Теоретико-методичні основи валеології
Теоретико-методичні основи валеології
План
Вступ
Досить давно суспільство сміло довірило опікування здоров'ям людини одній тільки медицині. Сьогодні виникає нагальна необхідність перебороти застарілу інерцію, подолати вузький медичний прагматизм. Серед соціологів, науковців-гуманітаріїв все більше поширюється думка, що стратегічні проблеми збереження людства в цілому і кожного етноса окремо повинні вирішуватися на суттєво ширшій філологічній, інструментально-методичній основі. Практична медицина, цей (за влучним виразом В. П. Казначеєва) «загін швидкого реагування», обмежена проблемами сьогодення і діє лише в межах специфічних технологій. Саме тому вона (також, як і санітарно-гігієнічні служби) має бути лише частиною, допоміжним елементом більш широкої, загальногуманітарної справи.
Тільки перехрестя різних галузей знань, тільки синтез наук... Так наприкінці другого тисячоліття виникає міждисциплінарна, універсальна за своєю суттю нова наука. Наука про здоров'я людини — валеологія. Вже з перших кроків свого існування валеологія була приречена на результат. Хворе суспільство висунуло перед нею невідкладніше соціальне замовлення: пошук шляхів збереження етносу, його здоров'я, його трудової репродуктивпості, валеологічної достатності. А це означає, що загальні зусилля медицини, гігієни, психології, демографії, соціології, культурології, етнології, філософії, історії тощо будуть зосереджені (і трансформовані) в єдиному практичному просторі.
1. Формування валеології
Витоки уявлень про здоров'я криються у глибині віків. Ще у давнину наші предки, розрізняючи стан здоров'я та хвороби, всіляко прагнули зберегти здоров'я і уникнути хвороб. І якщо для запобігання хвороб — згідно зі знаннями та віросповіданнями того часу — часто застосовувалися зовсім фантастичні дії, то для укріплення здоров'я ще у стародавніших культурах Сходу й Заходу застосовувалися, як правило, ефективні стимулюючі засоби, багато з яких майже без змін дійшли до нашого часу. Це стосується фізичних вправ, масажу, водних процедур і дієти. Є відомості, що ці оздоровчі засоби використовувалися іще в ІІІ-IV тисячоліттях до нашої ери в Індії, де вони входили до складу релігійно-філософських і гігієнічних уявлень.
Переконавшись в ефективності застосування фізичних вправ у здорових людей, давні педагоги та лікарі Сходу почали використовувати їх для лікування захворювань. Таким чином, ще у давні части одним із найдієвіших оздоровчих засобів — фізичними вправами — користувалися для стимуляції здоров'я як здорових, так і хворих людей. З цього моменту ми можемо констатувати практичне застосування тих принципів, які сьогодні є змістом загальної (укріплення здоров'я здорових) та клінічної (укріплення здоров'я хворих) валеології.
В історичному розвитку знань про здоров'я та методи його укріплення існують різні тенденції, пов'язані з культурою та етногеографічними особливостями народів. Кожний народ вніс до скарбниці валеологічних знань і методів свої, властиві лише йому відомості. Поряд з особливостями, притаманними кожному з народів, в історії розвитку знань про здоров'я та методи його стимуляції простежуються дві різко відокремлені за своєю теоретичною основою та застосовуваними методами тенденції. Одна з них характерна для західної, друга — для східної цивілізації.
Західну цивілізацію в силу притаманного їй матеріального світогляду і прагматичної спрямованості з різних способів укріплення здоров'я найбільше притягувала можливість досягнення безпосередньо-корисного результату у вигляді стимуляції рухових якостей — сили, швидкості, витривалості, спритності. Така спрямованість оздоровлення забезпечила прикладне використання засобів фізичної культури. У заняттях фізичними справами й масажі, що застосовувалися за спеціальною методикою, педагоги й лікарі Заходу знайшли засіб, що забезпечував їм ефективну підготовку і до праці, і до військової справи.
Рухова функція, як одна з функцій організму людини, є граничне "оголеною", доступною безпосередньому спостереженню. Це дозволило легко порівнювати результати, що їх досягають при використанні фізичних вправ різні люди. Сама ж процедура порівняння виявилася привабливим видовищем. Так було винайдено спортивні змагання, що стали не тільки демонстрацією рухових можливостей, а й — у силу виникаючих при цьому психоемоційних впливів — потужним стимулятором розвитку фізичних спроможностей людини. Олімпійські ігри, що виникли у 776 році до нашої ери, не тільки збереглися до нашого часу, а й стали на сьогодні найпрестижнішими з усіх спортивних змагань.
На відміну від викладеного оздоровчі засоби, що використовувалися на Сході, переслідували іншу мету — поліпшити загальний стан організму, привести його до гармонії з оточенням. Така спрямованість визначила якісно відмінні від західних засоби і методи занять фізичними вправами, що не забезпечували безпосередньо прикладній результатів, проте сприяли гармонізації 4^ункції організму шляхом створення певних психологічних станів. Саме на Сході, у давній Індії та інших країнах, об'єднаних близькою культурою віросповіданнями, виник один з найцінніших оздоровчих методів — психорегуляція, здійснювана у різних формах (самонавіяння, зосередження з відчуженням від зовнішніх подразників, релаксація, медитація і т. ін.).
