Розвиток банківської системи Росії. Монетизація державного дефіциту ВВП в Україні. Центральний банк Англії.
Контрольна робота
Розвиток банківської системи Росії. Монетизація державного дефіциту ВВП в Україні. Центральний банк Англії.
Зміст
1.Розвиток банківської системи Росії……………………………………
2. Монетизація державного дефіциту ВВП в Україні…………………
3.Центральний банк Англії………………………………………………
Використана література………………………………………………….
1.Розвиток банківської системи Росії
До 1917 р. кредитна система Росії розвивалася за капіталістичними
законами. За структурою, функціями та операціями вона наближалася
до моделі кредитної системи тогочасних провідних капіталістичних країн.
У Російській імперії існувала трирівнева кредитна система, що склада-
лась з таких ланок:*
Державний банк;*
банківський сектор, що складався здебільшого з комерційних і
ощадних банків;*
спеціалізовані кредитні інститути (страхові компанії, кредитні това-
риства та ін.).
На відміну від західних країн у Росії були розвинені переважно
два рівні: Державний банк і приватний банківський сектор. Третій
рівень був розвинений порівняно слабо, що пояснювалося низьким
розвитком ринків капіталів і цінних паперів. На той час у Росії прак-
тично не було установ, що спеціалізувалися на операціях з цінними
паперами, а на їх ринку функціонували лише три фондові біржі. Тому
акумуляційно-мобілізаційні функції на ринку капіталів виконували
здебільшого комерційні банки.
До середини XVII ст. Російська імперія практично не мала кре-
дитних установ. Перші банківські операції в 1729–1733 рр. почала
здійснювати Монетна контора. Вона надавала незначні короткостро-
кові позички під заставу золота і срібла. Торговельно-промисловий
розвиток країни гостро потребував створення кредитних установ.
Основною частиною кредитної системи є банківська,що в Російській Федерації прйшла 5 етапів розвитку:
1)сер.18 ст.-1860р.-період створення і функціонування державних банків
У 1754 р. в Росії було створено Державний банк для дворян-
ства і Купецький банк. Перший надавав позики дворянству за 6 %
річних під заставу золота, срібла, маєтків, другий — під заставу товарів
за такі самі відсотки.
У 1758 р. створено банківські контори вексельного права для за-
безпечення обігу мідних грошей (“мідні банки”). Метою їх створення
було залучення до скарбниці срібної монети.
Перші банки в Росії існували недовго, що було викликано неве-
ликим початковим капіталом, низьким рівнем розвитку вкладних опе-
рацій, можливістю надавати позики переважно на короткий строк, а
також слабкою заінтересованістю у прибутку.
У 1797 р. при Асигнаційному банку сформувалися облікові конто-
ри для посилення і розвитку ремесел і торгівлі: з обліку векселів, з
товарних і страхових операцій. Вони, по суті, стали першими банками
вираженого комерційного типу.
У 1786 р. в Росії відбулася реорганізація кредитної системи: за-
сновано Державний позичковий банк, якому були передані капіта-
ли ліквідованого в 1785 р. Дворянського банку і частина коштів Асиг-
наційного банку. Позичковий банк отримав право видавати позики
під майно та міську нерухомість на строк до 20 років. За вкладами
банк виплачував до 5 %.
У 1817 р. проведено фінансові реформи: скорочено випуск асиг-
націй і засновано. Фактично Державний комерційний банк
перетворився на допоміжний депозитний банк, що мобілізував кошти
в інтересах державної скарбниці і поміщиків.
У період, що передував скасуванню кріпосного права, Росія пере-
живала тяжку економічну і фінансову кризу. Законом від 10 липня 1859 р. уряд ліквідував діючі кредитні установи.
2)1860-1917 рр.-період розвитку і удосконалення банківської системи
2 липня 1860 р. почав функціонувати Державний банк. На його
баланс було передано активи і пасиви Комерційного банку, а згодом
і Позичкового банку. Єдиний Державний банк з відділеннями по всій
країні успадкував функції ліквідованих банків і взяв на себе нові ко-
мерційні функції: його важливим завданням стало сприяння розвит-
ку виробництва і торгівлі. Відповідно до статуту на Банк покладали-
ся такі функції:*
облік векселів та інших строкових паперів;*
купівля та продаж золота і срібла;*
отримання платежів за векселями та іншими строковими папе-
рами на користь довірителів;*
прийняття вкладів на зберігання і у вигляді поточних рахунків;*
видача позичок;*
купівля і продаж державних паперів за рахунок довірителів і за
власний рахунок у межах власних капіталів.
Поряд з Державним банком розвивалися приватні. У Державного
банку складалися тісні взаємовідносини як зі скарбницею, так і з ко-
мерційними структурами, з провідними підприємствами та комерцій-
ними банками.
Казначейство нагромаджувало великі кошти і зберігало їх на ра-
хунках у Держбанку. У 1914 р. вклади казначейства перевищували
950 млн руб. За їх рахунок банк міг здійснити 90 % обліково-позич-
кових операцій. Така ситуація пояснювалася тим, що уряд Росії готу-
вався до грошової реформи, нагромаджував грошові ресурси і
підкріплював ними банк. Держбанк зберігав значні вільні ресурси ко-
мерційних банків.
Наприкінці XIX ст. процес концентрації банківської справи активі-
зувався.
У 1864 р. утворився Санкт-Петербурзький приватний комер-
ційний банк. Через рік був створений Московський купецький банк.
За шість років було засновано 37 банків. Центром комерційного кре-
диту в Росії був Санкт-Петербург. Тут у 1914 р. налічувалося 16 ак-
ціонерних банків, що мали 574 філії. У Москві діяло 8 акціонерних
банків. Крім Санкт-Петербурга і Москви вони функціонували у 27 міс-
тах. Акціонерні комерційні банки створили 49 відділень. Поступово
Держбанк перетворювався на банк банків, тобто ставав резервним
центром банківської системи. Держбанк очолював мережу державних
ощадних кас, яка зберігала істотну частину грошових нагромаджень
населення. Гроші вкладалися в облігації державних позик і спрямо-
вувалися на фінансування держави.
На початку XX ст. акціонерні комерційні банки посідали провідні
позиції в банківській системі Росії. На початок 1914 р. поряд з 50 ак-
ціонерними комерційними банками і 778 їх філіями комерційний кре-
дит надавали 1108 товариств взаємного кредиту і 317 міських банків.
Процес концентрації банківського капіталу особливо активізувався на-
прикінці XIX — на початку XX ст. З 1893 по 1911 р. кількість банків
скоротилась, а валюта їх балансів зросла майже втричі.
У Росії водночас з комерційними банками виникали і розвивалися
так звані товариства взаємного кредиту (ТВК). Ці кредитні ус-
танови будувалися за принципом взаємної матеріальної відповідаль-
ності їх членів за справи товариства. Кожний учасник робив внесок в
оборотний капітал товариства і брав на себе відповідальність за його
операції в 10-кратному розмірі суми вступного внеску. Від суми вступ-
ного внеску кожного учасника залежала величина кредитів. Прибу-
ток від операцій товариств після здійснення відрахувань у запасний
та інші фонди розподілявся пропорційно до участі у капіталі.
Товариства взаємного кредиту здійснювали облік і видачу пози-
чок під векселі і цінні папери, а також різні товарні операції. Пасиви у
них формувалися за рахунок внесків, поточних рахунків і вкладів.
У містах поряд з ТВК створювалися так звані громадські банки.
На початок 1916 р. вони функціонували більш як у 340 містах.
У Росії діяли банки іпотечного кредиту. До системи іпотечно-
го кредиту в Росії в 1914 р. входили два державні земельні банки —
Дворянський і Селянський, 10 акціонерних земельних банків, 36 місь-
ких кредитних товариств, каси міського земського кредиту. Ці кредит-
ні установи відіграли важливу роль у розвитку сільського господар-
ства дореволюційної Росії.
Особливість банківської системи Росії полягала в тому, що вона
сконцентрувалася в руках невеликої кількості кредитних банків з од-
ночасним розвитком кредитних небанківських (допоміжних) уста-
нов — кредитної кооперації позичково-ощадних товариств і това-
риств взаємного кредиту.
3)1917-1930 рр.- період формування нової банківської системи
Зміни у сфері грошового обігу на території колишнього СРСР роз-
почалися відразу після встановлення радянської влади. У грудні 1917
p. В. Ленін запропонував проект зміни грошового обігу і план приму-
сового залучення в банк грошових нагромаджень населення та обміну
грошових знаків, що перебували в обігу, на нові.
Сутність ленінського проекту грошової реформи полягала в тому,
що передбачалося призначити якомога коротший термін, протягом
якого кожний громадянин повинен був подати декларацію про
кількість наявних у нього грошей і одержати замість них нові, причо-
му до певної норми гроші планувалося обмінювати карбованець за
карбованець, а понад цю норму — у меншому розмірі, за принципом
спадної прогресії. Як захід для підготування до реформи передбача-
лося очистити грошовий обіг від різноманітних сурогатів грошей —
купонів, облігацій, марок, бон тощо.
Реформу передбачалося почати восени 1918 p., проте здійснити її
не вдалося через громадянську війну та іноземну воєнну інтервенцію.
У період “воєнного комунізму” неминучим було різке скорочен-
ня доходів державного бюджету і не менш різке збільшення його вит-
рат, особливо на оборону країни.
У жовтні 1921 p. створюється Державний банк.
У 1922–1923 pр. було проведено дві деномінації.
Основні принципи побудови грошової системи соціалістичного типу
сформувалися у процесі здійснення грошової реформи 1922–1923 pр.
Реформа почалася з випуску в обіг банківських білетів у червінцях.
Через дефіцит державного бюджету до березня 1924 p. існувала
система паралельного обігу двох видів грошових знаків.
4 квітня 1922 p. введено монополію на купівлю золота, платини, іно-
земної валюти. Купувати їх мав право тільки Наркомфін.
У лютому 1924 p. емісія радянських знаків припинилася, в обіг були
випущені білети державного казначейства номіналом один, три і п’ять
рублів, а також срібна й мідна монети.
Грошовою одиницею СРСР був карбованець, сота частина карбован-
ця називалася копійкою.
7 жовтня 1921 р. був заснований Державний банк РРФСР
(у 1923 р. перетворений у Державний банк СРСР). Після створення
Державного банку РРФСР почали створюватися його контори та від-
ділення у великих містах. На 1 квітня 1922 p. діяло 45 відділень бан-
ку. В 1922–1925 pp. створюються галузеві і територіальні спеціальні
банки, місцеві кредитні заклади, кредитна кооперація, система ощад-
них кас.
8 жовтня 1922 p. для сприяння розвитку промисловості створено
Промисловий банк у формі акціонерного товариства, який у 1924 p.
дістав назву Торгово-промисловий банк СРСР
Наприкінці 1922 p. виникло акціонерне товариство Електрокредит,
яке займалося здебільшого кредитуванням будівництва електро-
станцій на селі. У 1924 p. це товариство було реорганізоване в Ак-
ціонерний банк з електрифікації.
Для розвитку зовнішньоторговельних операцій у 1922 p. створю-
ється акціонерний Російський комерційний банк з участю шведсько-
го капіталу. В 1924 p. уряд викупив усі акції шведського капіталу і
перетворив Російський комерційний банк на Банк для зовнішньої
торгівлі.
Для сприяння відновленню і розвитку комунального та житлово-
го будівництва з 1923 p. створюються комунальні банки. У 1925 p.
створено Центральний банк комунального господарства і жит-
лового будівництва.
Для розвитку споживчої кооперації в 1922 p. на пайовій основі
створено Банк споживчої кооперації, перетворений у 1923 p. на
Всеросійський кооперативний банк.
У 1922 p. створено Всеукраїнський кооперативний банк, а з
24 січня 1922 p. створюються спеціальні заклади сільськогосподар-
ського кредиту — кредитні і кредитно-ощадні кооперативні товари-
ства.
У 1923–1925 pp. були організовані республіканські банки сіль-
ськогосподарського кредиту РРФСР, України, Білорусії, Закавказзя,
Узбекистану, Туркменії.
У 1924 p. створено Центральний сільськогосподарський банк
СРСР. У 1925 p. у цьому банку організовано постійний фонд для кре-
дитування бідноти та колгоспів на особливих пільгових умовах.
З 26 грудня 1922 p. починають створюватися державні ощадні
каси.
