Підводні човни (субмарини) – історія та сучасність
Реферат на тему:
Підводні човни (субмарини) – історія та сучасність
План
Основні поняття та визначення
Підводний човен (субмарина) — підводне судно, найчастіше військове.
Підводний човен здатний поринати (спливати) і тривалий час діяти в підводному положенні
Найважливіша тактична властивість підводного човна - скритність.
Призначена для поразки важливих військово-промислових й адміністративних центрів, військово-морських баз, портів й інших наземних об'єктів, знищення підводних човнів, кораблів і судів супротивника, потайливої постановки мінних загороджень, ведення розвідки, висадження диверсійно-розвідувальних груп і виконання інших бойових завдань.
Підводні човни здатні виконувати бойові завдання поодиноко, групами, у складі угруповань підводних човнів і різнорідних сил, самостійно й у взаємодії з іншими видами збройних сил.
Підводні човни мають металевий каплеподібний або сигароподібний корпус, здатний витримати тиск води на глибинах занурення. Для занурення заповнюють водою так називані баластові цистерни. Зміна глибини й всплиття виробляються за допомогою горизонтальних рулів з наступним витисненням води з баластових цистерн стисненим повітрям або газом. Для руху підводних човнів у надводному положенні застосовуються атомні енергетичні або дизельні установки; у підводному положенні - атомні установки, електричні акумулятори струму, на малих глибинах - дизельні установки, що мають відповідні висувні повітрязабірні пристрої.
Як озброєння підводні човни можуть використати балістичні й крилаті ракети, торпеди, міни, засоби гідроакустичної протидії, зенітно-ракетні комплекси.
Класифікації підводних човнів.
а) за типом енергетичної установки:
атомні;
дизель-електричні.
б) за водотоннажностю:
підводні крейсери;
крейсерські;
більші;
середні;
малі;
дуже малі.
в) за призначеням:
стратегічні;
багатоцільові;
спеціального призначення.
г) за основним озброєнням;
ракетні;
торпедні;
ракетно-торпедні.
Сучасні підводні човни, що стоять на озброєнні класифікуються в такий спосіб:
атомні підводні човни з балістичними ракетами;
атомні підводні човни із крилатими ракетами;
багатоцільові атомні підводні човни з торпедним і торпедо-ракетним озброєнням;
дизель-електричні підводні човни з торпедним і торпедо-ракетним озброєнням.
Історія виникнення підводних човнів
Поява підводних човнів перевернуло всі сформовані уявлення про стратегію й тактику ведення війни на морі. Ці кораблі могли вести ефективні бойові дії прямо з морської безодні, залишаючись при цьому невидимими для супротивника. Вони пройшли довгий шлях розвитку від примітивних парових човнів часів Громадянської війни в США до безшумних атомних субмарин, здатних місяцями не спливати на поверхню й оснащених міжконтинентальними ракетами з ядерними боєголовками
Перший підводний човен був побудований для короля Англії Джеймса І голландським ученим Корнеліусом ван Дреббелем (1572—1633) у 1620.
Ідея створення підводної зброї виникла кілька століть назад. В 1634 році два французьких священики, Мерсенн і Форн’є, розробили детальний проект збройного підводного корабля. В 1648 році Джон Уілкінс, що доводився зятем Оліверу Кромвелю, міркував про можливість створення «Підводного ковчегу». Під час американської Війни за незалежність підводні човни вперше взяли участь у бойових діях. Перша в історії підводна вилазка була почата у вересні 1776 року. Американський солдат по імені Езра Чі, управляючи підводним човном «Тертл» («Черепаха»), спробував прикріпити міну до днища англійського фрегата «Голок», що стояв на ріці Гудзон. Втім, цей човен ще не був у повному розумінні слова підводний. Весь корпус «Черепахи» перебував під водою, але над поверхнею піднімалося малюсінька бойова рубка зі скляними ілюмінаторами. Езра Чі не зміг закріпити міну на корпусі ворожого судна, і англійський фрегат залишився непошкодженим. Згодом підводний човен загинув, коли його перевозив корабель сіл на мілину.
Під час Наполеонівських війн використалося кілька підводних човнів, побудованих за проектом американського винахідника Роберта Фултона. Його роботи не викликали інтересу в Америці, і в 1797 році Фултон переїхав у Францію, де нарешті зміг реалізувати свої ідеї. Першою у світі субмариною, побудованої по урядовому замовленню, став човен «Наутілус», спущений на воду в 1800 році. Під час випробувань у порту Гавра «Наутілус» пробув під водою на глибині 7,6 метра протягом однієї години. Після того як французи припинили фінансування проекту, Фултон відправився в Англію й домігся від прем'єр-міністра Вільяма Пітта створення спеціальної комісії для оцінки його проекту підводного човна. Але комісія зважила будівництво таких судів недоцільним. Відношення Британського Адміралтейства до ідей Фултона найкраще сформулював лорд Сент-Вінсент, що заявив Пітту: «Для країни, що править морями, надання підтримки в створенні такого виду зброї є найбільшою дурістю, оскільки його успішний розвиток може позбавити нас панування на морі». Після поразки Наполеона наступив мир, і до самої Громадянської війни в США винахідники не згадували про підводні човни, оскільки необхідності в них не виникало. Однак з початком війни між Північчю й Півднем жвавий інтерес до цього виду зброї відродився знову. Втім, субмарини, створені в цей період, скоріше можна віднести до розряду знарядь для самогубства. Ці судна озброювалися так називаної «тичиною міною» - зарядом вибухівки, укріпленим на довгій тичині. Першим у світі підводним човном, що здійснив удалу атаку ворожого корабля, стала субмарина «Х.Л. Ханлі», названа так по імені її творця. 17 лютого 1864 року вона потопила своєю міною корабель жителів півночі «Хьюстонік», але при цьому сама була затягнута на дно потоком води, що заюшила в пробоїну в борті потопаючого судна. Через багато років човен виявили на дні моря. Кістяки восьми членів екіпажа як і раніше перебували на своїх бойових постах.
На рубежі XX століття першість у створенні підводних човнів зайняли Сполучені Штати. Розробкою й будівлею субмарин тут керував американець ірландського походження Джон Голланд. Першим його вдалим утвором став човен «Голланд № 1», це мініатюрне судно, подібно своїм попередникам, приводилося в рух мускульною силою екіпажа. Але, застосувавши тільки що винайдений гасовий двигун Брайтона потужністю 4 л.с., Голланд зміг створити більше досконалу модель підводного човна. «Голланд № 1» будувався на Металевому заводі в Олбані й був випробуваний в 1878 р. Зараз цей човен зберігається в Музеї Паттерсона в США. Віра Голланда в перспективність використання двигуна внутрішнього згоряння говорить про його рідке чуття на технічні новинки. Адже інші човни того часу як рушійну силу усе ще використали пару.
Першою американською субмариною, що мала «сучасну» конструкцію, став човен «Голланд № 6». Вона була оснащена бензиновим двигуном й електромотором з акумуляторною батареєю.
Цей корабель послужив прототипом для створених пізніше англійських й японських підводних човнів. «Голланд № 6» був куплений американським флотом й в 1900 році ввійшов у його склад під ім'ям «Голланд». Американська преса так співала дифірамби підводному човну Голланда, називаючи його «бойова риба-монстр» і тому подібними звучними іменами, але в сутності це судно було ще дуже й дуже примітивним.
Адмірал сер Артур Вільсон в 1899 році роздратовано відгукнувся про підводні човни, як про «підла, безчесна й чорт візьми, не англійська» зброя. Його висловлення наочно демонструє, як Британське Адміралтейство намагалося закрити очі на існування цього виду морських озброєнь. Але флот Її Величності був стривожений швидким ростом чисельності підводних човнів у складі французького й американського флотів. Та й самі англійські конструктори підводних човнів до початку XX століття вже досягли певних результатів. Морським бюджетом на 1901-1902 фінансовий рік були виділені кошти на будівництво п'яти вдосконалених човнів типу «Голланд» для оцінки їхніх бойових якостей. Перші п'ять підводних човнів британського флоту будувалися по ліцензії компанії «Віккерс» на машинобудівному заводі «Барроу-ін-Фернесс». Під керівництвом новоспеченого головного інспектора підводних човнів британського флоту капітана Реджинальда Бекона компанія внесла в американську конструкцію ряд поліпшень і доповнень, тому коли 2 листопада 1902 року перший підводний човен Королівського флоту був спущений на воду, у ньому важко було довідатися про американського попередника.
У березні 1904 року всі п'ять човнів класу «А» (так стали називати цю серію) взяли участь у навчальній атаці на крейсер «Джюно» біля Портсмута. Атака була успішна, але човен А-1 протаранив пасажирський лайнер і затонув з усім екіпажем. Усього було побудовано тринадцять підводних човнів серії «А», за яких пішли одинадцять серії «В» і тридцять вісім човнів серії «С». Відтепер підводні човни стали одним з найважливіших видів зброї в британському флоті.
