Документі і книга в системі комунікацій
Науково – дослідна робота
з теми : «Документ і книга в системі комунікацій»
План
1.Вступ
2. Формування різних значень поняття «документ»
3. Визначення і класифікація документа з погляду теорії соціальної інформаційної комунікації
4. Співвідношення понять "документ" і "книга". Функціональна сутність і властивості книги
5. Типологія книги
6. Визначення об'єкта бібліографії
7.Висновок
8.Список використаної літератури
Вступ
У моїй науково – дослідній роботі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; мету, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів і практичне значення дослідження, особистий внесок здобувача у розробку проблеми, апробацію дослідження, публікації.
1. "Формування різних значень поняття "документ"
Проаналізовано розвиток поглядів на поняття "документ", починаючи з найдавніших часів (2000 р. до н.е.) і до сучасності. Показано, що найбільш прислужилися до розкриття історичних витоків поняття "документ" польський дослідник А. Сускі, німецький — Х. Арнтц, російські — М. Комаров, Г.Воробйов. Певні етапи побутування поняття "документ" у суспільстві відбивалися в підсумкових працях — енциклопедіях, словниках, які свідчать про те, що початкове широке розуміння документа як будь-якого свідчення або повчального приклада поступово — до кінця ХІХ ст. — звужувалося до доказу (свідчення) писемного, що підтверджує певний факт і є офіційно юридично затвердженим.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття виник окремий напрям практичної діяльності і наукових досліджень, пов'язаний із діяльністю відомого бельгійського вченого Поля Отле, — документація. Свою назву цей напрям отримав від нового широкого розуміння поняття "документ". Найбільш повним і систематизованим викладом поглядів П. Отле став його "Трактат про документацію" (1934). П. Отле називав документом будь-який носій семантичної інформації, незважаючи на те, чи має він утілення субстанціальне або енергетичне, без обмежень з боку матеріальної сутності предмета, за допомогою якого передавалася інформація, і з погляду знакової системи, що застосовувалася. При цьому обсяг поняття "документ" дорівнювався поняттю "книга". Одним з перших П. Отле висловив думку про те, що документ і книга відносяться до класу "засобів інформації і комунікації", хоча ця теза залишилася не розкритою. Отже, П. Отле повернув терміну "документ" його первісне найширше значення (засіб передачі інформації, рівний засобу навчання). У документологічних ідеях П. Отле поряд з ототожненням документа і книги були викладені різні уявлення щодо обсягу відповідних понять, які вплинули далі на послідовників П. Отле, були по-різному інтерпретовані.
У 50-60-і рр. ХХ ст. у центр уваги фахівців — теоретиків і практиків документації — потрапляють поняття інформації і комунікації. У СРСР, у тому числі в УРСР, відродження документаційних ідей відбувалося у 60-70-их рр., коли формуються такі наукові дисципліни як інформатика і документалістика. Документом визнавався будь-який матеріальний об'єкт, що несе закріплену (або зареєстровану) інформацію, яку можна використовувати для вивчення якого-небудь фізичного або інтелектуального явища. Від інших об'єктів реального світу його відрізняють: субстанціональний носій, який дозволяє закріплювати інформацію для передачі її в часі, і обмеженість даних об'єктів певними зібраннями, створеними людиною. Це значення поняття "документ" позначимо як Документ І.
Поряд з ним у науковому обігу сформувалися інші, дещо вужчі за обсягом поняття, значення "документа": Документ ІІ — матеріальний об'єкт, який є результатом людської праці, свідчить про людський інтелект і рівень розвитку цивілізації, тобто є предметом матеріальної культури людства; Документ ІІІ — матеріальний об'єкт, який створюється з метою втілення людської думки, знань, почуттів, у цілому — відомостей, призначених для передачі; Документ IV — матеріальний (субстанціальний) об'єкт, на (в) якому соціальна (семантична) інформація закріплена способом запису (незалежно від виду запису).
Перелічені значення поняття "документ" можна охарактеризувати як поступове звуження обсягу поняття "документ", але формувалися вони практично одночасно і не завжди диференціювалися (іноді дефініція "документа" і приклади, що наводилися, не відповідали одне одному).
У 80-ті роки ХХ-го ст. перевагу здобуває значення Документа IV, що відображається у діючих словниках, енциклопедіях, навчальних посібниках, і, нарешті, у міжнародному стандарті ІСО 5127/1-1983 "Документація та інформація. Словник".
Одночасно з розвитком теорії документа у межах документаційно-інформаційної науки розвивалися погляди на документ як історичне джерело. У західно-європейській історичній науці ХІХ—ХХ ст. (Ш.-В. Ланглуа, Ш. Сеньобос, Ш.Самаран) відомо застосування терміна "документ" для позначення всіх історичних джерел; при цьому слово "документ" вживалося у найширшому значенні, що охоплює документи писемні, речові, передані засобами звуку, зображення чи іншим способом.
Гносеологічне визначення "історичного джерела" як "будь-якого явища, що його можна використовувати для пізнання минулого людського суспільства" (С. О. Шмідт) дозволяє співвіднести його з найширшим значеннями "документа" — Документом І. Документальні історичні джерела у цьому значенні охоплюють, крім традиційних джерел інформації, ще й об'єкти матеріальної культури і природні, обмежуючи їх тими, що вплинули на історію людства. До недокументальних історичних джерел у цьому випадку можуть бути віднесені такі, у яких інформація передається в часі без її фіксування на матеріальному (речовинному) носії, відділеному від людини: так звані "етнографічні" або "поведінкові"; "лінгвістичні" або "дані мови", "усні" або "фольклорні". Поділ усіх історичних джерел на документальні і недокументальні відповідно до значення Документа І може бути корисним для узагальнення і виділення характерних рис, притаманних для кожної з названих категорій джерел.
У іншому розумінні історичними джерелами вважають тільки такі, що безпосередньо відображають історичний процес, тобто лише результати (продукти) людської діяльності, пам'ятки матеріальної і духовної культури людства (Л. М. Пушкарьов й ін.). У цьому значенні історичні джерела теж можуть бути документальними (тепер у значенні Документа ІІ) або недокументальними (етнографічні, лінгвістичні, усні і т.п.). Якщо за документ визнавати значення Документа ІІІ, то до документальних історичних джерел належатимуть документи із записаною інформацією і тривимірні зображальні документи.
У історичному джерелознавстві довгий час не існувало поняття, яке б узагальнювало різноманітні форми запису інформації, тобто збігалося із значенням Документа IV. Документаційно-інформаційні уявлення про документ (у значенні Документ IV) у їх порівнянні з поняттям „історичне джерело” вперше найбільш глибоко розглянув Б. С. Ілізаров (1984 р). Він поділив історичні джерела в цілому на речові, усні і документи (або "документальні історичні джерела").
Більш характерним для історичного джерелознавства є інше значення "документа", п'яте у розглянутій низці. Документ V — це частина всіх явищ, що відносяться до Документа IV, хоча зазвичай його виділяли тільки як різновид писемних джерел. Документ V — це такі записи, що створені в процесі певної людської діяльності, пов'язаної з фіксуванням семантичної інформації, і відображають саме цю діяльність, бо є її "залишками".
Для характеристики поняття Документа V необхідно звернутися до проблеми поділу всіх історичних джерел на "залишки" і "перекази" (або "традицію"), характерної для методології історичної науки кінця ХІХ — початку ХХ ст. (І. Дройзен, Е. Бернгайм та їх послідовники — В. С. Іконников, В. О. Ключевський, О. С. Лаппо-Данилевський, М. І. Карєєв). Підставою такого поділу є відношення історичного джерела до того історичного факту, що вивчається істориком: якщо походження історичного джерела збігається з тією історичною подією, що вивчається істориком, то таке джерело вважається документом. Такий підхід неминуче є відносним: джерело, яке в одному випадку вважається “залишком” (історичного факту) і документом, по відношенню до іншої події може бути “переказом”, отже, не-документом.
