Закони грошового обігу та інфляція
Закони грошового обігу та інфляція
План
1. Закони грошового обігу.
2. Грошова маса та її структура.
3. Причини виникнення та суть інфляції.
4. Сталість грошей. Грошові реформи.
5. Теорії інфляції.
6. Література
Закони грошового обігу.
Розвиток та функціонування грошей і грошових систем підпорядковується дії притаманних цій сфері економічних законів, органічно пов'язаних із законами розвитку товарного виробництва, всієї економічної системи.
Закони грошового обігу — загальні економічні закони, які діють у кількох формаціях і виражають внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв'язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації, і вартістю грошей.
Оскільки існують різні форми грошей та виконуваних ними функцій, то відповідно розрізняють і певні типи законів грошового обігу. З урахуванням виконуваних повноцінними грошима функцій міри вартості і засобу обігу за умов металевого грошового обігу і насамперед золотого монометалізму (коли кількість грошей стихійно пристосовувалась до вимог товарного обігу) закон грошового обігу в абстрактній формі виражався формулою:
де Кn - кількість необхідних для товарного обігу дійсних грошей у році; СЦ — сума цін товарів; О — середнє число обертів за рік кожної грошової одиниці.
В західній економічній літературі закони грошового обігу в абстрактній формі визначаються також запропонованою І. Фішером формулою:
де Р — рівень цін; Q — обсяг виробництва; О — швидкість обороту грошової одиниці. Символ Q викликає заперечення, оскільки не весь обсяг вироблених за певний час товарів підлягає продажу. Вимагає уточнення і показник "обсяг виробництва", який може однаково стосуватися виробництва промислової продукції, національного доходу та інших агрегатних величин. Тому доцільніше замість нього використовувати показник "обсяг товарів, які підлягають реалізації". Фактори "кількість товарів, які підлягають реалізації" та "рівень цін" слід виразити поняттям "сума товарних цін".
Другий закон кількості грошей в обігу пов'язаний з виконанням грошима функції платежу, появою кредитних грошей, з обігом платіжних засобів. У ньому якісна характеристика законів грошового обігу комплексно модифікується і набуває вигляду:
Обіг платіжних засобів сприяє значній економії грошей шляхом зарахування взаємних платіжних зобов'язань, тобто безготівкових розрахунків. Це зумовлено тим, що швидкість обігу грошей у функції платіжного засобу (вексель, банкнота) визначають ступінь концентрації платежів, одночасність їх здійснення, можливість за рахунок поточних надходжень забезпечувати їх взаємну компенсацію. Система взаємного погашення платежів найповніше втілена у розвитку клірингу (англ. clearing — очищувати), тобто взаєморозрахунку (внутрішнього та міжнародного). Прискоренню обігу платіжних засобів сприяла комп'ютеризація.
Така закономірність визначає швидкість обігу грошей при виконанні функції засобу платежу. При виконанні грошима функції засобу обігу дія закономірності інша — швидкість обігу грошей у такому разі визначається швидкістю переходу товарів (а значить і грошей) з одних рук в інші при обслуговуванні актів купівлі-продажу. Одночасність цих актів уповільнює обіг грошей і призводить до збільшення маси грошей в обігу.
З еволюцією капіталістичного способу виробництва в грошовій системі відбувались якісні зрушення. За домонополістичного капіталізму діяла система металевого обігу, при якій грошовий товар функціонував у формі повноцінних грошей. Крах золотого стандарту, припинення вільного обміну грошових знаків на золото за фіксованою ціною означає, що кількість грошей, яка фактично знаходиться в обігу, впливає на реальну цінність грошової одиниці. Тому кількість необхідних для товарного обігу грошей визначається кількістю грошових знаків з урахуванням їх купівельної спроможності. За інфляції кількість грошей, які фактично перебувають в обігу, більша, ніж це необхідно для забезпечення товарного обігу. Реальну вартість обігових грошових знаків визначає кількість необхідних для товарного обігу грошей за певний проміжок часу.
За золотого монометалізму кількість необхідних для забезпечення товарного обігу грошей визначали особливості обігу грошей як платіжного засобу, зокрема виконання банкнотами переважно функції платіжного засобу у сфері комерційного та банківського кредитів. Натепер (за відміни золотого стандарту) банкноти як вид кредитних грошей стали формою грошей в більшості країн, масовим засобом обігу. Тому при визначенні кількості потрібних для товарного обігу грошей відпала необхідність введення в формулу грошового обігу такого показника, як сума оборотів, в яких одні й ті самі гроші функціонують як засіб обігу і як засіб платежу, тобто необхідність обчислення Кn за сферами обігу.
Грошова маса та її структура.
Статистика розвинутих країн використовує кілька понять грошової маси. Найпоширеніший агрегат М0 охоплює готівку (банкноти та розмінну монету) і залишки на поточних рахунках (записані на рахунок гроші), які є основою чекового обігу. Питома вага готівки в агрегаті M1 і знижується особливо швидко при використанні ЕОМ у банківській справі. До грошової маси також належать засоби на строкових депозитах у комерційних банках, що разом з М1 належать до М2. До М3 відносять також засоби на строкових ощадних внесках у державній поштово-ощадній мережі, у кооперативних банках. Отже, основну частину грошової маси утворюють різні види банківських депозитів (кредитних грошей) і деякі види цінних паперів, які мають таку саму купівельну спроможність, як і банківські рахунки. Грошова маса у розвинутих країнах натепер формується на основі кредитів. Це означає, що банківська система, надаючи кредит організаціям чи окремим особам, збільшує грошову масу, оскільки при цьому в обіг надходять додаткові платіжні засоби.
Грошова маса — загальний обсяг випущених в обіг паперових грошових знаків (банківських та казначейських білетів), металевих монет І депозитних грошей (грошових засобів на поточних рахунках а банках).
У розвинутих країнах випуск державних паперових грошей і насамперед казначейських білетів зменшується. Для обслуговування роздрібного товарообігу чеканять білонні монети із міді, нікелю, алюмінію та інших металів і сплавів, їх питома вага у грошовому обігу США становить до 5 %. Приблизно така сама частка в цій країні припадає на готівкові розрахунки. Чеки і векселі обслуговують безготівковий обіг (легко переходять у готівку). У грошовому обігу також використовують казначейські векселі, сертифікати, облігації. У США грошовий обіг приблизно на 40 % обслуговує рух товарів і послуг і на 60 % — фінансові операції (з цінними паперами, податковими платежами, надання позик тощо). Наприкінці 90-х років XX ст. частка готівкових грошей становила до 8 %, Водночас поступово зростає частка і роль електронних грошей.
Питома вага готівки у грошовій масі розвинутих країн скорочується, а безготівкового обігу — зростає. У США, наприклад, щоденно випускають понад 130 млн чеків, широко застосовують кредитні картки.
В Україні питома вага готівки у 2002 р. становила більше 40 % грошової маси, а частка М1 у цьому ж році сягала до 70 %. Це свідчить про недостатнє застосування сучасних форм грошової маси, недосконалість грошової і економічної системи загалом. У розвинутих країнах питома вага готівки в обігу досягає 10 % грошового агрегату М2, а в Україні — до 40 %. Оскільки між грошовим агрегатом М1 і ступенем розвинутості грошової системи існує обернена залежність (чим менший агрегат M1 тим розвинутіша грошова система), то зосередження в Україні готівки в тіньовому обігу, значна частка іноземної валюти в грошовій масі, необгрунтована монетарна політика перешкоджають наявній грошовій масі задовільно обслуговувати товарообмінні операції, гальмують реалізацію частини товарів і розвиток економіки загалом. Негативно впливає на структуру грошової маси доларизація економіки — поступове зростання маси американської грошової одиниці у грошовій масі окремих країн, яке посилює негативний вплив на процес розширеного відтворення.