До 1914 року Америка, Англія, Франція, Італія й Росія вже мали значні підводні флоти. Німеччина спочатку відставала, але в ході Першої Світової війни її підводний флот безупинно ріс й удосконалювався. У результаті до кінця 1916 року підводні човни стали головною ударною зброєю німецьких ВМС. Поява в німецькому флоті «крейсерських» човнів, що володіли значними розмірами й великою дальністю плавання, і ледь не стало причиною їхньої поразки. Німецькі човни наносили величезних втрат англійським торговельним судам, які робили рейси поодинці. До квітня 1917 року загальний тоннаж потоплених німецьким підводним флотом «торговців» склав 907 000 тонн, причому 564 000 тонни доводилося на англійські судна. Комерційний флот союзників урятувало лише запізніле введення системи конвоїв.
Англія захищалася від німецьких човнів й інший спосіб. Поперек Ла-Маншу був створений так званий Дуврский бараж, що представляв собою кілька рядів бойових кораблів, що стояли на якорі.
Між кораблями баражу перебували мінні поля, підводні сітки й інші засоби захисту від човнів. Однак грандіозні витрати часу, праці й матеріалів, для створення Дуврского баражу, дали досить скромний результат. До кінця 1917 року на цій позиції були потоплені всього чотири німецькі підводні човни, ще від чотирнадцяти до двадцяти шести човнів (за різним даними) було знищено тут протягом 1918 року. У цей час підводний флот Німеччини вже зазнав поразки в Атлантиці від конвойних кораблів союзників.
Але найцікавішою, на мою думку, є козацькі підводні човни. Про них є згадка в турецьких письмових джерелах.
Так в 1595 році козаки зненацька захопили Синоп, цією перемогою вони здивували і турецького султана, і цілу Європу.
Розглянемо декілька конструкцій ймовірних підводних човнів.
"Зовні його корпус обшивали шкірою, накривали герметичною палубою і завдяки додатковій вазі занурювали під воду. На палубі вертикально ставили шахту, в середині якої перебував козак. Він оглядав горизонт і вів човен. Шахта водночас служила і для проникнення повітря всередину човна. Під водою човни рухалися за допомогою весел, герметичність бортів у місцях отворів для весел забезпечували шкіряні манжети. Такі дані наводить письменник Віктор Савченко у статті "Чи мали козаки Чорноморський флот?"
Інший автор пише, що підводним козаки робили човен так: перекидали його і з боків мотузками прив'язували каміння, щоб занурився під воду. Тоді пірнали під човен і пливли за течією. У потрібному місці вони перерізали мотузки, каміння падало, човни виринали на поверхню, козаки вискакували з-під них і зненацька вривалися у фортецю. Несподіваність забезпечувала перемогу.
Виготовлялися такі підводні човни із суцільних стовбурів. У них робилося подвійне дно зі стулками. Для баласту на дно насипали пісок. При потребі спідні стулки другого дна розгиналися і човен випливав на поверхню. Угорі також були задраєні стулки люка. Щоб усередину надходило повітря, видовбували отвір і в нього вставляли очеретяні трубки. Інколи замість них на герметичній палубі будували шахту, всередині якої знаходився козак, що керував човном. Також саме через шахту до човна надходило повітря для гребців. Судно обшивали шкірою. Рухалось воно за допомогою весел, вмонтованих у бортові отвори. Перепоною для проникнення води всередину човна на веслах були шкіряні манжети із щільною припасовкою. Французький історик Монжері у 1820 році у книзі “Про підводне мореплавання і війну” зазначив: “Запорозькі козаки користувалися гребними суднами, спроможними спускатися під воду, долати у зануреному стані великі дистанції, а відтак повертатися зворотнім курсом під вітрилами”.
Спробуємо спростувати чи підтвердити можливість створення підводних човнів у XVI столітті, розглянувши три версії.
Перша:
Ніяких підводних човнів насправді не було. Козацькі чайки з низькою посадкою важко було помітити в морі, тому вони й з’являлися біля турецьких міст зненацька, ніби з під води
Друга:
Якомусь козакові спало на думку сконструювати щось подібне і спробувати на ньому десантуватися десь під Синопом. Звичайно, через Чорне море ніхто не плив. Та й взагалі довгі дистанції на ньому не долали. Можливо навіть остаточно змонтували його вже майже під берегом. І можливо, хотіли використати для десантування загону козаків. Коли з якоїсь причини човен виявився ні на що не здатним, його просто кинули на турецькому березі, при цьому (логічно) зіпсувавши і забравши все більш-менш корисне. Турки побачили потвору, налякалися самі й показали французам. Операцію провалено, але психологічного ефекту досягнуто!
Третя:
Субмарину спеціяльно робили для психологічного ефекту і вона не більше ніж футуристична фантазія когось із отаманів, який замолоду вчився в Болоньї і бачив креслення Леонардо да Вінчі.
Зброя Першої світової війни
Війни сприяють розвиткові старих видів зброї і появі нових. Перша світова не стала винятком. Вперше було застосовано танки та гази, грізною зброєю стали підводні човни, вдосконалювалася артилерія, бурхливо розвивалася авіація.
За десять років, що минули після першого польоту братів Райтів, кількість типів літаків та їхні параметри значно збільшилися. На 1914 рік в арміях воюючих країн було по 150-250 літаків. Спочатку їх використовували як розвідників, однак дуже швидко авіація почала виконувати бойові завдання. Спершу роль авіабомб відігравали артилерійські снаряди, оснащені хвостовим стабілізатором. Перші бомби льотчики скидали вручну; незабаром з’явилися фугасні, осколкові та запалювальні бомби.
На літаках ще не було стрілецького озброєння, і пілоти ворогуючих армій нерідко обстрілювали одне одного з особистої зброї. Але «лицарські дуелі» залишилися в минулому — з’явився кулемет. Його встановлення було поєднане з труднощами, бо стрільбу доводилося вести вище від повітряного гвинта. Збереглося фото, на якому перед кабіною пілота встановлений кулемет і стоїть за огорожею (!) стрілок. Все це скидалося на цирковий номер. Було винайдено пристрій, що синхронізував темп стрільби зі швидкістю обертання повітряного гвинта. Тепер уже стріляли через пропелер, не ризикуючи пошкодити його лопаті.
Почала розвиватися морська авіація. Ще до війни американський льотчик злетів із крейсера і здійснив посадку на інший крейсер. Але авіаносців, у сучасному розумінні цього слова, не було. Тому досить широко використовували гідролітаки, які з’явилися на той час. Їх перевозили на спеціальних кораблях і з допомогою кранів спускали на воду та піднімали на борт після посадки. На кінець війни в арміях налічувалося близько 11 тисяч літаків — винищувачів, бомбардувальників та розвідників. Їхня швидкість із 80 кілометрів на годину піднялася до 200, а дальність дії сягала 500 км. У зв’язку з удосконаленням винищувачів бомбардувальники освоїли нічні польоти. Часто нальоти виконували великими групами. Наприклад, наприкінці війни 485 німецьких літаків намагалися бомбити Париж, але до цілі прорвалися лише 37.
А ось дирижаблі себе не виправдали. Німці з допомогою цепелінів бомбили Лондон і Париж. Але вони були занадто уразливі — величезна сигара, наповнена вибухонебезпечним воднем, виявилася дуже зручною мішенню, і хоча за роки війни було побудовано понад 400 дирижаблів, більшу частину їх знищили або вони зазнали катастрофи. Виникла і протиповітряна оборона. Спочатку звичайні гармати і кулемети встановлювали на особливі станки, що дозволяло вести вогонь по повітряних цілях. З’явилися спеціальні зенітні гармати. У нічний час цілі виявляли прожекторами.
Розвивалися всі види гарматного озброєння. Особливо зросла кількість і потужність далекобійної артилерії. Великого значення набули гаубиці, більш ефективні при руйнуванні оборонних споруд. На заводах Круппа створили унікальну гармату з дальністю стрільби до 110 кілометрів. Цей монстр важив 750 тонн і мав довжину ствола 34 метри. 1918 року 120-кілограмові снаряди гармати Круппа долітали до Парижа. Але її надійність була незначна — після 50 пострілів доводилося міняти ствол. Кількість гармат на кілометр фронту сягала 50—60. Артилерійська підготовка тривала кілька днів. Наприклад, у битві на річці Сомма союзники вели вогонь весь тиждень, випустивши понад півтора мільйона снарядів.
1914 року лише в німців було небагато мінометів, але їх кількість на кінець війни сягнула 16 тисяч. Міномети використовували для ураження піхоти, руйнування дротових загороджень і укріплень, а також для залпової стрільби мінами з отруйними речовинами.
У квітні 1915 р. німці вперше (біля Іпра) застосували гази. Це була масштабна операція — протягом п’яти хвилин на фронті завширшки 6 кілометрів із 6 тисяч балонів було випущено 180 тонн хлору. Отруйна хмара під дією вітру рушила на французькі позиції і викликала паніку. Всього постраждало 15 тисяч чоловік, а третина з них загинула відразу. Через півроку хлор застосували й англійці, але невдало — раптово напрямок вітру змінився, і газ пішов у бік англійців.
