Джерелознавство. Політичні документи Головної Руської Ради періоду революції 1848 р. Закарпатські публіцисти
Реферат на тему:
Джерелознавство. Політичні документи Головної Руської Ради періоду революції 1848 р. Закарпатські публіцисти
"Слово перестороги" В.Подолинського
Подібно як на сході, так І на заході українських земель політичну думку насамперед будили питання національного життя народу нерівноправне становище українців у державі Габсбурпв порівняно не тільки з німцями чи угорцями, а й також з поляками або чехами В Галичині польська політична думка, що перебувала в пошуку шляхів відродження польської державності та національного визволення польського народу з-під гніту так званих заборчих держав, здебільшого нехтувала національними прагненнями українців (русинів) робила спроби подати русинів етнографічною групою поляків, а їх мову — діалектом польської Таким було ставлення до українців таємних польських організацій, що вже в 30-х роках XIX ст. виникали у Львові "Союзу друзів народу'1 (1833-1835), "Співдружності польського народу"(1835-1837), "Союзу вільних галичан" (1837-1838), "Союзу синів Вітчизни" (1838) Коли група членів "Співдружності польського народу" виступила за перейменування організації на "Співдружність польського І руського народів", польська частина організації на це не погодилась Русини вийшли з неї й утворили "Руське коло".
Негація польських політичних сил українського народу й українських Інтересів у Львові та Галичині стала головною причиною політичного роз'єднання поляків І русинів у революції 1848 р Утворена у Львові 13 квітня 1848р польська Центральна Рада Народова декларувала завдання виродження Польської держави, а практично висунула гасло перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрійської держави без врахування у ній національних Інтересів русинів Очевидно, що українські політичні сили ніяк не могли прийняти такої позиції, тим паче виступити на підтримку вимог Центральної Ради Народової
Група провідних діячів греко-католицької церкви, представників світської Інтелігенції 2 травня 1848 р утворила у Львові Головну Руську Раду Серед 66 й членів налічувалося 18 духовних осіб, дев'ять представників світської Інтелігенції, 20 дрібних чиновників, 13 студентів, п'ять міщан, підприємець Очолив Раду єпископ Григорій Яхимович, його заступниками стали криаошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борискевич, секретарями Ради — проповідник при церкві св Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леон-тович
Одним з найважливіших перших політичних кроків Ради було прийняття вимоги поділу губернії Галичини ("Konigsreich Galizien und Lodomenen") на дві: українську з центром у Львові та польську з центром у Кракові Пропозицію вніс 22 травня о.Михайло Малиновський. Це відбулося напередодні скликання у Празі Конгресу слов'янських народів, що зібрався на початку червня 1848 р.
Головна Руська Рада 9 червня подала петицію до цісаря з вимогою адміністративного поділу губернії, просила цісаря надати східному "Руському краю" статусу коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії з власною конституцією, сеймом, державною адміністрацією Висувалося також питання об'єднання галицького Руського краю з руським Закарпаттям. Вимога поділу Галичини одержала широку підтримку народу. Як писав пізніше Іван Франко у праці "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині", "народ у краю радо прийняв ту думку". Забігаючи наперед, додамо, що пізніше серед русинів на підтримку вимоги поділу Галичини на українську І польську частини до кінця січня 1849 р. було зібрано 200 тис. підписів. Зовсім не від симпатій до русинів деякі австрійські чиновники підтримали поділ Галичини. Серед них — і губернатор Галичини граф Ф.Стадіон. Такою підтримкою граф прагнув нейтралізувати польські вимоги, що за формою були значно агресивнішими і небезпечнішими для монархії.
Головна Руська Рада 15 травня почала видавати газету "Зоря Галицька", яка на короткий період справді перетворилася у виразника заповітних мрій віками гнобленого руського народу Галичини. Вже в першому номері "Зоря Галицька" опублікувала відозву "Будьмо народом!", прийняту Головною Руською Радою 10 травня. Важливою ідеєю відозви стало проголошення єдності з усім великим українським народом; "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з яких пів третя мільйона (2,5 млн. осіб — С.М.) землю Галицьку замешкує". Руський народ, зазначалось, колись був великим І самостійним, а тепер знов "настала слушна хвилина розвивати нашу національність у всіх напрямках". Щоправда, діячі Ради були дуже обережними у ставленні до Австрії і додавали у відозві: "такий розвиток" має проходити "під охороною Австрії".