Поділ історичних джерел на "залишки" і "перекази" неодноразово піддавався критиці у радянській науці як прояв ідеалістичної філософії і позитивістської методології, але він вплинув на класифікацію писемних джерел на документальні та оповідні (В. Стрельський, Л. Пушкарьов та ін.).
Подальше звуження поняття "документ" призвело до формування значення Документа VI, у якому документом називається тільки такий запис, що містить юридичні факти: акти, угоди, договори, рішення, постанови влади тощо. Наступне, ще вужче значення "документа" — Документ VII. Обов'язковими рисами документа у цьому значенні вважається не тільки відображення певних правових відносин (тобто юридичних фактів), але й наявність юридично затвердженого набору правових засвідчень справжності документа, його юридичної сили.
Аналіз сучасних визначень документа свідчить про те, що пропонована дефініція і приклади не завжди тотожні одне одному. Найчастіше дефініцію можна віднести до Документа І, а приклади — до Документа IV. Активно використовується значення Документа VII; іноді обсяг поняття "документ" звужується до значення Документа VIII, згідно з яким воно поширюється тільки на записи юридичного характеру, що засвідчують особу. Дедалі більше визнання і розповсюдження одержує значення Документа IV, особливо в зв'язку з прийняттям ДСТУ 2392-94 "Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення", в основу якого покладено відповідний міжнародний стандарт. Стандартизована дефініція уточнюється дослідниками, виходячи з практики роботи архівів і бібліотек.
2."Визначення і класифікація документа з погляду теорії соціальної інформаційної комунікації".
Присвячений розгляду поняття "документ" з теоретичних позицій, основу яких складає теорія соціальної інформаційної комунікації. Приналежність документа до системи соціальних інформаційних комунікацій відмічали багато дослідників (А. Сускі, М. Новакова, Г. Г. Воробйов, А. В. Соколов та ін), але комунікаційна природа документа досліджена ще недостатньо.
Інформаційно-комунікаційний підхід полягає в тому, що певне явище чи процес розглядаються з погляду теорії інформаційної комунікації, згідно з якою система комунікації складається з таких елементів: джерело інформації, передавач, канал, одержувач, кінцева мета інформації. По відношенню до соціальної комунікації більше застосовують тричленний поділ системи: комунікант, канал зв'язку, реципієнт.
У дисертації уточнюється перелік видів комунікації і доводиться, шо недоречно протиставляти види, виділені за різними ознаками, наприклад, усну, документальну і електронну.
Властивості документальної комунікації визначаються тим, що каналом передачі повідомлення в ній є документ. Повідомлення (інформація) формується у свідомості комуніканта і фіксується ним на речовинному носії, відділеному як від комуніканта, так і від реципієнта. Фіксованість повідомлення на матеріальному (речовинному) носії забезпечує можливість передавання повідомлення як у просторі, так і в часі.
Поряд з трактуванням документа як каналу комунікації, по якому передається повідомлення, існує інший підхід, коли сам документ розглядається як комунікат (те, що передається у процесі комунікації). У цьому випадку каналами комунікації вважають суспільні інститути, що забезпечують збирання, збереження, пошук та організацію використання документів. Такий підхід не суперечить означеному вище, він лише свідчить про можливість різноманітних підходів до визначення місця документа в системі соціальної інформаційної комунікації.
Розгляд документа як елемента системи соціальних комунікацій дозволяє прояснити і поняття "інформація", що використовується при характеристиці документа. Інформація — це наукова абстракція, яка є результатом інформаційно-комунікаційного підходу до явищ дійсності. Говорити про документ можна лише з урахуванням діалектичних взаємин між інформацією і знанням; свідомістю у вигляді думок, ідей, емоцій, вольових спонукань людини і її "зовнішнім" вираженням у формі документальних повідомлень.
Представлення документа й інформації у світлі теорії комунікації дозволяє з'ясувати сутність документа і знайти методологічний засіб для аналізу його функцій і властивостей. Праць, спеціально присвячених вивченню функцій документа, не так вже багато (М. П. Ілюшенко, Б. С. Ілізаров, С. Г. Кулешов та ін.), але на характеристиці функцій часто будувалися дефініції документа. У дисертації функції документа виводяться з аналізу його місця в системі соціальних комунікацій.
Основна функція документа — соціально-комунікаційно-інформаційна — полягає в тому, що він є каналом соціальної інформаційної комунікації. Дану функцію можна розглядати і як сполучення комунікаційної функції (документ є засобом (каналом) комунікації) та інформаційної (документ є засобом (каналом) передачі інформації). Виділяти як окрему "соціальну функцію" документа (М. П. Ілюшенко) недоречно, тому що всі функції документа — соціальні, оскільки він є засобом саме соціальної комунікації.
Відмінності документа від інших засобів (каналів) соціальної інформаційної комунікації показують його функції, обумовлені матеріальною формою документа: фіксування (закріплення) інформації на речовинному (субстанціальному) носії, відчуженому від людини; збереження інформації, тобто її передавання в часі в незмінному вигляді, або забезпечення діахронної комунікації.
Функції документа більш часткового характеру обумовлені призначенням комунікації, тобто кінцевою метою передачі інформації. Це, по-перше, пізнавальна функція (документ є засобом передачі знань; результатом пізнання — відображенням об'єктивної дійсності; засобом завершення процесу пізнання об'єктивної дійсності і початком, джерелом процесу передачі знань з індивідуальної в суспільну свідомість).
Наступна істотна функція документа — функція свідчення, доказу, підтвердження яких-небудь фактів (відомостей). Найбільш яскраво ця функція виявляється в документах, які відносяться до значень Документ VIII, Документ VII, Документ VI, де вона є чільною і одержує назву правової або юридичної функції. Але функція свідчення притаманна всім документам в тім або іншому ступені.
Одна з найважливіших цілей, що їх виконують документи в системі соціальної комунікації — служити "зовнішньою пам'яттю" людини і людства в цілому. Це — меморіальна функція документа.
Культурна функція документа полягає у збереженні культури як усього, створеного людським розумом і працею. У більш вузькому значенні культурна функція документа — це збереження духовної культури; у ще вужчому — збереження культури художньої, пов'язаної з художньо-образним відображенням дійсності. Різновидами (або підфункціями) культурної функції документа є виховна, рекреативна і гедоністична. Вони властиві не всім документам, а певним їхнім видам.
До числа загальних функцій документа належить також управлінська (або регулятивна).
Перелічені функції притаманні всім документам, але виявляються по-різному в різних видах документа. Крім того, існують функції, характерні для конкретних груп і видів документів, які виявляються при їх типологічному аналізі.
З переліченими загальними функціями пов'язані властивості документа: знаковість і семантичність; відображення (втілення) розумової діяльності людини; відображення об'єктивної дійсності; дискретність і безперервність; збереження як змісту, так і матеріальної форми документа при його "споживанні"; можливість охарактеризувати будь-який документ за формулою Ласвелла ("хто, що, по якому каналу, кому, з яким ефектом повідомляє"); діяльнісний характер.
Важливе значення надається визначенню видів документа. Дихотомічний поділ поняття Документ І не дає уявлення про види документа, тому що на кожному рівні поділу за документ визнається тільки один результат поділу. Видова класифікація документа можлива на кожному рівні, за різними ознаками. У дисертації пропонується класифікація документа на рівні Документа IV, як найбільш уживаного в документаційно-інформаційній науці поняття. Багатоаспектна фасетно-блочна класифікація Документа IV складається з чотирьох блоків: А. За особливостями носія інформації, Б. За особливостями знакових засобів фіксації і передачі інформації, В. За обставинами існування документа у зовнішньому середовищі, Г. За інформаційною складовою. У кожному блоці використовується декілька ознак, за якими виділяються види документа. Кожний документ може бути охарактеризований за різними ознаками і відповідно визначений його вид. Видова класифікація Документа IV охарактеризована в дисертації як з погляду визначення ознак класифікації, так і з погляду визначення і термінологічного позначення певних видів документа.
."Співвідношення понять "документ" і "книга". Функціональна сутність і властивості книги"
Пропонується підійти до розглядуваного питання шляхом зіставлення понять "документ" і "книга" з метою визначення особливостей книги.
Перш за все здійснено порівняння Книги і Документа IV за ознаками класифікування Документа IV. З погляду матеріально-знакової форми найбільш широке значення Книги збігається з Документом IV, тобто книгою визнається будь-який матеріальний об'єкт, створений людиною спеціально для фіксування інформації способом запису, незалежно від характеристик носія інформації, знакової системи і виду запису (фіксування) інформації, а також способу сприйняття людиною цієї інформації. У наш час це розуміння книги охоплює не тільки традиційні писемні документи, але й "звукову книгу", і "електронну книгу".
Інші, більш вузькі значення Книги можна представити як результат диференціації цього поняття дихотомічним способом (на Книгу і не-Книгу) за ознаками, що характеризують, з одного боку, матеріальний носій (характер матеріалу, конструкція, обсяг) і з іншого — спосіб сприйняття інформації людиною, особливості знакової системи втілення інформації. Отож, за особливостями матеріального носія Книга ІІ — це документ паперовий; Книга ІІІ — документ паперовий аркушевий; Книга IV — зібрання аркушів; Книга V — документ блочний; Книга VI — документ блочний визначеного обсягу (на даний час понад 48 сторінок). За особливостями знакової форми запису і способу сприйняття людиною Книга 2 — це документ безпосередньосприйманий; Книга 3 — документ безпосередньосприйманий, візуальний; Книга 4 — документ символічний, виражений абстрактними знаками; Книга 5 — документ, призначений для читання; Книга 6 — документ вербально-писемний (літературний або текстовий).
Проведений аналіз понять Документ і Книга показав, що з погляду матеріального носія і знакової системи запису інформації поняття Книга не збігається цілком і беззастережно з жодним із видів Документа IV. Протиставлення Книги "іншим видам документа" — це, частіше за все, емпіричне протиставлення друкованих документів кінофотофонодокументам і машиночитаним документам. Так само поняття Книга не збігається повністю і однозначно з жодним видом Документа IV, що виділяється за ознаками обставин існування у зовнішньому середовищі і за інформаційною складовою. Порівняння функцій і властивостей документа і книги показало, що книзі притаманні всі функції і властивості документа, отже, Документ IV є родовим поняттям по відношенню до книги.
Відмінності Книги від Документа IV простежуються завдяки розгляду місця книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі. Книга — це документ, що створюється в результаті діяльності комунікаційного посередника-1 (видавничої або редакційно-видавничої справи) і надходить до одержувача інформації в результаті діяльності комунікаційного посередника-2 (системи книгопоширення, книжкової торгівлі, бібліотечної справи). Таке визначення Книги погоджується з думками багатьох книгознавців, від Ф.Ейхлера (1896 р.) до Т.Зберського, А. О. Беловицької, О. А. Гречихіна, М. Ф. Кодака та ін. Близька до даного розуміння Книги і думка архівознавців — І. Л. Маяковського, М. Ф. Яновського, К. Г. Мітяєва, В.М. Автократова, Б. С. Ілізарова та ін., які характеризували відмінності книги від архівного документа.
Специфіку книги як документа похідного, на відміну від інших похідних документів, можна виразити словом "видання". Видання — це процес і результат діяльності певних суспільних інститутів (видавництв і видавничих організацій), спрямованої на офіційне опублікування і розмноження (тиражування) спеціально підготовлених документів, у єдності їхнього змісту, знакової і матеріально-конструктивної форми. Поряд з виданнями категорія Книги охоплює депоновані документи.
Завдяки своєму особливому місцю в системі соціальних комунікацій Книга здобуває нові, у порівнянні з документом узагалі, функції та властивості. Це, по-перше, функція поширення інформації (або її широкого розповсюдження), з якою пов'язана така властивість книги як адресованість доволі широкому, необмеженому заздалегідь колу читачів. Книга — засіб не аксіальної, а ретіальної комунікації.
Друга істотна риса книги — функція перетворення суспільної свідомості, яка дозволяє книзі по-іншому виконувати пізнавальну, культурну й управлінську функції, властиві будь-якому документу. Книга більшою мірою, ніж документ узагалі, виконує естетичну і етичну підфункції даних функцій.
Третя специфічна функція книги — товарна. Книга є товаром, тому що вона являє собою матеріально-ідеальний продукт духовно-матеріального виробництва.
Особливі властивості книги такі: її конкретно-історичний характер, доступність з погляду матеріальної форми, портативність (здатність до переміщення), безпосередня включеність у духовне і матеріальне виробництво. Існують також функції і властивості, притаманні певним групам, категоріям книги. Вони вивчаються типологією книги, стають основою для типологічних угрупувань і характеристик.
4."Типологія книги"
Поглиблює характеристику книги через розкриття сутності і завдань даного розділу книгознавства. Узагальнююча назва, що застосовується в типології книги для різних способів групування — типологічна класифікація, на відміну від семантичних класифікацій, які будуються за змістом (тематикою) документів. Термін "типізація" пропонується застосовувати у значенні: приведення творів, документів, видань до визначених теорією і практикою зразків (типів); упорядкування підготовки і випуску у світ книжкової продукції.
Уточнюється перелік принципів типології книги, запропонованих І. Г. Моргенштерном і О. А. Гречихиним. Встановлюються термінологічні позначення класифікаційних підрозділів типології книги. Проаналізовано співвідношення різних категорій книги.
У класифікації творів найбільшу увагу приділено літературним творам, або типології літератури. Типи літератури — це групи літературних творів, що володіють істотними якісними відмінностями, виділені шляхом теоретичної роботи наукового мислення, що абстрагує, і являють собою ідеалізовану модель реальних об'єктів.
Типологічна класифікація літератури ґрунтується на комплексному критерії, що являє собою взаємозалежну сукупність ознак, серед яких деякі є провідними, інші — похідними. Філософською основою книгознавчої типології літератури мають бути теорія суспільної свідомості і теорія пізнання, що доповнюються у певній частині положеннями соціальної психології.
Запропонованому підходу близькі погляди таких книгознавців як Л. М. Кастрюліна, Д. Ю. Теплов. Структуру суспільної свідомості досліджували Г. М. Гак, А. К. Улєдов та ін. Але зв'язки між книгознавчими дослідженнями і філософськими майже не простежуються.
Якщо розглядати всю сукупність існуючих у суспільстві літературних творів, то варто визнати, що їхній зміст є матеріальним утіленням суспільної свідомості, способом її вираження і існування. Складність і неоднозначність класифікації літератури по типах можна пояснити складною структурою суспільної свідомості, у якій окремі види (або форми) часто виділяються лише теоретично, абстрагуючись від їхнього існування в тісній переплетеності одне з одним.
У дисертації пропонується новий перелік основних типів літератури, що виділяються за ознакою соціального призначення. Крім основної ознаки для типологічної класифікації літератури можуть застосовуватися інші, додаткові ознаки, що дозволяють виділити інші типологічні ряди.
Класифікація літературних творів по жанрах здійснюється всередині основних типів літератури. Значний внесок у типологічну характеристику жанрів джерел наукової інформації зробив С. Г. Кулешов. У цілому проблема жанрів потребує подальших досліджень.
Класифікація видань найбільш розроблена і відбита у державних і галузевих стандартах, але більш за все по відношенню до друкованих видань. Видання візуально-проекційні, аудіальні та аудіовізуальні, електронні потребують особливого розгляду. У стандартизованих термінах і поняттях щодо друкованих видань не завжди адекватно відображаються результати наукових досліджень відповідної галузі, тому є доречним подальший аналіз стандартизованої термінології з метою її удосконалення, що й пропонується у дисертації.