Після хлору стали використовувати і більш отруйні гази — фосген, хлорпікрин, іприт. Війська намагалися захистити багатошаровими марлевими пов’язками, просоченими спеціальною рідиною, що поглинає газ; потім з’явилися протигази з масками. Усього від газових атак, у ході яких було використано 124 тисячі тонн отруйних речовин, постраждало більше мільйона чоловік; 91 тисяча з них загинула. Найбільше солдатів загинуло в російській армії (50 тисяч), хоча хімік Зелінський розробив досить ефективний протигаз з активованим вугіллям. На Східному фронті німці часто застосовували найбільш небезпечний іприт — газ шкірнонаривної та токсичної дії, що проникав крізь маски й одяг.
Щоб не залежати від напрямку вітру, почали широко використовувати начинені газом снаряди та міни. Так, англійські газомети забезпечували стрільбу на відстань до 1200 метрів резервуарами з 20 кілограмами отруйної речовини.
Перша світова війна була в основному позиційною. Солдати перебували в траншеях, перед якими стояли дротяні загородження. Іноді до них навіть підводили струм. На позиціях містилося багато станкових кулеметів. Приміром, кулемет «Максим» мав скорострільність 500 куль за хвилину. Піхоті було надзвичайно важко подолати такий щільний вогонь. Ще більш уразливою виявилася кавалерія.
Все це примусило англійців розробити нову бойову машину на гусеничному ходу, яка була б захищена від вогню противника і могла брати участь в атаці, руйнуючи загородження, долаючи окопи та траншеї. Військовий міністр Великобританії скептично поставився до нового виду військової техніки. Зате танки посилено підтримував військово-морський міністр, якого, здавалося б, сухопутне озброєння не мало особливо цікавити. Але вся річ у тому, що цим міністром був Уїнстон Черчілль.
Англійське слово танк (tank), яке означає «резервуар», використовувалося для маскування під час перевезення перших танків залізницею на позиції, та так і прижилося. Перший англійський танк Мк-1 мав 10-міліметрову броню і важив 28 тонн. Екіпаж із семи чоловік був озброєний двома гарматами та чотирма кулеметами, розміщеними в бічних напівбаштах. Швидкість танка не перевищувала 5 км/год., а запас ходу дорівнював усього 29 км.
15 вересня 1916 року 32 танки вперше були застосовані на полі бою. Вони прорвали оборону противника, але більшість їх вийшла з ладу або застрягла в багні. Пізніше англійці розробили досконаліший танк — «Уїппет», що мав меншу вагу, більшу швидкість (13 км/год.) і запас ходу 100 кілометрів. Свій танк розробили і французи, причому він був з обертовою баштою. У Росії працювали над створенням «напівгусеничного» бронеавтомобіля, здатного рухатися по пересіченій місцевості, але до танка не дійшло. Серйозно відставали в танкобудуванні й німці. Лише 1918 року з’явилися їхні танки А-7-V. Вони мали броню 30 мм, були озброєні гарматою і 5 кулеметами, швидкість сягала 15 км/год.
На кінець війни англійці та французи мали 700 танків проти 70 у німців. У наступі в Камбре союзники використали 372 танки, підтримувані авіацією. Відзначено і перші битви танків із танками. Поступово вдосконалювали і протитанкову оборону. З’явилися спеціальні гармати з бронебійними снарядами, а німці розробили протитанкову гвинтівку «Маузер». Були спроби використовувати загородження з рейок і протитанкові рови.
У ході війни відбулася лише одна велика битва надводних кораблів — Ютландська. Зате підводні човни відіграли у війні величезну роль. Ще 1884 року інженер Джевецький побудував у Росії підводний човен з електродвигуном та перископом. До початку воєнних дій підводні човни, оснащені дизелями й електродвигунами, стали важливою складовою усіх флотів. Країни Антанти мали 174 субмарини, а їхні противники — всього 35. Проте німці різко наростили будівництво човнів, і до ладу стали 334 субмарини.
Зазвичай електродвигуни човнів живилися від трьох батарей свинцевих акумуляторів, кожна з яких важила близько 500 кг. Човни могли пливти під водою протягом 50 годин зі швидкістю 2 вузли (3,7 км/год.). За необхідності вони могли розвивати швидкість до 10 вузлів, але при цьому ємності батарей вистачало лише на одну годину. У надводному положенні, коли використовувалися дизельні двигуни, параметри човнів були значно кращими.
Винахід торпеди зробив субмарини особливо небезпечною зброєю. Усього підводні човни потопили 192 бойових кораблі, у тому числі 14 лінкорів і 20 крейсерів. Торговий флот втратив близько 6 тисяч суден.
Сумний рекорд встановила німецька U-35, що потопила 224 судна. Найчастіше торгові судна не торпедували — човен спливав, наказував команді залишити судно і топив його гарматним вогнем чи закладаючи в трюм вибухівку. Такі зухвалі дії пояснювалися тим, що до 1917 року торгові судна не збиралися в каравани, конвойовані військовими кораблями. Англійці намагалися встановлювати на торгових суднах замасковані гармати, що розстрілювали спливаючий човен, але великого ефекту це не дало. У боротьбі з субмаринами бойові кораблі використовували нове гідроакустичне устаткування, глибинні бомби і неконтактні міни. Всього німецький флот втратив 182 човни, а решта країн — 83.
Досить значного поширення, особливо на флоті, набув радіотелеграф. Робилися спроби використовувати радіозв’язок із літаками. З’явилися ручні кулемети і перші автомати. Так, у Росії зброяр Федоров розробив автомат, але широко він не застосовувався. Значно вдосконалилося озброєння літаків. Високого рівня досягла аерофотозйомка. Певну роль відіграли бронеавтомобілі та бронепоїзд. Для перекидання військ і доставки військових вантажів стали широко використовуватися автомобілі — на кінець війни їх було понад 300 тисяч. Розквіт військової техніки був незаперечним. Але плата за нього виявилася жахливою — близько 10 мільйонів убитих і 20 мільйонів поранених.
Підводні човни Першої світової війни
Підводні човни в період Першої світової війни були порівняно новою зброю, що мала грізний потенціал.
Коли 1 серпня 1914 р. почалася війна, Німеччина мала всього 20 підводних човнів, у той час як британські Королівські ВМС нараховували більше 70 субмарин. Через три дні Великобританія оголосила Німеччині війну, і десять германських підводних човнів, половина всього германського підводного флоту, відправилися у свій перший бойовий похід. Метою німців був ні більше ні менше як сам Великий флот. У цьому поході були загублені два човни, один з яких підірвалася на міні, але жоден із британських кораблів не був потоплений, і похід закінчився повною невдачею.
Однак 5 вересня германські підводні човни домоглися свого першого великого успіху, коли лейтенант Отто Херзінг потопив британський крейсер «Патфайндер». Усього через три тижні субмарина обер-лейтенанта Отто Веддігена зустріла у відкритому морі з'єднання британських бойових кораблів. Менш чим за годину їй удалося відправити на дно три крейсера: «Абукір», «Крессі» й «Хог».
Німеччина захоплювалася своїми новими героями, кожен член екіпажа одержав нагороду. Підводний човен Веддігена 11-9 одержала право носити на бойовій рубці зображення Залізного хреста. Тепер ніхто не сумнівався в можливостях нової зброї, і активність дій підводних човнів проти союзного судноплавства різко зросла.
Лише одна обставина турбувала германське керівництво: більша частина стратегічних вантажів доставлялася в Англію на нейтральних судах, які німці не чіпали, побоюючись вступу у війну на стороні Антанти нових країн. Однак до початку 1915р. німці усвідомили неспроможність їх досить оптимістичних надій на швидку перемогу, і образ ведення війни на морі повинен був серйозно змінитися. У зв'язку із цим води навколо узбережжя Великобританії були оголошені кайзером Вільгельмом зоною воєнних дій, де німці залишали за собою право топити без попередження будь-який корабель. Протягом восьми місяців середньомісячна результативність германських підводників виросла з менш чим 50 тис. до майже 200 тис. тонн.
Рішення почати необмежену підводну війну викликало, як того побоювалися деякі германські діячі, хвилювання в усім нейтральному світі й особливо в Сполучених Штатах, Тоді ж у травні 1915 р. підводний човен 11-20 під командуванням обер-лейтенанта Вальтера Швінгера перехопила в південного узбережжя Ірландії й потопила лайнер «Лузитанія». Хоча згодом удалося встановити, що це судно перевозило контрабандні військові матеріали - тисячі ящиків з патронами, шрапнеллю й детонатори, - Швінгер не міг знати про це, тому затоплення їм величезного лайнера й загибель 1198 чоловік, 128 з яких були американцями, викликало в усім світі хвилю обурення.
Наслідки для Німеччини були сумні, тому що Сполучені Штати, що проводили споконвічно політикові ізоляціонізму, перейшли на пробританскі й антигерманські позиції, що зрештою привело до вступу їх у війну проти Центральних держав.
У червні кайзер наказав припинити атаки на пасажирські пароплави, а у вересні німці припинили топити всі нейтральні торговельні судна. Потім німці перебазували основну частину свого підводного флоту в Середземномор'я, і саме на цьому театрі їм удалося потопити судів більше, ніж будь-де. Протягом одного місяця капітан 3-го рангу Лотар Арно де ла Пер’єр потопив 54 судна загальною водотоннажністю понад 91 тис. тонни. При цьому він витратив усього чотири торпеди, потопивши більшість своїх жертв гарматним вогнем з надводного положення. Ставлячись до супротивника по лицарськи, де ла Пер’єр незмінно спочатку дозволяв екіпажу приреченого судна спустити шлюпки й давав точний курс до найближчого берега, перш ніж відправити корабель на дно. До кінця війни на рахунку де ла Пер’єра значилося більше 200 потоплених кораблів, загальною водотоннажністю майже півмільона тонн.
