Любов до рідної землі у «Слові про похід Ігорів»

 
Дві вічні супутниці — слава і любов до Батьківщини — подарували безсмер­тя багатьом князям: Святославу, Володимиру, Ярославу… Але, на жаль, шлях до слави щедро политий кров’ю людською. Одну з таких кривавих історій розповів нам невідомий автор у «Слові про похід Ігорів».

Було це ще тоді, коли орач однією рукою тримав плуг, а другою меч, коли земля частіше поливалась слізьми, ніж дощами. Бо не давали спокою Руській землі половці. І вирішив Ігор Святославич зупинити поганців:

Загородили русичі

Поле щитами багряними,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави.

Разом з Ігорем проти половців повели свої дружини ще п’ять князів. Зустрілися війська половецькі і руські на ріці Каялі. І була битва кривава:

Бились день та бились і другий,

А на третій, в південну годину,

Похилились Ігореві стяги!

Автор захоплюється мужністю і відвагою Всеволода, Ігоревого брата, який, не помічаючи ран, продовжував завдавати ворогам удар за ударом. Незважа­ючи на очевидну перевагу суперника, руські воїни самовіддано відбивали все мові і нові атаки, бо розуміли, що краще смерть, ніж ганьба втечі. Але не всім вистачило мужності та відваги. Невеликий загін кинувся навтіки, Ігор змушений був його наздоганяти:

Ігор полки свої повертає,

Жаль йому брата любого Всеволода.

Залишився Всеволод Святославич на полі бою без підтримки, бо сам князь Ігор потрапив у полон. Його серце розривалося від туги. Він розумів, що саме його невдалий похід відкрив половцям шлях на Русь. Можливо, саме перебува­ючи в полоні, Ігор пошкодував, що не звернув уваги на всі перестороги: сонячне затемнення, навалу вороння, крик птаха. Та він мусив виправити ситуацію, щоб захистити рідну землю, свій народ, тому готується до втечі. Автор не вика­зує жодної зневаги на адресу Ігоря. Він говорить:

Тут німці і венеційці,

Тут греки і моравяни…

Гудять Ігоря Святославича.

Але жодного натяку на те, що його «гудять» русичі. Всі, від малого до старо­го, розуміли, що любов до Батьківщини керувала діями князя. Ніхто не сумнівався у його мужності та відвазі. Найбільшою ганьбою для Ігоря був полон: «Лучче ж бо потятим бути, аніж полоненим…»

Не забуває народ і подвиги величного київського князя Святослава, Ігорево­го батька. Саме про нього говорять, що «був він грозою на ворога», «приборкав лихо полками сильними».

Святослав — справжній патріот, благородна людина, любить своїх синів, але його серце розривається від болю. Бо він розуміє, що саме нерозсудливість, заро­зумілість Всеволода та Ігоря, постійні князівські міжусобиці роздирають землю Руську, перетворюють її на легку здобич для ворогів. Тому батько хоче виправи­ти помилки своїх дітей, прагне об’єднати всіх князів, щоб захистити найбільшу святиню — Батьківщину.

Та чи можливо було б так палко змалювати переживання героїв, картини бою, розпач Ярославни, радість киян, викликану поверненням Ігоря, якби самому авторові не було б притаманним почуття глибокого патріотизму? Для нього і рід­на земля, і кожна ріка — жива істота. Вона розмовляє, страждає, радіє. Разом з народом на захист Батьківщини піднімаються і сили природи: «криваві зорі світ провіщають, чорні тучі з моря ідуть…» Устами Ярославни автор закликає на допомогу сонце, вітер, Дніпро. Стихії природи готові боронити Землю-матір, і все тепер залежить від розсудливості людей.

Таємниця безсмертя «Слова…» криється у почутті глибокої любові до рідної землі. Ось уже кілька століть поспіль твір не залишає байдужими українців і знаходить палкий відгук у їхніх серцях. Тож шануймо нашу героїчну старовину. То­ді й нас шануватимуть, і нашу Батьківщину, яка пам’ятає своїх героїв.
Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы