Класифікація природних ресурсів України, грунтові ресурси та їх картографування
Реферат на тему:
Класифікація природних ресурсів України, грунтові ресурси та їх картографування
ПЛАН
Класифікація природних ресурсів України.
Грунтові ресурси як об’єкт картографування.
Типи грунтів.
Зона Полісся.
Лісостепова зона.
Степова зона.
Українські Карпати.
Кримські гори.
Література.
Класифікація природних ресурсів
Є чимало класифікацій природних ресурсів. Природні класифі-кації ґрунтуються на відмінностях природних ресурсів за природ-ним генезисом та належності до тих чи тих компонентів і сил при-роди. Відповідно до свого призначення для використання людиною природні ресурси у структурному плані поділяються на такі види: енергетичні; сировинні й допоміжні промислові; їстівні (харчові, кормові, питні); оздоровчі, культурно-естетичні. Два останні види часто звуть рекреаційними. Крім того, останнім часом як окремий специ-фічний вид ресурсів розглядають територію (територіальні ресурси).
Оскільки природні ресурси — компоненти природи, вони можуть класифікуватися за належністю до того чи того класу або явищ при-роди. За цією ознакою вирізняються такі групи природних ресурсів: мінеральні, земельні, водні, лісові, фауністичні, рекреаційні, кліматичні.
Через загострення проблеми раціонального використання при-родних ресурсів та охорони природи в останні роки набула широко-го визнання класифікація за ознакою вичерпності природних ре-сурсів, яку іноді звуть екологічною класифікацією. За цією класифі-кацією всі природні ресурси поділяються на такі групи:
невичерпні, до яких належить внутрішнє тепло Землі, сонячна радіація, енергія прибою, припливів і відпливів, падаючої води, вітру та ін.;
вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, ліку-вальні грязі, лікарські рослини, рослинне паливо тощо;
вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, будівельні ма-теріали.
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить поділ їх на засоби виробництва і предмети споживання. Крім того, розрізняють природні ресурси виробничого й невиробничого, про-мислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одно-та багатоцільового призначення.
Використання у виробничій системі природних чинників вима-гає адекватної цій системі оцінки. Визначення якості ресурсів та умов називають оцінюванням. Є два основні види оцінки: техноло-гічна (або виробнича) та економічна. За технологічної оцінки вияв-ляється ступінь придатності тіл або явищ природи для того чи того виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспектив-ної технології їх використання.
Економічна оцінка природних умов і природних ресурсів — це їх вартісний вираз. Вона виникла з потреб господарства, якому-необ-хідні не лише знання про кількості та якості природних ресурсів, їхні особливості, а й вираження їх у вартісних показниках, що їх можна використовувати в проектуванні та управлінні господарством. Труднощі економічної оцінки пов'язані з тим, що природні ресурси, як і природні умови, — це «дар природи» (доки в них не вкладено труд).
Визначилися дві групи економічних оцінок природних чинників: перша (відносно оцінки ресурсів) характеризує економічні результа-ти використання природних ресурсів, друга (відносно оцінки середо-вища) відображає економічні наслідки дії на довколишнє природне середовище. Найчастіше як останні виступають показники економіч-них утрат від забруднення, порушення природного середовища.
В Україні поширено багато грунтів. Вивчення та раціональне використання їх можливе тільки на основі детальних досліджень та проведення класифікацій грунтового покриву. Грутів у природі дуже багато і кожен з них має свої відмінності, але не завжди на це у них є спільні риси, як і в ґрунтоутворювальних процесах, так і в зовнішніх і внутрішніх морфологічних ознак. Це дало можливість різні властивості грунтів об’єкти у групи які одержали назву типи грунту. У генетичні групи, об’єднують грунти з однаковою будовою профілю, який розбивається в однотипних біологічних, гідрологічних і кліматичних умовах. Ці показники можна дістати з різних тематичних карт.
Генетичним типом називають групу конкретних грунтів, що формуються під впливом певних факторів грунтоутворенння і мають спільні характерні ознаки. У грунтів одного типу може бути неоднакове відображення грунтоводних процесів.
На карті зображають такі параметри, які грунтотвірні породи. На картах природних ресурсів грунтотвірні і підстилаючи породи позначаються відповідними індексами.