Союзники мало що могли протиставити німцям, і до літа 1916 р. загальний тоннаж потоплених судів склав біля мільйона тонн. Однак англійці стали використати так називані Кью-кораблі - допоміжні крейсери, замасковані під торговельні судна, призначені для того, щоб виманювати підводні човни на поверхню й палити їхнім вогнем своїх знарядь, - за всю війну подібним чином було знищено тільки 14 човнів. Один раз, коли Кью-корабель «Баралонг» потопив підводний човен 11-27, германські підводники, що вціліли, включаючи капітана, очікували порятунки від британців, були виловлені по одному й по-звірячому вбиті.
До середини 1916 р. Німеччина мала вже 134 підводні човни, включаючи підводні фрахтери - більші човни, що доставляли в блоковану з моря Німеччину стратегічно важливі військові матеріали. До кінця 1916 р. втрати союзників на морі досягли критичної величини. Тільки в період з жовтня по грудень 1916 р. було загублено судів загальною водотоннажністю півмільона тонн.
Тепер кайзер знову рішуче виступив на підтримку підводної війни, і в 1917 р. германські підводники домоглися значних успіхів: у лютому цього року було потоплено судів загальною водотоннажністю 256 тис. тонн, у березні тоннаж досяг 284 тис. тонн, а у квітні перевалив за 516 тис. тонн. Якби не вступ у квітні 1917 р. у війну Сполучених Штатів, представляється, що діями одних лише підводних човнів Великобританію можна було поставити на коліна. У травні 1917 р. було потоплено понад 540 тис. тонни судноплавства, і Адміралтейство похмуро заявило, що якщо справа піде далі в такий же спосіб, то під кінець року війна буде програна.
У тім же місяці англійці перейшли до системи конвоїв, поєднуючи по кілька торговельних судів, щоб забезпечити їм хоч якийсь захист. Система конвоїв виявилася дуже ефективною: у складі конвоїв англійці втратили всього 2% судів, у той час як серед одиночних судів втрати становили до 10%. Одночасно союзники почали ряд великих операцій по постановці мінних загороджень від Скапа-Флоу й до берегів Норвегії, поперек Ла-Маншу й уздовж узбережжя Данії, Голландії й Норвегії, що ефективно перешкоджали виходу підводних човнів в Атлантику.
8 липня 1916 р. німці понесли перші втрати від дії найефективнішого на той момент протичовневої зброї – глибинних бомб. Крім того, вступ США у війну дало союзникам велика кількість бойових кораблів для супроводу конвоїв. У результаті втрати союзників різко пішли на спад, а втрати підводних човнів зросли. Поступово союзники змогли відновити втрати, понесені на морі, тому підводні човни вже не могли вплинути на результат війни. Незважаючи на короткий флірт із концепцією використання підводних крейсерів - більших підводних човнів, збройних шестидюймовими знаряддями, що домоглися певних успіхів, - германське командування розчарувалося в підводних човнах як в «чуді-зброї», здатному принести рішучу перемогу.
К 1918 р. втрати підводних човнів у порівнянні з тоннажем потоплених ними судів досягли неприпустимого рівня, і бойовий дух підводників упав до нуля. У жовтні 1918 р. після початку переговорів про перемир'я наступальні дії на море були припинені. Останнім епізодом Першої світової війни, у якому брали участь підводні човни, було придушення заколоту в германському флоті в жовтні 1918 р. Підводники, що залишилися до кінця вірними присязі, були готові виконати наказ «стріляти без попередження по будь-якому судну, що йде під червоним прапором».
9 листопада 1918 р. всі підводні човни одержали наказ повернутися на бази й підготуватися до капітуляції.
Під час Першої світової війни Німеччина побудувала майже 350 підводних човнів, з яких майже 180 минулого загублені в ході бойових дій. З 13 тисяч моряків-підводників загинуло 5354. В остаточному підсумку Німеччина програла підводну війну, але самі підводні човни показали себе відмінною зброєю, колосальний потенціал якого був повністю реалізований у новому германському військово-морському флоті, що був створений на руїнах старого.
На початку XX століття флоти всіх провідних морських держав стали терміново поповнюватися підводними човнами різних типів і конструкцій. Хоча це були ще досить недосконалі кораблі, але всі передчували страхаючу силу потайливих ударів з-під води. Положення Японії в цьому пункті гонки, що розгорнулася, озброєнь було явно незавидним - у країні були відсутні які-небудь конструкції підводних судів і не велися дослідницькі роботи. Вірні своїм стратегічним задумам, японці зволіли не "винаходити велосипед", а закупити доступні закордонні зразки, ліцензії й на їхній основі розгорнути виробництво власних субмарин.
Перші придбання були зроблені в Америці. Фірма Holland широко поставляла свої човни в різні країни світу, не було зроблено виключення й для Японії - в 1905-1906р. у Країну висхідного сонця було продано 5 човнів. У наступному році додатково замовлені ще дві субмарини від Holland менших розмірів, що збиралися на верфях Kawasaki Juko Co. у Кобе.
Наступним японським постачальником стала Англія (а точніше - фірма Vickers), що продала Японії дві, три, одну, а потім ще два човна різних типів. Три останніх будувалися на військовій верфі в Куре й на Kawasaki у Кобе. В умовах війни, що наближається, у Європі розраховувати на подальші поставки не доводилося. Ну а після Першої світовий Японія з можливого споживача зразків озброєння перетворилася для Англії в імовірного супротивника.
Чергові закупівлі підводних човнів були зроблені у Франції й Італії. Цього разу це були більші й добре збройні кораблі. Багато в чому вони стали зразками для наслідування, але успіхи підводників Італії й Франції в Першій світовій війні виглядали досить скромно. Інша справа німецькі підводні човни.. Як прихильник Антанти, Японія одержала у своє розпорядження трофейні германські кораблі. 26.11.18 Японії були передані U-125, 20.01.19 - U-43, 26.11.18 - U-55, 13.11.18 - UC-90, 22.11.18 - UC-99, 20.11.18 - UB-125, 13.11.18 - UB-143. У результаті аварії U-43 затонула в Суонси (Великобританія), інші човни добралися до японських баз і ретельно вивчалися суднобудівниками аж до їхнього списання на зламування в 1922-1928р.
Якщо аналізувати типаж підводних кораблів Країни висхідного сонця, побудованих після Першої світовий, то перша шістка човнів японського будівництва являли собою ліцензійну копію британських субмарин Vickers типу L, що збиралися на верфях Mitsubishi у Кобе, - перші два човни йменувалися типом L1, чотири наступні - L2. Французький прототип Laubeuf багато в чому визначив появу в японському флоті човнів 1 класу типу Kaidai. В офіційно прийнятій у лютому 1923 року "Політиці імперської оборони" установлювався наступний пріоритет імовірних супротивників Японії в майбутній війні - США, Росія, Китай, Великобританія. Очевидно проглядалася погроза Французькому Індокитаю. У сформованих умовах останні закупівлі субмарин були виконані не в цих країнах, а в Італії. Японський флот поповнили копії італійських Fiat-Laurenti - човен типу F1, а потім серія із трьох човнів F2.
Практично всі зазначені підводні човни були невдалі, їх виключили зі складу флоту в 1928-1932р.
В 20-і роки японські кораблебудівники зробили свої, поки ще боязкі, кроки в розробці підводних кораблів. По кораблебудівних програмах 1920-1922р. були закладені малі човни по типі віккерсовских L3 й L4. Досвід вийшов відносно вдалим - човна прослужили під прапором Висхідного сонця більше 20 років. На них японські корабели набиралися досвіду в будівництві власних моделей субмарин, на них готувалися національні кадри підводників, яким стояло вступити в боротьбу з американським флотом у перші дні війни.
Самі ж човни типів L3 й L4 до початку Другої світової були вже настільки зношені, що використалися в основному в навчальних підрозділах. Одержали розвиток і більші типи підводних човнів - Kaidai KD1 й Kaidai KD2. Це були японські спадкоємці "підводних крейсерів". Їхня роль у японському флоті аналогічна типам L3 й L4 - це човни періоду становлення японського підводного кораблебудування, на них японські інженери "осягали премудрості" проектування підводних кораблів. До початку війни ці моделі також фізично й морально застаріли. I-51 (єдиний човен типу KD1) був виключений зі складу флоту за кілька місяців до початку бойових дій, а I-52 (єдина типу KD2) роззброєна й переведена в резерв 14.08.42.
Список використаної літератури
Газета дзеркало тижня № 36 (511) 11 — 17 вересня 2004.
Віктор Савченко, статті "Чи мали козаки Чорноморський флот?"
Уильямсон Г., Павлович Д. Подводный флот Германии. 1914-1945. АСТ, Москва, 2003.
Матеріали зі всесвітньої мережі Internet: ,
Підводні човни (субмарини) – історія та сучасність
План
Основні поняття та визначення
Підводний човен (субмарина) — підводне судно, найчастіше військове.
Підводний човен здатний поринати (спливати) і тривалий час діяти в підводному положенні
Найважливіша тактична властивість підводного човна - скритність.
Призначена для поразки важливих військово-промислових й адміністративних центрів, військово-морських баз, портів й інших наземних об'єктів, знищення підводних човнів, кораблів і судів супротивника, потайливої постановки мінних загороджень, ведення розвідки, висадження диверсійно-розвідувальних груп і виконання інших бойових завдань.
Підводні човни здатні виконувати бойові завдання поодиноко, групами, у складі угруповань підводних човнів і різнорідних сил, самостійно й у взаємодії з іншими видами збройних сил.
Підводні човни мають металевий каплеподібний або сигароподібний корпус, здатний витримати тиск води на глибинах занурення. Для занурення заповнюють водою так називані баластові цистерни. Зміна глибини й всплиття виробляються за допомогою горизонтальних рулів з наступним витисненням води з баластових цистерн стисненим повітрям або газом. Для руху підводних човнів у надводному положенні застосовуються атомні енергетичні або дизельні установки; у підводному положенні - атомні установки, електричні акумулятори струму, на малих глибинах - дизельні установки, що мають відповідні висувні повітрязабірні пристрої.
Як озброєння підводні човни можуть використати балістичні й крилаті ракети, торпеди, міни, засоби гідроакустичної протидії, зенітно-ракетні комплекси.
Класифікації підводних човнів.
а) за типом енергетичної установки:
атомні;
дизель-електричні.
б) за водотоннажностю:
підводні крейсери;
крейсерські;
більші;
середні;
малі;
дуже малі.
в) за призначеням:
стратегічні;
багатоцільові;
спеціального призначення.
г) за основним озброєнням;
ракетні;
торпедні;
ракетно-торпедні.
Сучасні підводні човни, що стоять на озброєнні класифікуються в такий спосіб:
атомні підводні човни з балістичними ракетами;
атомні підводні човни із крилатими ракетами;
багатоцільові атомні підводні човни з торпедним і торпедо-ракетним озброєнням;
дизель-електричні підводні човни з торпедним і торпедо-ракетним озброєнням.
Історія виникнення підводних човнів
Поява підводних човнів перевернуло всі сформовані уявлення про стратегію й тактику ведення війни на морі. Ці кораблі могли вести ефективні бойові дії прямо з морської безодні, залишаючись при цьому невидимими для супротивника. Вони пройшли довгий шлях розвитку від примітивних парових човнів часів Громадянської війни в США до безшумних атомних субмарин, здатних місяцями не спливати на поверхню й оснащених міжконтинентальними ракетами з ядерними боєголовками
Перший підводний човен був побудований для короля Англії Джеймса І голландським ученим Корнеліусом ван Дреббелем (1572—1633) у 1620.
Ідея створення підводної зброї виникла кілька століть назад. В 1634 році два французьких священики, Мерсенн і Форн’є, розробили детальний проект збройного підводного корабля. В 1648 році Джон Уілкінс, що доводився зятем Оліверу Кромвелю, міркував про можливість створення «Підводного ковчегу». Під час американської Війни за незалежність підводні човни вперше взяли участь у бойових діях. Перша в історії підводна вилазка була почата у вересні 1776 року. Американський солдат по імені Езра Чі, управляючи підводним човном «Тертл» («Черепаха»), спробував прикріпити міну до днища англійського фрегата «Голок», що стояв на ріці Гудзон. Втім, цей човен ще не був у повному розумінні слова підводний. Весь корпус «Черепахи» перебував під водою, але над поверхнею піднімалося малюсінька бойова рубка зі скляними ілюмінаторами. Езра Чі не зміг закріпити міну на корпусі ворожого судна, і англійський фрегат залишився непошкодженим. Згодом підводний човен загинув, коли його перевозив корабель сіл на мілину.
Під час Наполеонівських війн використалося кілька підводних човнів, побудованих за проектом американського винахідника Роберта Фултона. Його роботи не викликали інтересу в Америці, і в 1797 році Фултон переїхав у Францію, де нарешті зміг реалізувати свої ідеї. Першою у світі субмариною, побудованої по урядовому замовленню, став човен «Наутілус», спущений на воду в 1800 році. Під час випробувань у порту Гавра «Наутілус» пробув під водою на глибині 7,6 метра протягом однієї години. Після того як французи припинили фінансування проекту, Фултон відправився в Англію й домігся від прем'єр-міністра Вільяма Пітта створення спеціальної комісії для оцінки його проекту підводного човна. Але комісія зважила будівництво таких судів недоцільним. Відношення Британського Адміралтейства до ідей Фултона найкраще сформулював лорд Сент-Вінсент, що заявив Пітту: «Для країни, що править морями, надання підтримки в створенні такого виду зброї є найбільшою дурістю, оскільки його успішний розвиток може позбавити нас панування на морі». Після поразки Наполеона наступив мир, і до самої Громадянської війни в США винахідники не згадували про підводні човни, оскільки необхідності в них не виникало. Однак з початком війни між Північчю й Півднем жвавий інтерес до цього виду зброї відродився знову. Втім, субмарини, створені в цей період, скоріше можна віднести до розряду знарядь для самогубства. Ці судна озброювалися так називаної «тичиною міною» - зарядом вибухівки, укріпленим на довгій тичині. Першим у світі підводним човном, що здійснив удалу атаку ворожого корабля, стала субмарина «Х.Л. Ханлі», названа так по імені її творця. 17 лютого 1864 року вона потопила своєю міною корабель жителів півночі «Хьюстонік», але при цьому сама була затягнута на дно потоком води, що заюшила в пробоїну в борті потопаючого судна. Через багато років човен виявили на дні моря. Кістяки восьми членів екіпажа як і раніше перебували на своїх бойових постах.
На рубежі XX століття першість у створенні підводних човнів зайняли Сполучені Штати. Розробкою й будівлею субмарин тут керував американець ірландського походження Джон Голланд. Першим його вдалим утвором став човен «Голланд № 1», це мініатюрне судно, подібно своїм попередникам, приводилося в рух мускульною силою екіпажа. Але, застосувавши тільки що винайдений гасовий двигун Брайтона потужністю 4 л.с., Голланд зміг створити більше досконалу модель підводного човна. «Голланд № 1» будувався на Металевому заводі в Олбані й був випробуваний в 1878 р. Зараз цей човен зберігається в Музеї Паттерсона в США. Віра Голланда в перспективність використання двигуна внутрішнього згоряння говорить про його рідке чуття на технічні новинки. Адже інші човни того часу як рушійну силу усе ще використали пару.
Першою американською субмариною, що мала «сучасну» конструкцію, став човен «Голланд № 6». Вона була оснащена бензиновим двигуном й електромотором з акумуляторною батареєю.
Цей корабель послужив прототипом для створених пізніше англійських й японських підводних човнів. «Голланд № 6» був куплений американським флотом й в 1900 році ввійшов у його склад під ім'ям «Голланд». Американська преса так співала дифірамби підводному човну Голланда, називаючи його «бойова риба-монстр» і тому подібними звучними іменами, але в сутності це судно було ще дуже й дуже примітивним.
Адмірал сер Артур Вільсон в 1899 році роздратовано відгукнувся про підводні човни, як про «підла, безчесна й чорт візьми, не англійська» зброя. Його висловлення наочно демонструє, як Британське Адміралтейство намагалося закрити очі на існування цього виду морських озброєнь. Але флот Її Величності був стривожений швидким ростом чисельності підводних човнів у складі французького й американського флотів. Та й самі англійські конструктори підводних човнів до початку XX століття вже досягли певних результатів. Морським бюджетом на 1901-1902 фінансовий рік були виділені кошти на будівництво п'яти вдосконалених човнів типу «Голланд» для оцінки їхніх бойових якостей. Перші п'ять підводних човнів британського флоту будувалися по ліцензії компанії «Віккерс» на машинобудівному заводі «Барроу-ін-Фернесс». Під керівництвом новоспеченого головного інспектора підводних човнів британського флоту капітана Реджинальда Бекона компанія внесла в американську конструкцію ряд поліпшень і доповнень, тому коли 2 листопада 1902 року перший підводний човен Королівського флоту був спущений на воду, у ньому важко було довідатися про американського попередника.
У березні 1904 року всі п'ять човнів класу «А» (так стали називати цю серію) взяли участь у навчальній атаці на крейсер «Джюно» біля Портсмута. Атака була успішна, але човен А-1 протаранив пасажирський лайнер і затонув з усім екіпажем. Усього було побудовано тринадцять підводних човнів серії «А», за яких пішли одинадцять серії «В» і тридцять вісім човнів серії «С». Відтепер підводні човни стали одним з найважливіших видів зброї в британському флоті.