."Визначення об'єкта бібліографії"
Розглянуто сучасні теоретичні концепції, які торкаються даної проблеми, а також проаналізовано теорію і практику окремих видів бібліографії з погляду вирішення у них питання про об'єкт бібліографування.
Головну увагу приділено обґрунтуванню і розвитку документографічно-книгознавчої концепції бібліографії. Історично найпершою є книгознавча концепція, яка утверджувалася в працях дослідників бібліографії у ХІХ—ХХ ст., у тому числі українських — П. О. Ярковського, Л.Биковського, Ю. О. Меженка та ін. Документографічна концепція проголошена і аргументована видатним російським бібліографознавцем О. П. Коршуновим.
У дисертації подано розгляд місця бібліографії у системі книжкової справи та інформаційних комунікацій суспільства взагалі. Показано тісний зв'язок бібліографії з процесом функціонування в суспільстві саме книги, а не первісного документа, який перетворюється у книгу.
Книгознавчий підхід до розуміння об'єкта бібліографії підтверджується також дослідженнями Е. К. Беспалової щодо формування бібліографічної думки в Росії, І. Г. Хом'якової про розуміння об'єкта бібліографії у працях видатного російського бібліографа М. О. Рубакіна.
Подана в дисертації схема "Місце бібліографії в системі бібліотечно-бібліографічної діяльності" не відкидає принципову схему функціонування бібліографії О. П. Коршунова, але конкретизує її, уточнюючи характер документа, відбиваного у бібліографічній інформації, і характер системи, у якій здійснюється бібліографічна діяльність.
Основні складові системи документальних комунікацій — книжкова, архівна і музейна справа — сформувалися історично. У книжковій справі документ первісний перетворюється у книгу, призначену для широкого (не обмеженого заздалегідь) поширення. Бібліографічною є тільки та вторинно-документальна система, що відбиває книги. Архівні і музейні вторинно-документальні системи є документографічними, спорідненими з бібліографічною системою, але не тотожними їй.
Бібліографічна інформація може активно вироблятися і використовуватися і в таких сферах діяльності і суспільних інститутах, що не ставлять як головну мету сприяння функціонуванню книги, але виконують це завдання поряд з іншими, наприклад, у засобах масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), у науково-інформаційній діяльності органів науково-технічної інформації та інших комунікаційних посередниках між джерелом інформації — документом — та її споживачем.
Документографічно-книгознавча концепція бібліографії утверджується ще й завдяки критиці новітньої інформографічної або ідеодокументографічної концепції, проголошеної у 90-ті рр. ХХ ст. Н. А. Сляднєвою. Інформографічна концепція прагне заперечити документографічну, представити останню лише як частковий випадок інформографічної. Насправді всі "інфокванти" виявляються пов'язаними з документом, тому що тільки в документах інформація здобуває об'єктивовану (не ідеальну і не суб'єктивну) форму вираження, доступну для оперування нею в соціальних інформаційно-комунікаційних процесах. Інформація, яка існує у недокументальній формі, потребує інших — не бібліографічних — засобів для її опрацювання.
Документографічна концепція була піддана критиці також у новітній когнітографічній концепції, обґрунтованій В. О. Фокеєвим. Згідно з нею об'єктом бібліографічного відображення є знання. Зачатки такого підходу можна спостерігати у багатьох поглядах фахівців ХІХ — початку ХХ ст.
З метою аналізу когнітографічної концепції у дисертації розглянуто відносини між суб'єктом, що пізнає, і документом з погляду теорії інформаційної комунікації. Доведено, що бібліографічна інформація і бібліографічне знання є лише різними формами існування одного й того ж результату бібліографічної практичної діяльності.
Щодо безпосереднього об'єкта бібліографічного пізнання, то ним слід все ж таки вважати документ, тому що всі інші характеристики об'єкта бібліографії ("документований текст", "фіксоване джерело інформації", "документальна інформація" тощо) у кінцевому підсумку дорівнюються документу.
З питанням про об'єкт бібліографічного пізнання тісно пов'язані уявлення про метасистему бібліографії, у яку включена бібліографічна практична діяльність. Доводиться, що як пізнавальна, так і комунікаційна бібліографічна практична діяльність включена в систему соціальної інформаційної комунікації, де слугує перерозподілу соціальної інформації із масиву суспільної свідомості через авторів і документи між споживачами інформації, з урахуванням того, що споживач інформації є також тим суспільним суб'єктом, що формує суспільну свідомість.
Теоретичні проблеми визначення об'єкта бібліографії розглянуто також на прикладах таких конкретних видів бібліографії як поточна державна, загальна ретроспективна та історична. Доведено. що їх об’єктом є книга в найширшому значенні цього поняття.
ВИСНОВОК
У науково – дослідній роботі наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми “Документ і книга в системі соціальних комунікацій”, що виявляється у застосуванні соціально-комунікаційно-інформаційного підходу до аналізу відповідних явищ, процесів і понять. Основний висновок роботи стосуються визначення понять “документ” і “книга”; визначення місця бібліографії у системі інформаційних комунікацій суспільства. Головним результатом дослідження є цілісне теоретичне відтворення історії становлення та розвитку наукових поглядів на документ і книгу як складові об’єкта бібліографії, що дозволяє по-новому обґрунтувати і доповнити документографічно-книгознавчу концепцію бібліографії та забезпечити формування соціально-комунікаційно-інформаційної неокнигознавчої концепції бібліографії.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Монографія
. Документ і книга в системі соціальних комунікацій: Моногр. / РДГУ. — Рівне, 2001. — 437 с.: іл. — ISBN 5-7763-1610-3.
Рец.: Дмитриєнко М. [Рецензія] // Бібл. вісн. — 2002. — № 1. — С. 62.
Препринт
. Определение документа в документационно-информационной науке. — Л., 1991. — 44 с. — (Препринт / Б-ка Акад. наук СССР; № 12).
Навчальні посібники, довідник
. Загальне бібліографознавство: (Основи теорії бібліографії): Навч. посіб. для студ. ін-тів культури / РДІК. — Рівне, 1995. — IV, 183 с.: іл. — ISBN 5-7707-8198-Х.
Рец.: [Клапиюк В.Т. Рецензия] // Библиогр. — 1997. — № 1. — С. 38; Слободяник М. С. Вагомий внесок у вузівську підготовку бібліографів // Бібл. вісн. — 1997. — № 4. — С. 40.
4. Типологія документа: Навч. посіб. для ін-тів культури. — К.: Кн. палата України, 1998. — 79 с.: іл. — ISBN 966-7308-19-9.
Рец.: Кулешов С. Нові навчальні видання з документознавства // Студії з арх. справи та документознавства / УДНДІАСД. — К., 1999. — Т. 4. — С. 202—203; Медведева Е.А. Проблемы документоведения в учебном пособии // Книга: Исслед. и материалы. — М.: Терра, 1999. — Сб. 77. — С. 325—333; Соляник А. Підґрунтя подальших документологічних досліджень // Вісн. Кн. палати. — 1999. — № 2. — С. 21—23.
5. Типологія книги: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. культури і мистецтв / Рівнен. держ. ін-т культури. — К.: Кн. палата України, 1999. — 68 с.: іл. — ISBN 966-7308-39-1.
Рец.: Кулешов С. [Рецензія] // Бібл. вісн. — 1999. — № 6. — С. 51—52; Низовий М. Про типологію — ґрунтовно і переконливо // Вісн. Кн. палати. — 1999. — № 7. — С. 16—17.
6. Бібліографічні ресурси України: загальна характеристика: Навч. посіб./ РДГУ. — Рівне: РДГУ, 2000. — 206 с. — ISBN 966-7308-82-0.
Рец.: Загуменна В., Лутовинова В., Геращенко М., Крицький О. “Бібліографічні ресурси України” // Бібл. вісн. — 2001. — № 3. — С. 47—48; Глазунова Л. Бібліографічні ресурси України в системі національних інформаційних ресурсів // Вісн. Кн. палати. — 2002. — № 1. — С. 8 — 10.