Створений 24 червня 1924 p. при управлінні Державного банку Ко-
мітет у справах банків вирішував питання про загальні напрямки по-
літики кредитних закладів, розглядав кредитні плани Державного та
інших банків, розподіляв кредитні ресурси.
Реформа 1 квітня 1930 p. передбачала ліквідацію комерційного
кредиту і цілковиту заміну його прямим банківським кредитуванням,
запровадження принципів повернення, строковості, планово-цільового
характеру банківського кредитування, забезпеченість матеріальними
цінностями виданих кредитів, запровадження нових раціональних форм
безготівкових розрахунків через банки, концентрацію короткостроково-
го кредитування і платіжного обороту в Державному банку, суворе роз-
межування функцій між Державним банком і банками довгострокового
кредитування та фінансування капіталовкладень.
2. Монетизація державного дефіциту ВВП в Україні
Монетарна політика є ключовим механізмом у грошовій системі країни, завдяки якому реалізуються її основні суспільні призначення:
- підтримується вартість грошей на відносно стабільному рівні шляхом постійного урівноваження попиту і пропозиції на грошовому ринку;
- гнучко забезпечуються потреби економіки в грошах завдяки їх випуску в міру зростання потреб і вилучення з обороту в міру скорочення потреб.
У зв'язку з цим основними індикаторами правильності монетарної політики та ефективності функціонування грошової системи в цілому є стабільність вартості грошей на товарних і валютних ринках та забезпеченість економічних суб'єктів достатньою масою платіжних засобів. Перший індикатор - стабільність вартості грошей - проявляється у відносній стабільності купівельної спроможності і валютного курсу національних грошей.
Другий індикатор не має таких чітких форм виразу, як перший, не знайшов він однозначного висвітлення і в літературі. Одні автори взагалі не вважають його самостійним індикатором, оскільки у разі зрівноваженості попиту і пропозиції на гроші економічні суб'єкти матимуть достатній запас платіжних засобів. Інші автори виражають його через коефіцієнти монетизації певних економічних змінних, зокрема через показники монетизації бюджетного дефіциту та монетизації валового внутрішнього продукту. Спільним між цими показниками є те, що при недостатній монетизації бюджетного дефіциту і валового продукту виникнуть ускладнення з оплатою боргових зобов'язань - відповідно у бюджетній сфері й у сфері реалізації валового продукту.
Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними заходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов'язаннями, і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб'єктами (по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель тощо). Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна кількома способами:
1. Збільшити оподаткування економічних суб'єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими податками тощо. Для цього потрібно буде змінити чинне податкове законодавство, що робить цей захід мало реальним. Але якби він був реалізований, то це не привело б до зміни маси (пропозиції) грошей. Відбулося б лише переміщення їх між окремими групами економічних суб'єктів, а загальна їх маса залишилася б на тому ж рівні. Сукупний попит від такого переміщення грошей може зазнати лише тимчасового пригнічення, поки податкові вилучення в одних суб'єктів не будуть передані через бюджетне фінансування іншим суб'єктам, які і трансформують їх у платоспроможний попит на ринках. Тому такий спосіб монети-
зації дефіциту не внесе істотних змін у пропозицію грошей, що забезпечується банками, а отже і в масу грошей.
2. Дозволити уряду- (казначейству) випустити власні боргові зобов'язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу. Цей захід теж потребує внесення істотних змін до чинного законодавства і тому є малоймовірним. Проте якби він був реалізований, це внесло б істотні пертурбації в механізм монетарної політики, оскільки на всю суму казначейської емісії зросла б маса і пропозиція грошей, збільшився б сукупний попит і тиск на ціни. Такий спосіб монетизації бюджетного дефіциту може призвести до інфляції, через що світова монетарна практика від нього відмовилася.
3. Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому чи на зовнішньому ринках. При реалізації облігацій на внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а лише перерозподілить її між групами суб'єктів і тому тимчасово пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу. Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.
Інша справа з реалізацією державних облігацій на зовнішніх ринках. У цьому випадку виручка від реалізації державних облігацій на євроринках надійде у валютній формі, яка не дає можливості прямо використати її для фінансування бюджетних витрат. Уряд повинен продати валютну виручку центральному банку за національні гроші, які й використає для фінансування своїх потреб. У результаті цієї операції центральний банк збільшить на відповідну суму свої золотовалютні резерви, а також банківські резерви в національних грошах та пропозицію грошей на ринку. Це може істотно деформувати вплив на сукупний попит, що забезпечується монетарною політикою. Проте слід мати на увазі, Що цей захід дає центральному банку приріст золотовалютних резервів, які можна використати для усунення деформації попиту, якщо вона набуває загрозливих розмірів.
4. Дозволити центральному банку прокредитувати уряд у розмірі бюджетного дефіциту, купивши на відповідну суму урядові зобов'язання на первинному ринку. Цей спосіб монетизації бюджетного дефіциту видається на перший погляд дуже простим і ефективним - уряду не потрібно мати справу з тисячами кредиторів на вторинному ринку, і потрібну суму коштів він може одержати негайно. Насправді це досить загрозливий спосіб монетизації дефіциту.
По-перше, урядова політика дефіцитного фінансування перестає проходити контроль на надійність з боку суб'єктів вторинного ринку. Адже одного кредитора - центральний банк, який до того ж є державним, - значно легше "умовити" надати кредит уряду, ніж тисячі кредиторів - покупців облігацій на вторинному ринку. Тому ця політика може відірватися від умов реальної економіки, перетворитися у звичайну "фінансову піраміду".
По-друге, безпосередньо кредитуючи уряд, центральний банк істотно ускладнює управління пропозицією грошей, оскільки на відповідні суми уповільниться зростання резервів комерційних банків і подальша мультиплікація депозитів, збільшується ймовірність виходу цих грошей у позабанківський оборот.
По-третє, на суму кредиту уряду збільшиться маса грошей і сукупний попит. Щоб не допустити негативного впливу цього збільшення на кон'юнктуру ринку і сталість грошей, центральний банк повинен буде адекватно зменшити підкріплення резервів комерційних банків (через скорочення їх рефінансування і купівлю у них цінних паперів), що погіршить їх ліквідність, скоротить їх кредитування реальної економіки.
З огляду на всі ці обставини у світовій практиці відмовилися від зазначеного способу монетизації бюджетного дефіциту. Законом України "Про Національний банк України" (стаття 54) НБУ заборонено надавати прямі кредити на фінансування витрат державного бюджету.
Наведена характеристика можливих способів монетизації бюджетного дефіциту свідчить про те, що найдоцільнішим є третій - шляхом реалізації державних цінних паперів на вторинному ринку, оскільки він не змінює грошове"! маси і не ускладнює завдань, визначених у монетарній політиці. Проте ці положення справедливі лише за умов, коли бюджетний дефіцит не хронічний і не надто великий відносно ВВП. Інакше уряд змушений буде щоразу розміщувати на ринку все більше позик і збільшувати проценти по них, щоб стимулювати попит. Це призведе, з одного боку, до випереджаючого зростання бюджетних витрат на обслуговування державного боргу та збільшення бюджетного дефіциту, що ще більше ускладнюватиме проблему монетизації дефіциту, з іншого - до погіршення ліквідності економічних суб'єктів, насамперед банків, оскільки в їхніх портфелях активів надмірно збільшаться запаси державних цінних паперів. Щоб не допустити банківської кризи, центральний банк змушений буде посилити скуповування державних цінних паперів на вторинному ринку, що спричинить зростання пропозиції грошей та сукупного попиту на товарних ринках. Посилиться загроза підриву сталості грошей.
Отже, систематичний, всезростаючий бюджетний дефіцит у великих розмірах становить потенційну загрозу для сталості грошей, якими б способами він не монетизувався. Монетизація бюджетного дефіциту через вторинний ринок цінних паперів може тільки відстрочити цю загрозу, але не усуває її зовсім.
Проблема монетизації валового внутрішнього продукту полягає в доведенні маси грошей в обороті до рівня, достатнього для успішної реалізації всього обсягу вироблених товарів та послуг, погашення боргових зобов'язань. З суто теоретичного погляду вирішення цієї проблеми забезпечується урівноваженням попиту- і пропозиції грошей на грошовому ринку, незалежно від фактичного обсягу грошової маси. Якою б мірою остання не змінилася (уверх чи вниз), якщо пропозиція грошей відповідає попиту, наявна грошова маса є об'єктивно визначеною, тобто не надмірно великою чи малою.
Проте, з практичної точки зору, вирішення цієї проблеми є значно складнішим, бо неможливо заздалегідь визначити ту нормативну величину, на яку слід орієнтувати регулювання пропозиції грошей (попит на гроші чи Мн). Тому про достатність монетизації ВВП, а значить і всієї економіки, можна судити не по відхиленню фактичного її рівня від нормативного, а з динаміки деяких індикаторів ринку, насамперед середнього рівня цін, середньої процентної ставки, стану платіжної дисципліни, рівня ліквідності банків тощо. Якщо всі такі індикатори протягом тривалого часу залишаються незмінними, то монетизацію ВВП можна вважати достатньою. Коли їх тренд виявляє тенденцію до підвищення, то монетизація є надмірною, а якщо тенденцію до зниження, то - недостатньою (рис. 1):
Рис.1. Динаміка рівня цін при різних рівнях монетизації ВВП
Ціновий тренд 1, що позначений горизонтальною лінією, свідчить про нормальну монетизацію економіки, коли попит і пропозиція, Мф і Мн, збалансовані так, що рівноважний рівень цін тривалий час залишається незмінним. Ціновий тренд 2, що позначений висхідною лінією, свідчить про дещо надмірну монетизацію економіки, через що урівноваження попиту і пропозиції на товарних ринках щороку відбувається на більш високому рівні цін. Цей ефект може бути викликаний такими чинниками:
- систематичним скороченням реального обсягу ВВП;
- випереджаючим зростанням пропозиції грошей (порівняно зі зростанням реального обсягу ВВП);
- прискоренням швидкості обігу грошей;
- зростанням частки ВВП, що реалізується на засадах бартеру;
- зростанням попиту на гроші у зв'язку з погіршенням умов капіталізації грошей на грошовому ринку.
Ціновий тренд 3, що позначений низхідною лінією, свідчить про недостатню монетизацію економіки. За цих умов рівень рівноваги між попитом і пропозицією на товарних ринках і середній рівень цін буде знижуватися.
Зазначені зміни ринкових індикаторів можуть об'єктивно характеризувати стан монетизації валового продукту за умови високого рівня розвитку ринкових відносин, вільного ціноутворення, вільної конкуренції, ефективного механізму банкрутства тощо. Без цих передумов окремі індикатори можуть змінюватися незалежно від рівня монетизації і перестати виражати її стан.
Показник фактичного стану монетизації валового продукту прийнято розраховувати як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті на кінець року, до номінального річного обсягу ВВП:
мал. 33
де Км - рівень монетизації;
М - маса грошей на кінець року, взята за агрегатом МЗ;
ВВП - річний обсяг національного валового внутрішнього продукту.
Розрахований за станом на 1 січня 2000 р. рівень монетиза-
ції ВВП в Україні дорівнював 17,4% ((22070,0 млн грн*100)/127126,0 млн грн)
Сама українська дійсність доводить, що демонетизація економіки спричинена глибокою інфляцією, внаслідок якої різко скоротився попит на гроші і відповідно була скорочена пропозиція грошей. Тому ремонетизувати економіку не можливо нагнітанням пропозиції грошей, а насамперед потрібно забезпечити розвиток попиту на гроші. І лише в міру його зростання повинна збільшуватися пропозиція грошей. Тільки за цих умов емісія не призведе до інфляції, бо додаткова пропозиція грошей осяде в їх запасах, а вихід її на товарні ринки буде здійснюватися в міру зростання товарної пропозиції, не провокуючи зростання цін понад запланований рівень.
Для збільшення попиту на гроші, як єдино реального шляху ремонетизації економіки України, необхідно:
- перейти до політики економічного зростання, яка забезпечить тривале збільшення виробництва реального валового внутрішнього продукту;
- подолати бартер у відносинах між господарюючими суб'єктами;
- підвищити стабільність національних грошей та банківської системи, довіру до них усіх економічних суб'єктів;
- підтримувати на належному рівні реальну ставку депозитного процента;
- забезпечити високий рівень розвитку ринку цінних паперів і та валютного ринку.
Звичайно, вирішити всі ці завдання значно важче, ніж просто збільшити пропозицію грошей. Проте йти потрібно складним шляхом, бо тільки він гарантує потрібний результат і дасть можливість уникнути старих помилок - нових гіперінфляційних збурень в економіці.