До 1914 року Америка, Англія, Франція, Італія й Росія вже мали значні підводні флоти. Німеччина спочатку відставала, але в ході Першої Світової війни її підводний флот безупинно ріс й удосконалювався. У результаті до кінця 1916 року підводні човни стали головною ударною зброєю німецьких ВМС. Поява в німецькому флоті «крейсерських» човнів, що володіли значними розмірами й великою дальністю плавання, і ледь не стало причиною їхньої поразки. Німецькі човни наносили величезних втрат англійським торговельним судам, які робили рейси поодинці. До квітня 1917 року загальний тоннаж потоплених німецьким підводним флотом «торговців» склав 907 000 тонн, причому 564 000 тонни доводилося на англійські судна. Комерційний флот союзників урятувало лише запізніле введення системи конвоїв.
Англія захищалася від німецьких човнів й інший спосіб. Поперек Ла-Маншу був створений так званий Дуврский бараж, що представляв собою кілька рядів бойових кораблів, що стояли на якорі.
Між кораблями баражу перебували мінні поля, підводні сітки й інші засоби захисту від човнів. Однак грандіозні витрати часу, праці й матеріалів, для створення Дуврского баражу, дали досить скромний результат. До кінця 1917 року на цій позиції були потоплені всього чотири німецькі підводні човни, ще від чотирнадцяти до двадцяти шести човнів (за різним даними) було знищено тут протягом 1918 року. У цей час підводний флот Німеччини вже зазнав поразки в Атлантиці від конвойних кораблів союзників.
Але найцікавішою, на мою думку, є козацькі підводні човни. Про них є згадка в турецьких письмових джерелах.
Так в 1595 році козаки зненацька захопили Синоп, цією перемогою вони здивували і турецького султана, і цілу Європу.
Розглянемо декілька конструкцій ймовірних підводних човнів.
"Зовні його корпус обшивали шкірою, накривали герметичною палубою і завдяки додатковій вазі занурювали під воду. На палубі вертикально ставили шахту, в середині якої перебував козак. Він оглядав горизонт і вів човен. Шахта водночас служила і для проникнення повітря всередину човна. Під водою човни рухалися за допомогою весел, герметичність бортів у місцях отворів для весел забезпечували шкіряні манжети. Такі дані наводить письменник Віктор Савченко у статті "Чи мали козаки Чорноморський флот?"
Інший автор пише, що підводним козаки робили човен так: перекидали його і з боків мотузками прив'язували каміння, щоб занурився під воду. Тоді пірнали під човен і пливли за течією. У потрібному місці вони перерізали мотузки, каміння падало, човни виринали на поверхню, козаки вискакували з-під них і зненацька вривалися у фортецю. Несподіваність забезпечувала перемогу.
Виготовлялися такі підводні човни із суцільних стовбурів. У них робилося подвійне дно зі стулками. Для баласту на дно насипали пісок. При потребі спідні стулки другого дна розгиналися і човен випливав на поверхню. Угорі також були задраєні стулки люка. Щоб усередину надходило повітря, видовбували отвір і в нього вставляли очеретяні трубки. Інколи замість них на герметичній палубі будували шахту, всередині якої знаходився козак, що керував човном. Також саме через шахту до човна надходило повітря для гребців. Судно обшивали шкірою. Рухалось воно за допомогою весел, вмонтованих у бортові отвори. Перепоною для проникнення води всередину човна на веслах були шкіряні манжети із щільною припасовкою. Французький історик Монжері у 1820 році у книзі “Про підводне мореплавання і війну” зазначив: “Запорозькі козаки користувалися гребними суднами, спроможними спускатися під воду, долати у зануреному стані великі дистанції, а відтак повертатися зворотнім курсом під вітрилами”.
Спробуємо спростувати чи підтвердити можливість створення підводних човнів у XVI столітті, розглянувши три версії.
Перша:
Ніяких підводних човнів насправді не було. Козацькі чайки з низькою посадкою важко було помітити в морі, тому вони й з’являлися біля турецьких міст зненацька, ніби з під води
Друга:
Якомусь козакові спало на думку сконструювати щось подібне і спробувати на ньому десантуватися десь під Синопом. Звичайно, через Чорне море ніхто не плив. Та й взагалі довгі дистанції на ньому не долали. Можливо навіть остаточно змонтували його вже майже під берегом. І можливо, хотіли використати для десантування загону козаків. Коли з якоїсь причини човен виявився ні на що не здатним, його просто кинули на турецькому березі, при цьому (логічно) зіпсувавши і забравши все більш-менш корисне. Турки побачили потвору, налякалися самі й показали французам. Операцію провалено, але психологічного ефекту досягнуто!
Третя:
Субмарину спеціяльно робили для психологічного ефекту і вона не більше ніж футуристична фантазія когось із отаманів, який замолоду вчився в Болоньї і бачив креслення Леонардо да Вінчі.
Зброя Першої світової війни
Війни сприяють розвиткові старих видів зброї і появі нових. Перша світова не стала винятком. Вперше було застосовано танки та гази, грізною зброєю стали підводні човни, вдосконалювалася артилерія, бурхливо розвивалася авіація.
За десять років, що минули після першого польоту братів Райтів, кількість типів літаків та їхні параметри значно збільшилися. На 1914 рік в арміях воюючих країн було по 150-250 літаків. Спочатку їх використовували як розвідників, однак дуже швидко авіація почала виконувати бойові завдання. Спершу роль авіабомб відігравали артилерійські снаряди, оснащені хвостовим стабілізатором. Перші бомби льотчики скидали вручну; незабаром з’явилися фугасні, осколкові та запалювальні бомби.
На літаках ще не було стрілецького озброєння, і пілоти ворогуючих армій нерідко обстрілювали одне одного з особистої зброї. Але «лицарські дуелі» залишилися в минулому — з’явився кулемет. Його встановлення було поєднане з труднощами, бо стрільбу доводилося вести вище від повітряного гвинта. Збереглося фото, на якому перед кабіною пілота встановлений кулемет і стоїть за огорожею (!) стрілок. Все це скидалося на цирковий номер. Було винайдено пристрій, що синхронізував темп стрільби зі швидкістю обертання повітряного гвинта. Тепер уже стріляли через пропелер, не ризикуючи пошкодити його лопаті.
Почала розвиватися морська авіація. Ще до війни американський льотчик злетів із крейсера і здійснив посадку на інший крейсер. Але авіаносців, у сучасному розумінні цього слова, не було. Тому досить широко використовували гідролітаки, які з’явилися на той час. Їх перевозили на спеціальних кораблях і з допомогою кранів спускали на воду та піднімали на борт після посадки. На кінець війни в арміях налічувалося близько 11 тисяч літаків — винищувачів, бомбардувальників та розвідників. Їхня швидкість із 80 кілометрів на годину піднялася до 200, а дальність дії сягала 500 км. У зв’язку з удосконаленням винищувачів бомбардувальники освоїли нічні польоти. Часто нальоти виконували великими групами. Наприклад, наприкінці війни 485 німецьких літаків намагалися бомбити Париж, але до цілі прорвалися лише 37.
А ось дирижаблі себе не виправдали. Німці з допомогою цепелінів бомбили Лондон і Париж. Але вони були занадто уразливі — величезна сигара, наповнена вибухонебезпечним воднем, виявилася дуже зручною мішенню, і хоча за роки війни було побудовано понад 400 дирижаблів, більшу частину їх знищили або вони зазнали катастрофи. Виникла і протиповітряна оборона. Спочатку звичайні гармати і кулемети встановлювали на особливі станки, що дозволяло вести вогонь по повітряних цілях. З’явилися спеціальні зенітні гармати. У нічний час цілі виявляли прожекторами.
Розвивалися всі види гарматного озброєння. Особливо зросла кількість і потужність далекобійної артилерії. Великого значення набули гаубиці, більш ефективні при руйнуванні оборонних споруд. На заводах Круппа створили унікальну гармату з дальністю стрільби до 110 кілометрів. Цей монстр важив 750 тонн і мав довжину ствола 34 метри. 1918 року 120-кілограмові снаряди гармати Круппа долітали до Парижа. Але її надійність була незначна — після 50 пострілів доводилося міняти ствол. Кількість гармат на кілометр фронту сягала 50—60. Артилерійська підготовка тривала кілька днів. Наприклад, у битві на річці Сомма союзники вели вогонь весь тиждень, випустивши понад півтора мільйона снарядів.
1914 року лише в німців було небагато мінометів, але їх кількість на кінець війни сягнула 16 тисяч. Міномети використовували для ураження піхоти, руйнування дротових загороджень і укріплень, а також для залпової стрільби мінами з отруйними речовинами.
У квітні 1915 р. німці вперше (біля Іпра) застосували гази. Це була масштабна операція — протягом п’яти хвилин на фронті завширшки 6 кілометрів із 6 тисяч балонів було випущено 180 тонн хлору. Отруйна хмара під дією вітру рушила на французькі позиції і викликала паніку. Всього постраждало 15 тисяч чоловік, а третина з них загинула відразу. Через півроку хлор застосували й англійці, але невдало — раптово напрямок вітру змінився, і газ пішов у бік англійців.