Газета відкривалася редакційним зверненням "Браття русини!". Воно інформувало про мету створення Головної Руської Ради. Повідомлялось, що газета висвітлюватиме її діяльність, сприятиме справі освіти, добра, "здорових відносин в краї" з Іншими національностями. "Тижневик, — писалось у зверненні, — неухильно стоятиме в обороні інтересів руського народу, домагатиметься спокою, згоди і порядку в країні'1.
Далекі політичні вимоги висувалися у відозвах "До молоді", "О язиці руськім" та Інших.
Реакцією поляків на небезпеку відірвання українського краю стало створення 23 травня частково Із спольщеної української шляхти, а частково й з авторитетних, але обплутаних польським меценатством українських діячів полонофільської організації "Собору Руського" з друкованим органом "Дневник Руський". Одним з провідних у цьому "Соборі Руському" виявився Іван Вагилевич. Представники Ради Народової змушені були вдатися до поступливої позиції на Конгресі у Празі. Тут було утворено спільну польсько-українську секцію на чолі з поляком К.Лібельтом та його заступником русином Г.Гинилевичем. Через посередництво чеської делегації польська й українська делегації підписали документ "Вимоги русинів в Галичині", за яким українська і польська сторони декларували рівноправність української мови в школах І установах, зрівняння в правах представників усіх національностей І віросповідань, утворення спільної польсько-української національної гвардії, погодження спільного керівника органу влади \ сейму. Питання про поділ Галичини мало бути передане на вирішення австрійського парламенту.
Зауважимо, що в польському таборі були окремі діячі (наприклад, князь Єжі Любомирський), які закликали в Інтересах І поляків, І русинів зрозуміти "руську Ідею краще, ширше, глибше, серйозніше, ніж самі русини". Але так думали одиниці.
На жаль, українська справа в Галичині в революції 1848 р. вперед не посунулася. Після губернатора Стадіона спочатку губернатор польський магнат Залєський, а за ним губернатор граф Голуховський загнали її на старі позиції постійної дискримінації та другорядності.
Яскравий спалах української національної думки, створення першої політичної організації Головної Руської Ради 1848 p., окрім умов політичної ситуації року, були продовженням того, що зробила "Руська Трійця", її "Русалка Дністрова", народознавчі праці Я.Головацького та І.Вагилевича, "Вінок русинам на обжинки" в упорядкуванні братів Голо-вацьких, виданий 1845-1847 pp. у Відні, та Ін. Принципове значення в період до 1848 р. мала публіцистична стаття Якова Головацького (вийшла під псевдонімом Гаврило Русин) "Становище русинів в Галичині" (Zusta'nde der Russinen m Galizien), опублікована в "Щорічнику з слов'янської літератури, мистецтва І науки" (Jahrbucher fur slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft) в Ляйпцігу 1846 p. №9. Стаття звертала увагу на нерівноправне становище русинів Австрії, тяжкі умови соціального життя, дискримінацію їх мови та освіти, ущемлення прав інтелігенції.
Відображенням становища українського населення Австрії 1848 p., польсько-украінських суперечностей в краї, цілей українського руху стала праця (брошура) Василя Подолинського "Слово перестороги", опублікована 1848 р. у Сяноку. Вона була видана польською мовою (Stowo Przestrogi) і стала своєрідною відповіддю на статтю польських авторів И.Ступінського І К.Цибульського, опубліковану в органі польської Ради Народової "Дзіенніку народовим" (№ 39 і 55). Згадані автори намагались ствердити, що галицькі русини — "то порость польського народу", а їх мова — діалект польської; утворення Головної Руської Ради називали "непотрібною вигадкою уніатського духовенства та австрійської бюрократії".
Теодозій Стеблій у статті про Василя Подолинського допускає, що поштовхом до написання ним "Слова перестороги" могла бути і стаття К.Падуха "Польська і українська національність на Україні", опублікована в газеті "PostQp" (Поступ). К.Падух повідомляв про викриття в Україні царською охранкою таємної організації, в якій був Тарас Шевченко,
Брошура В.Подолинського з огляду на її видання невеликим тиражем на провінції та ще польською мовою не стала помітним фактором української національної думки XIX ст. Лише 191 Зр. Василь Щурат випадково надибав один її примірник І розповів про це в газеті "Діло" (1914, № 64) статею "На досвітку нової доби", ніби заново відкривши одну з граней галицької української думки 1848 р.
В.Подолинський доводив, що русини Галичини є корінним населенням в краю, "господарі свого дому"; одночасно вони — частина багатомільйонного українського народу. Свобода і національна незалежність для народу України розглядаються В.Подолинським як поняття невіддільні. Русини затужили за "свободою І незалежністю". "Я не знаю, — писав В.Подолинський, — як то нація може жити без свободи". Він рішуче відкидає твердження про те, що русини — "щеп" польського народу. "На що то здалося заперечувати Ім'я І мову русинів, коли в Історії І в руських серцях записано, що наші прадіди називалися руськими І говорили по-руськи, І я запевняю, що й правнуки наші залишаться руськими. Руського Імені І руської мови не зломить ніхто".