Звідси випливає ще один важливий висновок - показник монетизації ВВП безпосередньо не пов'язаний з грошовим ринком і управлінням пропозицією грошей. Тому завдання ре-монетизації економіки виходить за межі монетарної політики і повинне вирішуватися засобами загальноекономічної політики. Монетарна ж політика повинна забезпечити урівноваженість попиту і пропозиції грошей, на якому б рівні не перебувала монетизація ВВП.
3.Центральний банк Англії
Згідно з банківським законодавством в основі банківської системи знаходиться Банк Англії.
Банк Англії є найстарішим центральним банком у світі. Ця інституція з'явилася наприкінці XVII ст. в Англії, в результаті так званої угоди між майже збанкрутілим урядом і групою фінансистів. Банківська система Англії 1690-х років складалася з кредиторів-банкірів, що надавали кредити з позичених коштів, і "ювелірів", що приймали золото на депозити і після цього надавали позичку. У 1688 р. громадянська війна, що потребувала значних витрат, нарешті закінчилася, і на трон Англії вступили Вільям і Мері. До влади прийшла політична партія, що проводила політику меркантилізму і грабіжницького захоплення колоній. Найсерйознішим супротивником Англії була Французька імперія. Незабаром Англія розв'язала піввікову війну.
Політика мілітаризму виявилася досить дорогою, і в 1690-х роках Англійський уряд виявив, що казна "виснажена", грошей немає. Уряд більше не міг спонукати людей купувати його облігації після стількох років війни. Зібрати податки за вищими ставками також не було можливості.
У 1693 р. був утворений комітет Палати Общин, з метою пошуку способів віднайти гроші для уряду. Тоді ж шотландський фінансист Вільям Петерсон висунув від своєї фінансової групи цілком новий план. В обмін на певні привілеї з боку держави він запропонував створити Банк Англії, який випустив би нові банкноти і покрив дефіцит. Відразу ж після ухвалення парламентом рішення про створення Банку в 1694 р. король Вільям і деякі члени парламенту стали акціонерами нової "грошової фабрики".
Вільям Петерсон зажадав від англійського уряду присвоїти новим банкнотам статус законного платіжного засобу. Британський уряд відмовив, але парламент дав новому Банку привілей розмістити урядові вклади і випускати нові цінні папери для оплати урядового боргу.
Банк Англії відразу ж випустив нових грошей на суму 760 000 ф. ст., що були використані на оплату боргу. Це спричинило різке зростання інфляції, і за два роки Банк виявився цілком неплатоспроможним, що дало певні переваги "поодиноким ювелірам". Банкноти Банку Англії могли вільно обмінюватися на металеві монети, що перебували в обігу.
У 1696 р. Банк Англії, керований магнатами правлячої тоді політичної партії, зіткнувся із загрозою конкуренції. Партія Торі спробувала заснувати новий National Land Bank, і хоча ця спроба не вдалася, Банк Англії відразу ж вжив відповідних заходів. У наступному році парламент ухвалив закон, що заборонив заснування в Англії великих банків. Згідно з цим законом підроблення банкнот Банку Англії каралося смертю.
Інтенсивний розвиток капіталізму сприяв тому, що в 1844 р. Банк Англії в законодавчому порядку отримав монопольне право на емісію банкнот. Таким чином, було створено інституцію, що могла забезпечити більш високу стабільність грошового обігу на тому етапі розвитку капіталізму, коли відбувалося масове створення нових акціонерних товариств і посиленими темпами відбувався розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Інші банкноти, що перебували в обігу, були поступово вилучені і замінені новими, випущеними Банком Англії. Закон 1844 р. установив величину грошової маси, не забезпеченої золотими монетами або золотими зливками, що зберігаються в сейфі Банку Англії, у розмірі 14 млн ф. ст. Завдяки цьому передбачалося відвернути надмірну емісію банкнот, що сприяло б адекватному забезпеченню потреб господарської системи в грошовій масі. Такий розвиток спричинив відокремлення емісії банкнот від іншої комерційної діяльності банку (наприклад, надання кредитів під забезпечення), що поступово скорочувалася, і Банк Англії за характером операцій все більше перетворювався в центральний банк країни.
Банк Англії, як і центральні банки інших країн, є центром фінансових та економічних перетворень, обумовлених потребами адаптації до умов, що постійно змінюються. Це вимагає внесення принципових змін у його функції, організацію і технологію, а також радикально нового підходу до міжбанківської кооперації і міжнародного співробітництва.
Численні функції, які виконує Банк Англії, можна поділити на дві групи:
1) прямі професійні обов'язки, що випливають з банківського статусу (депозитно-позичкові, розрахункові й емісійні операції);
2) контрольні функції, з допомогою яких держава здійснює втручання в грошово-кредитну систему, намагаючись впливати на хід економічних процесів.
Ці функції Банк Англії виконує, спираючись насамперед на традиції, а не на правові норми. Різноманітні правила і процедури, що регламентують діяльність кредитно-банківських установ, установлені як "джентльменські угоди" між цими установами і Банком Англії.
Специфіка взаємовідносин між державою, її центральним банком і окремими банками дає змогу охарактеризувати Банк Англії водночас як "праву руку в Сіті і як представника Сіті в уряді". Завдяки цій подвійній ролі Банку Англії уряд має можливість проводити вільну грошово-кредитну політику більш гнучкими засобами, а фінансові олігархи у Сіті впевнені у тому, що їхні інтереси будуть відстоюватися за будь-якого уряду і будь-якого економічного курсу.
Банк Англії виконує багато функцій, але всі вони спрямовані на досягнення трьох основних цілей. Серед них:
1. Підтримання вартості національної валюти, передусім з допомогою операцій на ринку, погоджених із урядом, іншими словами, здійснення грошової політики.
2. Забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками й учасниками фінансового ринку Сіті та забезпечення сталої й ефективної системи платежів.
3. Забезпечення і підвищення ефективності й конкуренте-спроможності фінансової системи всередині країни і зміцнення позицій Лондонського Сіті як провідного міжнародного фінансового центру.
Як і будь-який інший банк, Банк Англії надає низку послуг своїм клієнтам. Однак клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна виділити три найважливіші групи клієнтів:
1. Комерційні банки. Усі клірингові банки мають рахунки в Банку Англії. В операціях клірингу використовуються рахунки клірингових банків у Банку Англії. Банки зобов'язані мати певну суму на рахунку і не мають права перевищувати її. Усі банки, здійснюючи діяльність у Великобританії, розміщують 0,35% від суми всіх своїх депозитів на рахунку (депозиті) Банку Англії.
2. Центральні банки інших країн мають рахунки, тримають золото в Банку Англії і можуть вести справи в Лондоні через Банк Англії.
3. Уряд тримає рахунки в Банку Англії. Таким чином, платежі, податки в бюджет і платежі з бюджету на соціальні потреби здійснюються через рахунок Банку Англії.
Відповідно можна виділити такі функції Банку Англії:
1. Банк для комерційних банків.
2. Банк для інших центральних банків.
3. Банк для уряду.
4. Здійснення монетарної політики. Банк Англії дає рекомендації щодо методів грошово-кредитної політики і є відповідальним за її виконання.
5. Здійснення емісії банкнот.
6. Здійснення валютних операцій і контролю, управління золотовалютними резервами країни від імені Казначейства.
7. Здійснення нагляду за кредитними установами, валютними і кредитними ринками і в цілому за банківською системою.
Банк Англії володіє формальною незалежністю від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства фінансів. Термін повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду.
Дуже складну роль Банку Англії доводиться виконувати, здійснюючи контроль і регулювання грошово-кредитної сфери. Пов'язані з цим функції втягують Банк в орбіту національної економічної політики, де, окрім глибоких професійних знань, вимагається вміле політичне маневрування.
Першою метою центрального банку є підтримання цінності національної валюти. Грошова політика покликана сприяти стабілізації реальної вартості грошової одиниці. У Великобританії грошова політика здійснюється здебільшого через регулювання процентної ставки.
Нині поняття "стабільний рівень цін" у багатьох країнах не наповнюється практичним змістом. У більшості з них стабілізацію пов'язують з дуже низьким рівнем інфляції. Проте дестабілізація зумовлюється не лише слабким управлінням грошовою політикою або її відсутністю. Причини, як правило, лежать значно глибше. Так, на початку 70-х років під впливом нафтової кризи і посилення вимоги профспілок цілі короткострокової стабілізації стали суперечити цілям цінової стабільності. У цих умовах центральному банку мало що вдавалося зробити, щоб виправити становище.
Забезпечення цінової стабільності нині в Англії досягається з допомогою таких заходів:
1) підтримання середнього рівня інфляції - у межах 2,5%;
2) більш відкритого (вільного) режиму проведення грошової політики.
Здійснення монетарної політики, тобто насамперед визначення рівня процентних ставок, що забезпечують досягнення "інфляційної" цілі, покладене на Банк Англії і Казначейство (Банк Англії на відміну від інших банків не може діяти незалежно від уряду). Прийнятий у 1946 р. Акт Банку Англії дав Казначейству право давати вказівки Банку, і хоча Казначейство ніколи це право не використало, відносини між ними такі, що остаточне рішення щодо процентних ставок приймає міністр фінансів. І все ж Банк Англії відіграє дуже важливу роль у прийнятті рішення.
Банк Англії публікує квартальний звіт щодо інфляції (Inflation Report), котрий містить докладний аналіз інформації, а також протокол зустрічі міністра і керуючого Банком стосовно процентних ставок, що публікується через шість тижнів після їх зустрічі. При підготовці звіту щодо інфляції і процентних ставок Банк Англії враховує внутрішні й зовнішні економічні та монетарні чинники, що визначатимуть рівень інфляції майбутніх двох років. Після ухвалення рішення про методи грошової політики Банк Англії починає діяти, використовуючи класичні механізми. Виконуючи свою роль на внутрішньому грошовому ринку, він впливає на процентні ставки в короткостроковому аспекті. Як банк уряду і банк банків Банк Англії здатний досить точно передбачити характер потоків платежів з рахунку уряду на рахунки комерційних банків, і навпаки, та діяти залежно від ситуації. Коли потік платежів із рахунку банків на рахунок уряду перевищує зворотний потік, виникає ситуація, за якої банківські запаси ліквідних активів знижуються, і з'являється брак коштів на грошовому ринку. У противному разі створюється надлишок готівки, але більш звичайна ситуація - це поява дефіциту, що усувається Банком Англії через установлення такої відсоткової ставки, за якої кошти врівноважуються на кожен день.
Рішення за процентними ставками приймаються Банківським комітетом з грошової політики (Monetary Policy Committee - МРС). Комітет збирається щомісячно відповідно до певного графіка. Він складається з чотирьох постійних членів і чотирьох експертів, що призначаються канцлером Казначейства (він же міністр фінансів). Голосування здійснюється за принципом: "одна людина - один голос". У зборах комітету можуть брати участь представники Казначейства, але вони не мають права голосу. Рішення про процентні ставки, прийняті комітетом, мають бути негайно опубліковані. Публікуються також і протоколи засідань Комітету і Законодавство передбачає, що в екстремальних умовах і протягом обмеженого часу уряд може регулювати рішення комітету в національних інтересах. Таке регулювання підлягає обов'язковому схваленню Парламентом Великобританії.
Для того, щоб не працювати з кожним банком індивідуально, Банк Англії протягом тривалого часу використовував облікові доми як посередника. Це спеціалізовані дилери, які мали запаси торговельних векселів і в які головні банки розміщували "надлишкову" готівку. Облікові доми користувалися позичковими послугами Банку Англії, що забезпечувало їх готівковими коштами. Ставки, за якими здійснювалися ці операції, впливали на процентні ставки для економіки в цілому.
Процентні ставки впливають на внутрішні грошові умови, такі як умови кредиту, споживчий попит, інвестиції, випуск продукції і ціни. Вони також можуть впливати на вартість фунта стерлінгів відносно іноземної валюти. За інших рівних умов, чим вищі процентні ставки, тим більше іноземних коштів обмінюється на фунт стерлінгів, таким чином, вони впливають на валютний курс фунта стерлінгів відносно іноземних валют.