Після хлору стали використовувати і більш отруйні гази — фосген, хлорпікрин, іприт. Війська намагалися захистити багатошаровими марлевими пов’язками, просоченими спеціальною рідиною, що поглинає газ; потім з’явилися протигази з масками. Усього від газових атак, у ході яких було використано 124 тисячі тонн отруйних речовин, постраждало більше мільйона чоловік; 91 тисяча з них загинула. Найбільше солдатів загинуло в російській армії (50 тисяч), хоча хімік Зелінський розробив досить ефективний протигаз з активованим вугіллям. На Східному фронті німці часто застосовували найбільш небезпечний іприт — газ шкірнонаривної та токсичної дії, що проникав крізь маски й одяг.
Щоб не залежати від напрямку вітру, почали широко використовувати начинені газом снаряди та міни. Так, англійські газомети забезпечували стрільбу на відстань до 1200 метрів резервуарами з 20 кілограмами отруйної речовини.
Перша світова війна була в основному позиційною. Солдати перебували в траншеях, перед якими стояли дротяні загородження. Іноді до них навіть підводили струм. На позиціях містилося багато станкових кулеметів. Приміром, кулемет «Максим» мав скорострільність 500 куль за хвилину. Піхоті було надзвичайно важко подолати такий щільний вогонь. Ще більш уразливою виявилася кавалерія.
Все це примусило англійців розробити нову бойову машину на гусеничному ходу, яка була б захищена від вогню противника і могла брати участь в атаці, руйнуючи загородження, долаючи окопи та траншеї. Військовий міністр Великобританії скептично поставився до нового виду військової техніки. Зате танки посилено підтримував військово-морський міністр, якого, здавалося б, сухопутне озброєння не мало особливо цікавити. Але вся річ у тому, що цим міністром був Уїнстон Черчілль.
Англійське слово танк (tank), яке означає «резервуар», використовувалося для маскування під час перевезення перших танків залізницею на позиції, та так і прижилося. Перший англійський танк Мк-1 мав 10-міліметрову броню і важив 28 тонн. Екіпаж із семи чоловік був озброєний двома гарматами та чотирма кулеметами, розміщеними в бічних напівбаштах. Швидкість танка не перевищувала 5 км/год., а запас ходу дорівнював усього 29 км.
15 вересня 1916 року 32 танки вперше були застосовані на полі бою. Вони прорвали оборону противника, але більшість їх вийшла з ладу або застрягла в багні. Пізніше англійці розробили досконаліший танк — «Уїппет», що мав меншу вагу, більшу швидкість (13 км/год.) і запас ходу 100 кілометрів. Свій танк розробили і французи, причому він був з обертовою баштою. У Росії працювали над створенням «напівгусеничного» бронеавтомобіля, здатного рухатися по пересіченій місцевості, але до танка не дійшло. Серйозно відставали в танкобудуванні й німці. Лише 1918 року з’явилися їхні танки А-7-V. Вони мали броню 30 мм, були озброєні гарматою і 5 кулеметами, швидкість сягала 15 км/год.
На кінець війни англійці та французи мали 700 танків проти 70 у німців. У наступі в Камбре союзники використали 372 танки, підтримувані авіацією. Відзначено і перші битви танків із танками. Поступово вдосконалювали і протитанкову оборону. З’явилися спеціальні гармати з бронебійними снарядами, а німці розробили протитанкову гвинтівку «Маузер». Були спроби використовувати загородження з рейок і протитанкові рови.
У ході війни відбулася лише одна велика битва надводних кораблів — Ютландська. Зате підводні човни відіграли у війні величезну роль. Ще 1884 року інженер Джевецький побудував у Росії підводний човен з електродвигуном та перископом. До початку воєнних дій підводні човни, оснащені дизелями й електродвигунами, стали важливою складовою усіх флотів. Країни Антанти мали 174 субмарини, а їхні противники — всього 35. Проте німці різко наростили будівництво човнів, і до ладу стали 334 субмарини.
Зазвичай електродвигуни човнів живилися від трьох батарей свинцевих акумуляторів, кожна з яких важила близько 500 кг. Човни могли пливти під водою протягом 50 годин зі швидкістю 2 вузли (3,7 км/год.). За необхідності вони могли розвивати швидкість до 10 вузлів, але при цьому ємності батарей вистачало лише на одну годину. У надводному положенні, коли використовувалися дизельні двигуни, параметри човнів були значно кращими.
Винахід торпеди зробив субмарини особливо небезпечною зброєю. Усього підводні човни потопили 192 бойових кораблі, у тому числі 14 лінкорів і 20 крейсерів. Торговий флот втратив близько 6 тисяч суден.
Сумний рекорд встановила німецька U-35, що потопила 224 судна. Найчастіше торгові судна не торпедували — човен спливав, наказував команді залишити судно і топив його гарматним вогнем чи закладаючи в трюм вибухівку. Такі зухвалі дії пояснювалися тим, що до 1917 року торгові судна не збиралися в каравани, конвойовані військовими кораблями. Англійці намагалися встановлювати на торгових суднах замасковані гармати, що розстрілювали спливаючий човен, але великого ефекту це не дало. У боротьбі з субмаринами бойові кораблі використовували нове гідроакустичне устаткування, глибинні бомби і неконтактні міни. Всього німецький флот втратив 182 човни, а решта країн — 83.
Досить значного поширення, особливо на флоті, набув радіотелеграф. Робилися спроби використовувати радіозв’язок із літаками. З’явилися ручні кулемети і перші автомати. Так, у Росії зброяр Федоров розробив автомат, але широко він не застосовувався. Значно вдосконалилося озброєння літаків. Високого рівня досягла аерофотозйомка. Певну роль відіграли бронеавтомобілі та бронепоїзд. Для перекидання військ і доставки військових вантажів стали широко використовуватися автомобілі — на кінець війни їх було понад 300 тисяч. Розквіт військової техніки був незаперечним. Але плата за нього виявилася жахливою — близько 10 мільйонів убитих і 20 мільйонів поранених.
Підводні човни Першої світової війни
Підводні човни в період Першої світової війни були порівняно новою зброю, що мала грізний потенціал.
Коли 1 серпня 1914 р. почалася війна, Німеччина мала всього 20 підводних човнів, у той час як британські Королівські ВМС нараховували більше 70 субмарин. Через три дні Великобританія оголосила Німеччині війну, і десять германських підводних човнів, половина всього германського підводного флоту, відправилися у свій перший бойовий похід. Метою німців був ні більше ні менше як сам Великий флот. У цьому поході були загублені два човни, один з яких підірвалася на міні, але жоден із британських кораблів не був потоплений, і похід закінчився повною невдачею.
Однак 5 вересня германські підводні човни домоглися свого першого великого успіху, коли лейтенант Отто Херзінг потопив британський крейсер «Патфайндер». Усього через три тижні субмарина обер-лейтенанта Отто Веддігена зустріла у відкритому морі з'єднання британських бойових кораблів. Менш чим за годину їй удалося відправити на дно три крейсера: «Абукір», «Крессі» й «Хог».
Німеччина захоплювалася своїми новими героями, кожен член екіпажа одержав нагороду. Підводний човен Веддігена 11-9 одержала право носити на бойовій рубці зображення Залізного хреста. Тепер ніхто не сумнівався в можливостях нової зброї, і активність дій підводних човнів проти союзного судноплавства різко зросла.
Лише одна обставина турбувала германське керівництво: більша частина стратегічних вантажів доставлялася в Англію на нейтральних судах, які німці не чіпали, побоюючись вступу у війну на стороні Антанти нових країн. Однак до початку 1915р. німці усвідомили неспроможність їх досить оптимістичних надій на швидку перемогу, і образ ведення війни на морі повинен був серйозно змінитися. У зв'язку із цим води навколо узбережжя Великобританії були оголошені кайзером Вільгельмом зоною воєнних дій, де німці залишали за собою право топити без попередження будь-який корабель. Протягом восьми місяців середньомісячна результативність германських підводників виросла з менш чим 50 тис. до майже 200 тис. тонн.
Рішення почати необмежену підводну війну викликало, як того побоювалися деякі германські діячі, хвилювання в усім нейтральному світі й особливо в Сполучених Штатах, Тоді ж у травні 1915 р. підводний човен 11-20 під командуванням обер-лейтенанта Вальтера Швінгера перехопила в південного узбережжя Ірландії й потопила лайнер «Лузитанія». Хоча згодом удалося встановити, що це судно перевозило контрабандні військові матеріали - тисячі ящиків з патронами, шрапнеллю й детонатори, - Швінгер не міг знати про це, тому затоплення їм величезного лайнера й загибель 1198 чоловік, 128 з яких були американцями, викликало в усім світі хвилю обурення.
Наслідки для Німеччини були сумні, тому що Сполучені Штати, що проводили споконвічно політикові ізоляціонізму, перейшли на пробританскі й антигерманські позиції, що зрештою привело до вступу їх у війну проти Центральних держав.
У червні кайзер наказав припинити атаки на пасажирські пароплави, а у вересні німці припинили топити всі нейтральні торговельні судна. Потім німці перебазували основну частину свого підводного флоту в Середземномор'я, і саме на цьому театрі їм удалося потопити судів більше, ніж будь-де. Протягом одного місяця капітан 3-го рангу Лотар Арно де ла Пер’єр потопив 54 судна загальною водотоннажністю понад 91 тис. тонни. При цьому він витратив усього чотири торпеди, потопивши більшість своїх жертв гарматним вогнем з надводного положення. Ставлячись до супротивника по лицарськи, де ла Пер’єр незмінно спочатку дозволяв екіпажу приреченого судна спустити шлюпки й давав точний курс до найближчого берега, перш ніж відправити корабель на дно. До кінця війни на рахунку де ла Пер’єра значилося більше 200 потоплених кораблів, загальною водотоннажністю майже півмільона тонн.