L – лісові породи – найбільш цінні порода в хімічних і хімічних відношеннях. На них формуються переважно чорноземи і чорноземні грунти.
L1 – лісовидні суглинки.
F – водно-льодовикові (фтовіо-глиціальні) відклади. Вони відносяться до низькоякісних, бо вони пер5важно піщані і кислі за властивістю.
Д, d – давні, сучасні елювіальні відклади.
А, а – давні, сучасні алювіальні відклади перенесені річками і відкладені в долинах.
Сr – карбонатні відклади або елювій карбонатних порід.
Т – торф, де формуються торфові грунти.
Торф підстелений відкладами на глибині 1м.
За зволоженням виділяють:
сухі
глеюваті//
глеєві ІІ
поверхнево оглеєні ////
В результаті визначення цих процесів і впливу різних грунта вірних процесів на території України виділено велику гаму ґрунтових ресурсів, які об’єднано в 600 видів грнутів, що об’єднуються в 17 типів і 35 підтипів. Основними типами в межах України є такі:
підзолисті:
дерново-підзолисті;
чорноземи, серед яких виділяють чорноземи опідзолені.
типові;
карбонатні;
південні;
солонцюваті;
мало гумусні;
середньо гумусні;
глибокі;
неглибокі.
Чорноземні ґрунти поширені в лісостеповій і степовій зонах Ук-раїни. Ці ґрунти утворилися під трав'янистою рослинністю на кар-бонатних лесових породах. Завдяки трав'янистій рослинності утво-рювався гумус, він насичений кальцієм і магнієм, нагромаджується в ґрунті. Тому чорноземні ґрунти мають потужніший, аніж решта ґрунтів, гумусовий горизонт, з яким пов'язана їхня висока родючість.
Чорноземи опідзолені займають значні площі в північній час-тині лісостепової зони; поширені на Волинській, Подільській, При-дніпровській височинах та схилах Середньоруської височини. Вони зовні (в розрізі) подібні до темно-сірих опідзолених ґрунтів, але ма-ють потужніший верхній гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу — 3,5—5,5%. Чорноземи опідзолені сформувались у процесі природного заліснення степових просторів широколистяними ліса-ми. Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими.
Чорноземи типові утворилися під лучними степами та в умовах періодичного промивного режиму, що сприяло глибокому проник-ненню коріння і вологи. Тому їхній гумусовий горизонт досягає гли-бини 120—150 см, а весь ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого з глибиною зменшується. Ці ґрун-ти мають зернисту структуру, містять у верхньому шарі від 3 до 6% гумусу. Родючість їх також є високою.
Чорноземи звичайні поширені в північній частині степової зони. Вони утворилися під різнотравними й типчаково-ковиловими степами за посушливого клімату, глибокого залягання ґрунтових вод. Потужність їх горизонту менша порівняно з чорноземами типовими і становить 60—80 см. Уміст гумусу у верхньому шарі змінюється від 4—5 до 6,5%. Чорноземи звичайні на схилах зазнають змиву дощовими й талими сніговими водами.
Чорноземи південні поширені в північній частині Причорномор-ської низовини, у степовому Криму. Ці ґрунти утворилися за посуш-ливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Загумусована частина їх профілю менша, ніж у чорноземів звичай-них. Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30— 50 см. А на глибинах 90—120 см залягає суцільний горизонт біло-зірки, який є водонепроникним. Це погіршує агрономічні властивості ґрунтів. Вони містять від 3,5 до 5% гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур тут застосовують зрошення.
Враховуючи територіальну особливість України в широтному поняття із заходу на схід – 1,300 км, та меридіанну з півночі на південь 900 км. Величина території характеризується великою різноманітністю природних умов і природних ресурсів, тому в межах України виділяють такі зони:
Зона Полісся – П.
Яка ділиться на провінції:
Західного Полісся – П1;
Центрального Полісся – П2;
Східне Полісся – П3.
2.Зона Лісстепу – ЛС, яка ділиться на провінції:
Західний Лісостеп ЛС1;
Центральний Лісостеп ЛС2;
Лівобережний (Східний) Лісостеп ЛС3;
Східний Високий Лісостеп ЛС4.