Доларизація відбувається, з одного боку, внаслідок невиваженої економічної політики країни (зокрема, допущення у вільний грошовий обіг всередині країни американського долара, неефективного залучення кредитів МВФ та ін.), а з іншого — внаслідок економічної експансії США, намагання послабити темпи інфляції всередині США через механізм виведення зайвої грошової маси. Це призвело до переповнення каналів міжнародної торгівлі американським доларом. Так, якщо частка США у світовій торгівлі у 2000 р. становила приблизно 40 %, то долар забезпечував понад 44 % світового товарообороту. На долар США припадає 60 % світових валютних резервів, 78 % доларової готівки знаходиться поза межами США. Це забезпечує їм щорічну економію в сумі приблизно 10 млрд доларів. Внаслідок доларизації української економіки гривня недосконало виконує основні функції, її вартість значною мірою залежить від обсягу доларової маси на валютному ринку, що, у свою чергу, унеможливлює привласнення у повному обсязі емісійного доходу. Недовіра до національної валюти, особливо в період її нестабільності, виявляється у витратах значної частки фінансових ресурсів населенням країни на придбання долара та інших стійких вільноконвертованих валют. Комулятивна дія цих чинників послаблює сталість гривні та грошової системи України загалом і негативно впливає на розвиток економіки. Показник доларизації економіки як співвідношення частки депозитів і готівки у грошовій масі в обігу (М3 та готівки в іноземній валюті) становив у 1994 р. 58,6%, у 2002 р. — 57 %, у 2003 р. — 49 %. Водночас в період кримінально-тіньової приватизації з України було вивезено від 40 до 60 млрд дол., які осіли здебільшого в іноземних банках. Негативний вплив доларизації економіки України посилює те, що надання кредитів МВФ супроводжується, з одного боку, рекомендаціями та вимогами, які в основному негативно впливають на розвиток національної економіки, а з іншого — значним зростанням державного боргу та виплат по ньому, а також нераціональних витрат позичених коштів.
Порушення законів грошового обігу призводить до виникнення інфляції.
Причини виникнення та суть інфляції.
Послідовники монетаризму стверджують, що всі підвищення цін є інфляційними. Проте, на думку М. Фрідмена, інфляція — це стійке і безперервне зростання цін, яке завжди зумовлене надмірною масою грошей стосовно випуску продукції, а отже, є явищем лише сфери обігу. Якщо ціни підвищилися внаслідок подорожчання сировини, електроенергії, що призвело до збільшення витрат виробництва, то знецінення грошей стає результатом зростання цін. Якщо ціни піднялися внаслідок надмірної грошової та кредитної емісії, порушення законів грошового обігу, то зростання цін стає результатом знецінення грошей. Друга ситуація означає появу не забезпечених товарною масою грошових знаків і точніше відображає реальний зміст поняття "інфляція". Отже, інфляція означає знецінення грошей, яке виявляється через зростання цін.
Інфляція (лат. inflatio — роздувати) — процес знецінювання грошей у результаті перевищення кількістю перебуваючих в обігу грошових знаків загальної суми цін товарів та послуг, внаслідок недотримання законів грошового обігу.
Уперше інфляція проявилась у рабовласницькому суспільстві внаслідок карбування неповноцінних монет державою. Монетно-грошова інфляція широко практикувалась і за феодалізму. Вона збагачувала пануючі класи, прискорювала розорення дрібних ремісників, торговців, погіршувала становище селян. За біметалізму обмежена інфляція відбувалася також внаслідок зниження вартості виробництва золота.
З появою паперових грошей монетна інфляція переростає в монетно-грошову. Після відміни золотого стандарту, припинення обміну паперових грошей на золото закладений у грошовій системі антиінфляційний механізм було ліквідовано. Формами вияву інфляції є знецінення паперових грошей стосовно товарів — виражається у зростанні насамперед роздрібних цін; щодо іноземних валют — зумовлює падіння курсу національної валюти стосовно іноземних грошових одиниць; щодо золота — виявляється у зростанні ринкової ціни золота. Найбільших масштабів за сучасних умов набуло знецінення грошей щодо товарів і послуг.
Переповнення сфери обігу грошовими знаками зумовлюється зростанням комплексу суперечностей економічної системи. Вони значною мірою сфокусовані в грошах і їхніх функціях як у найдинамічнішому елементі власності. Основна внутрішня суперечність грошей — це суперечність між їх речовим змістом та соціально-економічною формою. Речовим змістом, матеріальною субстанцією грошей в умовах золотого монометалізму було золото. Економічна функція грошей полягала у тому, що вони були суспільним виробничим відношенням, здійснювали економічні зв'язки між товаровиробниками, між товаровиробниками і споживачами, між різними країнами тощо. Проте на початку XX ст. суперечність між речовим змістом і суспільною формою товару стала поглиблюватись і загострюватись. З розширенням масштабів внутрішнього обігу (внаслідок поглиблення суспільного поділу праці, масового виробництва товарів і послуг за умов панування гігантських монополістичних, у тому числі олігополістичних об'єднань) золото перестало задовольняти зростаючі потреби в грошах для обслуговування внутрішнього ринку, тобто не забезпечувало економічні зв'язки між товаровиробниками, попитом і пропозицією тощо. Виробництво обмежувалось розмірами добування благородних металів, гальмувалася реалізація сукупного суспільного продукту, поглиблювались економічні кризи тощо. Тому речовий зміст грошей, їх матеріальну субстанцію було замінено на досконалішу форму — кредитно-паперові гроші. Але вирішення цієї суперечності порушило антиінфляційний механізм, посилило невідповідність між функціями грошей. Так, кредитно-паперові гроші неспроможні надійно виконувати функцію засобу нагромадження, тобто перестають бути стихійним регулятором кількості грошей. Аналогічні неузгодженості наростали і між іншими функціями, що посилювало інфляційні процеси.
При розгортанні суперечностей товару в систему економічних суперечностей інфляційні фактори розростаються, примножуються. Цей процес стосується і грошей (в єдності їх речового змісту і суспільної форми), і товарів та послуг (йдеться про умови виробництва товарів і послуг, їх розподіл, обмін та споживання).
Розвиток цих суперечностей на різних етапах еволюції капіталізму відбувається в межах конкретних типів і форм економічної власності — індивідуальної (приватної), колективної капіталістичної (акціонерної, монополістичної таін.), державної, інтегрованої тощо. Це зумовлює, з одного боку, наявність різної кількості та швидкості обертання грошей в обігу, а з іншого — неоднакові умови виробництва та реалізації товарів і послуг. Еволюція форм власності прискорює перехід від нижчих форм золотого стандарту до вищих, його крах, розвиток кредитно-паперових грошей, процес одержавлення монетного золота, фінансово-кредитних інститутів тощо. Інтернаціоналізація і розвиток на її основі інтегрованої капіталістичної власності посилює роль зовнішніх факторів інфляції, породжує так звану імпортовану інфляцію.
Головними причинами інфляції на вищій стадії капіталізму є такі фактори, як монополізація економіки (зокрема, процеси монополістичного ціноутворення), зростання державних затрат на воєнні цілі, широке використання дефіцитного фінансування, надмірна кредитна емісія, зростання кількості безробітних та ін. Деякі з них впливають і на інфляційні процеси в Україні. Однак інфляція в нашій державі, як і в інших країнах СНД, має свої специфічні причини, основними з яких є:
1) глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами "А" (виробництво засобів виробництва) і "Б" (виробництво засобів споживання). Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання у загальному обсязі промислової продукції становила 60,5 %, то у 1989 р. — лише 30 %. В Україні з 1990 по 2001 рік частка групи "Б" скоротилася з 30 до 24 %. Це означає, що в галузях групи "А" виробляють переважно лише засоби виробництва (верстати, устаткування), а не товари широкого вжитку для населення, що свідчить про затратний характер економіки. Працівники групи "А" отримують заробітну плату, що збільшує грошову масу в обігу і, як наслідок, незадоволений платоспроможний попит населення. Така інфляція отримала назву структурної;
2) надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, в СРСР на воєнні цілі витрачалося наприкінці 80-х років XX ст. не 70 (як зазначалось в офіційних джерелах), а до 300 млрд крб. Така різниця зумовлена тим, що до обсягу військових витрат раніше не включали витрати на виробництво устаткування для воєнних заводів, на метал, енергію, комплектуючі вироби, а також витрати у суміжних галузях (наприклад, для видобування руди, яка йшла на виплавлення металу для військових потреб). Після здобуття незалежності на території України залишилось приблизно 80 % військово-промислового комплексу колишнього Союзу, щодо якого здійснювалась поспішна, необгрунтована політика конверсії. Така політика і надмірні витрати на військові цілі (як це було в першій половині 90-х років XX ст.) призводять до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовлює зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей;
3) значна монополізація економіки України. В Україні у 2002 р. частка монополізованої продукції у ВВП становила 40 %;
4) популістські, недостатньо обґрунтовані економічно постанови Верховної Ради у 1992—1994 рр., які збільшували дефіцит державного бюджету. Нічим не забезпечена емісія грошей становила у 1992 р. 1 трлн 325 млрд крб., що дорівнювало приблизно 35 % ВНП (при тому, що дієздатною фінансово-кредитна система вважається тоді, коли цей показник не перевищує 5%). Головною причиною інфляції в Україні у 1991—1993 рр. була не виважена грошова емісія;
5) численні посередники між виробниками і споживачами. В Україні може бути до п'яти посередників, внаслідок чого ціна товару зростає у кілька разів. У 2003 р. перепродаж товарів в оптовій торгівлі монополістичними структурами (їх налічувалось 350) становив дві третини оптового товарообігу, внаслідок чого "розкручувались" ціни всього торговельного ланцюга;
6) швидке руйнування старої грошово-кредитної і фінансової системи, запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розпад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес та ін.