Автор рішуче ганьбить видумку прбТеТщоІшступ русинів 1848 р. є справою московських рублів, бо цікаво було б знати, "які то рублі зробили французів французами, німців німцями, Італійців італійцями, невже ж і поляки за рублі стали польськими патріотами?"
"Слово перестороги'1 пройняте вірою у справедливе майбутнє України: "Так, ми русини віримо твердо у воскресіння вільної незалежної Русі скоріш чи пізніш. Минув той час, коли ми боялися навіть по кутках признатися до свого імені. Сьогодні русин виявляє його цілому світові. Ніщо не зможе зупинити нас від стремліць, поширених в цілі Європі, і не замовкнемо, хіба Європа замовкне. Усі хочемо бути вільними разом з іншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно".
В.Подолинський дав визначення чотирьох течій в українському русі, що викристалізувалися 1848 p.: перша — то партія суто руська — хоче Русі вільної, незалежної і крокує до неї прямо й безпосередньо або через слов'янщину;—
друга — партія польсько-руська, хоче Русі вільної, незалежної і прямує до неї з допомогою федерації з Польщею;—
третя — австрійсько-руська, хоче Русі вільної тільки від поляків, а не обов'язково від неволі;—
четверта — російсько-руська, хоче Русі вільної і прямує до неї через попереднє з'єднання з Росією, сподіваючись, що хоч тоді звільниться, коли вільною стане Росія.
Ця констатація політичних течій в галицькому українстві 1848 р. має дуже принципове значення для розуміння історії українських рухів у Галичині в наступне 70-ргччя аж до 1918 р. Вона, на нашу думку, робить безпредметною дискусію про те, яка з течій українського руху народилася ще до І в революції 1848 p., а яка є продуктом тільки пізнішого часу.
Симпатії В.Подолинський віддавав першій течії, хоч він прагнув сформувати у читачів прихильне ставлення І до поляків. Писав, що любить Польщу, мов сестру, а Слов'янщину — як рідну матір. Він також закликав поляків, щоб були прихильними до русинів. "Не вартий польського імені той, хто не хоче визнати русина, але й не вартий руського імені той, хто не хоче визнати поляка". Він дорікав польським патріотам за те, що не помічають устремлінь русинів. Цим польські патріоти ллють воду на млин австрійської бюрократії. Подолинський критикує також керівництво Головної Руської Ради за те, що не говорять народною мовою.
Брошура мала сильне соціальне спрямування. Вона критикувала обмеженість оголошеної конституції про скасування "підданства" в Галичині. "З цілого нашого конституційного життя ми дістали єдиний, але дуже важливий урок, що при деспотичному урядові народові майже неможливо стати вільним".
На змісті "Слова перестороги", напевно, позначилася біографія її автора. Василь Іванович Подолинський народився 1815 р. у с.БІличІ Сам-бірського округу в сім'ї священика, був гімназіальним професором у Перемишлі та Львівській духовній семінари. Сприяв надрукуванню брошури Кароль Полляк у Сяноку, очевидно поляк за національністю.
Поза офіційними документами Головної Руської Ради "Слово перестороги" та стаття Я.Головацького "Становище русинів в Галичині" є найціннішими пам'ятками української політичної думки Галичини першої половини XIX ст.
Закарпатські публіцисти
Політичні твори другої половини XVIII - першої половини XIX ст., написані українськими закарпатськими авторами, практично всі були пройняті проповіддю національної єдності русинів Закарпаття з Росією, з Руссю південною, західною тощо. Тут русинська самобутність та Ідентичність перед лицем німецької та угорської асиміляційної агресивності захищалася з позицій так званого общерусизму. До формування такої позиції спричинилися так звані закарпатські уходники, інтелігенти, які знаходили для себе в Росії працю і ніби другу батьківщину. Найвидатнішими з них були Петро Лодій (1764-1829), виходець з Пряшівщини, з 1787 р. професор відомого "Studium Ruthenorum" у Львові, з 1801 р. — Краківського університету, а з 1804 р. — Петербурзького педагогічного Інституту, пізніше — Петербурзького університету. Іван Орлай (1770-1829), народився біля Ужгорода, навчався у Львові і ПештІ. У 1790 р. виїхав до Росії, працював лікарем, став директором Ніжинського ліцею та Рішельєвського ліцею в Одесі. Юрій Гуца-Венелін (3802-1839), народився в с. Тибаві біля Сваляви, навчався на філософському факультеті Львівського університету, потім — на медичному факультеті Московського університету. В 1830 р. за дорученням Російської академії наук відвідав Болгарію та Волощину, сформувався як вчений-болгарист, слов'янський фольклорист. Михайло Балудянський (1769-1847), родом Із Закарпаття. Юрист за освітою. Був професором університету в Будапешті, 1803 р. запрошений до Росії, працював у законодавчій комісії, очоленій Сперанським, а в 1819-1821 pp. був першим ректором Петербурзького університету. Василь Кукольник {1765-1821), уродженець Закарпаття, згодом професор академії в Замості, а з 1803 р. — професор Петербурзького педінституту, з 1819 р. — Петербурзького університету, в 1820-1821 pp. — організатор і директор гімназії князя Безбородь-ка в Ніжині. ЦІ та Інші "відходники" в Росію служили ніби прикладом для закарпатських Інтелігентних людей першої половини XIX ст., які спрямовували погляди на Росію, переймалися науковими постулатами російських істориків-монархістів на зразок М.Карамзіна і толерували російський пріоритет у слов'янській суперспільності.
Закарпатський "націонал" не мав у своєму розпорядженні для протиставлення майже ніяких відмінних Ідей І вимушено зупиняв вибір на тому, що було в наявності. Як пише сучасний американський історик Василь Маркусь, явище цих інтелектуальних уходників "стало головною причиною закарпатського москвофільства, консерватизму, орієнтації на Росію аж до половини XX ст."
Крім "уходників" у Росію в русло "общерусскости" потрапляли І закарпатські "будителі" — Михайло Лучкай, Олександр Духнович, Іван Раковський, Адольф Добрянський, котрий був навіть членом Головної Руської Ради у Львові, та Ін. Найвидатнішим серед "будителів" був Олександр Духнович (1803-1865), людина багатосторонньої обдарованості, яка залишила після себе велику наукову і художню спадщину з педагогіки, географії, історії. Один із засновників москвофільської течії в Галичині Денис Зубрицький писав, що О.Духнович то "найвекший поэт, которого много дум перешло до народа и живет и днес".
Основна науко во-освітня і культурна діяльність більшості "будителів" припадала вже на другу половину XIX ст. Але їхні ідейні позиції були вже чітко задекларовані також у першій половині XIX ст. Олександр Духнович увінчав національну думку одами на честь столиці над Невою і російського царя.
І "уходники", і "будителі" першої половини-середини XIX ст. започаткували у суспільно-політичному і культурному рухові Закарпаття орієнтацію на "общерусскость", на "один общий язык литературы и науки" "у всех русских, к какому бы русскому языку, наречию или говору они не принадлежали" (М.Лучкай), зверхнє нігілістчне ставлення до народнорозмовної мови, Ідеї української національної держави. І ця печать "общерусскости" лежала на закарпатському культурному житті аж до кінця Першої світової війни.
Головний висновок теми можна звести до того, що в добу, коли український народ ніде не мав навіть автономних форм національної державності, політичні твори і публіцистика залишалися єдиним засобом
вираження його національної душі та відображенням тих глибинних процесів всередині нації, що свідчили про її національне життя, про те, що вона не вмерла.
Використані джерела і праці
Кирило-Мефодпвське товариство К., 1990. Т. 1-3.
Кониський Георгій Філософські твори. К., 1990
Костомаров М.І "Закон Божий" {Книга буття українського народу). К 1991.
Шевченка ТГ. Документи та матеріали до біографії" (І8І4--186І). К., 1975.
Яворськіш Стефан. Філософські твори. К , 1992 Т 1.
БагалІйД. Декабристи на Україні. X., 1926.
Гербі.чьський ПО. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX ст. (до 1848 p.). Львів, 1964
Карпаторусиництво: Історія І сучасність Доповіді на І Конгресі Міжнародної Асо-ціацп україністів. К , 1994.
Кашуба MB. Георгій Кониський і його "Філософський курс" //Георгій Кониський. Філософські твори. К , 1990. Т. 1. С.5-42.
Лисенко ММ. Повстання Чернігівського полку. К., 1956.
Нечкина МБ. Движение декабристов. М., 1955. Т. 1-2.
С.-Іюсарськш А.Г В.Н Каразин, его научная и общественная деятельность. X., 1955.
Стеблш ФI. "Слово перестороги" В Подолинського //Укр. іст. журн. 1966. Кг 12. С.44-51
Стеценко Л.Ф. Феофан Прокопович. Кіровоград, 1959.
