Елементи договору позички

Сторонами договору позички є позичкодавець і користувач. Передача речі в безоплатне користування є окремим випадком здійснення речової правомочності - права розпорядження річчю, тому позичкодавцем може бути фізична або юридична особа, що є: а) власником речі або б) суб'єктом, уповноваженим власником на розпорядження річчю (відповідне повноваження повинно бути засноване на законі або договорі (наприклад - управитель за договором управління майном за згодою власника; комісіонер за договором комісії). Разом з цим, згідно із ч. 2 ст. 829 ЦК, юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю. Незважаючи на негативний зміст указаної норми, остання є, по-перше, легальною перешкодою для можливих зловживань з боку осіб, які прямо або побічно впливають на формування волі підприємницької юридичної особи, і покликана забезпечувати інтереси останньої. По-друге, із змісту ч, 2 ст. 829 ЦК слідує, що юридичні особи, що здійснюють підприємницьку діяльність, мають право передавати в безоплатне користування річ всім іншим суб'єктам, окрім тих, хто прямо перерахований у даній статті.

Чинне законодавство не обмежує можливості яких-небудь осіб по участі в позичкових відносинах у статусі користувача. Отже, користувачем може бути будь-який учасник цивільних відносин з перерахованих у частинах 1, 2 ст. 2 ЦК.

Як єдину істотну умову договору позички цивільне законодавство пропонує розглядати умову про предмет. Предметом договору позички може бути винятково річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (не-споживна річ). Інакше кажучи, в позичку можуть передаватися лише речі (на відміну від договору найму, предметом якого можуть бути і майнові права), як рухомі, так і нерухомі, які повинні бути: а) індивідуально-визначеними; і б) неспоживаними.

За загальним правилом строк договору позички визначається за домовленістю сторін. Якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею (ст. 831 ЦК). Отже, умова про строк не належить до категорії істотних умов договору позички.

Для визначення форми, у якій слід вчиняти договір позички, слід керуватися загальними положеннями про форму правочинів (статті 206, 208, 209 ЦК) і спеціальними правилами, які закріплені в ст. 828 ЦК, що ставлять ЇЇ в залежність від таких критеріїв: суб'єктний склад правочину, вид і (або) вартість предмета позички.

Договір позички речі побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно. Форма договору позички речей непобутового призначення (окрім нерухомості і транспортних засобів) між фізичними особами залежатиме від суми правочину. Якщо вартість подібних речей перевищуватиме у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то договір слід укладати у письмовій формі. Якщо ціна предмета договору буде менше вказаного критерію, то правочин може бути оформлений усно.

Договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі незалежно від вартості предмета договору. Договір позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню.

Договір позички будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) на строк до трьох років укладається у простій письмовій формі; той самий договір, але строком на три роки і більше, вже підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо ж у позичку надається інший вид нерухомості - житло, то достатньо буде простої письмової форми, оскільки нотаріального посвідчення закон не вимагає.

На питання про необхідність державної реєстрації договору позички нерухомості чинний ЦК прямої відповіді не дає, що створює грунт для найрізноманітніших припущень. На наш погляд, договір позички нерухомості (і зокрема, договір позички будівлі або іншої капітальної споруди (£х окремої частини)) не підлягає державній реєстрації через такі аргументи.

Чинний ЦК у статтях 182, 210 передбачає державну реєстрацію прав на нерухомість та державну реєстрацію правочинів: Згідно із ст. 210 ЦК правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Проте гл. 60 ЦК "Позичка" не містить тих правил, що зобов'язують піддавати договір позички нерухомості взагалі і договір позички будівлі або Іншої капітальної споруди (їх окремої частини) зокрема державній реєстрації.

Відповідно до ч. 4 ст.182 ЦК порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Спеціальним законом, що регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обтяжень та правочинів щодо нерухомості є Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 р. (в редакції Закону України № 1878-VI від 11.02.2010 p.). Згідно із ч. 1 ст. 182 ЦК та ст. 4 Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Таким чином, з необхідністю державної реєстрації договору позички нерухомості слід було б погодитися лише, якщо такий можливо кваліфікувати як обтяження речових прав на нерухомі речі.

Проте подібний висновок недопустимий, оскільки, по-перше, відповідно до п.2 ч. 1 ст.4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державній реєстрації підлягає право користування будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, що здійснюється на підставі договору найму (оренди). Зазначеною нормою не передбачено обов'язку піддавати державній реєстрації право користування нерухомим майном за договором позички.

По-друге, в ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" договір позички нерухомих речей не вказаний серед підстав для державної реєстрації обтяжень речових прав на нерухоме майно.

По-третє, згідно з абз. 5 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" обтяження нерухомого майна - це "заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів". Але позичкодавець має право на відчуження речі, яка передана ним у користування (ч. 1 ст. 832 ЦК), а відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 834 ЦК позичкодавець має право вимагати розірвання договору і повернення речі у разі, якщо у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому. Таким чином, жодних заборон у реалізації правомочностей по розпорядженню та/або користуванню своєю річчю, що знаходиться в позичці, для її власника чинним законодавством не встановлено.