з теми : «Документ і книга в системі комунікацій»
План
1.Вступ
2. Формування різних значень поняття «документ»
3. Визначення і класифікація документа з погляду теорії соціальної інформаційної комунікації
4. Співвідношення понять "документ" і "книга". Функціональна сутність і властивості книги
5. Типологія книги
6. Визначення об'єкта бібліографії
7.Висновок
8.Список використаної літератури
Вступ
У моїй науково – дослідній роботі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; мету, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів і практичне значення дослідження, особистий внесок здобувача у розробку проблеми, апробацію дослідження, публікації.
1. "Формування різних значень поняття "документ"
Проаналізовано розвиток поглядів на поняття "документ", починаючи з найдавніших часів (2000 р. до н.е.) і до сучасності. Показано, що найбільш прислужилися до розкриття історичних витоків поняття "документ" польський дослідник А. Сускі, німецький — Х. Арнтц, російські — М. Комаров, Г.Воробйов. Певні етапи побутування поняття "документ" у суспільстві відбивалися в підсумкових працях — енциклопедіях, словниках, які свідчать про те, що початкове широке розуміння документа як будь-якого свідчення або повчального приклада поступово — до кінця ХІХ ст. — звужувалося до доказу (свідчення) писемного, що підтверджує певний факт і є офіційно юридично затвердженим.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття виник окремий напрям практичної діяльності і наукових досліджень, пов'язаний із діяльністю відомого бельгійського вченого Поля Отле, — документація. Свою назву цей напрям отримав від нового широкого розуміння поняття "документ". Найбільш повним і систематизованим викладом поглядів П. Отле став його "Трактат про документацію" (1934). П. Отле називав документом будь-який носій семантичної інформації, незважаючи на те, чи має він утілення субстанціальне або енергетичне, без обмежень з боку матеріальної сутності предмета, за допомогою якого передавалася інформація, і з погляду знакової системи, що застосовувалася. При цьому обсяг поняття "документ" дорівнювався поняттю "книга". Одним з перших П. Отле висловив думку про те, що документ і книга відносяться до класу "засобів інформації і комунікації", хоча ця теза залишилася не розкритою. Отже, П. Отле повернув терміну "документ" його первісне найширше значення (засіб передачі інформації, рівний засобу навчання). У документологічних ідеях П. Отле поряд з ототожненням документа і книги були викладені різні уявлення щодо обсягу відповідних понять, які вплинули далі на послідовників П. Отле, були по-різному інтерпретовані.
У 50-60-і рр. ХХ ст. у центр уваги фахівців — теоретиків і практиків документації — потрапляють поняття інформації і комунікації. У СРСР, у тому числі в УРСР, відродження документаційних ідей відбувалося у 60-70-их рр., коли формуються такі наукові дисципліни як інформатика і документалістика. Документом визнавався будь-який матеріальний об'єкт, що несе закріплену (або зареєстровану) інформацію, яку можна використовувати для вивчення якого-небудь фізичного або інтелектуального явища. Від інших об'єктів реального світу його відрізняють: субстанціональний носій, який дозволяє закріплювати інформацію для передачі її в часі, і обмеженість даних об'єктів певними зібраннями, створеними людиною. Це значення поняття "документ" позначимо як Документ І.
Поряд з ним у науковому обігу сформувалися інші, дещо вужчі за обсягом поняття, значення "документа": Документ ІІ — матеріальний об'єкт, який є результатом людської праці, свідчить про людський інтелект і рівень розвитку цивілізації, тобто є предметом матеріальної культури людства; Документ ІІІ — матеріальний об'єкт, який створюється з метою втілення людської думки, знань, почуттів, у цілому — відомостей, призначених для передачі; Документ IV — матеріальний (субстанціальний) об'єкт, на (в) якому соціальна (семантична) інформація закріплена способом запису (незалежно від виду запису).
Перелічені значення поняття "документ" можна охарактеризувати як поступове звуження обсягу поняття "документ", але формувалися вони практично одночасно і не завжди диференціювалися (іноді дефініція "документа" і приклади, що наводилися, не відповідали одне одному).
У 80-ті роки ХХ-го ст. перевагу здобуває значення Документа IV, що відображається у діючих словниках, енциклопедіях, навчальних посібниках, і, нарешті, у міжнародному стандарті ІСО 5127/1-1983 "Документація та інформація. Словник".
Одночасно з розвитком теорії документа у межах документаційно-інформаційної науки розвивалися погляди на документ як історичне джерело. У західно-європейській історичній науці ХІХ—ХХ ст. (Ш.-В. Ланглуа, Ш. Сеньобос, Ш.Самаран) відомо застосування терміна "документ" для позначення всіх історичних джерел; при цьому слово "документ" вживалося у найширшому значенні, що охоплює документи писемні, речові, передані засобами звуку, зображення чи іншим способом.
Гносеологічне визначення "історичного джерела" як "будь-якого явища, що його можна використовувати для пізнання минулого людського суспільства" (С. О. Шмідт) дозволяє співвіднести його з найширшим значеннями "документа" — Документом І. Документальні історичні джерела у цьому значенні охоплюють, крім традиційних джерел інформації, ще й об'єкти матеріальної культури і природні, обмежуючи їх тими, що вплинули на історію людства. До недокументальних історичних джерел у цьому випадку можуть бути віднесені такі, у яких інформація передається в часі без її фіксування на матеріальному (речовинному) носії, відділеному від людини: так звані "етнографічні" або "поведінкові"; "лінгвістичні" або "дані мови", "усні" або "фольклорні". Поділ усіх історичних джерел на документальні і недокументальні відповідно до значення Документа І може бути корисним для узагальнення і виділення характерних рис, притаманних для кожної з названих категорій джерел.
У іншому розумінні історичними джерелами вважають тільки такі, що безпосередньо відображають історичний процес, тобто лише результати (продукти) людської діяльності, пам'ятки матеріальної і духовної культури людства (Л. М. Пушкарьов й ін.). У цьому значенні історичні джерела теж можуть бути документальними (тепер у значенні Документа ІІ) або недокументальними (етнографічні, лінгвістичні, усні і т.п.). Якщо за документ визнавати значення Документа ІІІ, то до документальних історичних джерел належатимуть документи із записаною інформацією і тривимірні зображальні документи.
У історичному джерелознавстві довгий час не існувало поняття, яке б узагальнювало різноманітні форми запису інформації, тобто збігалося із значенням Документа IV. Документаційно-інформаційні уявлення про документ (у значенні Документ IV) у їх порівнянні з поняттям „історичне джерело” вперше найбільш глибоко розглянув Б. С. Ілізаров (1984 р). Він поділив історичні джерела в цілому на речові, усні і документи (або "документальні історичні джерела").
Більш характерним для історичного джерелознавства є інше значення "документа", п'яте у розглянутій низці. Документ V — це частина всіх явищ, що відносяться до Документа IV, хоча зазвичай його виділяли тільки як різновид писемних джерел. Документ V — це такі записи, що створені в процесі певної людської діяльності, пов'язаної з фіксуванням семантичної інформації, і відображають саме цю діяльність, бо є її "залишками".
Для характеристики поняття Документа V необхідно звернутися до проблеми поділу всіх історичних джерел на "залишки" і "перекази" (або "традицію"), характерної для методології історичної науки кінця ХІХ — початку ХХ ст. (І. Дройзен, Е. Бернгайм та їх послідовники — В. С. Іконников, В. О. Ключевський, О. С. Лаппо-Данилевський, М. І. Карєєв). Підставою такого поділу є відношення історичного джерела до того історичного факту, що вивчається істориком: якщо походження історичного джерела збігається з тією історичною подією, що вивчається істориком, то таке джерело вважається документом. Такий підхід неминуче є відносним: джерело, яке в одному випадку вважається “залишком” (історичного факту) і документом, по відношенню до іншої події може бути “переказом”, отже, не-документом.