Банк Англії може впливати на валютний курс, використовуючи золотий і валютний запаси країни. Він може управляти запасами від імені Казначейства. Резерви містяться на спеціальному рахунку, що називається Валютний зрівняльний рахунок (Exchange Equalisation Account). Цей рахунок було утворено ще в 1930-х роках з метою виявлення неочікуваних коливань у "зовнішній вартості" фунта стерлінгів. Процес, відомий як валютна інтервенція, полягає в тому, що Банк Англії купує фунти стерлінгів за іноземну валюту, коли необхідно стримати падіння курсу, або продає їх, намагаючись стримати зростання курсу.
Будучи членом Механізму валютних курсів (ERM - exchange rate mechanism) з 8 жовтня 1990 p., Великобританія була зобов'язана підтримувати курс своєї валюти в певних межах відносно іноземних валют. Після виходу з ERM 16 вересня 1992 р. Великобританія перейшла до плаваючого валютного курсу.
Короткострокові процентні ставки і валютна інтервенція є головними інструментами монетарної політики у Великобританії. У минулому використовувались й інші інструменти. Наприклад, на початку 1980-х років Банк Англії продав більше цінних паперів державного боргу, ніж було необхідно для задоволення потреб уряду, з метою зменшити грошову масу в обігу. Ця політика була припинена в 1985 р.
Інші інструменти передбачають установлення спеціальних "меж банківського кредитування" (скасовані в 1971 p.); вимоги до банків містити резерви в Банку Англії відповідно до того, наскільки швидко зростає обсяг їхніх вкладів (скасовані в 1980 p.); видання інструкцій з банківського кредитування, спрямованого на зменшення обсягу видачі кредитів клієнтам.
Одним з найважливіших інструментів сучасної монетарної політики є резервна, яка ґрунтується на зміні вимог центрального банку до обов'язкових (мінімальних) резервів комерційних банків та інших кредитних інституцій. Усі основні знаряддя грошово-кредитного контролю спрямовані передусім на регулювання величини залишків на резервних рахунках кредитних установ у центральному банку або умов поповнення цих рахунків.
Історично обов'язкові резерви виникли на тій підставі, що комерційні банки завжди мусили мати наготові грошову готівку у вигляді так званих касових резервів для безперебійного виконання платіжних зобов'язань продавця щодо повернення депозитів вкладникам і проведення розрахунку з іншими банками. Іншими словами, касові резерви, що їх комерційні банки зберігали в центральному банку, служили гарантійним фондом для погашення Депозитів.
Зі створенням високорозвиненої дворівневої банківської системи касові резерви комерційних банків, що розміщувалися ними на відповідний рахунок у центральному банку, перестали бути гарантійним фондом для погашення заборгованості за вкладами.
Регулювання центральним банком норм указаних резервів впливає безпосередньо на величину оборотних фондів комерційних банків, а отже, на їх кредитно-фінансовий потенціал. При збільшенні норми обов'язкових резервів зменшується розмір оборотних фондів банків, і навпаки.
Комерційні банки Великобританії зберігають 0,35% стерлінгових депозитів на рахунку в Банку Англії. У деяких країнах базисом обчислення величини мінімальних резервів слугують надані кредити. На практиці норми обов'язкових резервів за пасивами можуть установлюватися відносно всіх банківських пасивів або їх окремих статей. Застосовуючи подібний вибірковий підхід, центральний банк намагається у такий спосіб стимулювати або обмежувати розвиток тих або інших видів депозитних операцій банків.
Можуть лімітуватися також обсяг і число кредитів, що надаються одному клієнту банком. Такі директивні параметри дістали назву кредитних меж. В Англії цей спосіб використовувався до 1971 р. За порушення встановлених кредитних лімітів Банк Англії застосовував до комерційних банків санкції у вигляді сплати високого облікового відсотка або обов'язкового перерахування на безпроцентний рахунок у Банк Англії суми, що дорівнювала перевищенню цих лімітів.
Таким чином, центральний банк може регулювати темпи зростання грошової маси, використовуючи техніку кредитних обмежень.
Лише на короткі проміжки часу у Великобританії вводилися кредитні обмеження. На думку багатьох західних економістів, цей засіб слугує найефективнішим антиінфляційним засобом. Тому до прямого обмеження обсягу банківського кредитування центральний банк вдається звичайно в періоди посилення інфляції або кризи платіжного балансу.
Зниження ефективності ролі мінімальних резервів як інструменту грошово-кредитної політики зумовлене взятим у 80-ті роки курсом на фінансову лібералізацію. Проте функція приймання і зберігання поточних і строкових вкладів кредитних інституцій продовжує залишатися однією з найважливіших функцій сучасного центрального банку, незважаючи на те, що ці депозити мають невелику питому вагу в балансі центральних банків.
Без виконання зазначеної функції центральні банки не зможуть виконувати своїх інших функцій, тобто бути "банком банків", "банкірами і касирами уряду", проводити офіційну грошово-кредитну і валютну політику, постачати економіку необхідною кількістю грошей у безготівковій і готівковій формах, управляти внутрішнім і зовнішнім державним боргом, здійснювати нагляд за банками і фінансовим ринком.
Найважливішою функцією Банку Англії є управління державним боргом країни. Англійський уряд витрачає, як правило, більше, ніж він одержує у вигляді податків.
Щоденні потоки коштів між урядом і ринком відображаються рухом коштів на рахунку Національного кредитного фонду (National Loans Fund - NLF) у Банку Англії. У разі короткострокового дефіциту зазначений вище фонд може покрити його, взявши кошти в Банку Англії, а зайві кошти розміщуються в Банку.
Таке пряме фінансування є тільки короткостроковим, і важливою функцією Банку Англії, що діє від імені Казначейства, є залучення коштів. Банк контролює новий борг уряду й існуючий обсяг боргу. Трьома основними формами урядових позик є казначейські векселі, урядові фондові папери і позики на валютному ринку.
Казначейські векселі (Treasury Bills) - це короткострокові (звичайно терміном три або шість місяців) цінні папери IOU (І owe you), що випускаються Банком Англії щотижня, їхньою головною метою є не фінансування витрат уряду, а вилучення готівки з системи з тим, щоб сприяти проведенню монетарної політики. Кількість векселів, які випускаються, залежить від прогнозних грошових потоків у майбутньому. Векселі продаються за ціною, нижчою від їх вартості, а дисконт відображає відсоткову ставку. (Наприклад, якщо відсоткова ставка дорівнює 7% і вексель строком на три місяці номінальною вартістю млн ф. ст. буде продаватися за ціною 983 тис. ф. ст., то прибуток величиною 17 тис. ф. ст. за три місяці буде еквівалентним річній відсотковій ставці 7%.)
Високонадійні цінні папери уряду (Gilt-edged stocks), тобто облігації - це довгострокові цінні папери (їх "життя" може тривати від п'яти до 40 років), що випускаються для фінансування дефіциту, котрий виникає внаслідок перевищення урядових витрат над його доходами. Відсоток являє собою купон доходу, що виплачується кожні шість місяців. Наприклад, цінний папір "8% Teasury Stock 2015" передбачає виплату його держателю 8% у рік від номінальної вартості даного цінного паперу, а в 2015 р. вона буде погашена.
Головна мета - продати щороку достатню кількість таких цінних паперів, щоб задовольнити потребу державного сектора в коштах для покриття дефіциту (PSBK - public sector borrowing requirement), котрий включає в себе не тільки бюджет уряду, а й бюджет місцевих органів влади і державних корпорацій. Коли доходи в бюджет, навпаки, перевищують видатки (як було в Англії наприкінці 1980-х років), метою було - збалансування бюджету з допомогою купівлі цих цінних паперів, тобто вилучення їх з обороту.
Учасники цього ринку - це дилери, що мають прямі контакти з Банком Англії. Останній може не продавати відразу весь пакет випущених облігацій, а реалізувати їх на ринку поступово, за вигідних умов. Рішення щодо вигляду, терміну і кількості облігацій приймається залежно від ринкових умов у даний час. Одна незмінна умова - облігація має бути привабливою для інвесторів.
Департамент Реєстрації Банку Англії веде реєстр держателів "першокласних" цінних паперів. Цей головний метод обробки даних враховує біля мільйона рахунків цінних паперів, щороку враховується близько півмільйона переказів. Крім цього, у Банку Англії існує Central Gilts Office, через який проходять автоматизовані платежі учасників "першокласних" облігацій. Це дуже важливий інструмент ринку "першокласних" цінних паперів в нинішній час.
Валютні позики бувають різноманітних форм, а їх величина залежить від того, чи хоче уряд створити валютні резерви. Валютні позики надаються у формі облігацій, номінованих в інших валютах, і середньострокових кредитів Міжнародного валютного фонду (у 1960-х і в 1970-х роках). Значна частина позик номіно-вана в екю (євро) у вигляді казначейських векселів терміном місяць і казначейських білетів з терміном три роки.
Банк Англії - єдина емісійна інституція в Англії й Уельсі. (Монети випускаються Королівським монетним двором (Royal Mint) від імені Казначейства, і їх випуск не є в компетенцією Банку Англії). Весь прибуток від випуску банкнот надходить уряду.
Банк Англії випускає свої банкноти вже протягом 300 років. Емісія потребує великих затрат праці і коштів. Дизайн банкнот і їх виробництво є завданням Банківської друкарської фабрики в Єссексе. Банк не тільки друкує гроші, він постачає їх через свої відділення (яких п'ять - у Брістолі, Бірмінгемі, Лідсі, Манчестері і Ньюкастлі) комерційним банкам по всій країні, вилучає з обігу старі купюри. Середній термін використання купюри номіналом 5 ф. ст. - рік, а номіналом 10 ф. ст. - три-чотири роки.
Банк Англії реалізує функції нагляду через:
* регулювання виходу організації на ринок банківських послуг. Створення банку регулюється банківським законодавством. Наприклад, мінімальний розмір первісного капіталу має становити не менше як 5 млн ф. ст. для банків і не менше 1 млн ф. ст. для інших кредитних інституцій;
* установлення для банків економічних нормативів і норм діяльності і здійснення документарного нагляду за їх додержанням;
* проведення інспекційних перевірок на місці (в Англії цей обов'язок покладається на зовнішніх аудиторів);
* висування вимог до кредитних установ щодо усунення виявлених недоліків і контролю за їх виконанням банками в чітко визначений термін;
* утручання за необхідності в діяльність кредитних організацій. Нині банківський нагляд за операторами грошового ринку вже не є сферою відповідальності тільки Банку Англії. Зараз згідно із законодавчими актами, прийнятими у 1997-1998 pp., більшість функцій з нагляду передано спеціальному органу - Управлінню фінансових послуг (Financial Services Authority), що здійснює нагляд за всіма видами фінансових посередників, включаючи й банки.
Першочерговою метою банківського нагляду є захист вкладників і потенційних вкладників банків, що оперують на англійському ринку. Згідно зі угаданим вище актом 1987 p., ніхто не має права приймати депозити від населення без попереднього дозволу Банку Англії. Після одержання дозволу організація продовжує залишатися під постійним наглядом Банку Англії.
Зміни, про які проголосив Банк Англії, передбачають, що в майбутньому він залучатиме більше інспекторів і експертів у сфері похідних фінансових інструментів. Розробляються також нові засоби моніторингу банків. Закон 1998 р. "Про Банк Англії" надав юридичної сили змінам у діяльності Банку Англії, зокрема визначив юридичний статус Комітету монетарної політики (КМП) та закріпив відповідальність за банківський нагляд за уповноваженою фінансовою службою (FSA).
Закон надав Банку Англії операційну незалежність, тобто право самостійно визначати процентну політику (раніше встановлення рівня облікової ставки Банк погоджував з Казначейством) та розробляти грошову політику.
Законодавче закріпивши незалежність Банку Англії, уряд усе ж залишив за собою право пильно контролювати його діяльність.
Використана література:
1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.
2. Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.
3. Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000.- №9.
4. Бобраков Ю. И. США: центральный банк и экономика. - М.: Наука, 1988.
5. Гроші та кредит: Підручник / За ред. М. I. Савлука.-К.: КНЕУ, 2001.
6. Денежное обращение и кредит капиталистических стран / Под ред. Л. Н. Красавиной. - М.: Финансы, 1988.
7. Деньги, кредит, банки / Под ред. Е. Ф. Жукова. - М.: Банки и биржи, 1999.
8. Іванов В. М., Сотищенко І. Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. Курс лекцій. - Київ: МАУПП, 2001.1998.
9. Міжнародні валютно-кредитні відносини / За ред. А. С. Філі-пенка. - К.: Либідь, 1997.
10. Пенникова А. В. Денежно-кредитное регулирование экономики Великобритании. - М.: Финансы и статистика, 1983.