Крім внутрішніх причин інфляції, існують і зовнішні фактори. Це насамперед зростання цін на імпортні товари та послуги. Згідно з оцінками спеціалістів подорожчання нафтогазової групи енергоносіїв на 1 % зумовлює зростання оптових цін у промисловості на 0,23 %, у всій економіці — на 0,22 %. Зовнішніми причинами інфляції в Україні є необгрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валют, доларизація української економіки. Вступ в ЄС вимагає обмеження річного рівня інфляції до 2 %.
Розрізняють три види інфляції:
1) "повзуча" — ціни зростають у незначному обсязі (до 5 % на рік);
2) "галопуюча" — ціни зростають за рік на 10 % і дещо більше;
3) "гіперінфляція" — ціни зростають на 1—2 % щоденно.
На думку М. Фрідмена, суперінфляція є наслідком цілеспрямованих дій уряду та центрального банку або їх некомпетентності.
В Україні ціни у 1992 р. зростали щомісячно у середньому на 170 %, що свідчить про супергіперінфляцію. У 1993 р. — приблизно на 3 % щоденно. Наприкінці XX — на початку XXI ст. інфляція в Україні була здебільшого "повзучою", у 2003 р. — стала "галопуючою" за офіційними даними (8,2 %). Проте ці дані е сумнівними, оскільки ціни продажу продукції сільгосппідприємствами зросли на 20 %, рослинництва — на 33 %, а вартість комунальних послуг — на більше ніж ЗО %. Крім того, значно збільшились деякі ціни на промислову продукцію (прокат — на 48 %).
Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорганізовує господарські зв'язки, призводить до кризи фінансів, активізує спекуляцію та тіньову економіку, корупцію, злочинність. Одним із негативних наслідків інфляції є зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень. У США, наприклад, монополісти внаслідок інфляції щорічно привласнювали наприкінці XX ст. до 100 млрд дол., в Україні в 1992—1993 рр. ціни зростали майже у 5 разів швидше, ніж грошові доходи населення. У 610 разів знецінилися вклади громадян в Ощадбанку.
За високих темпів інфляції впродовж тривалого проміжку часу (що свідчило про нестабільність існуючої грошової системи) уряди багатьох країн проводили грошові реформи.
Сталість грошей. Грошові реформи.
Зміна купівельної спроможності грошей виявляється у зміні рівня цін (індексу цін). Сталість грошей супроводжується ефективним виконанням їх основних функцій, насамперед функції міри вартості.
Сталість грошей — постійність купівельної спроможності (сили) грошей, тобто здатність за грошову одиницю купити певну однакову кількість товарів і послуг упродовж тривалого періоду та забезпечити стабільні економічні зв'язки.
Сталість грошей залежить від певної сукупності умов, діючих з боку виробництва (включаючи розподіл), і факторів, діючих з боку грошей. Основними умовами з боку виробництва є:
1) стабільний характер виробництва товарів і послуг;
2) якість товарів і послуг;
3) сталість затрат виробництва;
4) структурна збалансованість народного господарства, передусім між і і П підрозділами за умови переважаючого виробництва предметів споживання у пропорції приблизно 1/3:2/3:5/5;
5) підвищення ефективності суспільного виробництва, у тому числі капітальних вкладень;
6) оптимальний розподіл національного доходу на фонди споживання і нагромадження (в тому числі останнього на фонд виробничого нагромадження);
7) ефективна зовнішньоекономічна діяльність держави, зокрема збалансованість платіжного балансу;
8) відсутність цінових перекосів (особливо між цінами на промислову і сільськогосподарську продукцію);
9) ефективна політика демонополізації економіки;
10) невисокий рівень воєнного виробництва;
11) відсутність дефіциту державного бюджету або його допустима норма. У більшості розвинутих країн дефіцит державного бюджету становить у середньому 3—4 % ВНП. Дотації у народне господарство та на компенсаційні виплати, пов'язані із зростанням цін, не повинні перевищувати 10 % загальних бюджетних витрат.
Недотримання цих умов може бути причиною інфляції, для подолання якої проводять грошові реформи.
Грошові реформи — сутнісні та якісні перетворення у грошовій системі з метою її впорядкування і зміцнення.
Розрізняють такі види грошових реформ:
1) перехід від однієї грошової системи до іншої;
2) заміна знеціненої і неповноцінної монети на повноцінну, або нерозмінних грошових знаків — на розмінні;
3) зміни порядку емісії і забезпечення банкнот;
4) стабілізація валюти або окремі заходи по впорядкуванню грошового обігу.
Основними методами стабілізації валют є нуліфікація, девальвація і ревальвація. Нуліфікація (лат. nullus — ніякий) — рішення держави про недійсність обезцінених паперових грошей і їх заміна новими. Так, у Німеччині внаслідок обезцінення марки в 1,6 трильйона разів у 1924 р. 1 нова марка обмінювалася на 1 трлн старих. Девальвація (лат. сіє... — префікс, що означає віддалення, виділення, і valvo — маю вартість) — це офіційне зниження вмісту металу у грошовій одиниці або зниження курсу паперових грошей по відношенню до металевих грошей або іноземної валюти. Так, до відміни золотих паритетів курс національної валюти до іноземної знижувався одночасно із зниженням золотого вмісту валюти. Ревальвація (лат. re... — префікс, що означає зворотну або повторну дію і valvo — маю вартість) — це зворотний щодо девальвації процес, який означає підвищення офіційного курсу національної валюти по відношенню до іноземної. До відміни золотих паритетів ревальвація здійснювалась одночасно з підвищенням золотого вмісту валюти. Протягом 1946 р. — середини 70-х років XX ст. було здійснено більше 500 девальвація і до 10 ревальвацій валют.
Теорії інфляції.
У трактуванні проблем інфляції окреслилися чотири основних напрями: неокласичний, кейнсіанський, соціальний і марксистський. У межах кожного з них виокремлюють течії і школи.
Теорії інфляції — розділ сучасної економічної науки, присвячений аналізу причин виникнення, сутності та шляхів подолання інфляції.
До неокласичного напряму належать монетаристська теорія, концепція економіки пропозиції та раціональних очікувань. Загалом в західній економічній літературі виокремлюють до 60 причин інфляції.
Прихильники монетаризму (М. Фрідмен, Ф. Кейган та ін.) причину інфляції вбачають у надлишку грошей по відношенню до випуску продукції. Цей надлишок спричинюють порушення механізму грошового обігу, задоволення вимог профспілок про підвищення заробітної плати, скорочення кількості безробітних нижче "природного" рівня та ін. Так, за певного рівня цін збільшення маси грошей в обігу, або пропозиція грошей, перевищує потребу в них, тобто попит на гроші. Власники грошей збільшують свої поточні потреби, що зумовлює зростання сукупного грошового попиту і підвищення загального рівня цін. Це підвищення триватиме доти, поки не врівноважаться попит і пропозиція на гроші, що можливе за умов підвищення загального рівня цін. Основними засобами боротьби проти інфляції, на думку монетаристів, є державна грошово-кредитна політика, спрямована на підтримання однакових темпів зростання грошової маси в обігу, скорочення державних витрат і насамперед витрат на соціальні цілі.