3.Зона Степу – С.
Придунайський – С1;
Південний – С2;
Сухий Причорноморський – СС1;
Північно-кримський – СС2.
4. Кримська грунтово-кліматична область – Кр.
5. Карпатська гірська область Кт;
Передкарпаття – Кт1;
Великі Карпати – Кт2;
Закарпаття – Кт3.
Зона Полісся знаходиться на півночі України в межах південної частини Поліської низовини, займає близько 20% території України і простягається зі сходу на захід більш як на 750 км, з півночі на південь на 150-200 км.
В названу зону входять значна частина північної Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Чернігівської облас-тей, а також відносно невеликі частини Львівської, Тернопільської, Хмельницької і Сумської облас-тей. Південна межа Полісся проходить по лінії Устилуг — Рівне — Шепетівка — Житомир — Київ — Ніжин — Батурин — Кролевець. Зона ха-рактеризується низовинним рівнинним рельєфом, значною зволоженістю земель та наявністю забо-лочених масивів і боліт, відносно великими запа-сами водних ресурсів, у тому числі і ресурсів прісних поверхневих і підземних вод. Середньо-річна кількість опадів становить 600—700 мм, більша частина з них випадає плітку. Полісся, особливо західне, - одна з найбільших зволоже-них територій країни. Саме у його межах сконцентрований основний обсяг робіт з осушувальної меліорації. Переважають дерново-онідзолені грунти та болотяні. Відносно великою є лісистість. Па-нуючі ліси — соснові, рідше зустрічаються широколистяні. Полісся — найбільший нагромаджувач прісної води в Україні. Є ряд прісних озер, у тому числі великих. Позитивний баланс вологи сприяє тому, що більша частина поверхневих вод над-ходить у систему Дніпра та використовується для потреб виробництва населення центральних і пів-денних вододефіцитних районів України. Охорона водних ресурсів набуває тут першочергового зна-чення. Тому дуже важливо не допустити пересушення меліорованих земель на Поліссі.
Провідне місце у структурі земельних угідь належить орним землям (близько 40%). Далі йдуть ліси та чагарники (30%), сінокоси й пасо-вища (20%), болота (2%). Зона змішаних лісів — важливий район сільськогосподарського вироб-ництва республіки.
За внутрішньотериторіальиими відмінностя-ми природних умов та ресурсів Зону змішаних лі-сів поділяють на ряд фізико-географічних областей: Західноукраїнське, Житомирське, Київська Чернігівське та Новгород Сінерське Полісся. Haќ більш загальні ознаки, за якими розрізняють названі області, полягають у тому, що із заходу на схід зменшується кількість опадів, абсолютна підноси вологість повітря і грунтів, знижується заболоченість території, лісистість, зростає континентальність клімату, надає питома вага лук та пасовищ, збільшуються площі орних земель.
Лісостепова зона розташована у центральній частині України і простягається з південного за ходу на північний схід під Прикарпаття до меж з Російською Федерацією приблизно па 1100 км а з півночі на південь — від 150 км на заході де 300—350 км у центральній та південній частинах її площа становить близько 35 % усієї території України.
Характерною особливістю Лісостепової зони є поєднання у ній лісових та степових ландшафтів. У північній частині зони здебільшого переважають фізико-географічні елементи, типові для Поліс-ся, у південній — типові для Степу.
В орографічному відношенні височини чергують з низовинами при переважанні височин. Головними з них є Волино-Подільська, Придніп-ровська та відроги Середньоруської височини. Туч розташована значна за площею Придніпровські-низовина.
Кліматичний режим зони відзначається збіль-шенням континентальності клімату у східному нап-рямку. У південних та південно-східних районах Лісостепу ведеться зрошувальна меліорація. Ґрун-товий покрив досить різноманітний і представле-ний різновидами чорноземів та сірих лісових грунтів; у південній та південно-східній частинах зустрі-чаються різновиди солончакових та солонцюватих грунтів. Типове явище зони — водна ерозія, що най-більш впливає на окраїнні території височин, а також викликає зниження вмісту гумусу через по-рушення агротехнічних заходів.