11. Рид Э. и др. Коммерческие банки. - М.: Прогресс, 1983.
Розвиток банківської системи Росії. Монетизація державного дефіциту ВВП в Україні. Центральний банк Англії.
Зміст
1.Розвиток банківської системи Росії……………………………………
2. Монетизація державного дефіциту ВВП в Україні…………………
3.Центральний банк Англії………………………………………………
Використана література………………………………………………….
1.Розвиток банківської системи Росії
До 1917 р. кредитна система Росії розвивалася за капіталістичними
законами. За структурою, функціями та операціями вона наближалася
до моделі кредитної системи тогочасних провідних капіталістичних країн.
У Російській імперії існувала трирівнева кредитна система, що склада-
лась з таких ланок:*
Державний банк;*
банківський сектор, що складався здебільшого з комерційних і
ощадних банків;*
спеціалізовані кредитні інститути (страхові компанії, кредитні това-
риства та ін.).
На відміну від західних країн у Росії були розвинені переважно
два рівні: Державний банк і приватний банківський сектор. Третій
рівень був розвинений порівняно слабо, що пояснювалося низьким
розвитком ринків капіталів і цінних паперів. На той час у Росії прак-
тично не було установ, що спеціалізувалися на операціях з цінними
паперами, а на їх ринку функціонували лише три фондові біржі. Тому
акумуляційно-мобілізаційні функції на ринку капіталів виконували
здебільшого комерційні банки.
До середини XVII ст. Російська імперія практично не мала кре-
дитних установ. Перші банківські операції в 1729–1733 рр. почала
здійснювати Монетна контора. Вона надавала незначні короткостро-
кові позички під заставу золота і срібла. Торговельно-промисловий
розвиток країни гостро потребував створення кредитних установ.
Основною частиною кредитної системи є банківська,що в Російській Федерації прйшла 5 етапів розвитку:
1)сер.18 ст.-1860р.-період створення і функціонування державних банків
У 1754 р. в Росії було створено Державний банк для дворян-
ства і Купецький банк. Перший надавав позики дворянству за 6 %
річних під заставу золота, срібла, маєтків, другий — під заставу товарів
за такі самі відсотки.
У 1758 р. створено банківські контори вексельного права для за-
безпечення обігу мідних грошей (“мідні банки”). Метою їх створення
було залучення до скарбниці срібної монети.
Перші банки в Росії існували недовго, що було викликано неве-
ликим початковим капіталом, низьким рівнем розвитку вкладних опе-
рацій, можливістю надавати позики переважно на короткий строк, а
також слабкою заінтересованістю у прибутку.
У 1797 р. при Асигнаційному банку сформувалися облікові конто-
ри для посилення і розвитку ремесел і торгівлі: з обліку векселів, з
товарних і страхових операцій. Вони, по суті, стали першими банками
вираженого комерційного типу.
У 1786 р. в Росії відбулася реорганізація кредитної системи: за-
сновано Державний позичковий банк, якому були передані капіта-
ли ліквідованого в 1785 р. Дворянського банку і частина коштів Асиг-
наційного банку. Позичковий банк отримав право видавати позики
під майно та міську нерухомість на строк до 20 років. За вкладами
банк виплачував до 5 %.
У 1817 р. проведено фінансові реформи: скорочено випуск асиг-
націй і засновано. Фактично Державний комерційний банк
перетворився на допоміжний депозитний банк, що мобілізував кошти
в інтересах державної скарбниці і поміщиків.
У період, що передував скасуванню кріпосного права, Росія пере-
живала тяжку економічну і фінансову кризу. Законом від 10 липня 1859 р. уряд ліквідував діючі кредитні установи.
2)1860-1917 рр.-період розвитку і удосконалення банківської системи
2 липня 1860 р. почав функціонувати Державний банк. На його
баланс було передано активи і пасиви Комерційного банку, а згодом
і Позичкового банку. Єдиний Державний банк з відділеннями по всій
країні успадкував функції ліквідованих банків і взяв на себе нові ко-
мерційні функції: його важливим завданням стало сприяння розвит-
ку виробництва і торгівлі. Відповідно до статуту на Банк покладали-
ся такі функції:*
облік векселів та інших строкових паперів;*
купівля та продаж золота і срібла;*
отримання платежів за векселями та іншими строковими папе-
рами на користь довірителів;*
прийняття вкладів на зберігання і у вигляді поточних рахунків;*
видача позичок;*
купівля і продаж державних паперів за рахунок довірителів і за
власний рахунок у межах власних капіталів.
Поряд з Державним банком розвивалися приватні. У Державного
банку складалися тісні взаємовідносини як зі скарбницею, так і з ко-
мерційними структурами, з провідними підприємствами та комерцій-
ними банками.
Казначейство нагромаджувало великі кошти і зберігало їх на ра-
хунках у Держбанку. У 1914 р. вклади казначейства перевищували
950 млн руб. За їх рахунок банк міг здійснити 90 % обліково-позич-
кових операцій. Така ситуація пояснювалася тим, що уряд Росії готу-
вався до грошової реформи, нагромаджував грошові ресурси і
підкріплював ними банк. Держбанк зберігав значні вільні ресурси ко-
мерційних банків.
Наприкінці XIX ст. процес концентрації банківської справи активі-
зувався.
У 1864 р. утворився Санкт-Петербурзький приватний комер-
ційний банк. Через рік був створений Московський купецький банк.
За шість років було засновано 37 банків. Центром комерційного кре-
диту в Росії був Санкт-Петербург. Тут у 1914 р. налічувалося 16 ак-
ціонерних банків, що мали 574 філії. У Москві діяло 8 акціонерних
банків. Крім Санкт-Петербурга і Москви вони функціонували у 27 міс-
тах. Акціонерні комерційні банки створили 49 відділень. Поступово
Держбанк перетворювався на банк банків, тобто ставав резервним
центром банківської системи. Держбанк очолював мережу державних
ощадних кас, яка зберігала істотну частину грошових нагромаджень
населення. Гроші вкладалися в облігації державних позик і спрямо-
вувалися на фінансування держави.
На початку XX ст. акціонерні комерційні банки посідали провідні
позиції в банківській системі Росії. На початок 1914 р. поряд з 50 ак-
ціонерними комерційними банками і 778 їх філіями комерційний кре-
дит надавали 1108 товариств взаємного кредиту і 317 міських банків.
Процес концентрації банківського капіталу особливо активізувався на-
прикінці XIX — на початку XX ст. З 1893 по 1911 р. кількість банків
скоротилась, а валюта їх балансів зросла майже втричі.
У Росії водночас з комерційними банками виникали і розвивалися
так звані товариства взаємного кредиту (ТВК). Ці кредитні ус-
танови будувалися за принципом взаємної матеріальної відповідаль-
ності їх членів за справи товариства. Кожний учасник робив внесок в
оборотний капітал товариства і брав на себе відповідальність за його
операції в 10-кратному розмірі суми вступного внеску. Від суми вступ-
ного внеску кожного учасника залежала величина кредитів. Прибу-
ток від операцій товариств після здійснення відрахувань у запасний
та інші фонди розподілявся пропорційно до участі у капіталі.
Товариства взаємного кредиту здійснювали облік і видачу пози-
чок під векселі і цінні папери, а також різні товарні операції. Пасиви у
них формувалися за рахунок внесків, поточних рахунків і вкладів.
У містах поряд з ТВК створювалися так звані громадські банки.
На початок 1916 р. вони функціонували більш як у 340 містах.
У Росії діяли банки іпотечного кредиту. До системи іпотечно-
го кредиту в Росії в 1914 р. входили два державні земельні банки —
Дворянський і Селянський, 10 акціонерних земельних банків, 36 місь-
ких кредитних товариств, каси міського земського кредиту. Ці кредит-
ні установи відіграли важливу роль у розвитку сільського господар-
ства дореволюційної Росії.
Особливість банківської системи Росії полягала в тому, що вона
сконцентрувалася в руках невеликої кількості кредитних банків з од-
ночасним розвитком кредитних небанківських (допоміжних) уста-
нов — кредитної кооперації позичково-ощадних товариств і това-
риств взаємного кредиту.
3)1917-1930 рр.- період формування нової банківської системи
Зміни у сфері грошового обігу на території колишнього СРСР роз-
почалися відразу після встановлення радянської влади. У грудні 1917
p. В. Ленін запропонував проект зміни грошового обігу і план приму-
сового залучення в банк грошових нагромаджень населення та обміну
грошових знаків, що перебували в обігу, на нові.
Сутність ленінського проекту грошової реформи полягала в тому,
що передбачалося призначити якомога коротший термін, протягом
якого кожний громадянин повинен був подати декларацію про
кількість наявних у нього грошей і одержати замість них нові, причо-
му до певної норми гроші планувалося обмінювати карбованець за
карбованець, а понад цю норму — у меншому розмірі, за принципом
спадної прогресії. Як захід для підготування до реформи передбача-
лося очистити грошовий обіг від різноманітних сурогатів грошей —
купонів, облігацій, марок, бон тощо.
Реформу передбачалося почати восени 1918 p., проте здійснити її
не вдалося через громадянську війну та іноземну воєнну інтервенцію.
У період “воєнного комунізму” неминучим було різке скорочен-
ня доходів державного бюджету і не менш різке збільшення його вит-
рат, особливо на оборону країни.
У жовтні 1921 p. створюється Державний банк.
У 1922–1923 pр. було проведено дві деномінації.
Основні принципи побудови грошової системи соціалістичного типу
сформувалися у процесі здійснення грошової реформи 1922–1923 pр.
Реформа почалася з випуску в обіг банківських білетів у червінцях.
Через дефіцит державного бюджету до березня 1924 p. існувала
система паралельного обігу двох видів грошових знаків.
4 квітня 1922 p. введено монополію на купівлю золота, платини, іно-
земної валюти. Купувати їх мав право тільки Наркомфін.
У лютому 1924 p. емісія радянських знаків припинилася, в обіг були
випущені білети державного казначейства номіналом один, три і п’ять
рублів, а також срібна й мідна монети.
Грошовою одиницею СРСР був карбованець, сота частина карбован-
ця називалася копійкою.
7 жовтня 1921 р. був заснований Державний банк РРФСР
(у 1923 р. перетворений у Державний банк СРСР). Після створення
Державного банку РРФСР почали створюватися його контори та від-
ділення у великих містах. На 1 квітня 1922 p. діяло 45 відділень бан-
ку. В 1922–1925 pp. створюються галузеві і територіальні спеціальні
банки, місцеві кредитні заклади, кредитна кооперація, система ощад-
них кас.
8 жовтня 1922 p. для сприяння розвитку промисловості створено
Промисловий банк у формі акціонерного товариства, який у 1924 p.
дістав назву Торгово-промисловий банк СРСР
Наприкінці 1922 p. виникло акціонерне товариство Електрокредит,
яке займалося здебільшого кредитуванням будівництва електро-
станцій на селі. У 1924 p. це товариство було реорганізоване в Ак-
ціонерний банк з електрифікації.
Для розвитку зовнішньоторговельних операцій у 1922 p. створю-
ється акціонерний Російський комерційний банк з участю шведсько-
го капіталу. В 1924 p. уряд викупив усі акції шведського капіталу і
перетворив Російський комерційний банк на Банк для зовнішньої
торгівлі.
Для сприяння відновленню і розвитку комунального та житлово-
го будівництва з 1923 p. створюються комунальні банки. У 1925 p.
створено Центральний банк комунального господарства і жит-
лового будівництва.
Для розвитку споживчої кооперації в 1922 p. на пайовій основі
створено Банк споживчої кооперації, перетворений у 1923 p. на
Всеросійський кооперативний банк.
У 1922 p. створено Всеукраїнський кооперативний банк, а з
24 січня 1922 p. створюються спеціальні заклади сільськогосподар-
ського кредиту — кредитні і кредитно-ощадні кооперативні товари-
ства.
У 1923–1925 pp. були організовані республіканські банки сіль-
ськогосподарського кредиту РРФСР, України, Білорусії, Закавказзя,
Узбекистану, Туркменії.
У 1924 p. створено Центральний сільськогосподарський банк
СРСР. У 1925 p. у цьому банку організовано постійний фонд для кре-
дитування бідноти та колгоспів на особливих пільгових умовах.
З 26 грудня 1922 p. починають створюватися державні ощадні
каси.
Створений 24 червня 1924 p. при управлінні Державного банку Ко-
мітет у справах банків вирішував питання про загальні напрямки по-
літики кредитних закладів, розглядав кредитні плани Державного та
інших банків, розподіляв кредитні ресурси.