Джерелознавство. Політичні документи Головної Руської Ради періоду революції 1848 р. Закарпатські публіцисти
"Слово перестороги" В.Подолинського
Подібно як на сході, так І на заході українських земель політичну думку насамперед будили питання національного життя народу нерівноправне становище українців у державі Габсбурпв порівняно не тільки з німцями чи угорцями, а й також з поляками або чехами В Галичині польська політична думка, що перебувала в пошуку шляхів відродження польської державності та національного визволення польського народу з-під гніту так званих заборчих держав, здебільшого нехтувала національними прагненнями українців (русинів) робила спроби подати русинів етнографічною групою поляків, а їх мову — діалектом польської Таким було ставлення до українців таємних польських організацій, що вже в 30-х роках XIX ст. виникали у Львові "Союзу друзів народу'1 (1833-1835), "Співдружності польського народу"(1835-1837), "Союзу вільних галичан" (1837-1838), "Союзу синів Вітчизни" (1838) Коли група членів "Співдружності польського народу" виступила за перейменування організації на "Співдружність польського І руського народів", польська частина організації на це не погодилась Русини вийшли з неї й утворили "Руське коло".
Негація польських політичних сил українського народу й українських Інтересів у Львові та Галичині стала головною причиною політичного роз'єднання поляків І русинів у революції 1848 р Утворена у Львові 13 квітня 1848р польська Центральна Рада Народова декларувала завдання виродження Польської держави, а практично висунула гасло перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрійської держави без врахування у ній національних Інтересів русинів Очевидно, що українські політичні сили ніяк не могли прийняти такої позиції, тим паче виступити на підтримку вимог Центральної Ради Народової
Група провідних діячів греко-католицької церкви, представників світської Інтелігенції 2 травня 1848 р утворила у Львові Головну Руську Раду Серед 66 й членів налічувалося 18 духовних осіб, дев'ять представників світської Інтелігенції, 20 дрібних чиновників, 13 студентів, п'ять міщан, підприємець Очолив Раду єпископ Григорій Яхимович, його заступниками стали криаошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борискевич, секретарями Ради — проповідник при церкві св Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леон-тович
Одним з найважливіших перших політичних кроків Ради було прийняття вимоги поділу губернії Галичини ("Konigsreich Galizien und Lodomenen") на дві: українську з центром у Львові та польську з центром у Кракові Пропозицію вніс 22 травня о.Михайло Малиновський. Це відбулося напередодні скликання у Празі Конгресу слов'янських народів, що зібрався на початку червня 1848 р.
Головна Руська Рада 9 червня подала петицію до цісаря з вимогою адміністративного поділу губернії, просила цісаря надати східному "Руському краю" статусу коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії з власною конституцією, сеймом, державною адміністрацією Висувалося також питання об'єднання галицького Руського краю з руським Закарпаттям. Вимога поділу Галичини одержала широку підтримку народу. Як писав пізніше Іван Франко у праці "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині", "народ у краю радо прийняв ту думку". Забігаючи наперед, додамо, що пізніше серед русинів на підтримку вимоги поділу Галичини на українську І польську частини до кінця січня 1849 р. було зібрано 200 тис. підписів. Зовсім не від симпатій до русинів деякі австрійські чиновники підтримали поділ Галичини. Серед них — і губернатор Галичини граф Ф.Стадіон. Такою підтримкою граф прагнув нейтралізувати польські вимоги, що за формою були значно агресивнішими і небезпечнішими для монархії.
Головна Руська Рада 15 травня почала видавати газету "Зоря Галицька", яка на короткий період справді перетворилася у виразника заповітних мрій віками гнобленого руського народу Галичини. Вже в першому номері "Зоря Галицька" опублікувала відозву "Будьмо народом!", прийняту Головною Руською Радою 10 травня. Важливою ідеєю відозви стало проголошення єдності з усім великим українським народом; "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з яких пів третя мільйона (2,5 млн. осіб — С.М.) землю Галицьку замешкує". Руський народ, зазначалось, колись був великим І самостійним, а тепер знов "настала слушна хвилина розвивати нашу національність у всіх напрямках". Щоправда, діячі Ради були дуже обережними у ставленні до Австрії і додавали у відозві: "такий розвиток" має проходити "під охороною Австрії".
Газета відкривалася редакційним зверненням "Браття русини!". Воно інформувало про мету створення Головної Руської Ради. Повідомлялось, що газета висвітлюватиме її діяльність, сприятиме справі освіти, добра, "здорових відносин в краї" з Іншими національностями. "Тижневик, — писалось у зверненні, — неухильно стоятиме в обороні інтересів руського народу, домагатиметься спокою, згоди і порядку в країні'1.