У Пд. Степових районах України. Зона багата прісними та мінеральними водами До України Карпат приурочені генетично пов’язані з ними рівниння Передкарпаття, між долиною верхнього Дністра та пд.-сх. виступом гір і Закарпаття (у межах пн.-сх. частини Дунайської низовини).
Зона Карпат (особливо Прикарпатський і Закарпатський) район давнього зледеніння; вона добре освоєна у промисловому і транспортному відношеннях.
Кримські гори займають трохи більше однієї п’ятої частини Криму. Їх найбільший пд..-сх. виступ круто спадає до Чорного моря на формування природних умов цього виступу, так само як і вузької смуги Пд.-го берега Криму, прямий вплив має субтропічний середземноморський клімат характерні його особливості полягають у випаданні значної кількості опадів (1000-1200 мм), передусім восени і взимку, при переважанні в цей час повітряних мас, що надходять з більш північних районів (у літку переважають сухі тропічні повітряні маси). Типовою для ПД. Берега Криму є наявність бризової циркуляції, що двічі на добру змінює напрямок вітру: вдень – з моря на сушу, вночі – навпаки. Переважають ресурси на поверхневих, а підземних прісних вод, що формуються в основному в гірських районах. Частина крутих схилів не вкрита рослинністю. Ліси – кримська сосна, бук, дуб та ін. – займають понад 10% усієї площі. Вище лісових масивів розташовані субальпійські луки - яйли. У Кримський горах виділяють три фізико-географічні області негірську (степову), гірську та Пр. Берега Криму. Остання найінтенсивніша освоєна у господарському відношенні. Тут зосереджена одна з найбільших у країні без відпочинку і лікування (нерідко унікальні сорти виконграду).
У цілому природні умови України дуже різноманітні, а запаси багатьох мінерально-сировинних та паливо-енергетичних ресурсів – великі й широко використовуються у виробництві.
Література:
Навальний посібник для старшокласників та абітурієнтів, 1998. П.О. Масляк, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко, П.Г. Тищенко.
Географія України, 1994 р. Д.Ф. Заставний.
Географічна енциклопедія України: енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1989 р.
Конспект лекцій з кортографування природних ресурсів.
Класифікація природних ресурсів України, грунтові ресурси та їх картографування
ПЛАН
Класифікація природних ресурсів України.
Грунтові ресурси як об’єкт картографування.
Типи грунтів.
Зона Полісся.
Лісостепова зона.
Степова зона.
Українські Карпати.
Кримські гори.
Література.
Класифікація природних ресурсів
Є чимало класифікацій природних ресурсів. Природні класифі-кації ґрунтуються на відмінностях природних ресурсів за природ-ним генезисом та належності до тих чи тих компонентів і сил при-роди. Відповідно до свого призначення для використання людиною природні ресурси у структурному плані поділяються на такі види: енергетичні; сировинні й допоміжні промислові; їстівні (харчові, кормові, питні); оздоровчі, культурно-естетичні. Два останні види часто звуть рекреаційними. Крім того, останнім часом як окремий специ-фічний вид ресурсів розглядають територію (територіальні ресурси).
Оскільки природні ресурси — компоненти природи, вони можуть класифікуватися за належністю до того чи того класу або явищ при-роди. За цією ознакою вирізняються такі групи природних ресурсів: мінеральні, земельні, водні, лісові, фауністичні, рекреаційні, кліматичні.
Через загострення проблеми раціонального використання при-родних ресурсів та охорони природи в останні роки набула широко-го визнання класифікація за ознакою вичерпності природних ре-сурсів, яку іноді звуть екологічною класифікацією. За цією класифі-кацією всі природні ресурси поділяються на такі групи:
невичерпні, до яких належить внутрішнє тепло Землі, сонячна радіація, енергія прибою, припливів і відпливів, падаючої води, вітру та ін.;
вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, ліку-вальні грязі, лікарські рослини, рослинне паливо тощо;
вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, будівельні ма-теріали.
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить поділ їх на засоби виробництва і предмети споживання. Крім того, розрізняють природні ресурси виробничого й невиробничого, про-мислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одно-та багатоцільового призначення.