Реформа 1 квітня 1930 p. передбачала ліквідацію комерційного
кредиту і цілковиту заміну його прямим банківським кредитуванням,
запровадження принципів повернення, строковості, планово-цільового
характеру банківського кредитування, забезпеченість матеріальними
цінностями виданих кредитів, запровадження нових раціональних форм
безготівкових розрахунків через банки, концентрацію короткостроково-
го кредитування і платіжного обороту в Державному банку, суворе роз-
межування функцій між Державним банком і банками довгострокового
кредитування та фінансування капіталовкладень.
2. Монетизація державного дефіциту ВВП в Україні
Монетарна політика є ключовим механізмом у грошовій системі країни, завдяки якому реалізуються її основні суспільні призначення:
- підтримується вартість грошей на відносно стабільному рівні шляхом постійного урівноваження попиту і пропозиції на грошовому ринку;
- гнучко забезпечуються потреби економіки в грошах завдяки їх випуску в міру зростання потреб і вилучення з обороту в міру скорочення потреб.
У зв'язку з цим основними індикаторами правильності монетарної політики та ефективності функціонування грошової системи в цілому є стабільність вартості грошей на товарних і валютних ринках та забезпеченість економічних суб'єктів достатньою масою платіжних засобів. Перший індикатор - стабільність вартості грошей - проявляється у відносній стабільності купівельної спроможності і валютного курсу національних грошей.
Другий індикатор не має таких чітких форм виразу, як перший, не знайшов він однозначного висвітлення і в літературі. Одні автори взагалі не вважають його самостійним індикатором, оскільки у разі зрівноваженості попиту і пропозиції на гроші економічні суб'єкти матимуть достатній запас платіжних засобів. Інші автори виражають його через коефіцієнти монетизації певних економічних змінних, зокрема через показники монетизації бюджетного дефіциту та монетизації валового внутрішнього продукту. Спільним між цими показниками є те, що при недостатній монетизації бюджетного дефіциту і валового продукту виникнуть ускладнення з оплатою боргових зобов'язань - відповідно у бюджетній сфері й у сфері реалізації валового продукту.
Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними заходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов'язаннями, і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб'єктами (по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель тощо). Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна кількома способами:
1. Збільшити оподаткування економічних суб'єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими податками тощо. Для цього потрібно буде змінити чинне податкове законодавство, що робить цей захід мало реальним. Але якби він був реалізований, то це не привело б до зміни маси (пропозиції) грошей. Відбулося б лише переміщення їх між окремими групами економічних суб'єктів, а загальна їх маса залишилася б на тому ж рівні. Сукупний попит від такого переміщення грошей може зазнати лише тимчасового пригнічення, поки податкові вилучення в одних суб'єктів не будуть передані через бюджетне фінансування іншим суб'єктам, які і трансформують їх у платоспроможний попит на ринках. Тому такий спосіб монети-
зації дефіциту не внесе істотних змін у пропозицію грошей, що забезпечується банками, а отже і в масу грошей.
2. Дозволити уряду- (казначейству) випустити власні боргові зобов'язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу. Цей захід теж потребує внесення істотних змін до чинного законодавства і тому є малоймовірним. Проте якби він був реалізований, це внесло б істотні пертурбації в механізм монетарної політики, оскільки на всю суму казначейської емісії зросла б маса і пропозиція грошей, збільшився б сукупний попит і тиск на ціни. Такий спосіб монетизації бюджетного дефіциту може призвести до інфляції, через що світова монетарна практика від нього відмовилася.
3. Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому чи на зовнішньому ринках. При реалізації облігацій на внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а лише перерозподілить її між групами суб'єктів і тому тимчасово пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу. Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.
Інша справа з реалізацією державних облігацій на зовнішніх ринках. У цьому випадку виручка від реалізації державних облігацій на євроринках надійде у валютній формі, яка не дає можливості прямо використати її для фінансування бюджетних витрат. Уряд повинен продати валютну виручку центральному банку за національні гроші, які й використає для фінансування своїх потреб. У результаті цієї операції центральний банк збільшить на відповідну суму свої золотовалютні резерви, а також банківські резерви в національних грошах та пропозицію грошей на ринку. Це може істотно деформувати вплив на сукупний попит, що забезпечується монетарною політикою. Проте слід мати на увазі, Що цей захід дає центральному банку приріст золотовалютних резервів, які можна використати для усунення деформації попиту, якщо вона набуває загрозливих розмірів.
4. Дозволити центральному банку прокредитувати уряд у розмірі бюджетного дефіциту, купивши на відповідну суму урядові зобов'язання на первинному ринку. Цей спосіб монетизації бюджетного дефіциту видається на перший погляд дуже простим і ефективним - уряду не потрібно мати справу з тисячами кредиторів на вторинному ринку, і потрібну суму коштів він може одержати негайно. Насправді це досить загрозливий спосіб монетизації дефіциту.
По-перше, урядова політика дефіцитного фінансування перестає проходити контроль на надійність з боку суб'єктів вторинного ринку. Адже одного кредитора - центральний банк, який до того ж є державним, - значно легше "умовити" надати кредит уряду, ніж тисячі кредиторів - покупців облігацій на вторинному ринку. Тому ця політика може відірватися від умов реальної економіки, перетворитися у звичайну "фінансову піраміду".
По-друге, безпосередньо кредитуючи уряд, центральний банк істотно ускладнює управління пропозицією грошей, оскільки на відповідні суми уповільниться зростання резервів комерційних банків і подальша мультиплікація депозитів, збільшується ймовірність виходу цих грошей у позабанківський оборот.
По-третє, на суму кредиту уряду збільшиться маса грошей і сукупний попит. Щоб не допустити негативного впливу цього збільшення на кон'юнктуру ринку і сталість грошей, центральний банк повинен буде адекватно зменшити підкріплення резервів комерційних банків (через скорочення їх рефінансування і купівлю у них цінних паперів), що погіршить їх ліквідність, скоротить їх кредитування реальної економіки.
З огляду на всі ці обставини у світовій практиці відмовилися від зазначеного способу монетизації бюджетного дефіциту. Законом України "Про Національний банк України" (стаття 54) НБУ заборонено надавати прямі кредити на фінансування витрат державного бюджету.
Наведена характеристика можливих способів монетизації бюджетного дефіциту свідчить про те, що найдоцільнішим є третій - шляхом реалізації державних цінних паперів на вторинному ринку, оскільки він не змінює грошове"! маси і не ускладнює завдань, визначених у монетарній політиці. Проте ці положення справедливі лише за умов, коли бюджетний дефіцит не хронічний і не надто великий відносно ВВП. Інакше уряд змушений буде щоразу розміщувати на ринку все більше позик і збільшувати проценти по них, щоб стимулювати попит. Це призведе, з одного боку, до випереджаючого зростання бюджетних витрат на обслуговування державного боргу та збільшення бюджетного дефіциту, що ще більше ускладнюватиме проблему монетизації дефіциту, з іншого - до погіршення ліквідності економічних суб'єктів, насамперед банків, оскільки в їхніх портфелях активів надмірно збільшаться запаси державних цінних паперів. Щоб не допустити банківської кризи, центральний банк змушений буде посилити скуповування державних цінних паперів на вторинному ринку, що спричинить зростання пропозиції грошей та сукупного попиту на товарних ринках. Посилиться загроза підриву сталості грошей.
Отже, систематичний, всезростаючий бюджетний дефіцит у великих розмірах становить потенційну загрозу для сталості грошей, якими б способами він не монетизувався. Монетизація бюджетного дефіциту через вторинний ринок цінних паперів може тільки відстрочити цю загрозу, але не усуває її зовсім.
Проблема монетизації валового внутрішнього продукту полягає в доведенні маси грошей в обороті до рівня, достатнього для успішної реалізації всього обсягу вироблених товарів та послуг, погашення боргових зобов'язань. З суто теоретичного погляду вирішення цієї проблеми забезпечується урівноваженням попиту- і пропозиції грошей на грошовому ринку, незалежно від фактичного обсягу грошової маси. Якою б мірою остання не змінилася (уверх чи вниз), якщо пропозиція грошей відповідає попиту, наявна грошова маса є об'єктивно визначеною, тобто не надмірно великою чи малою.
Проте, з практичної точки зору, вирішення цієї проблеми є значно складнішим, бо неможливо заздалегідь визначити ту нормативну величину, на яку слід орієнтувати регулювання пропозиції грошей (попит на гроші чи Мн). Тому про достатність монетизації ВВП, а значить і всієї економіки, можна судити не по відхиленню фактичного її рівня від нормативного, а з динаміки деяких індикаторів ринку, насамперед середнього рівня цін, середньої процентної ставки, стану платіжної дисципліни, рівня ліквідності банків тощо. Якщо всі такі індикатори протягом тривалого часу залишаються незмінними, то монетизацію ВВП можна вважати достатньою. Коли їх тренд виявляє тенденцію до підвищення, то монетизація є надмірною, а якщо тенденцію до зниження, то - недостатньою (рис. 1):
Рис.1. Динаміка рівня цін при різних рівнях монетизації ВВП
Ціновий тренд 1, що позначений горизонтальною лінією, свідчить про нормальну монетизацію економіки, коли попит і пропозиція, Мф і Мн, збалансовані так, що рівноважний рівень цін тривалий час залишається незмінним. Ціновий тренд 2, що позначений висхідною лінією, свідчить про дещо надмірну монетизацію економіки, через що урівноваження попиту і пропозиції на товарних ринках щороку відбувається на більш високому рівні цін. Цей ефект може бути викликаний такими чинниками:
- систематичним скороченням реального обсягу ВВП;
- випереджаючим зростанням пропозиції грошей (порівняно зі зростанням реального обсягу ВВП);
- прискоренням швидкості обігу грошей;
- зростанням частки ВВП, що реалізується на засадах бартеру;
- зростанням попиту на гроші у зв'язку з погіршенням умов капіталізації грошей на грошовому ринку.
Ціновий тренд 3, що позначений низхідною лінією, свідчить про недостатню монетизацію економіки. За цих умов рівень рівноваги між попитом і пропозицією на товарних ринках і середній рівень цін буде знижуватися.
Зазначені зміни ринкових індикаторів можуть об'єктивно характеризувати стан монетизації валового продукту за умови високого рівня розвитку ринкових відносин, вільного ціноутворення, вільної конкуренції, ефективного механізму банкрутства тощо. Без цих передумов окремі індикатори можуть змінюватися незалежно від рівня монетизації і перестати виражати її стан.
Показник фактичного стану монетизації валового продукту прийнято розраховувати як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті на кінець року, до номінального річного обсягу ВВП:
мал. 33
де Км - рівень монетизації;
М - маса грошей на кінець року, взята за агрегатом МЗ;
ВВП - річний обсяг національного валового внутрішнього продукту.
Розрахований за станом на 1 січня 2000 р. рівень монетиза-
ції ВВП в Україні дорівнював 17,4% ((22070,0 млн грн*100)/127126,0 млн грн)
Сама українська дійсність доводить, що демонетизація економіки спричинена глибокою інфляцією, внаслідок якої різко скоротився попит на гроші і відповідно була скорочена пропозиція грошей. Тому ремонетизувати економіку не можливо нагнітанням пропозиції грошей, а насамперед потрібно забезпечити розвиток попиту на гроші. І лише в міру його зростання повинна збільшуватися пропозиція грошей. Тільки за цих умов емісія не призведе до інфляції, бо додаткова пропозиція грошей осяде в їх запасах, а вихід її на товарні ринки буде здійснюватися в міру зростання товарної пропозиції, не провокуючи зростання цін понад запланований рівень.
Для збільшення попиту на гроші, як єдино реального шляху ремонетизації економіки України, необхідно:
- перейти до політики економічного зростання, яка забезпечить тривале збільшення виробництва реального валового внутрішнього продукту;
- подолати бартер у відносинах між господарюючими суб'єктами;
- підвищити стабільність національних грошей та банківської системи, довіру до них усіх економічних суб'єктів;
- підтримувати на належному рівні реальну ставку депозитного процента;
- забезпечити високий рівень розвитку ринку цінних паперів і та валютного ринку.
Звичайно, вирішити всі ці завдання значно важче, ніж просто збільшити пропозицію грошей. Проте йти потрібно складним шляхом, бо тільки він гарантує потрібний результат і дасть можливість уникнути старих помилок - нових гіперінфляційних збурень в економіці.