Союзники мало що могли протиставити німцям, і до літа 1916 р. загальний тоннаж потоплених судів склав біля мільйона тонн. Однак англійці стали використати так називані Кью-кораблі - допоміжні крейсери, замасковані під торговельні судна, призначені для того, щоб виманювати підводні човни на поверхню й палити їхнім вогнем своїх знарядь, - за всю війну подібним чином було знищено тільки 14 човнів. Один раз, коли Кью-корабель «Баралонг» потопив підводний човен 11-27, германські підводники, що вціліли, включаючи капітана, очікували порятунки від британців, були виловлені по одному й по-звірячому вбиті.
До середини 1916 р. Німеччина мала вже 134 підводні човни, включаючи підводні фрахтери - більші човни, що доставляли в блоковану з моря Німеччину стратегічно важливі військові матеріали. До кінця 1916 р. втрати союзників на морі досягли критичної величини. Тільки в період з жовтня по грудень 1916 р. було загублено судів загальною водотоннажністю півмільона тонн.
Тепер кайзер знову рішуче виступив на підтримку підводної війни, і в 1917 р. германські підводники домоглися значних успіхів: у лютому цього року було потоплено судів загальною водотоннажністю 256 тис. тонн, у березні тоннаж досяг 284 тис. тонн, а у квітні перевалив за 516 тис. тонн. Якби не вступ у квітні 1917 р. у війну Сполучених Штатів, представляється, що діями одних лише підводних човнів Великобританію можна було поставити на коліна. У травні 1917 р. було потоплено понад 540 тис. тонни судноплавства, і Адміралтейство похмуро заявило, що якщо справа піде далі в такий же спосіб, то під кінець року війна буде програна.
У тім же місяці англійці перейшли до системи конвоїв, поєднуючи по кілька торговельних судів, щоб забезпечити їм хоч якийсь захист. Система конвоїв виявилася дуже ефективною: у складі конвоїв англійці втратили всього 2% судів, у той час як серед одиночних судів втрати становили до 10%. Одночасно союзники почали ряд великих операцій по постановці мінних загороджень від Скапа-Флоу й до берегів Норвегії, поперек Ла-Маншу й уздовж узбережжя Данії, Голландії й Норвегії, що ефективно перешкоджали виходу підводних човнів в Атлантику.
8 липня 1916 р. німці понесли перші втрати від дії найефективнішого на той момент протичовневої зброї – глибинних бомб. Крім того, вступ США у війну дало союзникам велика кількість бойових кораблів для супроводу конвоїв. У результаті втрати союзників різко пішли на спад, а втрати підводних човнів зросли. Поступово союзники змогли відновити втрати, понесені на морі, тому підводні човни вже не могли вплинути на результат війни. Незважаючи на короткий флірт із концепцією використання підводних крейсерів - більших підводних човнів, збройних шестидюймовими знаряддями, що домоглися певних успіхів, - германське командування розчарувалося в підводних човнах як в «чуді-зброї», здатному принести рішучу перемогу.
К 1918 р. втрати підводних човнів у порівнянні з тоннажем потоплених ними судів досягли неприпустимого рівня, і бойовий дух підводників упав до нуля. У жовтні 1918 р. після початку переговорів про перемир'я наступальні дії на море були припинені. Останнім епізодом Першої світової війни, у якому брали участь підводні човни, було придушення заколоту в германському флоті в жовтні 1918 р. Підводники, що залишилися до кінця вірними присязі, були готові виконати наказ «стріляти без попередження по будь-якому судну, що йде під червоним прапором».
9 листопада 1918 р. всі підводні човни одержали наказ повернутися на бази й підготуватися до капітуляції.
Під час Першої світової війни Німеччина побудувала майже 350 підводних човнів, з яких майже 180 минулого загублені в ході бойових дій. З 13 тисяч моряків-підводників загинуло 5354. В остаточному підсумку Німеччина програла підводну війну, але самі підводні човни показали себе відмінною зброєю, колосальний потенціал якого був повністю реалізований у новому германському військово-морському флоті, що був створений на руїнах старого.
На початку XX століття флоти всіх провідних морських держав стали терміново поповнюватися підводними човнами різних типів і конструкцій. Хоча це були ще досить недосконалі кораблі, але всі передчували страхаючу силу потайливих ударів з-під води. Положення Японії в цьому пункті гонки, що розгорнулася, озброєнь було явно незавидним - у країні були відсутні які-небудь конструкції підводних судів і не велися дослідницькі роботи. Вірні своїм стратегічним задумам, японці зволіли не "винаходити велосипед", а закупити доступні закордонні зразки, ліцензії й на їхній основі розгорнути виробництво власних субмарин.
Перші придбання були зроблені в Америці. Фірма Holland широко поставляла свої човни в різні країни світу, не було зроблено виключення й для Японії - в 1905-1906р. у Країну висхідного сонця було продано 5 човнів. У наступному році додатково замовлені ще дві субмарини від Holland менших розмірів, що збиралися на верфях Kawasaki Juko Co. у Кобе.
Наступним японським постачальником стала Англія (а точніше - фірма Vickers), що продала Японії дві, три, одну, а потім ще два човна різних типів. Три останніх будувалися на військовій верфі в Куре й на Kawasaki у Кобе. В умовах війни, що наближається, у Європі розраховувати на подальші поставки не доводилося. Ну а після Першої світовий Японія з можливого споживача зразків озброєння перетворилася для Англії в імовірного супротивника.
Чергові закупівлі підводних човнів були зроблені у Франції й Італії. Цього разу це були більші й добре збройні кораблі. Багато в чому вони стали зразками для наслідування, але успіхи підводників Італії й Франції в Першій світовій війні виглядали досить скромно. Інша справа німецькі підводні човни.. Як прихильник Антанти, Японія одержала у своє розпорядження трофейні германські кораблі. 26.11.18 Японії були передані U-125, 20.01.19 - U-43, 26.11.18 - U-55, 13.11.18 - UC-90, 22.11.18 - UC-99, 20.11.18 - UB-125, 13.11.18 - UB-143. У результаті аварії U-43 затонула в Суонси (Великобританія), інші човни добралися до японських баз і ретельно вивчалися суднобудівниками аж до їхнього списання на зламування в 1922-1928р.
Якщо аналізувати типаж підводних кораблів Країни висхідного сонця, побудованих після Першої світовий, то перша шістка човнів японського будівництва являли собою ліцензійну копію британських субмарин Vickers типу L, що збиралися на верфях Mitsubishi у Кобе, - перші два човни йменувалися типом L1, чотири наступні - L2. Французький прототип Laubeuf багато в чому визначив появу в японському флоті човнів 1 класу типу Kaidai. В офіційно прийнятій у лютому 1923 року "Політиці імперської оборони" установлювався наступний пріоритет імовірних супротивників Японії в майбутній війні - США, Росія, Китай, Великобританія. Очевидно проглядалася погроза Французькому Індокитаю. У сформованих умовах останні закупівлі субмарин були виконані не в цих країнах, а в Італії. Японський флот поповнили копії італійських Fiat-Laurenti - човен типу F1, а потім серія із трьох човнів F2.
Практично всі зазначені підводні човни були невдалі, їх виключили зі складу флоту в 1928-1932р.
В 20-і роки японські кораблебудівники зробили свої, поки ще боязкі, кроки в розробці підводних кораблів. По кораблебудівних програмах 1920-1922р. були закладені малі човни по типі віккерсовских L3 й L4. Досвід вийшов відносно вдалим - човна прослужили під прапором Висхідного сонця більше 20 років. На них японські корабели набиралися досвіду в будівництві власних моделей субмарин, на них готувалися національні кадри підводників, яким стояло вступити в боротьбу з американським флотом у перші дні війни.
Самі ж човни типів L3 й L4 до початку Другої світової були вже настільки зношені, що використалися в основному в навчальних підрозділах. Одержали розвиток і більші типи підводних човнів - Kaidai KD1 й Kaidai KD2. Це були японські спадкоємці "підводних крейсерів". Їхня роль у японському флоті аналогічна типам L3 й L4 - це човни періоду становлення японського підводного кораблебудування, на них японські інженери "осягали премудрості" проектування підводних кораблів. До початку війни ці моделі також фізично й морально застаріли. I-51 (єдиний човен типу KD1) був виключений зі складу флоту за кілька місяців до початку бойових дій, а I-52 (єдина типу KD2) роззброєна й переведена в резерв 14.08.42.
Список використаної літератури
Газета дзеркало тижня № 36 (511) 11 — 17 вересня 2004.
Віктор Савченко, статті "Чи мали козаки Чорноморський флот?"
Уильямсон Г., Павлович Д. Подводный флот Германии. 1914-1945. АСТ, Москва, 2003.
Матеріали зі всесвітньої мережі Internet: ,