Використання у виробничій системі природних чинників вима-гає адекватної цій системі оцінки. Визначення якості ресурсів та умов називають оцінюванням. Є два основні види оцінки: техноло-гічна (або виробнича) та економічна. За технологічної оцінки вияв-ляється ступінь придатності тіл або явищ природи для того чи того виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспектив-ної технології їх використання.
Економічна оцінка природних умов і природних ресурсів — це їх вартісний вираз. Вона виникла з потреб господарства, якому-необ-хідні не лише знання про кількості та якості природних ресурсів, їхні особливості, а й вираження їх у вартісних показниках, що їх можна використовувати в проектуванні та управлінні господарством. Труднощі економічної оцінки пов'язані з тим, що природні ресурси, як і природні умови, — це «дар природи» (доки в них не вкладено труд).
Визначилися дві групи економічних оцінок природних чинників: перша (відносно оцінки ресурсів) характеризує економічні результа-ти використання природних ресурсів, друга (відносно оцінки середо-вища) відображає економічні наслідки дії на довколишнє природне середовище. Найчастіше як останні виступають показники економіч-них утрат від забруднення, порушення природного середовища.
В Україні поширено багато грунтів. Вивчення та раціональне використання їх можливе тільки на основі детальних досліджень та проведення класифікацій грунтового покриву. Грутів у природі дуже багато і кожен з них має свої відмінності, але не завжди на це у них є спільні риси, як і в ґрунтоутворювальних процесах, так і в зовнішніх і внутрішніх морфологічних ознак. Це дало можливість різні властивості грунтів об’єкти у групи які одержали назву типи грунту. У генетичні групи, об’єднують грунти з однаковою будовою профілю, який розбивається в однотипних біологічних, гідрологічних і кліматичних умовах. Ці показники можна дістати з різних тематичних карт.
Генетичним типом називають групу конкретних грунтів, що формуються під впливом певних факторів грунтоутворенння і мають спільні характерні ознаки. У грунтів одного типу може бути неоднакове відображення грунтоводних процесів.
На карті зображають такі параметри, які грунтотвірні породи. На картах природних ресурсів грунтотвірні і підстилаючи породи позначаються відповідними індексами.
L – лісові породи – найбільш цінні порода в хімічних і хімічних відношеннях. На них формуються переважно чорноземи і чорноземні грунти.
L1 – лісовидні суглинки.
F – водно-льодовикові (фтовіо-глиціальні) відклади. Вони відносяться до низькоякісних, бо вони пер5важно піщані і кислі за властивістю.
Д, d – давні, сучасні елювіальні відклади.
А, а – давні, сучасні алювіальні відклади перенесені річками і відкладені в долинах.
Сr – карбонатні відклади або елювій карбонатних порід.
Т – торф, де формуються торфові грунти.
Торф підстелений відкладами на глибині 1м.
За зволоженням виділяють:
сухі
глеюваті//
глеєві ІІ
поверхнево оглеєні ////
В результаті визначення цих процесів і впливу різних грунта вірних процесів на території України виділено велику гаму ґрунтових ресурсів, які об’єднано в 600 видів грнутів, що об’єднуються в 17 типів і 35 підтипів. Основними типами в межах України є такі:
підзолисті:
дерново-підзолисті;
чорноземи, серед яких виділяють чорноземи опідзолені.
типові;
карбонатні;
південні;
солонцюваті;
мало гумусні;
середньо гумусні;
глибокі;
неглибокі.
Чорноземні ґрунти поширені в лісостеповій і степовій зонах Ук-раїни. Ці ґрунти утворилися під трав'янистою рослинністю на кар-бонатних лесових породах. Завдяки трав'янистій рослинності утво-рювався гумус, він насичений кальцієм і магнієм, нагромаджується в ґрунті. Тому чорноземні ґрунти мають потужніший, аніж решта ґрунтів, гумусовий горизонт, з яким пов'язана їхня висока родючість.
Чорноземи опідзолені займають значні площі в північній час-тині лісостепової зони; поширені на Волинській, Подільській, При-дніпровській височинах та схилах Середньоруської височини. Вони зовні (в розрізі) подібні до темно-сірих опідзолених ґрунтів, але ма-ють потужніший верхній гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу — 3,5—5,5%. Чорноземи опідзолені сформувались у процесі природного заліснення степових просторів широколистяними ліса-ми. Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими.