Звідси випливає ще один важливий висновок - показник монетизації ВВП безпосередньо не пов'язаний з грошовим ринком і управлінням пропозицією грошей. Тому завдання ре-монетизації економіки виходить за межі монетарної політики і повинне вирішуватися засобами загальноекономічної політики. Монетарна ж політика повинна забезпечити урівноваженість попиту і пропозиції грошей, на якому б рівні не перебувала монетизація ВВП.
3.Центральний банк Англії
Згідно з банківським законодавством в основі банківської системи знаходиться Банк Англії.
Банк Англії є найстарішим центральним банком у світі. Ця інституція з'явилася наприкінці XVII ст. в Англії, в результаті так званої угоди між майже збанкрутілим урядом і групою фінансистів. Банківська система Англії 1690-х років складалася з кредиторів-банкірів, що надавали кредити з позичених коштів, і "ювелірів", що приймали золото на депозити і після цього надавали позичку. У 1688 р. громадянська війна, що потребувала значних витрат, нарешті закінчилася, і на трон Англії вступили Вільям і Мері. До влади прийшла політична партія, що проводила політику меркантилізму і грабіжницького захоплення колоній. Найсерйознішим супротивником Англії була Французька імперія. Незабаром Англія розв'язала піввікову війну.
Політика мілітаризму виявилася досить дорогою, і в 1690-х роках Англійський уряд виявив, що казна "виснажена", грошей немає. Уряд більше не міг спонукати людей купувати його облігації після стількох років війни. Зібрати податки за вищими ставками також не було можливості.
У 1693 р. був утворений комітет Палати Общин, з метою пошуку способів віднайти гроші для уряду. Тоді ж шотландський фінансист Вільям Петерсон висунув від своєї фінансової групи цілком новий план. В обмін на певні привілеї з боку держави він запропонував створити Банк Англії, який випустив би нові банкноти і покрив дефіцит. Відразу ж після ухвалення парламентом рішення про створення Банку в 1694 р. король Вільям і деякі члени парламенту стали акціонерами нової "грошової фабрики".
Вільям Петерсон зажадав від англійського уряду присвоїти новим банкнотам статус законного платіжного засобу. Британський уряд відмовив, але парламент дав новому Банку привілей розмістити урядові вклади і випускати нові цінні папери для оплати урядового боргу.
Банк Англії відразу ж випустив нових грошей на суму 760 000 ф. ст., що були використані на оплату боргу. Це спричинило різке зростання інфляції, і за два роки Банк виявився цілком неплатоспроможним, що дало певні переваги "поодиноким ювелірам". Банкноти Банку Англії могли вільно обмінюватися на металеві монети, що перебували в обігу.
У 1696 р. Банк Англії, керований магнатами правлячої тоді політичної партії, зіткнувся із загрозою конкуренції. Партія Торі спробувала заснувати новий National Land Bank, і хоча ця спроба не вдалася, Банк Англії відразу ж вжив відповідних заходів. У наступному році парламент ухвалив закон, що заборонив заснування в Англії великих банків. Згідно з цим законом підроблення банкнот Банку Англії каралося смертю.
Інтенсивний розвиток капіталізму сприяв тому, що в 1844 р. Банк Англії в законодавчому порядку отримав монопольне право на емісію банкнот. Таким чином, було створено інституцію, що могла забезпечити більш високу стабільність грошового обігу на тому етапі розвитку капіталізму, коли відбувалося масове створення нових акціонерних товариств і посиленими темпами відбувався розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Інші банкноти, що перебували в обігу, були поступово вилучені і замінені новими, випущеними Банком Англії. Закон 1844 р. установив величину грошової маси, не забезпеченої золотими монетами або золотими зливками, що зберігаються в сейфі Банку Англії, у розмірі 14 млн ф. ст. Завдяки цьому передбачалося відвернути надмірну емісію банкнот, що сприяло б адекватному забезпеченню потреб господарської системи в грошовій масі. Такий розвиток спричинив відокремлення емісії банкнот від іншої комерційної діяльності банку (наприклад, надання кредитів під забезпечення), що поступово скорочувалася, і Банк Англії за характером операцій все більше перетворювався в центральний банк країни.
Банк Англії, як і центральні банки інших країн, є центром фінансових та економічних перетворень, обумовлених потребами адаптації до умов, що постійно змінюються. Це вимагає внесення принципових змін у його функції, організацію і технологію, а також радикально нового підходу до міжбанківської кооперації і міжнародного співробітництва.
Численні функції, які виконує Банк Англії, можна поділити на дві групи:
1) прямі професійні обов'язки, що випливають з банківського статусу (депозитно-позичкові, розрахункові й емісійні операції);
2) контрольні функції, з допомогою яких держава здійснює втручання в грошово-кредитну систему, намагаючись впливати на хід економічних процесів.
Ці функції Банк Англії виконує, спираючись насамперед на традиції, а не на правові норми. Різноманітні правила і процедури, що регламентують діяльність кредитно-банківських установ, установлені як "джентльменські угоди" між цими установами і Банком Англії.
Специфіка взаємовідносин між державою, її центральним банком і окремими банками дає змогу охарактеризувати Банк Англії водночас як "праву руку в Сіті і як представника Сіті в уряді". Завдяки цій подвійній ролі Банку Англії уряд має можливість проводити вільну грошово-кредитну політику більш гнучкими засобами, а фінансові олігархи у Сіті впевнені у тому, що їхні інтереси будуть відстоюватися за будь-якого уряду і будь-якого економічного курсу.
Банк Англії виконує багато функцій, але всі вони спрямовані на досягнення трьох основних цілей. Серед них:
1. Підтримання вартості національної валюти, передусім з допомогою операцій на ринку, погоджених із урядом, іншими словами, здійснення грошової політики.
2. Забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками й учасниками фінансового ринку Сіті та забезпечення сталої й ефективної системи платежів.
3. Забезпечення і підвищення ефективності й конкуренте-спроможності фінансової системи всередині країни і зміцнення позицій Лондонського Сіті як провідного міжнародного фінансового центру.
Як і будь-який інший банк, Банк Англії надає низку послуг своїм клієнтам. Однак клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна виділити три найважливіші групи клієнтів:
1. Комерційні банки. Усі клірингові банки мають рахунки в Банку Англії. В операціях клірингу використовуються рахунки клірингових банків у Банку Англії. Банки зобов'язані мати певну суму на рахунку і не мають права перевищувати її. Усі банки, здійснюючи діяльність у Великобританії, розміщують 0,35% від суми всіх своїх депозитів на рахунку (депозиті) Банку Англії.
2. Центральні банки інших країн мають рахунки, тримають золото в Банку Англії і можуть вести справи в Лондоні через Банк Англії.
3. Уряд тримає рахунки в Банку Англії. Таким чином, платежі, податки в бюджет і платежі з бюджету на соціальні потреби здійснюються через рахунок Банку Англії.
Відповідно можна виділити такі функції Банку Англії:
1. Банк для комерційних банків.
2. Банк для інших центральних банків.
3. Банк для уряду.
4. Здійснення монетарної політики. Банк Англії дає рекомендації щодо методів грошово-кредитної політики і є відповідальним за її виконання.
5. Здійснення емісії банкнот.
6. Здійснення валютних операцій і контролю, управління золотовалютними резервами країни від імені Казначейства.
7. Здійснення нагляду за кредитними установами, валютними і кредитними ринками і в цілому за банківською системою.
Банк Англії володіє формальною незалежністю від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства фінансів. Термін повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду.
Дуже складну роль Банку Англії доводиться виконувати, здійснюючи контроль і регулювання грошово-кредитної сфери. Пов'язані з цим функції втягують Банк в орбіту національної економічної політики, де, окрім глибоких професійних знань, вимагається вміле політичне маневрування.
Першою метою центрального банку є підтримання цінності національної валюти. Грошова політика покликана сприяти стабілізації реальної вартості грошової одиниці. У Великобританії грошова політика здійснюється здебільшого через регулювання процентної ставки.
Нині поняття "стабільний рівень цін" у багатьох країнах не наповнюється практичним змістом. У більшості з них стабілізацію пов'язують з дуже низьким рівнем інфляції. Проте дестабілізація зумовлюється не лише слабким управлінням грошовою політикою або її відсутністю. Причини, як правило, лежать значно глибше. Так, на початку 70-х років під впливом нафтової кризи і посилення вимоги профспілок цілі короткострокової стабілізації стали суперечити цілям цінової стабільності. У цих умовах центральному банку мало що вдавалося зробити, щоб виправити становище.
Забезпечення цінової стабільності нині в Англії досягається з допомогою таких заходів:
1) підтримання середнього рівня інфляції - у межах 2,5%;
2) більш відкритого (вільного) режиму проведення грошової політики.
Здійснення монетарної політики, тобто насамперед визначення рівня процентних ставок, що забезпечують досягнення "інфляційної" цілі, покладене на Банк Англії і Казначейство (Банк Англії на відміну від інших банків не може діяти незалежно від уряду). Прийнятий у 1946 р. Акт Банку Англії дав Казначейству право давати вказівки Банку, і хоча Казначейство ніколи це право не використало, відносини між ними такі, що остаточне рішення щодо процентних ставок приймає міністр фінансів. І все ж Банк Англії відіграє дуже важливу роль у прийнятті рішення.
Банк Англії публікує квартальний звіт щодо інфляції (Inflation Report), котрий містить докладний аналіз інформації, а також протокол зустрічі міністра і керуючого Банком стосовно процентних ставок, що публікується через шість тижнів після їх зустрічі. При підготовці звіту щодо інфляції і процентних ставок Банк Англії враховує внутрішні й зовнішні економічні та монетарні чинники, що визначатимуть рівень інфляції майбутніх двох років. Після ухвалення рішення про методи грошової політики Банк Англії починає діяти, використовуючи класичні механізми. Виконуючи свою роль на внутрішньому грошовому ринку, він впливає на процентні ставки в короткостроковому аспекті. Як банк уряду і банк банків Банк Англії здатний досить точно передбачити характер потоків платежів з рахунку уряду на рахунки комерційних банків, і навпаки, та діяти залежно від ситуації. Коли потік платежів із рахунку банків на рахунок уряду перевищує зворотний потік, виникає ситуація, за якої банківські запаси ліквідних активів знижуються, і з'являється брак коштів на грошовому ринку. У противному разі створюється надлишок готівки, але більш звичайна ситуація - це поява дефіциту, що усувається Банком Англії через установлення такої відсоткової ставки, за якої кошти врівноважуються на кожен день.
Рішення за процентними ставками приймаються Банківським комітетом з грошової політики (Monetary Policy Committee - МРС). Комітет збирається щомісячно відповідно до певного графіка. Він складається з чотирьох постійних членів і чотирьох експертів, що призначаються канцлером Казначейства (він же міністр фінансів). Голосування здійснюється за принципом: "одна людина - один голос". У зборах комітету можуть брати участь представники Казначейства, але вони не мають права голосу. Рішення про процентні ставки, прийняті комітетом, мають бути негайно опубліковані. Публікуються також і протоколи засідань Комітету і Законодавство передбачає, що в екстремальних умовах і протягом обмеженого часу уряд може регулювати рішення комітету в національних інтересах. Таке регулювання підлягає обов'язковому схваленню Парламентом Великобританії.
Для того, щоб не працювати з кожним банком індивідуально, Банк Англії протягом тривалого часу використовував облікові доми як посередника. Це спеціалізовані дилери, які мали запаси торговельних векселів і в які головні банки розміщували "надлишкову" готівку. Облікові доми користувалися позичковими послугами Банку Англії, що забезпечувало їх готівковими коштами. Ставки, за якими здійснювалися ці операції, впливали на процентні ставки для економіки в цілому.
Процентні ставки впливають на внутрішні грошові умови, такі як умови кредиту, споживчий попит, інвестиції, випуск продукції і ціни. Вони також можуть впливати на вартість фунта стерлінгів відносно іноземної валюти. За інших рівних умов, чим вищі процентні ставки, тим більше іноземних коштів обмінюється на фунт стерлінгів, таким чином, вони впливають на валютний курс фунта стерлінгів відносно іноземних валют.
Банк Англії може впливати на валютний курс, використовуючи золотий і валютний запаси країни. Він може управляти запасами від імені Казначейства. Резерви містяться на спеціальному рахунку, що називається Валютний зрівняльний рахунок (Exchange Equalisation Account). Цей рахунок було утворено ще в 1930-х роках з метою виявлення неочікуваних коливань у "зовнішній вартості" фунта стерлінгів. Процес, відомий як валютна інтервенція, полягає в тому, що Банк Англії купує фунти стерлінгів за іноземну валюту, коли необхідно стримати падіння курсу, або продає їх, намагаючись стримати зростання курсу.