В одній із найдавніших систем фізичної культури, що їх розробили індійські педагогії близько трьох тисячоліть до нашої ери — хатха-йога, мала місце рекомендація, яка на сьогодні не менш актуальна, аніж п'ять тисячоліть назад: "прокидайтеся з думкою про те, що ви здорові, і лягайте з такою самою думкою". Поряд з психологічними діями і морально-етичними рекомендаціями, в цій системі суттєву увагу приділено виконанню своєрідних статичних вправ (поза лотоса, кобри, сарани і т. ін.) на фоні специфічних станів. У китайській системі оздоровчих вправ тайцзицюань використовуються складнокоординаційні статодинамічні вправи, що імітують рухи тварин і птахів.
Основні впливи засновники східних оздоровчих систем свідомо не концентрували на розвитку м'язів, а спрямовували "всередину" організму. Це визначало якісно нові, порівняно із західними оздоровчими системами, ефекти, що виникають при використанні фізичних вправ. Суттєві відміни західного та східного шляхів розвитку знань про здоров'я, незважаючи на взаємопроникнення культур, що спостерігається за останні століття, зберігаються досі.
Про виключну роль оздоровчої поведінки було відомо здавна. Проте лише у другій половиш XX століття, коли цих відомостей було накопичено винятково багато, а для їхнього аналізу було застосовано об'єктивні методи досліджень, вони буди оцінені по заслузі. Стало з'ясованим, що заняття фізичними вправами, здійснюваними як за відомими на Заході тренувальними програмами, так і за східними методами, забезпечують високий оздоровчий ефект. Значну лікувально-профілактичну результативність виявили гартівні заходи — факти, показані сто років назад В. Винтерніцем і С. Кнейпом, були "перевинайдені" знову.
Хвиля суспільного інтересу, спричинена фактами оздоровлення з допомогою занять фізичними вправами, гартівних процедур, а також дієти (особливо розвантажувальної") та психорегулюючих дій, привернула увагу не тільки до багатьох самобутніх лікувально-профілактичних систем, створених неспеціалістами, а й до всіх альтернативних методів зцілення. Найефективнішими з них були система аеробіки, тобто фізичних тренувань, що збільшували вживання кисню організмом, запропонована Кеннетом Купером, режим навантажень і обмежень, розроблений М. М. Амосовим, а також винайдена Джейн Фонда ритмічна гімнастика, що дозволяє не тільки перетворити гімнастичні вправи для м'язів усього тіла на тренувальні навантаження на витривалість, а й зробити такі тренування емоційними.
Поряд з цим поширилися заняття з використанням східних оздоровчих систем — йот, тайцзицюань, ушу, методів психорегуляції, аутогенного тренування, медитації і т. ін. З'явилися тисячі "цілителів", "екстрасенсів", які обіцяли позбавити від усіх недугів з допомогою пропонованих ними методів.
Безконтрольне й масове використання неапробованих засобів і методів неминучо призводили до порушень здоров'я. Виникла невідкладна потреба у методах оцінки стану здоров'я.
Уже до середини XX століття стало ясно, що здоров'я — це не тільки відсутність захворювань. Уперше це зрозумів Генрі Сигерист (1891—1957). Ще у 1941 році він писав, що "здоров'я... не означає просто відсутність хвороб: це дещо позитивне, це життєрадісне та охоче виконання обов'язків, що їх життя покладає на людину". На основі уявлень Г. Сигериста було сформульоване означення здоров'я, прийняте у 1948 році ВООЗ. Нове розуміння здоров'я поставило медиків перед необхідністю прагнути не тільки до позбавлення від хвороб, а й до стимуляції власного здоров'я.
Вирішальне значення для теоретичного обґрунтування нової стратегії "прямого шляху" до здоров'я мало питання про сутність хвороби. Без вирішення його неможливою була б розробка ефективної стратегії досягнення здоров'я — адже хвороба була і залишається головною мішенню дій традиційної медицини. Чи "суперечна" хвороба природі людини? Чи слід з нею боротися, переборюючи усі її прояви? Вирішення саме цих питань — по суті, питань про природу захворювання і взаємовідношення хвороби з організмом людини — має бути теоретичним підґрунтям оздоровчих дій.
Відповідь на ці запитання не стало за необхідне шукати з допомогою нових досліджень та експериментів — вона була вже викладена у працях російських учених — імунолога І. І. Мечникова і патолога І. В. Давидовського, а також їх сучасників.
2. Формування валеології
Єдиним розділом, якого не вистачало для того, щоб розрізнені відомості про здоров'я і методи його стимуляції могли бути об'єднані у струнку теорію — був розділ діагностики здоров'я. Було ясно, що необхідно кількісне й об'єктивне визначення здоров'я, оскільки якісне та суб'єктивне не може бути використане у рішенні оздоровчих задач (М. М. Амосов, 1978). Не ясно було лише, що саме слід вимірювати, діагностуючи здоров'я, — єдиного, задовольняючого всіх означення не існувало. Відоме визначення ВООЗ, що розглядало стан здоров'я в побутових категоріях благополуччя, не давало ніяких вказівок на зміст цього поняття.