Далекі політичні вимоги висувалися у відозвах "До молоді", "О язиці руськім" та Інших.
Реакцією поляків на небезпеку відірвання українського краю стало створення 23 травня частково Із спольщеної української шляхти, а частково й з авторитетних, але обплутаних польським меценатством українських діячів полонофільської організації "Собору Руського" з друкованим органом "Дневник Руський". Одним з провідних у цьому "Соборі Руському" виявився Іван Вагилевич. Представники Ради Народової змушені були вдатися до поступливої позиції на Конгресі у Празі. Тут було утворено спільну польсько-українську секцію на чолі з поляком К.Лібельтом та його заступником русином Г.Гинилевичем. Через посередництво чеської делегації польська й українська делегації підписали документ "Вимоги русинів в Галичині", за яким українська і польська сторони декларували рівноправність української мови в школах І установах, зрівняння в правах представників усіх національностей І віросповідань, утворення спільної польсько-української національної гвардії, погодження спільного керівника органу влади \ сейму. Питання про поділ Галичини мало бути передане на вирішення австрійського парламенту.
Зауважимо, що в польському таборі були окремі діячі (наприклад, князь Єжі Любомирський), які закликали в Інтересах І поляків, І русинів зрозуміти "руську Ідею краще, ширше, глибше, серйозніше, ніж самі русини". Але так думали одиниці.
На жаль, українська справа в Галичині в революції 1848 р. вперед не посунулася. Після губернатора Стадіона спочатку губернатор польський магнат Залєський, а за ним губернатор граф Голуховський загнали її на старі позиції постійної дискримінації та другорядності.
Яскравий спалах української національної думки, створення першої політичної організації Головної Руської Ради 1848 p., окрім умов політичної ситуації року, були продовженням того, що зробила "Руська Трійця", її "Русалка Дністрова", народознавчі праці Я.Головацького та І.Вагилевича, "Вінок русинам на обжинки" в упорядкуванні братів Голо-вацьких, виданий 1845-1847 pp. у Відні, та Ін. Принципове значення в період до 1848 р. мала публіцистична стаття Якова Головацького (вийшла під псевдонімом Гаврило Русин) "Становище русинів в Галичині" (Zusta'nde der Russinen m Galizien), опублікована в "Щорічнику з слов'янської літератури, мистецтва І науки" (Jahrbucher fur slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft) в Ляйпцігу 1846 p. №9. Стаття звертала увагу на нерівноправне становище русинів Австрії, тяжкі умови соціального життя, дискримінацію їх мови та освіти, ущемлення прав інтелігенції.
Відображенням становища українського населення Австрії 1848 p., польсько-украінських суперечностей в краї, цілей українського руху стала праця (брошура) Василя Подолинського "Слово перестороги", опублікована 1848 р. у Сяноку. Вона була видана польською мовою (Stowo Przestrogi) і стала своєрідною відповіддю на статтю польських авторів И.Ступінського І К.Цибульського, опубліковану в органі польської Ради Народової "Дзіенніку народовим" (№ 39 і 55). Згадані автори намагались ствердити, що галицькі русини — "то порость польського народу", а їх мова — діалект польської; утворення Головної Руської Ради називали "непотрібною вигадкою уніатського духовенства та австрійської бюрократії".
Теодозій Стеблій у статті про Василя Подолинського допускає, що поштовхом до написання ним "Слова перестороги" могла бути і стаття К.Падуха "Польська і українська національність на Україні", опублікована в газеті "PostQp" (Поступ). К.Падух повідомляв про викриття в Україні царською охранкою таємної організації, в якій був Тарас Шевченко,
Брошура В.Подолинського з огляду на її видання невеликим тиражем на провінції та ще польською мовою не стала помітним фактором української національної думки XIX ст. Лише 191 Зр. Василь Щурат випадково надибав один її примірник І розповів про це в газеті "Діло" (1914, № 64) статею "На досвітку нової доби", ніби заново відкривши одну з граней галицької української думки 1848 р.
В.Подолинський доводив, що русини Галичини є корінним населенням в краю, "господарі свого дому"; одночасно вони — частина багатомільйонного українського народу. Свобода і національна незалежність для народу України розглядаються В.Подолинським як поняття невіддільні. Русини затужили за "свободою І незалежністю". "Я не знаю, — писав В.Подолинський, — як то нація може жити без свободи". Він рішуче відкидає твердження про те, що русини — "щеп" польського народу. "На що то здалося заперечувати Ім'я І мову русинів, коли в Історії І в руських серцях записано, що наші прадіди називалися руськими І говорили по-руськи, І я запевняю, що й правнуки наші залишаться руськими. Руського Імені І руської мови не зломить ніхто".