Послідовники концепції раціональних очікувань стверджують, що вплив змін грошової маси на інфляцію та інші процеси (виробництво, безробіття тощо) залежить від використання інформації про такі зміни. Тому інформацію про державну стабілізаційну грошово-кредитну політику необхідно засекречувати, а зміни здійснювати раптово, оскільки поінформовані підприємці своїми діями можуть дестабілізувати діяльність держави у цій сфері.
Прихильники концепції економіки пропозиції причиною інфляції називають високі податки, бо вони уповільнюють виробництво товарів. Автори цієї концепції вважають державу основним "винуватцем" інфляції, тому що саме держава накладає податки. Водночас вони виступають проти контролювання державою грошової маси.
Кейнсіанська теорія інфляції ґрунтується на тезі про недостатність ефективного попиту. У своїй роботі "Загальна теорія відсотка зайнятості і грошей" Дж. Кейнс запроваджує термін "абсолютна інфляція", яка виникає тоді, коли зростання ефективного попиту не забезпечує збільшення випуску продукції, а реалізується у зростанні одиниці затрат, а значить і зростанні цін. Крім того, інфляція виникає, коли за умов повної зайнятості існує надлишок попиту, значною мірою зумовлений прагненням робітників підвищити заробітну плату.
Наприкінці 50-х років XX ст. для пояснення причин інфляції в межах кейнсіанської концепції стали використовувати "криву Філіпса" (походить від імені англійського економіста Олбана Філіпса (1914—1975), згідно з якою зростання темпів інфляції залежить від збільшення частки безробітних у загальній чисельності активного населення (чим нижча частка безробітних, тим вищі темпи інфляції). Оскільки уряди західних країн намагаються підтримувати високий рівень зайнятості, то неокейнсіанці головною причиною інфляції вважали державне регулювання рівня зайнятості, зокрема стимулювання державою надлишкового попиту на робочу силу. Проте це не підтвердилось практикою капіталістичної дійсності в 70-х — на початку 80-х років XX ст., коли у розвинутих країнах відбувалась стагфляція — прискорення темпів інфляції за умов зростання безробіття.
Тоді у межах кейнсіанської теорії інфляції виникають концепції інфляції попиту і інфляції затрат виробництва. Інфляція попиту, на думку американських вчених У. Баумоха та А. Бліндера, зумовлена збільшенням сукупного попиту на товари і послуги, а ріст попиту, як правило, пов'язаний з державними витратами, зокрема витратами на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я тощо), а також з ростом державного сектору.
Головну причину підвищення цін автори концепції інфляції затрат виробництва (американські вчені У. Торн, Е. Чемберлін, англійський економіст А. Пігу та ін.) вбачають у підвищенні заробітної плати працівників, що, у свою чергу, призводить до збільшення затрат виробництва, які перекладаються на споживачів у вигляді підвищення цін. Зростання заробітної плати ці вчені пояснюють діями профспілок, які є монополістами робочої сили. Таке зростання, на їх думку, — найважливіший важіль, що впливає на систему "затрати виробництва — ціни". Критерієм обґрунтованості теорії є співвідношення між заробітною платою і продуктивністю праці, зокрема випереджаюче зростання номінальної заробітної плати щодо продуктивності праці. Внаслідок дії такого спіралевидного механізму навіть незначне підвищення заробітної плати зумовлює 2—3-кратне зростання цін на товари і послуги.
Насправді збільшення номінальної заробітної плати може бути повністю нейтралізоване зростанням цін на товари широкого вжитку, внаслідок чого реальна заробітна плата навіть понизиться. Крім того, ціни на предмети праці, амортизаційні відрахування можуть зростати швидше, ніж заробітна плата, що також робить сумнівною основну тезу концепції. У певні періоди зростання реальної заробітної плати супроводжувалося зниженням цін. Така ситуація виникала у США наприкінці XIX ст.
Соціальна концепція інфляції значною мірою збігається з концепцією інфляції затрат виробництва. Різниця між ними полягає у тому, що в першому разі йдеться про макроекономічний рівень дії профспілок, у другому — про мікроекономічний. Крім того, соціальна теорія інфляції, зіставляючи силу профспілок і корпорацій, віддає перевагу величезній монопольній силі профспілок, яка дає їм змогу наполягати на надмірній заробітній платі, що й призводить до посилення інфляційних процесів.
За марксистською теорією інфляцію не слід ототожнювати з підвищенням цін. її глибинні причини з вкорінені в загостренні суперечностей процесу виробництва і розподілу, формами вияву яких є суперечності сфери обігу. Інфляція зумовлена порушенням законів грошового обігу, виконуваних грошима функцій, а за умов капіталістичного способу виробництва — ще й особливостями циклічного розвитку економіки, дією закону його нерівномірності. Крім цих узагальнюючих причин, у певному історичному періоді в різних країнах існують додаткові фактори інфляції, кількість яких зростає залежно від ускладнення економічної системи. (Так, за золотого стандарту (точніше золотого монометалізму) інфляційні процеси мали місце лише під час війн.)
Пояснюючи причини інфляції за сучасних умов, неокласична, кейнсіанська та соціальна концепції ігнорують дію таких важливих факторів, як практика монопольного ціноутворення та частка військових затрат у структурі державних. Роль підвищення зарплати в розгортанні інфляційних процесів охарактеризована спрощено й однолінійно (збільшення заробітної плати нібито призводить до автоматичного зростання цін). Насправді підвищення заробітної плати зумовлює передусім зниження прибутку підприємців. Щоб його компенсувати, вони збільшують ціни на товари і послуги. Особлива ситуація склалася в Україні: частка заробітної плати у структурі затрат становить всього 7—8 %, тому зростання заробітної плати або зовсім не позначиться на цінах (зменшиться прибуток багатьох підприємств-монополістів), або спричинить їх мінімальне збільшення. Деякі представники вищих урядових структур України апелюють до аргументів прихильників концепції інфляції затрат виробництва, щоб уникнути відповідальності за нераціональну політику щодо заробітної плати і цін.
Марксистська теорія інфляції не здатна поєднати з'ясування глибинних причин інфляції і конкретних форм її вияву, визначити основні проміжні ланки у взаємодії глибинних та поверхових причин цього явища. Твердження про зумовленість інфляції внутрішніми суперечностями капіталістичного відтворення не підкріплені характеристикою цих суперечностей щодо інфляції, причинно-наслідкові зв'язки розкриті недостатньо.
З'ясування сутності товарно-грошових відносин дає змогу логічно перейти до вивчення сутності ринку (як однієї із складових таких відносин) та пов'язаних з ним економічних систем.
Література
1. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В. М. Гейця. — К.: Ін-ст. екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. — 1008 с.
2. Економічна енциклопедія: У 3 т, / Редкол.: ...С. В. Мочерний (відп. ред) та ін. — К,: ВЦ -Академія". 2000—2002.
3. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Феміна. 1995. — 368 с
4. Жбанкова И. И. Философские принципы в научном познании. — Минск, 1974.
5. ЗагородніЙ А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С. Фінансовий словник. — К,: -Знання-. 2000. — 587 С
6. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономической теории. — М.: "Рубари", 2000. — 479 с
7. Иноземцев В. Л. За пределами экономического общества. — М., 1998.
8. Иноземцев В. Л. К теории постэкономической общественной информации. — М., 1995.
9. Исследования по общей теории систем. — М„ 1969.
10. Історія економічних учень / За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с
11. Історія економічної думки. — К.: Фенікс, 1996. — 412 с.
12. Канторович Л. В. Оптимальные решения в экономике. — М.: Наука, 1972.
13. Кейнс Дж. М. Избранные произведения. — М.: Экономика. 1993.
14. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка минулого і сьогодення:
План
1. Закони грошового обігу.
2. Грошова маса та її структура.
3. Причини виникнення та суть інфляції.
4. Сталість грошей. Грошові реформи.
5. Теорії інфляції.
6. Література
Закони грошового обігу.
Розвиток та функціонування грошей і грошових систем підпорядковується дії притаманних цій сфері економічних законів, органічно пов'язаних із законами розвитку товарного виробництва, всієї економічної системи.
Закони грошового обігу — загальні економічні закони, які діють у кількох формаціях і виражають внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв'язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації, і вартістю грошей.
Оскільки існують різні форми грошей та виконуваних ними функцій, то відповідно розрізняють і певні типи законів грошового обігу. З урахуванням виконуваних повноцінними грошима функцій міри вартості і засобу обігу за умов металевого грошового обігу і насамперед золотого монометалізму (коли кількість грошей стихійно пристосовувалась до вимог товарного обігу) закон грошового обігу в абстрактній формі виражався формулою:
де Кn - кількість необхідних для товарного обігу дійсних грошей у році; СЦ — сума цін товарів; О — середнє число обертів за рік кожної грошової одиниці.
В західній економічній літературі закони грошового обігу в абстрактній формі визначаються також запропонованою І. Фішером формулою:
де Р — рівень цін; Q — обсяг виробництва; О — швидкість обороту грошової одиниці. Символ Q викликає заперечення, оскільки не весь обсяг вироблених за певний час товарів підлягає продажу. Вимагає уточнення і показник "обсяг виробництва", який може однаково стосуватися виробництва промислової продукції, національного доходу та інших агрегатних величин. Тому доцільніше замість нього використовувати показник "обсяг товарів, які підлягають реалізації". Фактори "кількість товарів, які підлягають реалізації" та "рівень цін" слід виразити поняттям "сума товарних цін".
Другий закон кількості грошей в обігу пов'язаний з виконанням грошима функції платежу, появою кредитних грошей, з обігом платіжних засобів. У ньому якісна характеристика законів грошового обігу комплексно модифікується і набуває вигляду:
Обіг платіжних засобів сприяє значній економії грошей шляхом зарахування взаємних платіжних зобов'язань, тобто безготівкових розрахунків. Це зумовлено тим, що швидкість обігу грошей у функції платіжного засобу (вексель, банкнота) визначають ступінь концентрації платежів, одночасність їх здійснення, можливість за рахунок поточних надходжень забезпечувати їх взаємну компенсацію. Система взаємного погашення платежів найповніше втілена у розвитку клірингу (англ. clearing — очищувати), тобто взаєморозрахунку (внутрішнього та міжнародного). Прискоренню обігу платіжних засобів сприяла комп'ютеризація.
Така закономірність визначає швидкість обігу грошей при виконанні функції засобу платежу. При виконанні грошима функції засобу обігу дія закономірності інша — швидкість обігу грошей у такому разі визначається швидкістю переходу товарів (а значить і грошей) з одних рук в інші при обслуговуванні актів купівлі-продажу. Одночасність цих актів уповільнює обіг грошей і призводить до збільшення маси грошей в обігу.
З еволюцією капіталістичного способу виробництва в грошовій системі відбувались якісні зрушення. За домонополістичного капіталізму діяла система металевого обігу, при якій грошовий товар функціонував у формі повноцінних грошей. Крах золотого стандарту, припинення вільного обміну грошових знаків на золото за фіксованою ціною означає, що кількість грошей, яка фактично знаходиться в обігу, впливає на реальну цінність грошової одиниці. Тому кількість необхідних для товарного обігу грошей визначається кількістю грошових знаків з урахуванням їх купівельної спроможності. За інфляції кількість грошей, які фактично перебувають в обігу, більша, ніж це необхідно для забезпечення товарного обігу. Реальну вартість обігових грошових знаків визначає кількість необхідних для товарного обігу грошей за певний проміжок часу.
За золотого монометалізму кількість необхідних для забезпечення товарного обігу грошей визначали особливості обігу грошей як платіжного засобу, зокрема виконання банкнотами переважно функції платіжного засобу у сфері комерційного та банківського кредитів. Натепер (за відміни золотого стандарту) банкноти як вид кредитних грошей стали формою грошей в більшості країн, масовим засобом обігу. Тому при визначенні кількості потрібних для товарного обігу грошей відпала необхідність введення в формулу грошового обігу такого показника, як сума оборотів, в яких одні й ті самі гроші функціонують як засіб обігу і як засіб платежу, тобто необхідність обчислення Кn за сферами обігу.
Грошова маса та її структура.
Статистика розвинутих країн використовує кілька понять грошової маси. Найпоширеніший агрегат М0 охоплює готівку (банкноти та розмінну монету) і залишки на поточних рахунках (записані на рахунок гроші), які є основою чекового обігу. Питома вага готівки в агрегаті M1 і знижується особливо швидко при використанні ЕОМ у банківській справі. До грошової маси також належать засоби на строкових депозитах у комерційних банках, що разом з М1 належать до М2. До М3 відносять також засоби на строкових ощадних внесках у державній поштово-ощадній мережі, у кооперативних банках. Отже, основну частину грошової маси утворюють різні види банківських депозитів (кредитних грошей) і деякі види цінних паперів, які мають таку саму купівельну спроможність, як і банківські рахунки. Грошова маса у розвинутих країнах натепер формується на основі кредитів. Це означає, що банківська система, надаючи кредит організаціям чи окремим особам, збільшує грошову масу, оскільки при цьому в обіг надходять додаткові платіжні засоби.
Грошова маса — загальний обсяг випущених в обіг паперових грошових знаків (банківських та казначейських білетів), металевих монет І депозитних грошей (грошових засобів на поточних рахунках а банках).
У розвинутих країнах випуск державних паперових грошей і насамперед казначейських білетів зменшується. Для обслуговування роздрібного товарообігу чеканять білонні монети із міді, нікелю, алюмінію та інших металів і сплавів, їх питома вага у грошовому обігу США становить до 5 %. Приблизно така сама частка в цій країні припадає на готівкові розрахунки. Чеки і векселі обслуговують безготівковий обіг (легко переходять у готівку). У грошовому обігу також використовують казначейські векселі, сертифікати, облігації. У США грошовий обіг приблизно на 40 % обслуговує рух товарів і послуг і на 60 % — фінансові операції (з цінними паперами, податковими платежами, надання позик тощо). Наприкінці 90-х років XX ст. частка готівкових грошей становила до 8 %, Водночас поступово зростає частка і роль електронних грошей.
Питома вага готівки у грошовій масі розвинутих країн скорочується, а безготівкового обігу — зростає. У США, наприклад, щоденно випускають понад 130 млн чеків, широко застосовують кредитні картки.
В Україні питома вага готівки у 2002 р. становила більше 40 % грошової маси, а частка М1 у цьому ж році сягала до 70 %. Це свідчить про недостатнє застосування сучасних форм грошової маси, недосконалість грошової і економічної системи загалом. У розвинутих країнах питома вага готівки в обігу досягає 10 % грошового агрегату М2, а в Україні — до 40 %. Оскільки між грошовим агрегатом М1 і ступенем розвинутості грошової системи існує обернена залежність (чим менший агрегат M1 тим розвинутіша грошова система), то зосередження в Україні готівки в тіньовому обігу, значна частка іноземної валюти в грошовій масі, необгрунтована монетарна політика перешкоджають наявній грошовій масі задовільно обслуговувати товарообмінні операції, гальмують реалізацію частини товарів і розвиток економіки загалом. Негативно впливає на структуру грошової маси доларизація економіки — поступове зростання маси американської грошової одиниці у грошовій масі окремих країн, яке посилює негативний вплив на процес розширеного відтворення.