Чорноземи типові утворилися під лучними степами та в умовах періодичного промивного режиму, що сприяло глибокому проник-ненню коріння і вологи. Тому їхній гумусовий горизонт досягає гли-бини 120—150 см, а весь ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого з глибиною зменшується. Ці ґрун-ти мають зернисту структуру, містять у верхньому шарі від 3 до 6% гумусу. Родючість їх також є високою.
Чорноземи звичайні поширені в північній частині степової зони. Вони утворилися під різнотравними й типчаково-ковиловими степами за посушливого клімату, глибокого залягання ґрунтових вод. Потужність їх горизонту менша порівняно з чорноземами типовими і становить 60—80 см. Уміст гумусу у верхньому шарі змінюється від 4—5 до 6,5%. Чорноземи звичайні на схилах зазнають змиву дощовими й талими сніговими водами.
Чорноземи південні поширені в північній частині Причорномор-ської низовини, у степовому Криму. Ці ґрунти утворилися за посуш-ливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Загумусована частина їх профілю менша, ніж у чорноземів звичай-них. Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30— 50 см. А на глибинах 90—120 см залягає суцільний горизонт біло-зірки, який є водонепроникним. Це погіршує агрономічні властивості ґрунтів. Вони містять від 3,5 до 5% гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур тут застосовують зрошення.
Враховуючи територіальну особливість України в широтному поняття із заходу на схід – 1,300 км, та меридіанну з півночі на південь 900 км. Величина території характеризується великою різноманітністю природних умов і природних ресурсів, тому в межах України виділяють такі зони:
Зона Полісся – П.
Яка ділиться на провінції:
Західного Полісся – П1;
Центрального Полісся – П2;
Східне Полісся – П3.
2.Зона Лісстепу – ЛС, яка ділиться на провінції:
Західний Лісостеп ЛС1;
Центральний Лісостеп ЛС2;
Лівобережний (Східний) Лісостеп ЛС3;
Східний Високий Лісостеп ЛС4.
3.Зона Степу – С.
Придунайський – С1;
Південний – С2;
Сухий Причорноморський – СС1;
Північно-кримський – СС2.
4. Кримська грунтово-кліматична область – Кр.
5. Карпатська гірська область Кт;
Передкарпаття – Кт1;
Великі Карпати – Кт2;
Закарпаття – Кт3.
Зона Полісся знаходиться на півночі України в межах південної частини Поліської низовини, займає близько 20% території України і простягається зі сходу на захід більш як на 750 км, з півночі на південь на 150-200 км.
В названу зону входять значна частина північної Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Чернігівської облас-тей, а також відносно невеликі частини Львівської, Тернопільської, Хмельницької і Сумської облас-тей. Південна межа Полісся проходить по лінії Устилуг — Рівне — Шепетівка — Житомир — Київ — Ніжин — Батурин — Кролевець. Зона ха-рактеризується низовинним рівнинним рельєфом, значною зволоженістю земель та наявністю забо-лочених масивів і боліт, відносно великими запа-сами водних ресурсів, у тому числі і ресурсів прісних поверхневих і підземних вод. Середньо-річна кількість опадів становить 600—700 мм, більша частина з них випадає плітку. Полісся, особливо західне, - одна з найбільших зволоже-них територій країни. Саме у його межах сконцентрований основний обсяг робіт з осушувальної меліорації. Переважають дерново-онідзолені грунти та болотяні. Відносно великою є лісистість. Па-нуючі ліси — соснові, рідше зустрічаються широколистяні. Полісся — найбільший нагромаджувач прісної води в Україні. Є ряд прісних озер, у тому числі великих. Позитивний баланс вологи сприяє тому, що більша частина поверхневих вод над-ходить у систему Дніпра та використовується для потреб виробництва населення центральних і пів-денних вододефіцитних районів України. Охорона водних ресурсів набуває тут першочергового зна-чення. Тому дуже важливо не допустити пересушення меліорованих земель на Поліссі.