Проте труднощі в діагностиці здоров'я — хоч би в його найбільш "матеріальній" частині фізичного здоров'я — були до 80-х років подолані. Рядом досліджень було обґрунтоване положення про можливості вимірювання фізичного здоров'я за показниками енергетичного рівня життєдіяльності (K.-L. Andersen et al., 1978; Г. Л. Апанасенко, 1985). Враховуючи тісний зв'язок, що існує між максимальними аеробними можливостями та руховими тестами, що характеризують якість витривалості, ці тести (наприклад, тести PWC170, Купера та ін.) можуть бути використані для посередньої оцінки рівня фізичного здоров'я.
Таким чином, до нашого часу валеологія сформувалася як наукова дисципліна, що об'єднує розділи теорії, діагностики та стимуляції здоров'я. Ще Джон Бернал у своїх дослідженнях закономірностей розвитку науки зазначав, що вона "постійно відкриває нові факти, закони та теорії... усе "спорудження" науки ніколи не перестає розвиватися. Вона, якщо можна так сказати, повсякчас перебуває в ремонті, але одночасно завжди використовується". Мабуть, валеологія більше за інші науки збагачується новими фактами й відомостями. До валеології як системи відомостей про здоров'я входять також "блоки" знань, які до нашого часу існували ізольовано.
Заслуговують на увагу з валеологічних позицій багато методів народної та альтернативної медицини, зокрема відкинуті довгий час методи дихальної гімнастики О. М. Стрельникової та К. П. Бутейка, а також оздоровча система П. К. Іванова, мануальна терапія Кас'яна та інші. Ще більший інтерес становлять методи нетрадиційного розпізнавання станів організму — іридодіагностики, інформаційно-енергетичних методів діагностики (R. Voll, I. Nakatani, В. If. Сарчук та ін.), які до нашого часу використовуються у клінічних, але не у валеологічних цілях. Сьогодні не важко, а практично неможливо сказати, скільки і яких методів діагностики та стимуляції здоров'я може увійти до арсеналу валеолопї — ера “великих географічних відкриттів” у ній тільки починається. Ясно лише одне: чим глибше будуть з'ясовані фундаментальні основи існуючих поки що ізольовано методів й описана на єдиній науковій мові їхня логіка, тим раніше увійдуть вони у практику і тим більш корисними вони будуть для здоров'я людства, яке так потребує оздоровлення.
Уявлення про здоров'я є центральними в усій сукупності знань про нього. Від того змісту, який ми бачимо у здоров'ї, залежать методи і сама спрямованість діагностики, а також не меншою мірою засоби та методи, що використовуються для оздоровчих дій. Особливе значення у розумінні здоров'я має його визначення. На відміну від багатьох спеціальних медичних термінів означення здоров'я має бути зрозумілим як для медиків, так і для кожного. Як підкреслюють Ю. Александрович і Г. Дуда, без однозначних понять не буде досягнуто взаєморозуміння між лікарями та осіб, які до них звертаються, причому відсутність загальноприйнятого означення здоров'я у разі гострої потреби в ньому стає однією з причин кризису медицини. Означення здоров'я має заповнити "білу пляму" в медицині і стати дороговказом, що веде до здоров'я (J. Ateksandrowicz, H. Dyda, 1988). Означення може бути правильним, тобто відповідатиме дійсності, лише тоді, коли воно відбиватиме сутність цього стану.
Історія розвитку знань про здоров'я нараховує понад 2000 років. Відносно факту виключної важливості — розуміння здоров'я не як відсутності захворювань, а як самостійного стану організму — весь історичний період розділяють на два етапи. Першим із них є тривалий період часу (IV ст. до н. е. — 1941 рік), кили здоров'я розглядалося як відсутність захворювань або фізичних дефектів. Уявлення американського вченого Генрі Сигериста, опубліковані у 1941 році, поклали початок новому, сучасному періоду валеології. При всій важливості першого періоду вчення про здоров'я, без якого не був би здійснений другий етап, слід визнати, що перший період, однак, не приніс (і не міг принести) нічого, крім умоглядних знань. Серед них було чимало правильних уявлень, передбачень та узагальнень. Проте лише після роботи Г. Сигериста й, особливо, після 1948 року, коли ВООЗ, вважаючи уявлення цього вченого основоположними для охорони здоров'я всього світу, внесла їх у Преамбулу свого Уставу, розпочинається період накопичення знань про здоров'я.
3. Теоретичні основи валеології
Ознайомлення з різними визначеннями здоров'я, враховуючи, що валеологія як наука перебуває у стадії формування, повчально. Особливо це стосується визначень, що підкреслюють принципово нові положення. Так, хоча звичайно здоров'я розглядається як стан, має місце погляд на нього як на "здатність" (В. А. Лищук, Е. В. Мосткова, 1994), що у певній мірі виправдано. У певному розумінні здоров'я — що завгодно, тільки "не стан", і багато спеціалістів, прагнучи зазначити нестабільність його, підкреслюють цю особливість словом "динамічний" (Г. Л. Апанасенко, 1992) або словами "форма життєдіяльності" (М. А. Гундаров, В. А. Полесский, 1993). Особливо заслуговують на увагу також ознаки нового розуміння здоров'я, які не обов'язково виключають хворобу, а вказують на здатність її компенсувати (Й. В. Давыдовский, 1962), так само як і залучення поняття "якість життя" до існуючого уявлення (Й. А. Гундаров, В. А. Полесский, 1993).