Автор рішуче ганьбить видумку прбТеТщоІшступ русинів 1848 р. є справою московських рублів, бо цікаво було б знати, "які то рублі зробили французів французами, німців німцями, Італійців італійцями, невже ж і поляки за рублі стали польськими патріотами?"
"Слово перестороги'1 пройняте вірою у справедливе майбутнє України: "Так, ми русини віримо твердо у воскресіння вільної незалежної Русі скоріш чи пізніш. Минув той час, коли ми боялися навіть по кутках признатися до свого імені. Сьогодні русин виявляє його цілому світові. Ніщо не зможе зупинити нас від стремліць, поширених в цілі Європі, і не замовкнемо, хіба Європа замовкне. Усі хочемо бути вільними разом з іншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно".
В.Подолинський дав визначення чотирьох течій в українському русі, що викристалізувалися 1848 p.: перша — то партія суто руська — хоче Русі вільної, незалежної і крокує до неї прямо й безпосередньо або через слов'янщину;—
друга — партія польсько-руська, хоче Русі вільної, незалежної і прямує до неї з допомогою федерації з Польщею;—
третя — австрійсько-руська, хоче Русі вільної тільки від поляків, а не обов'язково від неволі;—
четверта — російсько-руська, хоче Русі вільної і прямує до неї через попереднє з'єднання з Росією, сподіваючись, що хоч тоді звільниться, коли вільною стане Росія.
Ця констатація політичних течій в галицькому українстві 1848 р. має дуже принципове значення для розуміння історії українських рухів у Галичині в наступне 70-ргччя аж до 1918 р. Вона, на нашу думку, робить безпредметною дискусію про те, яка з течій українського руху народилася ще до І в революції 1848 p., а яка є продуктом тільки пізнішого часу.
Симпатії В.Подолинський віддавав першій течії, хоч він прагнув сформувати у читачів прихильне ставлення І до поляків. Писав, що любить Польщу, мов сестру, а Слов'янщину — як рідну матір. Він також закликав поляків, щоб були прихильними до русинів. "Не вартий польського імені той, хто не хоче визнати русина, але й не вартий руського імені той, хто не хоче визнати поляка". Він дорікав польським патріотам за те, що не помічають устремлінь русинів. Цим польські патріоти ллють воду на млин австрійської бюрократії. Подолинський критикує також керівництво Головної Руської Ради за те, що не говорять народною мовою.
Брошура мала сильне соціальне спрямування. Вона критикувала обмеженість оголошеної конституції про скасування "підданства" в Галичині. "З цілого нашого конституційного життя ми дістали єдиний, але дуже важливий урок, що при деспотичному урядові народові майже неможливо стати вільним".
На змісті "Слова перестороги", напевно, позначилася біографія її автора. Василь Іванович Подолинський народився 1815 р. у с.БІличІ Сам-бірського округу в сім'ї священика, був гімназіальним професором у Перемишлі та Львівській духовній семінари. Сприяв надрукуванню брошури Кароль Полляк у Сяноку, очевидно поляк за національністю.
Поза офіційними документами Головної Руської Ради "Слово перестороги" та стаття Я.Головацького "Становище русинів в Галичині" є найціннішими пам'ятками української політичної думки Галичини першої половини XIX ст.