Доларизація відбувається, з одного боку, внаслідок невиваженої економічної політики країни (зокрема, допущення у вільний грошовий обіг всередині країни американського долара, неефективного залучення кредитів МВФ та ін.), а з іншого — внаслідок економічної експансії США, намагання послабити темпи інфляції всередині США через механізм виведення зайвої грошової маси. Це призвело до переповнення каналів міжнародної торгівлі американським доларом. Так, якщо частка США у світовій торгівлі у 2000 р. становила приблизно 40 %, то долар забезпечував понад 44 % світового товарообороту. На долар США припадає 60 % світових валютних резервів, 78 % доларової готівки знаходиться поза межами США. Це забезпечує їм щорічну економію в сумі приблизно 10 млрд доларів. Внаслідок доларизації української економіки гривня недосконало виконує основні функції, її вартість значною мірою залежить від обсягу доларової маси на валютному ринку, що, у свою чергу, унеможливлює привласнення у повному обсязі емісійного доходу. Недовіра до національної валюти, особливо в період її нестабільності, виявляється у витратах значної частки фінансових ресурсів населенням країни на придбання долара та інших стійких вільноконвертованих валют. Комулятивна дія цих чинників послаблює сталість гривні та грошової системи України загалом і негативно впливає на розвиток економіки. Показник доларизації економіки як співвідношення частки депозитів і готівки у грошовій масі в обігу (М3 та готівки в іноземній валюті) становив у 1994 р. 58,6%, у 2002 р. — 57 %, у 2003 р. — 49 %. Водночас в період кримінально-тіньової приватизації з України було вивезено від 40 до 60 млрд дол., які осіли здебільшого в іноземних банках. Негативний вплив доларизації економіки України посилює те, що надання кредитів МВФ супроводжується, з одного боку, рекомендаціями та вимогами, які в основному негативно впливають на розвиток національної економіки, а з іншого — значним зростанням державного боргу та виплат по ньому, а також нераціональних витрат позичених коштів.
Порушення законів грошового обігу призводить до виникнення інфляції.
Причини виникнення та суть інфляції.
Послідовники монетаризму стверджують, що всі підвищення цін є інфляційними. Проте, на думку М. Фрідмена, інфляція — це стійке і безперервне зростання цін, яке завжди зумовлене надмірною масою грошей стосовно випуску продукції, а отже, є явищем лише сфери обігу. Якщо ціни підвищилися внаслідок подорожчання сировини, електроенергії, що призвело до збільшення витрат виробництва, то знецінення грошей стає результатом зростання цін. Якщо ціни піднялися внаслідок надмірної грошової та кредитної емісії, порушення законів грошового обігу, то зростання цін стає результатом знецінення грошей. Друга ситуація означає появу не забезпечених товарною масою грошових знаків і точніше відображає реальний зміст поняття "інфляція". Отже, інфляція означає знецінення грошей, яке виявляється через зростання цін.
Інфляція (лат. inflatio — роздувати) — процес знецінювання грошей у результаті перевищення кількістю перебуваючих в обігу грошових знаків загальної суми цін товарів та послуг, внаслідок недотримання законів грошового обігу.
Уперше інфляція проявилась у рабовласницькому суспільстві внаслідок карбування неповноцінних монет державою. Монетно-грошова інфляція широко практикувалась і за феодалізму. Вона збагачувала пануючі класи, прискорювала розорення дрібних ремісників, торговців, погіршувала становище селян. За біметалізму обмежена інфляція відбувалася також внаслідок зниження вартості виробництва золота.
З появою паперових грошей монетна інфляція переростає в монетно-грошову. Після відміни золотого стандарту, припинення обміну паперових грошей на золото закладений у грошовій системі антиінфляційний механізм було ліквідовано. Формами вияву інфляції є знецінення паперових грошей стосовно товарів — виражається у зростанні насамперед роздрібних цін; щодо іноземних валют — зумовлює падіння курсу національної валюти стосовно іноземних грошових одиниць; щодо золота — виявляється у зростанні ринкової ціни золота. Найбільших масштабів за сучасних умов набуло знецінення грошей щодо товарів і послуг.
Переповнення сфери обігу грошовими знаками зумовлюється зростанням комплексу суперечностей економічної системи. Вони значною мірою сфокусовані в грошах і їхніх функціях як у найдинамічнішому елементі власності. Основна внутрішня суперечність грошей — це суперечність між їх речовим змістом та соціально-економічною формою. Речовим змістом, матеріальною субстанцією грошей в умовах золотого монометалізму було золото. Економічна функція грошей полягала у тому, що вони були суспільним виробничим відношенням, здійснювали економічні зв'язки між товаровиробниками, між товаровиробниками і споживачами, між різними країнами тощо. Проте на початку XX ст. суперечність між речовим змістом і суспільною формою товару стала поглиблюватись і загострюватись. З розширенням масштабів внутрішнього обігу (внаслідок поглиблення суспільного поділу праці, масового виробництва товарів і послуг за умов панування гігантських монополістичних, у тому числі олігополістичних об'єднань) золото перестало задовольняти зростаючі потреби в грошах для обслуговування внутрішнього ринку, тобто не забезпечувало економічні зв'язки між товаровиробниками, попитом і пропозицією тощо. Виробництво обмежувалось розмірами добування благородних металів, гальмувалася реалізація сукупного суспільного продукту, поглиблювались економічні кризи тощо. Тому речовий зміст грошей, їх матеріальну субстанцію було замінено на досконалішу форму — кредитно-паперові гроші. Але вирішення цієї суперечності порушило антиінфляційний механізм, посилило невідповідність між функціями грошей. Так, кредитно-паперові гроші неспроможні надійно виконувати функцію засобу нагромадження, тобто перестають бути стихійним регулятором кількості грошей. Аналогічні неузгодженості наростали і між іншими функціями, що посилювало інфляційні процеси.
При розгортанні суперечностей товару в систему економічних суперечностей інфляційні фактори розростаються, примножуються. Цей процес стосується і грошей (в єдності їх речового змісту і суспільної форми), і товарів та послуг (йдеться про умови виробництва товарів і послуг, їх розподіл, обмін та споживання).
Розвиток цих суперечностей на різних етапах еволюції капіталізму відбувається в межах конкретних типів і форм економічної власності — індивідуальної (приватної), колективної капіталістичної (акціонерної, монополістичної таін.), державної, інтегрованої тощо. Це зумовлює, з одного боку, наявність різної кількості та швидкості обертання грошей в обігу, а з іншого — неоднакові умови виробництва та реалізації товарів і послуг. Еволюція форм власності прискорює перехід від нижчих форм золотого стандарту до вищих, його крах, розвиток кредитно-паперових грошей, процес одержавлення монетного золота, фінансово-кредитних інститутів тощо. Інтернаціоналізація і розвиток на її основі інтегрованої капіталістичної власності посилює роль зовнішніх факторів інфляції, породжує так звану імпортовану інфляцію.
Головними причинами інфляції на вищій стадії капіталізму є такі фактори, як монополізація економіки (зокрема, процеси монополістичного ціноутворення), зростання державних затрат на воєнні цілі, широке використання дефіцитного фінансування, надмірна кредитна емісія, зростання кількості безробітних та ін. Деякі з них впливають і на інфляційні процеси в Україні. Однак інфляція в нашій державі, як і в інших країнах СНД, має свої специфічні причини, основними з яких є:
1) глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами "А" (виробництво засобів виробництва) і "Б" (виробництво засобів споживання). Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання у загальному обсязі промислової продукції становила 60,5 %, то у 1989 р. — лише 30 %. В Україні з 1990 по 2001 рік частка групи "Б" скоротилася з 30 до 24 %. Це означає, що в галузях групи "А" виробляють переважно лише засоби виробництва (верстати, устаткування), а не товари широкого вжитку для населення, що свідчить про затратний характер економіки. Працівники групи "А" отримують заробітну плату, що збільшує грошову масу в обігу і, як наслідок, незадоволений платоспроможний попит населення. Така інфляція отримала назву структурної;
2) надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, в СРСР на воєнні цілі витрачалося наприкінці 80-х років XX ст. не 70 (як зазначалось в офіційних джерелах), а до 300 млрд крб. Така різниця зумовлена тим, що до обсягу військових витрат раніше не включали витрати на виробництво устаткування для воєнних заводів, на метал, енергію, комплектуючі вироби, а також витрати у суміжних галузях (наприклад, для видобування руди, яка йшла на виплавлення металу для військових потреб). Після здобуття незалежності на території України залишилось приблизно 80 % військово-промислового комплексу колишнього Союзу, щодо якого здійснювалась поспішна, необгрунтована політика конверсії. Така політика і надмірні витрати на військові цілі (як це було в першій половині 90-х років XX ст.) призводять до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовлює зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей;
3) значна монополізація економіки України. В Україні у 2002 р. частка монополізованої продукції у ВВП становила 40 %;
4) популістські, недостатньо обґрунтовані економічно постанови Верховної Ради у 1992—1994 рр., які збільшували дефіцит державного бюджету. Нічим не забезпечена емісія грошей становила у 1992 р. 1 трлн 325 млрд крб., що дорівнювало приблизно 35 % ВНП (при тому, що дієздатною фінансово-кредитна система вважається тоді, коли цей показник не перевищує 5%). Головною причиною інфляції в Україні у 1991—1993 рр. була не виважена грошова емісія;
5) численні посередники між виробниками і споживачами. В Україні може бути до п'яти посередників, внаслідок чого ціна товару зростає у кілька разів. У 2003 р. перепродаж товарів в оптовій торгівлі монополістичними структурами (їх налічувалось 350) становив дві третини оптового товарообігу, внаслідок чого "розкручувались" ціни всього торговельного ланцюга;
6) швидке руйнування старої грошово-кредитної і фінансової системи, запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розпад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес та ін.