Особливої уваги для розуміння сутності здоров'я заслуговують думки, висловлені у ряді визначень цього стану, починаючи від дефініції Аристотеля, який перший з усією категоричністю ("здоров'я людини — щастя") підкреслив суб'єктивність цього поняття. Гален дещо звузив категорію суб'єктивного в означенні здоров'я, обмежив його лише відсутністю болю. Уявлення про те, що здоров'я являє собою стан, який ми сприймаємо, пронизує означення Г. Сигериста ("це щось позитивне, це життєрадісне й охоче виконання обов'язків, що їх життя покладає на людину") і ВООЗ ("стан повного... благополуччя"). Подібне розуміння ми бачимо в означеннях здоров'я Мейєра, Є. Апостолова і Б. Махова, І. Блюма, П. Ахмеда та ін., Е. Ерде, а також Р. Дюбо. Найпослідовніше це прогресивне розуміння простежується в уявленнях про здоров'я, що їх розвивають польські фахівці. Так, Ю. Александрович вбачає у здоров'ї стан, який "ми окреслюємо для нашого внутрішнього використання" (J. Alek-sandrowicz, 1987), а у польській "Енциклопедії здоров'я" проводиться думка про нього, як про "стан найкращого... самопочуття..." (Encyklopedia zdrowia, 1992).
Порад зі знаннями про сутність здоров'я, відомості про біологічну його основу складають теоретичний фундамент валеології. Не знаючи, на яких процесах і механізмах базується здоров'я, не з’ясувавши, як виникло і формувалося здоров'я у наших далеких предків, ми залишимося лише спостерігачами, безсилими що-небудь зробити, щоб підняти оздоровчий потенціал людини. І, навпаки, маючи ці знання, стає можливим цілеспрямовано, за певними показами, а тому й найефективніше, використовувати багатющий арсенал оздоровчих засобів.
Термін "здоров'я" характеризує насамперед і більш за все стан організму. Природно, цей стан враховується і обговорюється біологами: немає сумніву, що здоров'я властиве не лише людині, а й тваринам, У всіх них трапляються хвороби і вони захищаються від несприятливих, ушкоджуючих чинників з допомогою спеціальних механізмів. Це означає, до речі, що валеологія не є лише "людською" наукою, й основні її положення належать до всього світу живого. Проте в науці про життя використовується суворіший у біологічному відношенні термін. Цей термін — життєздатність, що дозволяє об'єктивно, без найменших відтінків суб'єктивізму оцінити те, що ми сприймаємо і виражаємо поняттям "здоров'я".
Здоров'я і життєздатність — не синоніми. Термін "здоров'я" окрім об'єктивної сторони явища (про неї тільки в останні десятиріччя починають накопичуватися відомості) включає і суб'єктивний аспект. Інакше кажучи, здоров'я — це життєздатність в її суб'єктивному сприйнятті. Для людини здоров'я — це усвідомлена життєздатність, життєздатність, сприйнята й оцінена особою. Біолог не знає конкретної причини смерті особини, хоча для будь-якої — навіть одноклітинної — особини об'єктивні причини смерті, слід думати, також якоюсь мірою забарвлені емоційно-особовистісними мотивами. Навіть сама ця одинична подія для біологів найчастіше несуттєва — біологія "мислить" категоріями популяції, відокремлюючись від особистісно-емоціональної сторони подій.
Поняття "здоров'я" ширше від поняття "життєздатність". Це можна пояснити на прикладі. Два індивідууми, що прожили однаковий вік, з об'єктивної точки зору рівнозначні за своєю життєздатністю. Проте, за здоров'ям вони можуть суттєво відрізнятися: якість життя, її повноцінність, життєва активність (а для людської "особини" ще й задоволеність, настрій, самопочуття, реалізація здібностей до творчості і багато іншого) у них можуть бути зовсім різними. Звідси стає зрозумілим, чому у працях біологів ми не знайдемо згадувань про здоров'я. Відсутність цих згадувань аж ніяк не свідчить про те, що не існує зв'язку між життям і здоров'ям.
Висновки
На зменшення кризових явищ і гостроти проблеми формування, збереження та зміцнення здоров'я населення України, і в першу чергу, підростаючого покоління, спрямовані концептуальні положення неперервного валеологічного виховання та освіти. Вони враховують досвід передових країн світу, створюють передумови для відповідності змісту валеології світовим стандартам, забезпечують систему валеологічної освіти та виховання.
Мета валеологічного виховання і освіти — підвищення рівня фізичного, психічного та духовного здоров'я української нації через створення пріоритетної культури здоров'я, валеології — інтегрованої системи знань про чинники, пошкодження і відновлення здоров'я, методи і навички індивідуального його збереження і зміцнення системи валеологічного виховання та навчання здорових умов життєдіяльності валеософського світогляду і практичних пріоритетів здорової людини.
Література
Булич Е. Валеологія: Теоретичні основи валеології. – К., 1997.
Довгаль С. Валеологія – наука третього тисячоліття // Валеологія. – 1999. - № 1.
Довгаль С. Валеологія у минулому // Валеологія. – 1999. - № 5.