Поділ історичних джерел на "залишки" і "перекази" неодноразово піддавався критиці у радянській науці як прояв ідеалістичної філософії і позитивістської методології, але він вплинув на класифікацію писемних джерел на документальні та оповідні (В. Стрельський, Л. Пушкарьов та ін.).
Подальше звуження поняття "документ" призвело до формування значення Документа VI, у якому документом називається тільки такий запис, що містить юридичні факти: акти, угоди, договори, рішення, постанови влади тощо. Наступне, ще вужче значення "документа" — Документ VII. Обов'язковими рисами документа у цьому значенні вважається не тільки відображення певних правових відносин (тобто юридичних фактів), але й наявність юридично затвердженого набору правових засвідчень справжності документа, його юридичної сили.
Аналіз сучасних визначень документа свідчить про те, що пропонована дефініція і приклади не завжди тотожні одне одному. Найчастіше дефініцію можна віднести до Документа І, а приклади — до Документа IV. Активно використовується значення Документа VII; іноді обсяг поняття "документ" звужується до значення Документа VIII, згідно з яким воно поширюється тільки на записи юридичного характеру, що засвідчують особу. Дедалі більше визнання і розповсюдження одержує значення Документа IV, особливо в зв'язку з прийняттям ДСТУ 2392-94 "Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення", в основу якого покладено відповідний міжнародний стандарт. Стандартизована дефініція уточнюється дослідниками, виходячи з практики роботи архівів і бібліотек.
2."Визначення і класифікація документа з погляду теорії соціальної інформаційної комунікації".
Присвячений розгляду поняття "документ" з теоретичних позицій, основу яких складає теорія соціальної інформаційної комунікації. Приналежність документа до системи соціальних інформаційних комунікацій відмічали багато дослідників (А. Сускі, М. Новакова, Г. Г. Воробйов, А. В. Соколов та ін), але комунікаційна природа документа досліджена ще недостатньо.
Інформаційно-комунікаційний підхід полягає в тому, що певне явище чи процес розглядаються з погляду теорії інформаційної комунікації, згідно з якою система комунікації складається з таких елементів: джерело інформації, передавач, канал, одержувач, кінцева мета інформації. По відношенню до соціальної комунікації більше застосовують тричленний поділ системи: комунікант, канал зв'язку, реципієнт.
У дисертації уточнюється перелік видів комунікації і доводиться, шо недоречно протиставляти види, виділені за різними ознаками, наприклад, усну, документальну і електронну.
Властивості документальної комунікації визначаються тим, що каналом передачі повідомлення в ній є документ. Повідомлення (інформація) формується у свідомості комуніканта і фіксується ним на речовинному носії, відділеному як від комуніканта, так і від реципієнта. Фіксованість повідомлення на матеріальному (речовинному) носії забезпечує можливість передавання повідомлення як у просторі, так і в часі.
Поряд з трактуванням документа як каналу комунікації, по якому передається повідомлення, існує інший підхід, коли сам документ розглядається як комунікат (те, що передається у процесі комунікації). У цьому випадку каналами комунікації вважають суспільні інститути, що забезпечують збирання, збереження, пошук та організацію використання документів. Такий підхід не суперечить означеному вище, він лише свідчить про можливість різноманітних підходів до визначення місця документа в системі соціальної інформаційної комунікації.
Розгляд документа як елемента системи соціальних комунікацій дозволяє прояснити і поняття "інформація", що використовується при характеристиці документа. Інформація — це наукова абстракція, яка є результатом інформаційно-комунікаційного підходу до явищ дійсності. Говорити про документ можна лише з урахуванням діалектичних взаємин між інформацією і знанням; свідомістю у вигляді думок, ідей, емоцій, вольових спонукань людини і її "зовнішнім" вираженням у формі документальних повідомлень.
Представлення документа й інформації у світлі теорії комунікації дозволяє з'ясувати сутність документа і знайти методологічний засіб для аналізу його функцій і властивостей. Праць, спеціально присвячених вивченню функцій документа, не так вже багато (М. П. Ілюшенко, Б. С. Ілізаров, С. Г. Кулешов та ін.), але на характеристиці функцій часто будувалися дефініції документа. У дисертації функції документа виводяться з аналізу його місця в системі соціальних комунікацій.
Основна функція документа — соціально-комунікаційно-інформаційна — полягає в тому, що він є каналом соціальної інформаційної комунікації. Дану функцію можна розглядати і як сполучення комунікаційної функції (документ є засобом (каналом) комунікації) та інформаційної (документ є засобом (каналом) передачі інформації). Виділяти як окрему "соціальну функцію" документа (М. П. Ілюшенко) недоречно, тому що всі функції документа — соціальні, оскільки він є засобом саме соціальної комунікації.
Відмінності документа від інших засобів (каналів) соціальної інформаційної комунікації показують його функції, обумовлені матеріальною формою документа: фіксування (закріплення) інформації на речовинному (субстанціальному) носії, відчуженому від людини; збереження інформації, тобто її передавання в часі в незмінному вигляді, або забезпечення діахронної комунікації.
Функції документа більш часткового характеру обумовлені призначенням комунікації, тобто кінцевою метою передачі інформації. Це, по-перше, пізнавальна функція (документ є засобом передачі знань; результатом пізнання — відображенням об'єктивної дійсності; засобом завершення процесу пізнання об'єктивної дійсності і початком, джерелом процесу передачі знань з індивідуальної в суспільну свідомість).
Наступна істотна функція документа — функція свідчення, доказу, підтвердження яких-небудь фактів (відомостей). Найбільш яскраво ця функція виявляється в документах, які відносяться до значень Документ VIII, Документ VII, Документ VI, де вона є чільною і одержує назву правової або юридичної функції. Але функція свідчення притаманна всім документам в тім або іншому ступені.
Одна з найважливіших цілей, що їх виконують документи в системі соціальної комунікації — служити "зовнішньою пам'яттю" людини і людства в цілому. Це — меморіальна функція документа.
Культурна функція документа полягає у збереженні культури як усього, створеного людським розумом і працею. У більш вузькому значенні культурна функція документа — це збереження духовної культури; у ще вужчому — збереження культури художньої, пов'язаної з художньо-образним відображенням дійсності. Різновидами (або підфункціями) культурної функції документа є виховна, рекреативна і гедоністична. Вони властиві не всім документам, а певним їхнім видам.
До числа загальних функцій документа належить також управлінська (або регулятивна).
Перелічені функції притаманні всім документам, але виявляються по-різному в різних видах документа. Крім того, існують функції, характерні для конкретних груп і видів документів, які виявляються при їх типологічному аналізі.
З переліченими загальними функціями пов'язані властивості документа: знаковість і семантичність; відображення (втілення) розумової діяльності людини; відображення об'єктивної дійсності; дискретність і безперервність; збереження як змісту, так і матеріальної форми документа при його "споживанні"; можливість охарактеризувати будь-який документ за формулою Ласвелла ("хто, що, по якому каналу, кому, з яким ефектом повідомляє"); діяльнісний характер.
Важливе значення надається визначенню видів документа. Дихотомічний поділ поняття Документ І не дає уявлення про види документа, тому що на кожному рівні поділу за документ визнається тільки один результат поділу. Видова класифікація документа можлива на кожному рівні, за різними ознаками. У дисертації пропонується класифікація документа на рівні Документа IV, як найбільш уживаного в документаційно-інформаційній науці поняття. Багатоаспектна фасетно-блочна класифікація Документа IV складається з чотирьох блоків: А. За особливостями носія інформації, Б. За особливостями знакових засобів фіксації і передачі інформації, В. За обставинами існування документа у зовнішньому середовищі, Г. За інформаційною складовою. У кожному блоці використовується декілька ознак, за якими виділяються види документа. Кожний документ може бути охарактеризований за різними ознаками і відповідно визначений його вид. Видова класифікація Документа IV охарактеризована в дисертації як з погляду визначення ознак класифікації, так і з погляду визначення і термінологічного позначення певних видів документа.