Провідне місце у структурі земельних угідь належить орним землям (близько 40%). Далі йдуть ліси та чагарники (30%), сінокоси й пасо-вища (20%), болота (2%). Зона змішаних лісів — важливий район сільськогосподарського вироб-ництва республіки.
За внутрішньотериторіальиими відмінностя-ми природних умов та ресурсів Зону змішаних лі-сів поділяють на ряд фізико-географічних областей: Західноукраїнське, Житомирське, Київська Чернігівське та Новгород Сінерське Полісся. Haќ більш загальні ознаки, за якими розрізняють названі області, полягають у тому, що із заходу на схід зменшується кількість опадів, абсолютна підноси вологість повітря і грунтів, знижується заболоченість території, лісистість, зростає континентальність клімату, надає питома вага лук та пасовищ, збільшуються площі орних земель.
Лісостепова зона розташована у центральній частині України і простягається з південного за ходу на північний схід під Прикарпаття до меж з Російською Федерацією приблизно па 1100 км а з півночі на південь — від 150 км на заході де 300—350 км у центральній та південній частинах її площа становить близько 35 % усієї території України.
Характерною особливістю Лісостепової зони є поєднання у ній лісових та степових ландшафтів. У північній частині зони здебільшого переважають фізико-географічні елементи, типові для Поліс-ся, у південній — типові для Степу.
В орографічному відношенні височини чергують з низовинами при переважанні височин. Головними з них є Волино-Подільська, Придніп-ровська та відроги Середньоруської височини. Туч розташована значна за площею Придніпровські-низовина.
Кліматичний режим зони відзначається збіль-шенням континентальності клімату у східному нап-рямку. У південних та південно-східних районах Лісостепу ведеться зрошувальна меліорація. Ґрун-товий покрив досить різноманітний і представле-ний різновидами чорноземів та сірих лісових грунтів; у південній та південно-східній частинах зустрі-чаються різновиди солончакових та солонцюватих грунтів. Типове явище зони — водна ерозія, що най-більш впливає на окраїнні території височин, а також викликає зниження вмісту гумусу через по-рушення агротехнічних заходів.
У Пд. Степових районах України. Зона багата прісними та мінеральними водами До України Карпат приурочені генетично пов’язані з ними рівниння Передкарпаття, між долиною верхнього Дністра та пд.-сх. виступом гір і Закарпаття (у межах пн.-сх. частини Дунайської низовини).
Зона Карпат (особливо Прикарпатський і Закарпатський) район давнього зледеніння; вона добре освоєна у промисловому і транспортному відношеннях.
Кримські гори займають трохи більше однієї п’ятої частини Криму. Їх найбільший пд..-сх. виступ круто спадає до Чорного моря на формування природних умов цього виступу, так само як і вузької смуги Пд.-го берега Криму, прямий вплив має субтропічний середземноморський клімат характерні його особливості полягають у випаданні значної кількості опадів (1000-1200 мм), передусім восени і взимку, при переважанні в цей час повітряних мас, що надходять з більш північних районів (у літку переважають сухі тропічні повітряні маси). Типовою для ПД. Берега Криму є наявність бризової циркуляції, що двічі на добру змінює напрямок вітру: вдень – з моря на сушу, вночі – навпаки. Переважають ресурси на поверхневих, а підземних прісних вод, що формуються в основному в гірських районах. Частина крутих схилів не вкрита рослинністю. Ліси – кримська сосна, бук, дуб та ін. – займають понад 10% усієї площі. Вище лісових масивів розташовані субальпійські луки - яйли. У Кримський горах виділяють три фізико-географічні області негірську (степову), гірську та Пр. Берега Криму. Остання найінтенсивніша освоєна у господарському відношенні. Тут зосереджена одна з найбільших у країні без відпочинку і лікування (нерідко унікальні сорти виконграду).
У цілому природні умови України дуже різноманітні, а запаси багатьох мінерально-сировинних та паливо-енергетичних ресурсів – великі й широко використовуються у виробництві.
Література:
Навальний посібник для старшокласників та абітурієнтів, 1998. П.О. Масляк, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко, П.Г. Тищенко.
Географія України, 1994 р. Д.Ф. Заставний.
Географічна енциклопедія України: енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1989 р.
Конспект лекцій з кортографування природних ресурсів.