Мудрость здоровой жизни. – М., 1986.
План
Вступ
Досить давно суспільство сміло довірило опікування здоров'ям людини одній тільки медицині. Сьогодні виникає нагальна необхідність перебороти застарілу інерцію, подолати вузький медичний прагматизм. Серед соціологів, науковців-гуманітаріїв все більше поширюється думка, що стратегічні проблеми збереження людства в цілому і кожного етноса окремо повинні вирішуватися на суттєво ширшій філологічній, інструментально-методичній основі. Практична медицина, цей (за влучним виразом В. П. Казначеєва) «загін швидкого реагування», обмежена проблемами сьогодення і діє лише в межах специфічних технологій. Саме тому вона (також, як і санітарно-гігієнічні служби) має бути лише частиною, допоміжним елементом більш широкої, загальногуманітарної справи.
Тільки перехрестя різних галузей знань, тільки синтез наук... Так наприкінці другого тисячоліття виникає міждисциплінарна, універсальна за своєю суттю нова наука. Наука про здоров'я людини — валеологія. Вже з перших кроків свого існування валеологія була приречена на результат. Хворе суспільство висунуло перед нею невідкладніше соціальне замовлення: пошук шляхів збереження етносу, його здоров'я, його трудової репродуктивпості, валеологічної достатності. А це означає, що загальні зусилля медицини, гігієни, психології, демографії, соціології, культурології, етнології, філософії, історії тощо будуть зосереджені (і трансформовані) в єдиному практичному просторі.
1. Формування валеології
Витоки уявлень про здоров'я криються у глибині віків. Ще у давнину наші предки, розрізняючи стан здоров'я та хвороби, всіляко прагнули зберегти здоров'я і уникнути хвороб. І якщо для запобігання хвороб — згідно зі знаннями та віросповіданнями того часу — часто застосовувалися зовсім фантастичні дії, то для укріплення здоров'я ще у стародавніших культурах Сходу й Заходу застосовувалися, як правило, ефективні стимулюючі засоби, багато з яких майже без змін дійшли до нашого часу. Це стосується фізичних вправ, масажу, водних процедур і дієти. Є відомості, що ці оздоровчі засоби використовувалися іще в ІІІ-IV тисячоліттях до нашої ери в Індії, де вони входили до складу релігійно-філософських і гігієнічних уявлень.
Переконавшись в ефективності застосування фізичних вправ у здорових людей, давні педагоги та лікарі Сходу почали використовувати їх для лікування захворювань. Таким чином, ще у давні части одним із найдієвіших оздоровчих засобів — фізичними вправами — користувалися для стимуляції здоров'я як здорових, так і хворих людей. З цього моменту ми можемо констатувати практичне застосування тих принципів, які сьогодні є змістом загальної (укріплення здоров'я здорових) та клінічної (укріплення здоров'я хворих) валеології.
В історичному розвитку знань про здоров'я та методи його укріплення існують різні тенденції, пов'язані з культурою та етногеографічними особливостями народів. Кожний народ вніс до скарбниці валеологічних знань і методів свої, властиві лише йому відомості. Поряд з особливостями, притаманними кожному з народів, в історії розвитку знань про здоров'я та методи його стимуляції простежуються дві різко відокремлені за своєю теоретичною основою та застосовуваними методами тенденції. Одна з них характерна для західної, друга — для східної цивілізації.
Західну цивілізацію в силу притаманного їй матеріального світогляду і прагматичної спрямованості з різних способів укріплення здоров'я найбільше притягувала можливість досягнення безпосередньо-корисного результату у вигляді стимуляції рухових якостей — сили, швидкості, витривалості, спритності. Така спрямованість оздоровлення забезпечила прикладне використання засобів фізичної культури. У заняттях фізичними справами й масажі, що застосовувалися за спеціальною методикою, педагоги й лікарі Заходу знайшли засіб, що забезпечував їм ефективну підготовку і до праці, і до військової справи.
Рухова функція, як одна з функцій організму людини, є граничне "оголеною", доступною безпосередньому спостереженню. Це дозволило легко порівнювати результати, що їх досягають при використанні фізичних вправ різні люди. Сама ж процедура порівняння виявилася привабливим видовищем. Так було винайдено спортивні змагання, що стали не тільки демонстрацією рухових можливостей, а й — у силу виникаючих при цьому психоемоційних впливів — потужним стимулятором розвитку фізичних спроможностей людини. Олімпійські ігри, що виникли у 776 році до нашої ери, не тільки збереглися до нашого часу, а й стали на сьогодні найпрестижнішими з усіх спортивних змагань.
На відміну від викладеного оздоровчі засоби, що використовувалися на Сході, переслідували іншу мету — поліпшити загальний стан організму, привести його до гармонії з оточенням. Така спрямованість визначила якісно відмінні від західних засоби і методи занять фізичними вправами, що не забезпечували безпосередньо прикладній результатів, проте сприяли гармонізації 4^ункції організму шляхом створення певних психологічних станів. Саме на Сході, у давній Індії та інших країнах, об'єднаних близькою культурою віросповіданнями, виник один з найцінніших оздоровчих методів — психорегуляція, здійснювана у різних формах (самонавіяння, зосередження з відчуженням від зовнішніх подразників, релаксація, медитація і т. ін.).
В одній із найдавніших систем фізичної культури, що їх розробили індійські педагогії близько трьох тисячоліть до нашої ери — хатха-йога, мала місце рекомендація, яка на сьогодні не менш актуальна, аніж п'ять тисячоліть назад: "прокидайтеся з думкою про те, що ви здорові, і лягайте з такою самою думкою". Поряд з психологічними діями і морально-етичними рекомендаціями, в цій системі суттєву увагу приділено виконанню своєрідних статичних вправ (поза лотоса, кобри, сарани і т. ін.) на фоні специфічних станів. У китайській системі оздоровчих вправ тайцзицюань використовуються складнокоординаційні статодинамічні вправи, що імітують рухи тварин і птахів.
Основні впливи засновники східних оздоровчих систем свідомо не концентрували на розвитку м'язів, а спрямовували "всередину" організму. Це визначало якісно нові, порівняно із західними оздоровчими системами, ефекти, що виникають при використанні фізичних вправ. Суттєві відміни західного та східного шляхів розвитку знань про здоров'я, незважаючи на взаємопроникнення культур, що спостерігається за останні століття, зберігаються досі.
Про виключну роль оздоровчої поведінки було відомо здавна. Проте лише у другій половиш XX століття, коли цих відомостей було накопичено винятково багато, а для їхнього аналізу було застосовано об'єктивні методи досліджень, вони буди оцінені по заслузі. Стало з'ясованим, що заняття фізичними вправами, здійснюваними як за відомими на Заході тренувальними програмами, так і за східними методами, забезпечують високий оздоровчий ефект. Значну лікувально-профілактичну результативність виявили гартівні заходи — факти, показані сто років назад В. Винтерніцем і С. Кнейпом, були "перевинайдені" знову.
Хвиля суспільного інтересу, спричинена фактами оздоровлення з допомогою занять фізичними вправами, гартівних процедур, а також дієти (особливо розвантажувальної") та психорегулюючих дій, привернула увагу не тільки до багатьох самобутніх лікувально-профілактичних систем, створених неспеціалістами, а й до всіх альтернативних методів зцілення. Найефективнішими з них були система аеробіки, тобто фізичних тренувань, що збільшували вживання кисню організмом, запропонована Кеннетом Купером, режим навантажень і обмежень, розроблений М. М. Амосовим, а також винайдена Джейн Фонда ритмічна гімнастика, що дозволяє не тільки перетворити гімнастичні вправи для м'язів усього тіла на тренувальні навантаження на витривалість, а й зробити такі тренування емоційними.
Поряд з цим поширилися заняття з використанням східних оздоровчих систем — йот, тайцзицюань, ушу, методів психорегуляції, аутогенного тренування, медитації і т. ін. З'явилися тисячі "цілителів", "екстрасенсів", які обіцяли позбавити від усіх недугів з допомогою пропонованих ними методів.
Безконтрольне й масове використання неапробованих засобів і методів неминучо призводили до порушень здоров'я. Виникла невідкладна потреба у методах оцінки стану здоров'я.
Уже до середини XX століття стало ясно, що здоров'я — це не тільки відсутність захворювань. Уперше це зрозумів Генрі Сигерист (1891—1957). Ще у 1941 році він писав, що "здоров'я... не означає просто відсутність хвороб: це дещо позитивне, це життєрадісне та охоче виконання обов'язків, що їх життя покладає на людину". На основі уявлень Г. Сигериста було сформульоване означення здоров'я, прийняте у 1948 році ВООЗ. Нове розуміння здоров'я поставило медиків перед необхідністю прагнути не тільки до позбавлення від хвороб, а й до стимуляції власного здоров'я.
Вирішальне значення для теоретичного обґрунтування нової стратегії "прямого шляху" до здоров'я мало питання про сутність хвороби. Без вирішення його неможливою була б розробка ефективної стратегії досягнення здоров'я — адже хвороба була і залишається головною мішенню дій традиційної медицини. Чи "суперечна" хвороба природі людини? Чи слід з нею боротися, переборюючи усі її прояви? Вирішення саме цих питань — по суті, питань про природу захворювання і взаємовідношення хвороби з організмом людини — має бути теоретичним підґрунтям оздоровчих дій.
Відповідь на ці запитання не стало за необхідне шукати з допомогою нових досліджень та експериментів — вона була вже викладена у працях російських учених — імунолога І. І. Мечникова і патолога І. В. Давидовського, а також їх сучасників.
2. Формування валеології
Єдиним розділом, якого не вистачало для того, щоб розрізнені відомості про здоров'я і методи його стимуляції могли бути об'єднані у струнку теорію — був розділ діагностики здоров'я. Було ясно, що необхідно кількісне й об'єктивне визначення здоров'я, оскільки якісне та суб'єктивне не може бути використане у рішенні оздоровчих задач (М. М. Амосов, 1978). Не ясно було лише, що саме слід вимірювати, діагностуючи здоров'я, — єдиного, задовольняючого всіх означення не існувало. Відоме визначення ВООЗ, що розглядало стан здоров'я в побутових категоріях благополуччя, не давало ніяких вказівок на зміст цього поняття.
Проте труднощі в діагностиці здоров'я — хоч би в його найбільш "матеріальній" частині фізичного здоров'я — були до 80-х років подолані. Рядом досліджень було обґрунтоване положення про можливості вимірювання фізичного здоров'я за показниками енергетичного рівня життєдіяльності (K.-L. Andersen et al., 1978; Г. Л. Апанасенко, 1985). Враховуючи тісний зв'язок, що існує між максимальними аеробними можливостями та руховими тестами, що характеризують якість витривалості, ці тести (наприклад, тести PWC170, Купера та ін.) можуть бути використані для посередньої оцінки рівня фізичного здоров'я.
Таким чином, до нашого часу валеологія сформувалася як наукова дисципліна, що об'єднує розділи теорії, діагностики та стимуляції здоров'я. Ще Джон Бернал у своїх дослідженнях закономірностей розвитку науки зазначав, що вона "постійно відкриває нові факти, закони та теорії... усе "спорудження" науки ніколи не перестає розвиватися. Вона, якщо можна так сказати, повсякчас перебуває в ремонті, але одночасно завжди використовується". Мабуть, валеологія більше за інші науки збагачується новими фактами й відомостями. До валеології як системи відомостей про здоров'я входять також "блоки" знань, які до нашого часу існували ізольовано.
Заслуговують на увагу з валеологічних позицій багато методів народної та альтернативної медицини, зокрема відкинуті довгий час методи дихальної гімнастики О. М. Стрельникової та К. П. Бутейка, а також оздоровча система П. К. Іванова, мануальна терапія Кас'яна та інші. Ще більший інтерес становлять методи нетрадиційного розпізнавання станів організму — іридодіагностики, інформаційно-енергетичних методів діагностики (R. Voll, I. Nakatani, В. If. Сарчук та ін.), які до нашого часу використовуються у клінічних, але не у валеологічних цілях. Сьогодні не важко, а практично неможливо сказати, скільки і яких методів діагностики та стимуляції здоров'я може увійти до арсеналу валеолопї — ера “великих географічних відкриттів” у ній тільки починається. Ясно лише одне: чим глибше будуть з'ясовані фундаментальні основи існуючих поки що ізольовано методів й описана на єдиній науковій мові їхня логіка, тим раніше увійдуть вони у практику і тим більш корисними вони будуть для здоров'я людства, яке так потребує оздоровлення.
Уявлення про здоров'я є центральними в усій сукупності знань про нього. Від того змісту, який ми бачимо у здоров'ї, залежать методи і сама спрямованість діагностики, а також не меншою мірою засоби та методи, що використовуються для оздоровчих дій. Особливе значення у розумінні здоров'я має його визначення. На відміну від багатьох спеціальних медичних термінів означення здоров'я має бути зрозумілим як для медиків, так і для кожного. Як підкреслюють Ю. Александрович і Г. Дуда, без однозначних понять не буде досягнуто взаєморозуміння між лікарями та осіб, які до них звертаються, причому відсутність загальноприйнятого означення здоров'я у разі гострої потреби в ньому стає однією з причин кризису медицини. Означення здоров'я має заповнити "білу пляму" в медицині і стати дороговказом, що веде до здоров'я (J. Ateksandrowicz, H. Dyda, 1988). Означення може бути правильним, тобто відповідатиме дійсності, лише тоді, коли воно відбиватиме сутність цього стану.
Історія розвитку знань про здоров'я нараховує понад 2000 років. Відносно факту виключної важливості — розуміння здоров'я не як відсутності захворювань, а як самостійного стану організму — весь історичний період розділяють на два етапи. Першим із них є тривалий період часу (IV ст. до н. е. — 1941 рік), кили здоров'я розглядалося як відсутність захворювань або фізичних дефектів. Уявлення американського вченого Генрі Сигериста, опубліковані у 1941 році, поклали початок новому, сучасному періоду валеології. При всій важливості першого періоду вчення про здоров'я, без якого не був би здійснений другий етап, слід визнати, що перший період, однак, не приніс (і не міг принести) нічого, крім умоглядних знань. Серед них було чимало правильних уявлень, передбачень та узагальнень. Проте лише після роботи Г. Сигериста й, особливо, після 1948 року, коли ВООЗ, вважаючи уявлення цього вченого основоположними для охорони здоров'я всього світу, внесла їх у Преамбулу свого Уставу, розпочинається період накопичення знань про здоров'я.
3. Теоретичні основи валеології
Ознайомлення з різними визначеннями здоров'я, враховуючи, що валеологія як наука перебуває у стадії формування, повчально. Особливо це стосується визначень, що підкреслюють принципово нові положення. Так, хоча звичайно здоров'я розглядається як стан, має місце погляд на нього як на "здатність" (В. А. Лищук, Е. В. Мосткова, 1994), що у певній мірі виправдано. У певному розумінні здоров'я — що завгодно, тільки "не стан", і багато спеціалістів, прагнучи зазначити нестабільність його, підкреслюють цю особливість словом "динамічний" (Г. Л. Апанасенко, 1992) або словами "форма життєдіяльності" (М. А. Гундаров, В. А. Полесский, 1993). Особливо заслуговують на увагу також ознаки нового розуміння здоров'я, які не обов'язково виключають хворобу, а вказують на здатність її компенсувати (Й. В. Давыдовский, 1962), так само як і залучення поняття "якість життя" до існуючого уявлення (Й. А. Гундаров, В. А. Полесский, 1993).