Крім внутрішніх причин інфляції, існують і зовнішні фактори. Це насамперед зростання цін на імпортні товари та послуги. Згідно з оцінками спеціалістів подорожчання нафтогазової групи енергоносіїв на 1 % зумовлює зростання оптових цін у промисловості на 0,23 %, у всій економіці — на 0,22 %. Зовнішніми причинами інфляції в Україні є необгрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валют, доларизація української економіки. Вступ в ЄС вимагає обмеження річного рівня інфляції до 2 %.
Розрізняють три види інфляції:
1) "повзуча" — ціни зростають у незначному обсязі (до 5 % на рік);
2) "галопуюча" — ціни зростають за рік на 10 % і дещо більше;
3) "гіперінфляція" — ціни зростають на 1—2 % щоденно.
На думку М. Фрідмена, суперінфляція є наслідком цілеспрямованих дій уряду та центрального банку або їх некомпетентності.
В Україні ціни у 1992 р. зростали щомісячно у середньому на 170 %, що свідчить про супергіперінфляцію. У 1993 р. — приблизно на 3 % щоденно. Наприкінці XX — на початку XXI ст. інфляція в Україні була здебільшого "повзучою", у 2003 р. — стала "галопуючою" за офіційними даними (8,2 %). Проте ці дані е сумнівними, оскільки ціни продажу продукції сільгосппідприємствами зросли на 20 %, рослинництва — на 33 %, а вартість комунальних послуг — на більше ніж ЗО %. Крім того, значно збільшились деякі ціни на промислову продукцію (прокат — на 48 %).
Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорганізовує господарські зв'язки, призводить до кризи фінансів, активізує спекуляцію та тіньову економіку, корупцію, злочинність. Одним із негативних наслідків інфляції є зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень. У США, наприклад, монополісти внаслідок інфляції щорічно привласнювали наприкінці XX ст. до 100 млрд дол., в Україні в 1992—1993 рр. ціни зростали майже у 5 разів швидше, ніж грошові доходи населення. У 610 разів знецінилися вклади громадян в Ощадбанку.
За високих темпів інфляції впродовж тривалого проміжку часу (що свідчило про нестабільність існуючої грошової системи) уряди багатьох країн проводили грошові реформи.
Сталість грошей. Грошові реформи.
Зміна купівельної спроможності грошей виявляється у зміні рівня цін (індексу цін). Сталість грошей супроводжується ефективним виконанням їх основних функцій, насамперед функції міри вартості.
Сталість грошей — постійність купівельної спроможності (сили) грошей, тобто здатність за грошову одиницю купити певну однакову кількість товарів і послуг упродовж тривалого періоду та забезпечити стабільні економічні зв'язки.
Сталість грошей залежить від певної сукупності умов, діючих з боку виробництва (включаючи розподіл), і факторів, діючих з боку грошей. Основними умовами з боку виробництва є:
1) стабільний характер виробництва товарів і послуг;
2) якість товарів і послуг;
3) сталість затрат виробництва;
4) структурна збалансованість народного господарства, передусім між і і П підрозділами за умови переважаючого виробництва предметів споживання у пропорції приблизно 1/3:2/3:5/5;
5) підвищення ефективності суспільного виробництва, у тому числі капітальних вкладень;
6) оптимальний розподіл національного доходу на фонди споживання і нагромадження (в тому числі останнього на фонд виробничого нагромадження);
7) ефективна зовнішньоекономічна діяльність держави, зокрема збалансованість платіжного балансу;
8) відсутність цінових перекосів (особливо між цінами на промислову і сільськогосподарську продукцію);
9) ефективна політика демонополізації економіки;
10) невисокий рівень воєнного виробництва;
11) відсутність дефіциту державного бюджету або його допустима норма. У більшості розвинутих країн дефіцит державного бюджету становить у середньому 3—4 % ВНП. Дотації у народне господарство та на компенсаційні виплати, пов'язані із зростанням цін, не повинні перевищувати 10 % загальних бюджетних витрат.
Недотримання цих умов може бути причиною інфляції, для подолання якої проводять грошові реформи.
Грошові реформи — сутнісні та якісні перетворення у грошовій системі з метою її впорядкування і зміцнення.
Розрізняють такі види грошових реформ:
1) перехід від однієї грошової системи до іншої;
2) заміна знеціненої і неповноцінної монети на повноцінну, або нерозмінних грошових знаків — на розмінні;
3) зміни порядку емісії і забезпечення банкнот;
4) стабілізація валюти або окремі заходи по впорядкуванню грошового обігу.
Основними методами стабілізації валют є нуліфікація, девальвація і ревальвація. Нуліфікація (лат. nullus — ніякий) — рішення держави про недійсність обезцінених паперових грошей і їх заміна новими. Так, у Німеччині внаслідок обезцінення марки в 1,6 трильйона разів у 1924 р. 1 нова марка обмінювалася на 1 трлн старих. Девальвація (лат. сіє... — префікс, що означає віддалення, виділення, і valvo — маю вартість) — це офіційне зниження вмісту металу у грошовій одиниці або зниження курсу паперових грошей по відношенню до металевих грошей або іноземної валюти. Так, до відміни золотих паритетів курс національної валюти до іноземної знижувався одночасно із зниженням золотого вмісту валюти. Ревальвація (лат. re... — префікс, що означає зворотну або повторну дію і valvo — маю вартість) — це зворотний щодо девальвації процес, який означає підвищення офіційного курсу національної валюти по відношенню до іноземної. До відміни золотих паритетів ревальвація здійснювалась одночасно з підвищенням золотого вмісту валюти. Протягом 1946 р. — середини 70-х років XX ст. було здійснено більше 500 девальвація і до 10 ревальвацій валют.
Теорії інфляції.
У трактуванні проблем інфляції окреслилися чотири основних напрями: неокласичний, кейнсіанський, соціальний і марксистський. У межах кожного з них виокремлюють течії і школи.
Теорії інфляції — розділ сучасної економічної науки, присвячений аналізу причин виникнення, сутності та шляхів подолання інфляції.
До неокласичного напряму належать монетаристська теорія, концепція економіки пропозиції та раціональних очікувань. Загалом в західній економічній літературі виокремлюють до 60 причин інфляції.
Прихильники монетаризму (М. Фрідмен, Ф. Кейган та ін.) причину інфляції вбачають у надлишку грошей по відношенню до випуску продукції. Цей надлишок спричинюють порушення механізму грошового обігу, задоволення вимог профспілок про підвищення заробітної плати, скорочення кількості безробітних нижче "природного" рівня та ін. Так, за певного рівня цін збільшення маси грошей в обігу, або пропозиція грошей, перевищує потребу в них, тобто попит на гроші. Власники грошей збільшують свої поточні потреби, що зумовлює зростання сукупного грошового попиту і підвищення загального рівня цін. Це підвищення триватиме доти, поки не врівноважаться попит і пропозиція на гроші, що можливе за умов підвищення загального рівня цін. Основними засобами боротьби проти інфляції, на думку монетаристів, є державна грошово-кредитна політика, спрямована на підтримання однакових темпів зростання грошової маси в обігу, скорочення державних витрат і насамперед витрат на соціальні цілі.