Закарпатські публіцисти
Політичні твори другої половини XVIII - першої половини XIX ст., написані українськими закарпатськими авторами, практично всі були пройняті проповіддю національної єдності русинів Закарпаття з Росією, з Руссю південною, західною тощо. Тут русинська самобутність та Ідентичність перед лицем німецької та угорської асиміляційної агресивності захищалася з позицій так званого общерусизму. До формування такої позиції спричинилися так звані закарпатські уходники, інтелігенти, які знаходили для себе в Росії працю і ніби другу батьківщину. Найвидатнішими з них були Петро Лодій (1764-1829), виходець з Пряшівщини, з 1787 р. професор відомого "Studium Ruthenorum" у Львові, з 1801 р. — Краківського університету, а з 1804 р. — Петербурзького педагогічного Інституту, пізніше — Петербурзького університету. Іван Орлай (1770-1829), народився біля Ужгорода, навчався у Львові і ПештІ. У 1790 р. виїхав до Росії, працював лікарем, став директором Ніжинського ліцею та Рішельєвського ліцею в Одесі. Юрій Гуца-Венелін (3802-1839), народився в с. Тибаві біля Сваляви, навчався на філософському факультеті Львівського університету, потім — на медичному факультеті Московського університету. В 1830 р. за дорученням Російської академії наук відвідав Болгарію та Волощину, сформувався як вчений-болгарист, слов'янський фольклорист. Михайло Балудянський (1769-1847), родом Із Закарпаття. Юрист за освітою. Був професором університету в Будапешті, 1803 р. запрошений до Росії, працював у законодавчій комісії, очоленій Сперанським, а в 1819-1821 pp. був першим ректором Петербурзького університету. Василь Кукольник {1765-1821), уродженець Закарпаття, згодом професор академії в Замості, а з 1803 р. — професор Петербурзького педінституту, з 1819 р. — Петербурзького університету, в 1820-1821 pp. — організатор і директор гімназії князя Безбородь-ка в Ніжині. ЦІ та Інші "відходники" в Росію служили ніби прикладом для закарпатських Інтелігентних людей першої половини XIX ст., які спрямовували погляди на Росію, переймалися науковими постулатами російських істориків-монархістів на зразок М.Карамзіна і толерували російський пріоритет у слов'янській суперспільності.
Закарпатський "націонал" не мав у своєму розпорядженні для протиставлення майже ніяких відмінних Ідей І вимушено зупиняв вибір на тому, що було в наявності. Як пише сучасний американський історик Василь Маркусь, явище цих інтелектуальних уходників "стало головною причиною закарпатського москвофільства, консерватизму, орієнтації на Росію аж до половини XX ст."
Крім "уходників" у Росію в русло "общерусскости" потрапляли І закарпатські "будителі" — Михайло Лучкай, Олександр Духнович, Іван Раковський, Адольф Добрянський, котрий був навіть членом Головної Руської Ради у Львові, та Ін. Найвидатнішим серед "будителів" був Олександр Духнович (1803-1865), людина багатосторонньої обдарованості, яка залишила після себе велику наукову і художню спадщину з педагогіки, географії, історії. Один із засновників москвофільської течії в Галичині Денис Зубрицький писав, що О.Духнович то "найвекший поэт, которого много дум перешло до народа и живет и днес".
Основна науко во-освітня і культурна діяльність більшості "будителів" припадала вже на другу половину XIX ст. Але їхні ідейні позиції були вже чітко задекларовані також у першій половині XIX ст. Олександр Духнович увінчав національну думку одами на честь столиці над Невою і російського царя.
І "уходники", і "будителі" першої половини-середини XIX ст. започаткували у суспільно-політичному і культурному рухові Закарпаття орієнтацію на "общерусскость", на "один общий язык литературы и науки" "у всех русских, к какому бы русскому языку, наречию или говору они не принадлежали" (М.Лучкай), зверхнє нігілістчне ставлення до народнорозмовної мови, Ідеї української національної держави. І ця печать "общерусскости" лежала на закарпатському культурному житті аж до кінця Першої світової війни.
Головний висновок теми можна звести до того, що в добу, коли український народ ніде не мав навіть автономних форм національної державності, політичні твори і публіцистика залишалися єдиним засобом
вираження його національної душі та відображенням тих глибинних процесів всередині нації, що свідчили про її національне життя, про те, що вона не вмерла.
Використані джерела і праці
Кирило-Мефодпвське товариство К., 1990. Т. 1-3.
Кониський Георгій Філософські твори. К., 1990
Костомаров М.І "Закон Божий" {Книга буття українського народу). К 1991.
Шевченка ТГ. Документи та матеріали до біографії" (І8І4--186І). К., 1975.
Яворськіш Стефан. Філософські твори. К , 1992 Т 1.
БагалІйД. Декабристи на Україні. X., 1926.
Гербі.чьський ПО. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX ст. (до 1848 p.). Львів, 1964
Карпаторусиництво: Історія І сучасність Доповіді на І Конгресі Міжнародної Асо-ціацп україністів. К , 1994.
Кашуба MB. Георгій Кониський і його "Філософський курс" //Георгій Кониський. Філософські твори. К , 1990. Т. 1. С.5-42.
Лисенко ММ. Повстання Чернігівського полку. К., 1956.
Нечкина МБ. Движение декабристов. М., 1955. Т. 1-2.
С.-Іюсарськш А.Г В.Н Каразин, его научная и общественная деятельность. X., 1955.
Стеблш ФI. "Слово перестороги" В Подолинського //Укр. іст. журн. 1966. Кг 12. С.44-51
Стеценко Л.Ф. Феофан Прокопович. Кіровоград, 1959.