."Співвідношення понять "документ" і "книга". Функціональна сутність і властивості книги"
Пропонується підійти до розглядуваного питання шляхом зіставлення понять "документ" і "книга" з метою визначення особливостей книги.
Перш за все здійснено порівняння Книги і Документа IV за ознаками класифікування Документа IV. З погляду матеріально-знакової форми найбільш широке значення Книги збігається з Документом IV, тобто книгою визнається будь-який матеріальний об'єкт, створений людиною спеціально для фіксування інформації способом запису, незалежно від характеристик носія інформації, знакової системи і виду запису (фіксування) інформації, а також способу сприйняття людиною цієї інформації. У наш час це розуміння книги охоплює не тільки традиційні писемні документи, але й "звукову книгу", і "електронну книгу".
Інші, більш вузькі значення Книги можна представити як результат диференціації цього поняття дихотомічним способом (на Книгу і не-Книгу) за ознаками, що характеризують, з одного боку, матеріальний носій (характер матеріалу, конструкція, обсяг) і з іншого — спосіб сприйняття інформації людиною, особливості знакової системи втілення інформації. Отож, за особливостями матеріального носія Книга ІІ — це документ паперовий; Книга ІІІ — документ паперовий аркушевий; Книга IV — зібрання аркушів; Книга V — документ блочний; Книга VI — документ блочний визначеного обсягу (на даний час понад 48 сторінок). За особливостями знакової форми запису і способу сприйняття людиною Книга 2 — це документ безпосередньосприйманий; Книга 3 — документ безпосередньосприйманий, візуальний; Книга 4 — документ символічний, виражений абстрактними знаками; Книга 5 — документ, призначений для читання; Книга 6 — документ вербально-писемний (літературний або текстовий).
Проведений аналіз понять Документ і Книга показав, що з погляду матеріального носія і знакової системи запису інформації поняття Книга не збігається цілком і беззастережно з жодним із видів Документа IV. Протиставлення Книги "іншим видам документа" — це, частіше за все, емпіричне протиставлення друкованих документів кінофотофонодокументам і машиночитаним документам. Так само поняття Книга не збігається повністю і однозначно з жодним видом Документа IV, що виділяється за ознаками обставин існування у зовнішньому середовищі і за інформаційною складовою. Порівняння функцій і властивостей документа і книги показало, що книзі притаманні всі функції і властивості документа, отже, Документ IV є родовим поняттям по відношенню до книги.
Відмінності Книги від Документа IV простежуються завдяки розгляду місця книги в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі. Книга — це документ, що створюється в результаті діяльності комунікаційного посередника-1 (видавничої або редакційно-видавничої справи) і надходить до одержувача інформації в результаті діяльності комунікаційного посередника-2 (системи книгопоширення, книжкової торгівлі, бібліотечної справи). Таке визначення Книги погоджується з думками багатьох книгознавців, від Ф.Ейхлера (1896 р.) до Т.Зберського, А. О. Беловицької, О. А. Гречихіна, М. Ф. Кодака та ін. Близька до даного розуміння Книги і думка архівознавців — І. Л. Маяковського, М. Ф. Яновського, К. Г. Мітяєва, В.М. Автократова, Б. С. Ілізарова та ін., які характеризували відмінності книги від архівного документа.
Специфіку книги як документа похідного, на відміну від інших похідних документів, можна виразити словом "видання". Видання — це процес і результат діяльності певних суспільних інститутів (видавництв і видавничих організацій), спрямованої на офіційне опублікування і розмноження (тиражування) спеціально підготовлених документів, у єдності їхнього змісту, знакової і матеріально-конструктивної форми. Поряд з виданнями категорія Книги охоплює депоновані документи.
Завдяки своєму особливому місцю в системі соціальних комунікацій Книга здобуває нові, у порівнянні з документом узагалі, функції та властивості. Це, по-перше, функція поширення інформації (або її широкого розповсюдження), з якою пов'язана така властивість книги як адресованість доволі широкому, необмеженому заздалегідь колу читачів. Книга — засіб не аксіальної, а ретіальної комунікації.
Друга істотна риса книги — функція перетворення суспільної свідомості, яка дозволяє книзі по-іншому виконувати пізнавальну, культурну й управлінську функції, властиві будь-якому документу. Книга більшою мірою, ніж документ узагалі, виконує естетичну і етичну підфункції даних функцій.
Третя специфічна функція книги — товарна. Книга є товаром, тому що вона являє собою матеріально-ідеальний продукт духовно-матеріального виробництва.
Особливі властивості книги такі: її конкретно-історичний характер, доступність з погляду матеріальної форми, портативність (здатність до переміщення), безпосередня включеність у духовне і матеріальне виробництво. Існують також функції і властивості, притаманні певним групам, категоріям книги. Вони вивчаються типологією книги, стають основою для типологічних угрупувань і характеристик.
4."Типологія книги"
Поглиблює характеристику книги через розкриття сутності і завдань даного розділу книгознавства. Узагальнююча назва, що застосовується в типології книги для різних способів групування — типологічна класифікація, на відміну від семантичних класифікацій, які будуються за змістом (тематикою) документів. Термін "типізація" пропонується застосовувати у значенні: приведення творів, документів, видань до визначених теорією і практикою зразків (типів); упорядкування підготовки і випуску у світ книжкової продукції.
Уточнюється перелік принципів типології книги, запропонованих І. Г. Моргенштерном і О. А. Гречихиним. Встановлюються термінологічні позначення класифікаційних підрозділів типології книги. Проаналізовано співвідношення різних категорій книги.
У класифікації творів найбільшу увагу приділено літературним творам, або типології літератури. Типи літератури — це групи літературних творів, що володіють істотними якісними відмінностями, виділені шляхом теоретичної роботи наукового мислення, що абстрагує, і являють собою ідеалізовану модель реальних об'єктів.
Типологічна класифікація літератури ґрунтується на комплексному критерії, що являє собою взаємозалежну сукупність ознак, серед яких деякі є провідними, інші — похідними. Філософською основою книгознавчої типології літератури мають бути теорія суспільної свідомості і теорія пізнання, що доповнюються у певній частині положеннями соціальної психології.
Запропонованому підходу близькі погляди таких книгознавців як Л. М. Кастрюліна, Д. Ю. Теплов. Структуру суспільної свідомості досліджували Г. М. Гак, А. К. Улєдов та ін. Але зв'язки між книгознавчими дослідженнями і філософськими майже не простежуються.
Якщо розглядати всю сукупність існуючих у суспільстві літературних творів, то варто визнати, що їхній зміст є матеріальним утіленням суспільної свідомості, способом її вираження і існування. Складність і неоднозначність класифікації літератури по типах можна пояснити складною структурою суспільної свідомості, у якій окремі види (або форми) часто виділяються лише теоретично, абстрагуючись від їхнього існування в тісній переплетеності одне з одним.
У дисертації пропонується новий перелік основних типів літератури, що виділяються за ознакою соціального призначення. Крім основної ознаки для типологічної класифікації літератури можуть застосовуватися інші, додаткові ознаки, що дозволяють виділити інші типологічні ряди.
Класифікація літературних творів по жанрах здійснюється всередині основних типів літератури. Значний внесок у типологічну характеристику жанрів джерел наукової інформації зробив С. Г. Кулешов. У цілому проблема жанрів потребує подальших досліджень.
Класифікація видань найбільш розроблена і відбита у державних і галузевих стандартах, але більш за все по відношенню до друкованих видань. Видання візуально-проекційні, аудіальні та аудіовізуальні, електронні потребують особливого розгляду. У стандартизованих термінах і поняттях щодо друкованих видань не завжди адекватно відображаються результати наукових досліджень відповідної галузі, тому є доречним подальший аналіз стандартизованої термінології з метою її удосконалення, що й пропонується у дисертації.