Послідовники концепції раціональних очікувань стверджують, що вплив змін грошової маси на інфляцію та інші процеси (виробництво, безробіття тощо) залежить від використання інформації про такі зміни. Тому інформацію про державну стабілізаційну грошово-кредитну політику необхідно засекречувати, а зміни здійснювати раптово, оскільки поінформовані підприємці своїми діями можуть дестабілізувати діяльність держави у цій сфері.
Прихильники концепції економіки пропозиції причиною інфляції називають високі податки, бо вони уповільнюють виробництво товарів. Автори цієї концепції вважають державу основним "винуватцем" інфляції, тому що саме держава накладає податки. Водночас вони виступають проти контролювання державою грошової маси.
Кейнсіанська теорія інфляції ґрунтується на тезі про недостатність ефективного попиту. У своїй роботі "Загальна теорія відсотка зайнятості і грошей" Дж. Кейнс запроваджує термін "абсолютна інфляція", яка виникає тоді, коли зростання ефективного попиту не забезпечує збільшення випуску продукції, а реалізується у зростанні одиниці затрат, а значить і зростанні цін. Крім того, інфляція виникає, коли за умов повної зайнятості існує надлишок попиту, значною мірою зумовлений прагненням робітників підвищити заробітну плату.
Наприкінці 50-х років XX ст. для пояснення причин інфляції в межах кейнсіанської концепції стали використовувати "криву Філіпса" (походить від імені англійського економіста Олбана Філіпса (1914—1975), згідно з якою зростання темпів інфляції залежить від збільшення частки безробітних у загальній чисельності активного населення (чим нижча частка безробітних, тим вищі темпи інфляції). Оскільки уряди західних країн намагаються підтримувати високий рівень зайнятості, то неокейнсіанці головною причиною інфляції вважали державне регулювання рівня зайнятості, зокрема стимулювання державою надлишкового попиту на робочу силу. Проте це не підтвердилось практикою капіталістичної дійсності в 70-х — на початку 80-х років XX ст., коли у розвинутих країнах відбувалась стагфляція — прискорення темпів інфляції за умов зростання безробіття.
Тоді у межах кейнсіанської теорії інфляції виникають концепції інфляції попиту і інфляції затрат виробництва. Інфляція попиту, на думку американських вчених У. Баумоха та А. Бліндера, зумовлена збільшенням сукупного попиту на товари і послуги, а ріст попиту, як правило, пов'язаний з державними витратами, зокрема витратами на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я тощо), а також з ростом державного сектору.
Головну причину підвищення цін автори концепції інфляції затрат виробництва (американські вчені У. Торн, Е. Чемберлін, англійський економіст А. Пігу та ін.) вбачають у підвищенні заробітної плати працівників, що, у свою чергу, призводить до збільшення затрат виробництва, які перекладаються на споживачів у вигляді підвищення цін. Зростання заробітної плати ці вчені пояснюють діями профспілок, які є монополістами робочої сили. Таке зростання, на їх думку, — найважливіший важіль, що впливає на систему "затрати виробництва — ціни". Критерієм обґрунтованості теорії є співвідношення між заробітною платою і продуктивністю праці, зокрема випереджаюче зростання номінальної заробітної плати щодо продуктивності праці. Внаслідок дії такого спіралевидного механізму навіть незначне підвищення заробітної плати зумовлює 2—3-кратне зростання цін на товари і послуги.
Насправді збільшення номінальної заробітної плати може бути повністю нейтралізоване зростанням цін на товари широкого вжитку, внаслідок чого реальна заробітна плата навіть понизиться. Крім того, ціни на предмети праці, амортизаційні відрахування можуть зростати швидше, ніж заробітна плата, що також робить сумнівною основну тезу концепції. У певні періоди зростання реальної заробітної плати супроводжувалося зниженням цін. Така ситуація виникала у США наприкінці XIX ст.
Соціальна концепція інфляції значною мірою збігається з концепцією інфляції затрат виробництва. Різниця між ними полягає у тому, що в першому разі йдеться про макроекономічний рівень дії профспілок, у другому — про мікроекономічний. Крім того, соціальна теорія інфляції, зіставляючи силу профспілок і корпорацій, віддає перевагу величезній монопольній силі профспілок, яка дає їм змогу наполягати на надмірній заробітній платі, що й призводить до посилення інфляційних процесів.
За марксистською теорією інфляцію не слід ототожнювати з підвищенням цін. її глибинні причини з вкорінені в загостренні суперечностей процесу виробництва і розподілу, формами вияву яких є суперечності сфери обігу. Інфляція зумовлена порушенням законів грошового обігу, виконуваних грошима функцій, а за умов капіталістичного способу виробництва — ще й особливостями циклічного розвитку економіки, дією закону його нерівномірності. Крім цих узагальнюючих причин, у певному історичному періоді в різних країнах існують додаткові фактори інфляції, кількість яких зростає залежно від ускладнення економічної системи. (Так, за золотого стандарту (точніше золотого монометалізму) інфляційні процеси мали місце лише під час війн.)
Пояснюючи причини інфляції за сучасних умов, неокласична, кейнсіанська та соціальна концепції ігнорують дію таких важливих факторів, як практика монопольного ціноутворення та частка військових затрат у структурі державних. Роль підвищення зарплати в розгортанні інфляційних процесів охарактеризована спрощено й однолінійно (збільшення заробітної плати нібито призводить до автоматичного зростання цін). Насправді підвищення заробітної плати зумовлює передусім зниження прибутку підприємців. Щоб його компенсувати, вони збільшують ціни на товари і послуги. Особлива ситуація склалася в Україні: частка заробітної плати у структурі затрат становить всього 7—8 %, тому зростання заробітної плати або зовсім не позначиться на цінах (зменшиться прибуток багатьох підприємств-монополістів), або спричинить їх мінімальне збільшення. Деякі представники вищих урядових структур України апелюють до аргументів прихильників концепції інфляції затрат виробництва, щоб уникнути відповідальності за нераціональну політику щодо заробітної плати і цін.
Марксистська теорія інфляції не здатна поєднати з'ясування глибинних причин інфляції і конкретних форм її вияву, визначити основні проміжні ланки у взаємодії глибинних та поверхових причин цього явища. Твердження про зумовленість інфляції внутрішніми суперечностями капіталістичного відтворення не підкріплені характеристикою цих суперечностей щодо інфляції, причинно-наслідкові зв'язки розкриті недостатньо.
З'ясування сутності товарно-грошових відносин дає змогу логічно перейти до вивчення сутності ринку (як однієї із складових таких відносин) та пов'язаних з ним економічних систем.
Література
1. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В. М. Гейця. — К.: Ін-ст. екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. — 1008 с.
2. Економічна енциклопедія: У 3 т, / Редкол.: ...С. В. Мочерний (відп. ред) та ін. — К,: ВЦ -Академія". 2000—2002.
3. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Феміна. 1995. — 368 с
4. Жбанкова И. И. Философские принципы в научном познании. — Минск, 1974.
5. ЗагородніЙ А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С. Фінансовий словник. — К,: -Знання-. 2000. — 587 С
6. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономической теории. — М.: "Рубари", 2000. — 479 с
7. Иноземцев В. Л. За пределами экономического общества. — М., 1998.
8. Иноземцев В. Л. К теории постэкономической общественной информации. — М., 1995.
9. Исследования по общей теории систем. — М„ 1969.
10. Історія економічних учень / За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с
11. Історія економічної думки. — К.: Фенікс, 1996. — 412 с.
12. Канторович Л. В. Оптимальные решения в экономике. — М.: Наука, 1972.
13. Кейнс Дж. М. Избранные произведения. — М.: Экономика. 1993.
14. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка минулого і сьогодення:
