна юрисдикція визначає коло справ, що підлягають розгляду та вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Сфера юрисдикції судів законом чітко не визначена. В частині першій статті 15 ЦПК лише зазначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справи щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу (ч. 4 ст. 15 ЦПК).

У Правових позиціях Верховного Суду щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства зазначається, що положення Конституції про поширення юрисдикції судів на усі правовідносини у державі:

• 1) не звільняє заінтересованих осіб від обов'язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу (наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства – до відповідної ради);
• 2) не знімають обмежень щодо кола осіб, які можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (зокрема право звернутися із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним належить лише особам, зазначеним у ст. 237 ЦПК).

Перший варіант стосується дискусії про підвідомчість суду цивільної юрисдикції правовідносин при відсутності спору про право. Чинне законодавство по-різному визначає таку підвідомчість. Наприклад, згідно ст. 106 Сімейного кодексу України шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей. Проте якщо у подружжя є діти, то заява про розірвання шлюбу подається разом із письмовим договором про утримання дітей і відповідно до ст. 106 Сімейного кодексу вона розглядається лише судом. Фактично в обох випадках відсутній спір про право, але підвідомчість цих справ суду зумовлена охороною інтересів дитини.

Ч. 3 ст. 234 ЦПК передбачає, що заява подружжя, яке має дітей, розглядається в окремому провадженні. Але заява про розірвання шлюбу, коли відсутня згода між подружжям, розглядається у позовному провадженні, для якого характерний спір про право. Водночас, зазначимо, чи не суперечитиме положенням Конституції України про універсальну юрисдикцію судів відмова у відкритті провадження у справі з підстави п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК "заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства?" З міркувань Верховного Суду України випливає, що такі справи не підвідомчі судам і у відкритті провадження потрібно відмовляти, оскільки відсутній спір про право, а перелік справ окремого провадження є виключним. Проте таке судження і відповідне застосування процесуальних норм суперечить Конституції, адже правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини не означає поширення її лише на "спори", адже вони становлять лише одну категорію правовідносин.

Поняття "підвідомчість" у літературі розуміється не лише як розмежування компетенції судів та інших органів державної влади, але й як розмежування компетенції всередині судової системи між різними судами (загальними, господарськими тощо); як розмежування компетенції всередині окремої гілки судової влади, як розмежування різних категорій справ за порядком їх розгляду. Останні два визначення стосуються підсудності та розмежування проваджень, у яких розглядаються справи. Вони визначаються позивачем, проте неправильне їх визначення не має наслідком відмову у відкритті провадження чи закриття провадження, що припиняє рух справи і унеможливлює повторне звернення. Тому розглядати підвідомчість справ суду цивільної юрисдикції треба як розмежування компетенції щодо розгляду справ між судами України – Конституційним Судом України, судами цивільної юрисдикції, господарськими та адміністративними судами.

У теорії цивільного процесу виділяють такі види належності справи до цивільної юрисдикції суду: виключна, альтернативна (множинна), договірна.

Виключною називається така підвідомчість, відповідно до якої розгляд певної категорії цивільних справ належить до виключної компетенції суду. Зокрема, лише у порядку цивільної юридисдикції суду вирішуються справи про усиновлення дітей, про позбавлення батьківських прав (ст. 165,207 СК України).

Альтернативна підвідомчість означає, що розгляд цивільної справи належить до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, трудові спори можуть розглядатись комісіями з Трудових спорів (КТС) або у судах.

Договірною буде підвідомчість, яка визначається взаємною згодою сторін. Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про третейські суди" сторони за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, що виник між ними, на вирішення третейського суду, за винятком спорів, передбачених ст. 6 цього Закону.