Особливої уваги для розуміння сутності здоров'я заслуговують думки, висловлені у ряді визначень цього стану, починаючи від дефініції Аристотеля, який перший з усією категоричністю ("здоров'я людини — щастя") підкреслив суб'єктивність цього поняття. Гален дещо звузив категорію суб'єктивного в означенні здоров'я, обмежив його лише відсутністю болю. Уявлення про те, що здоров'я являє собою стан, який ми сприймаємо, пронизує означення Г. Сигериста ("це щось позитивне, це життєрадісне й охоче виконання обов'язків, що їх життя покладає на людину") і ВООЗ ("стан повного... благополуччя"). Подібне розуміння ми бачимо в означеннях здоров'я Мейєра, Є. Апостолова і Б. Махова, І. Блюма, П. Ахмеда та ін., Е. Ерде, а також Р. Дюбо. Найпослідовніше це прогресивне розуміння простежується в уявленнях про здоров'я, що їх розвивають польські фахівці. Так, Ю. Александрович вбачає у здоров'ї стан, який "ми окреслюємо для нашого внутрішнього використання" (J. Alek-sandrowicz, 1987), а у польській "Енциклопедії здоров'я" проводиться думка про нього, як про "стан найкращого... самопочуття..." (Encyklopedia zdrowia, 1992).
Порад зі знаннями про сутність здоров'я, відомості про біологічну його основу складають теоретичний фундамент валеології. Не знаючи, на яких процесах і механізмах базується здоров'я, не з’ясувавши, як виникло і формувалося здоров'я у наших далеких предків, ми залишимося лише спостерігачами, безсилими що-небудь зробити, щоб підняти оздоровчий потенціал людини. І, навпаки, маючи ці знання, стає можливим цілеспрямовано, за певними показами, а тому й найефективніше, використовувати багатющий арсенал оздоровчих засобів.
Термін "здоров'я" характеризує насамперед і більш за все стан організму. Природно, цей стан враховується і обговорюється біологами: немає сумніву, що здоров'я властиве не лише людині, а й тваринам, У всіх них трапляються хвороби і вони захищаються від несприятливих, ушкоджуючих чинників з допомогою спеціальних механізмів. Це означає, до речі, що валеологія не є лише "людською" наукою, й основні її положення належать до всього світу живого. Проте в науці про життя використовується суворіший у біологічному відношенні термін. Цей термін — життєздатність, що дозволяє об'єктивно, без найменших відтінків суб'єктивізму оцінити те, що ми сприймаємо і виражаємо поняттям "здоров'я".
Здоров'я і життєздатність — не синоніми. Термін "здоров'я" окрім об'єктивної сторони явища (про неї тільки в останні десятиріччя починають накопичуватися відомості) включає і суб'єктивний аспект. Інакше кажучи, здоров'я — це життєздатність в її суб'єктивному сприйнятті. Для людини здоров'я — це усвідомлена життєздатність, життєздатність, сприйнята й оцінена особою. Біолог не знає конкретної причини смерті особини, хоча для будь-якої — навіть одноклітинної — особини об'єктивні причини смерті, слід думати, також якоюсь мірою забарвлені емоційно-особовистісними мотивами. Навіть сама ця одинична подія для біологів найчастіше несуттєва — біологія "мислить" категоріями популяції, відокремлюючись від особистісно-емоціональної сторони подій.
Поняття "здоров'я" ширше від поняття "життєздатність". Це можна пояснити на прикладі. Два індивідууми, що прожили однаковий вік, з об'єктивної точки зору рівнозначні за своєю життєздатністю. Проте, за здоров'ям вони можуть суттєво відрізнятися: якість життя, її повноцінність, життєва активність (а для людської "особини" ще й задоволеність, настрій, самопочуття, реалізація здібностей до творчості і багато іншого) у них можуть бути зовсім різними. Звідси стає зрозумілим, чому у працях біологів ми не знайдемо згадувань про здоров'я. Відсутність цих згадувань аж ніяк не свідчить про те, що не існує зв'язку між життям і здоров'ям.
Висновки
На зменшення кризових явищ і гостроти проблеми формування, збереження та зміцнення здоров'я населення України, і в першу чергу, підростаючого покоління, спрямовані концептуальні положення неперервного валеологічного виховання та освіти. Вони враховують досвід передових країн світу, створюють передумови для відповідності змісту валеології світовим стандартам, забезпечують систему валеологічної освіти та виховання.
Мета валеологічного виховання і освіти — підвищення рівня фізичного, психічного та духовного здоров'я української нації через створення пріоритетної культури здоров'я, валеології — інтегрованої системи знань про чинники, пошкодження і відновлення здоров'я, методи і навички індивідуального його збереження і зміцнення системи валеологічного виховання та навчання здорових умов життєдіяльності валеософського світогляду і практичних пріоритетів здорової людини.
Література
Булич Е. Валеологія: Теоретичні основи валеології. – К., 1997.
Довгаль С. Валеологія – наука третього тисячоліття // Валеологія. – 1999. - № 1.
Довгаль С. Валеологія у минулому // Валеологія. – 1999. - № 5.
Мудрость здоровой жизни. – М., 1986.