."Визначення об'єкта бібліографії"
Розглянуто сучасні теоретичні концепції, які торкаються даної проблеми, а також проаналізовано теорію і практику окремих видів бібліографії з погляду вирішення у них питання про об'єкт бібліографування.
Головну увагу приділено обґрунтуванню і розвитку документографічно-книгознавчої концепції бібліографії. Історично найпершою є книгознавча концепція, яка утверджувалася в працях дослідників бібліографії у ХІХ—ХХ ст., у тому числі українських — П. О. Ярковського, Л.Биковського, Ю. О. Меженка та ін. Документографічна концепція проголошена і аргументована видатним російським бібліографознавцем О. П. Коршуновим.
У дисертації подано розгляд місця бібліографії у системі книжкової справи та інформаційних комунікацій суспільства взагалі. Показано тісний зв'язок бібліографії з процесом функціонування в суспільстві саме книги, а не первісного документа, який перетворюється у книгу.
Книгознавчий підхід до розуміння об'єкта бібліографії підтверджується також дослідженнями Е. К. Беспалової щодо формування бібліографічної думки в Росії, І. Г. Хом'якової про розуміння об'єкта бібліографії у працях видатного російського бібліографа М. О. Рубакіна.
Подана в дисертації схема "Місце бібліографії в системі бібліотечно-бібліографічної діяльності" не відкидає принципову схему функціонування бібліографії О. П. Коршунова, але конкретизує її, уточнюючи характер документа, відбиваного у бібліографічній інформації, і характер системи, у якій здійснюється бібліографічна діяльність.
Основні складові системи документальних комунікацій — книжкова, архівна і музейна справа — сформувалися історично. У книжковій справі документ первісний перетворюється у книгу, призначену для широкого (не обмеженого заздалегідь) поширення. Бібліографічною є тільки та вторинно-документальна система, що відбиває книги. Архівні і музейні вторинно-документальні системи є документографічними, спорідненими з бібліографічною системою, але не тотожними їй.
Бібліографічна інформація може активно вироблятися і використовуватися і в таких сферах діяльності і суспільних інститутах, що не ставлять як головну мету сприяння функціонуванню книги, але виконують це завдання поряд з іншими, наприклад, у засобах масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), у науково-інформаційній діяльності органів науково-технічної інформації та інших комунікаційних посередниках між джерелом інформації — документом — та її споживачем.
Документографічно-книгознавча концепція бібліографії утверджується ще й завдяки критиці новітньої інформографічної або ідеодокументографічної концепції, проголошеної у 90-ті рр. ХХ ст. Н. А. Сляднєвою. Інформографічна концепція прагне заперечити документографічну, представити останню лише як частковий випадок інформографічної. Насправді всі "інфокванти" виявляються пов'язаними з документом, тому що тільки в документах інформація здобуває об'єктивовану (не ідеальну і не суб'єктивну) форму вираження, доступну для оперування нею в соціальних інформаційно-комунікаційних процесах. Інформація, яка існує у недокументальній формі, потребує інших — не бібліографічних — засобів для її опрацювання.
Документографічна концепція була піддана критиці також у новітній когнітографічній концепції, обґрунтованій В. О. Фокеєвим. Згідно з нею об'єктом бібліографічного відображення є знання. Зачатки такого підходу можна спостерігати у багатьох поглядах фахівців ХІХ — початку ХХ ст.
З метою аналізу когнітографічної концепції у дисертації розглянуто відносини між суб'єктом, що пізнає, і документом з погляду теорії інформаційної комунікації. Доведено, що бібліографічна інформація і бібліографічне знання є лише різними формами існування одного й того ж результату бібліографічної практичної діяльності.
Щодо безпосереднього об'єкта бібліографічного пізнання, то ним слід все ж таки вважати документ, тому що всі інші характеристики об'єкта бібліографії ("документований текст", "фіксоване джерело інформації", "документальна інформація" тощо) у кінцевому підсумку дорівнюються документу.
З питанням про об'єкт бібліографічного пізнання тісно пов'язані уявлення про метасистему бібліографії, у яку включена бібліографічна практична діяльність. Доводиться, що як пізнавальна, так і комунікаційна бібліографічна практична діяльність включена в систему соціальної інформаційної комунікації, де слугує перерозподілу соціальної інформації із масиву суспільної свідомості через авторів і документи між споживачами інформації, з урахуванням того, що споживач інформації є також тим суспільним суб'єктом, що формує суспільну свідомість.
Теоретичні проблеми визначення об'єкта бібліографії розглянуто також на прикладах таких конкретних видів бібліографії як поточна державна, загальна ретроспективна та історична. Доведено. що їх об’єктом є книга в найширшому значенні цього поняття.
ВИСНОВОК
У науково – дослідній роботі наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми “Документ і книга в системі соціальних комунікацій”, що виявляється у застосуванні соціально-комунікаційно-інформаційного підходу до аналізу відповідних явищ, процесів і понять. Основний висновок роботи стосуються визначення понять “документ” і “книга”; визначення місця бібліографії у системі інформаційних комунікацій суспільства. Головним результатом дослідження є цілісне теоретичне відтворення історії становлення та розвитку наукових поглядів на документ і книгу як складові об’єкта бібліографії, що дозволяє по-новому обґрунтувати і доповнити документографічно-книгознавчу концепцію бібліографії та забезпечити формування соціально-комунікаційно-інформаційної неокнигознавчої концепції бібліографії.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Монографія
. Документ і книга в системі соціальних комунікацій: Моногр. / РДГУ. — Рівне, 2001. — 437 с.: іл. — ISBN 5-7763-1610-3.
Рец.: Дмитриєнко М. [Рецензія] // Бібл. вісн. — 2002. — № 1. — С. 62.
Препринт
. Определение документа в документационно-информационной науке. — Л., 1991. — 44 с. — (Препринт / Б-ка Акад. наук СССР; № 12).
Навчальні посібники, довідник
. Загальне бібліографознавство: (Основи теорії бібліографії): Навч. посіб. для студ. ін-тів культури / РДІК. — Рівне, 1995. — IV, 183 с.: іл. — ISBN 5-7707-8198-Х.
Рец.: [Клапиюк В.Т. Рецензия] // Библиогр. — 1997. — № 1. — С. 38; Слободяник М. С. Вагомий внесок у вузівську підготовку бібліографів // Бібл. вісн. — 1997. — № 4. — С. 40.
4. Типологія документа: Навч. посіб. для ін-тів культури. — К.: Кн. палата України, 1998. — 79 с.: іл. — ISBN 966-7308-19-9.
Рец.: Кулешов С. Нові навчальні видання з документознавства // Студії з арх. справи та документознавства / УДНДІАСД. — К., 1999. — Т. 4. — С. 202—203; Медведева Е.А. Проблемы документоведения в учебном пособии // Книга: Исслед. и материалы. — М.: Терра, 1999. — Сб. 77. — С. 325—333; Соляник А. Підґрунтя подальших документологічних досліджень // Вісн. Кн. палати. — 1999. — № 2. — С. 21—23.
5. Типологія книги: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. культури і мистецтв / Рівнен. держ. ін-т культури. — К.: Кн. палата України, 1999. — 68 с.: іл. — ISBN 966-7308-39-1.
Рец.: Кулешов С. [Рецензія] // Бібл. вісн. — 1999. — № 6. — С. 51—52; Низовий М. Про типологію — ґрунтовно і переконливо // Вісн. Кн. палати. — 1999. — № 7. — С. 16—17.
6. Бібліографічні ресурси України: загальна характеристика: Навч. посіб./ РДГУ. — Рівне: РДГУ, 2000. — 206 с. — ISBN 966-7308-82-0.
Рец.: Загуменна В., Лутовинова В., Геращенко М., Крицький О. “Бібліографічні ресурси України” // Бібл. вісн. — 2001. — № 3. — С. 47—48; Глазунова Л. Бібліографічні ресурси України в системі національних інформаційних ресурсів // Вісн. Кн. палати. — 2002. — № 1. — С. 8 — 10.