Будучи членом Механізму валютних курсів (ERM - exchange rate mechanism) з 8 жовтня 1990 p., Великобританія була зобов'язана підтримувати курс своєї валюти в певних межах відносно іноземних валют. Після виходу з ERM 16 вересня 1992 р. Великобританія перейшла до плаваючого валютного курсу.
Короткострокові процентні ставки і валютна інтервенція є головними інструментами монетарної політики у Великобританії. У минулому використовувались й інші інструменти. Наприклад, на початку 1980-х років Банк Англії продав більше цінних паперів державного боргу, ніж було необхідно для задоволення потреб уряду, з метою зменшити грошову масу в обігу. Ця політика була припинена в 1985 р.
Інші інструменти передбачають установлення спеціальних "меж банківського кредитування" (скасовані в 1971 p.); вимоги до банків містити резерви в Банку Англії відповідно до того, наскільки швидко зростає обсяг їхніх вкладів (скасовані в 1980 p.); видання інструкцій з банківського кредитування, спрямованого на зменшення обсягу видачі кредитів клієнтам.
Одним з найважливіших інструментів сучасної монетарної політики є резервна, яка ґрунтується на зміні вимог центрального банку до обов'язкових (мінімальних) резервів комерційних банків та інших кредитних інституцій. Усі основні знаряддя грошово-кредитного контролю спрямовані передусім на регулювання величини залишків на резервних рахунках кредитних установ у центральному банку або умов поповнення цих рахунків.
Історично обов'язкові резерви виникли на тій підставі, що комерційні банки завжди мусили мати наготові грошову готівку у вигляді так званих касових резервів для безперебійного виконання платіжних зобов'язань продавця щодо повернення депозитів вкладникам і проведення розрахунку з іншими банками. Іншими словами, касові резерви, що їх комерційні банки зберігали в центральному банку, служили гарантійним фондом для погашення Депозитів.
Зі створенням високорозвиненої дворівневої банківської системи касові резерви комерційних банків, що розміщувалися ними на відповідний рахунок у центральному банку, перестали бути гарантійним фондом для погашення заборгованості за вкладами.
Регулювання центральним банком норм указаних резервів впливає безпосередньо на величину оборотних фондів комерційних банків, а отже, на їх кредитно-фінансовий потенціал. При збільшенні норми обов'язкових резервів зменшується розмір оборотних фондів банків, і навпаки.
Комерційні банки Великобританії зберігають 0,35% стерлінгових депозитів на рахунку в Банку Англії. У деяких країнах базисом обчислення величини мінімальних резервів слугують надані кредити. На практиці норми обов'язкових резервів за пасивами можуть установлюватися відносно всіх банківських пасивів або їх окремих статей. Застосовуючи подібний вибірковий підхід, центральний банк намагається у такий спосіб стимулювати або обмежувати розвиток тих або інших видів депозитних операцій банків.
Можуть лімітуватися також обсяг і число кредитів, що надаються одному клієнту банком. Такі директивні параметри дістали назву кредитних меж. В Англії цей спосіб використовувався до 1971 р. За порушення встановлених кредитних лімітів Банк Англії застосовував до комерційних банків санкції у вигляді сплати високого облікового відсотка або обов'язкового перерахування на безпроцентний рахунок у Банк Англії суми, що дорівнювала перевищенню цих лімітів.
Таким чином, центральний банк може регулювати темпи зростання грошової маси, використовуючи техніку кредитних обмежень.
Лише на короткі проміжки часу у Великобританії вводилися кредитні обмеження. На думку багатьох західних економістів, цей засіб слугує найефективнішим антиінфляційним засобом. Тому до прямого обмеження обсягу банківського кредитування центральний банк вдається звичайно в періоди посилення інфляції або кризи платіжного балансу.
Зниження ефективності ролі мінімальних резервів як інструменту грошово-кредитної політики зумовлене взятим у 80-ті роки курсом на фінансову лібералізацію. Проте функція приймання і зберігання поточних і строкових вкладів кредитних інституцій продовжує залишатися однією з найважливіших функцій сучасного центрального банку, незважаючи на те, що ці депозити мають невелику питому вагу в балансі центральних банків.
Без виконання зазначеної функції центральні банки не зможуть виконувати своїх інших функцій, тобто бути "банком банків", "банкірами і касирами уряду", проводити офіційну грошово-кредитну і валютну політику, постачати економіку необхідною кількістю грошей у безготівковій і готівковій формах, управляти внутрішнім і зовнішнім державним боргом, здійснювати нагляд за банками і фінансовим ринком.
Найважливішою функцією Банку Англії є управління державним боргом країни. Англійський уряд витрачає, як правило, більше, ніж він одержує у вигляді податків.
Щоденні потоки коштів між урядом і ринком відображаються рухом коштів на рахунку Національного кредитного фонду (National Loans Fund - NLF) у Банку Англії. У разі короткострокового дефіциту зазначений вище фонд може покрити його, взявши кошти в Банку Англії, а зайві кошти розміщуються в Банку.
Таке пряме фінансування є тільки короткостроковим, і важливою функцією Банку Англії, що діє від імені Казначейства, є залучення коштів. Банк контролює новий борг уряду й існуючий обсяг боргу. Трьома основними формами урядових позик є казначейські векселі, урядові фондові папери і позики на валютному ринку.
Казначейські векселі (Treasury Bills) - це короткострокові (звичайно терміном три або шість місяців) цінні папери IOU (І owe you), що випускаються Банком Англії щотижня, їхньою головною метою є не фінансування витрат уряду, а вилучення готівки з системи з тим, щоб сприяти проведенню монетарної політики. Кількість векселів, які випускаються, залежить від прогнозних грошових потоків у майбутньому. Векселі продаються за ціною, нижчою від їх вартості, а дисконт відображає відсоткову ставку. (Наприклад, якщо відсоткова ставка дорівнює 7% і вексель строком на три місяці номінальною вартістю млн ф. ст. буде продаватися за ціною 983 тис. ф. ст., то прибуток величиною 17 тис. ф. ст. за три місяці буде еквівалентним річній відсотковій ставці 7%.)
Високонадійні цінні папери уряду (Gilt-edged stocks), тобто облігації - це довгострокові цінні папери (їх "життя" може тривати від п'яти до 40 років), що випускаються для фінансування дефіциту, котрий виникає внаслідок перевищення урядових витрат над його доходами. Відсоток являє собою купон доходу, що виплачується кожні шість місяців. Наприклад, цінний папір "8% Teasury Stock 2015" передбачає виплату його держателю 8% у рік від номінальної вартості даного цінного паперу, а в 2015 р. вона буде погашена.
Головна мета - продати щороку достатню кількість таких цінних паперів, щоб задовольнити потребу державного сектора в коштах для покриття дефіциту (PSBK - public sector borrowing requirement), котрий включає в себе не тільки бюджет уряду, а й бюджет місцевих органів влади і державних корпорацій. Коли доходи в бюджет, навпаки, перевищують видатки (як було в Англії наприкінці 1980-х років), метою було - збалансування бюджету з допомогою купівлі цих цінних паперів, тобто вилучення їх з обороту.
Учасники цього ринку - це дилери, що мають прямі контакти з Банком Англії. Останній може не продавати відразу весь пакет випущених облігацій, а реалізувати їх на ринку поступово, за вигідних умов. Рішення щодо вигляду, терміну і кількості облігацій приймається залежно від ринкових умов у даний час. Одна незмінна умова - облігація має бути привабливою для інвесторів.
Департамент Реєстрації Банку Англії веде реєстр держателів "першокласних" цінних паперів. Цей головний метод обробки даних враховує біля мільйона рахунків цінних паперів, щороку враховується близько півмільйона переказів. Крім цього, у Банку Англії існує Central Gilts Office, через який проходять автоматизовані платежі учасників "першокласних" облігацій. Це дуже важливий інструмент ринку "першокласних" цінних паперів в нинішній час.
Валютні позики бувають різноманітних форм, а їх величина залежить від того, чи хоче уряд створити валютні резерви. Валютні позики надаються у формі облігацій, номінованих в інших валютах, і середньострокових кредитів Міжнародного валютного фонду (у 1960-х і в 1970-х роках). Значна частина позик номіно-вана в екю (євро) у вигляді казначейських векселів терміном місяць і казначейських білетів з терміном три роки.
Банк Англії - єдина емісійна інституція в Англії й Уельсі. (Монети випускаються Королівським монетним двором (Royal Mint) від імені Казначейства, і їх випуск не є в компетенцією Банку Англії). Весь прибуток від випуску банкнот надходить уряду.
Банк Англії випускає свої банкноти вже протягом 300 років. Емісія потребує великих затрат праці і коштів. Дизайн банкнот і їх виробництво є завданням Банківської друкарської фабрики в Єссексе. Банк не тільки друкує гроші, він постачає їх через свої відділення (яких п'ять - у Брістолі, Бірмінгемі, Лідсі, Манчестері і Ньюкастлі) комерційним банкам по всій країні, вилучає з обігу старі купюри. Середній термін використання купюри номіналом 5 ф. ст. - рік, а номіналом 10 ф. ст. - три-чотири роки.
Банк Англії реалізує функції нагляду через:
* регулювання виходу організації на ринок банківських послуг. Створення банку регулюється банківським законодавством. Наприклад, мінімальний розмір первісного капіталу має становити не менше як 5 млн ф. ст. для банків і не менше 1 млн ф. ст. для інших кредитних інституцій;
* установлення для банків економічних нормативів і норм діяльності і здійснення документарного нагляду за їх додержанням;
* проведення інспекційних перевірок на місці (в Англії цей обов'язок покладається на зовнішніх аудиторів);
* висування вимог до кредитних установ щодо усунення виявлених недоліків і контролю за їх виконанням банками в чітко визначений термін;
* утручання за необхідності в діяльність кредитних організацій. Нині банківський нагляд за операторами грошового ринку вже не є сферою відповідальності тільки Банку Англії. Зараз згідно із законодавчими актами, прийнятими у 1997-1998 pp., більшість функцій з нагляду передано спеціальному органу - Управлінню фінансових послуг (Financial Services Authority), що здійснює нагляд за всіма видами фінансових посередників, включаючи й банки.
Першочерговою метою банківського нагляду є захист вкладників і потенційних вкладників банків, що оперують на англійському ринку. Згідно зі угаданим вище актом 1987 p., ніхто не має права приймати депозити від населення без попереднього дозволу Банку Англії. Після одержання дозволу організація продовжує залишатися під постійним наглядом Банку Англії.
Зміни, про які проголосив Банк Англії, передбачають, що в майбутньому він залучатиме більше інспекторів і експертів у сфері похідних фінансових інструментів. Розробляються також нові засоби моніторингу банків. Закон 1998 р. "Про Банк Англії" надав юридичної сили змінам у діяльності Банку Англії, зокрема визначив юридичний статус Комітету монетарної політики (КМП) та закріпив відповідальність за банківський нагляд за уповноваженою фінансовою службою (FSA).
Закон надав Банку Англії операційну незалежність, тобто право самостійно визначати процентну політику (раніше встановлення рівня облікової ставки Банк погоджував з Казначейством) та розробляти грошову політику.
Законодавче закріпивши незалежність Банку Англії, уряд усе ж залишив за собою право пильно контролювати його діяльність.
Використана література:
1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.
2. Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.
3. Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000.- №9.
4. Бобраков Ю. И. США: центральный банк и экономика. - М.: Наука, 1988.
5. Гроші та кредит: Підручник / За ред. М. I. Савлука.-К.: КНЕУ, 2001.
6. Денежное обращение и кредит капиталистических стран / Под ред. Л. Н. Красавиной. - М.: Финансы, 1988.
7. Деньги, кредит, банки / Под ред. Е. Ф. Жукова. - М.: Банки и биржи, 1999.
8. Іванов В. М., Сотищенко І. Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. Курс лекцій. - Київ: МАУПП, 2001.1998.
9. Міжнародні валютно-кредитні відносини / За ред. А. С. Філі-пенка. - К.: Либідь, 1997.
10. Пенникова А. В. Денежно-кредитное регулирование экономики Великобритании. - М.: Финансы и статистика, 1983.
11. Рид Э. и др. Коммерческие банки. - М.: Прогресс, 1983.
