Яку сім’ю я сподіваюсь мати
Нерідко виходить так, що людина створює власну сім’ю на зразок сім’ї своїх батьків. Тобто якщо твій батько мав дружину й двох дітей — хлопчика й дівчинку, то й ти намагатимешся мати в житті саме таку сім’ю.
Інколи я намагаюся подивитись очима стороннього на родину, у якій живу. Мій батько багато працює: у нього аж дві роботи і вільного часу майже немає. Тим приємніше йому повертатися додому й бачити наші усміхнені обличчя. Матуся теж працює, проте вільного часу в неї набагато більше, і вона займається мною, хлопцем-десятикласником, і моєю сестрою, яка навчається в п’ятому класі.
Нашій родині доводилось неодноразово бувати в скруті. Та за найнеприємніших обставин мої батьки зберігали свій оптимізм, який передавався й нам, малим. Без цієї якості, тобто без оптимізму, далеко не поїдеш, як кажуть. А ще треба вірити один в одного: якщо ти чогось не встиг, не зумів, тобі дбайливо допоможуть, підтримають. Інколи підтримка словом важить набагато більше за поміч матеріальну або фізичну.
Ніде правди діти: і я замислювався над тим, яку сім’ю судитиметься мені мати. Ні, я не мріяв, а просто метикував: як дати щастя іншим і мати його самому? Щодо кількості членів родини, я визначився одразу ж: у нас з дружиною будуть син та донька, хлопчик — старший, дівчинка — молодша. Про бажану атмосферу в моїй майбутній родині я знаю одне: у ній мають бути взаєморозуміння й любов. Якщо ж цього немає, то навіщо взагалі людям жити разом? Найпотаємніша мрія, яку я продовжую плекати, це побудувати власний будинок де-небудь поблизу міста. Адже саме так живе чимало американців — найпрактичніших у світі людей. Будинок, як не крути, дуже відрізняється від квартири. У ньому можна створити таку атмосферу душевного тепла й спокою, що навіть у найзимнішу днину буде затишно й приємно. Я не збираюся виховувати нероб. Кожен член моєї майбутньої родини виконуватиме роботу по дому, яка йому до снаги. Бо ж власний будинок — це нескінченна праця. Мабуть, сім’я — як той будинок: поки до нього докладаєш зусиль, доти й тримаються люди в купочці й мають повне право називатися рідними.
Інколи я намагаюся подивитись очима стороннього на родину, у якій живу. Мій батько багато працює: у нього аж дві роботи і вільного часу майже немає. Тим приємніше йому повертатися додому й бачити наші усміхнені обличчя. Матуся теж працює, проте вільного часу в неї набагато більше, і вона займається мною, хлопцем-десятикласником, і моєю сестрою, яка навчається в п’ятому класі.
Нашій родині доводилось неодноразово бувати в скруті. Та за найнеприємніших обставин мої батьки зберігали свій оптимізм, який передавався й нам, малим. Без цієї якості, тобто без оптимізму, далеко не поїдеш, як кажуть. А ще треба вірити один в одного: якщо ти чогось не встиг, не зумів, тобі дбайливо допоможуть, підтримають. Інколи підтримка словом важить набагато більше за поміч матеріальну або фізичну.
Ніде правди діти: і я замислювався над тим, яку сім’ю судитиметься мені мати. Ні, я не мріяв, а просто метикував: як дати щастя іншим і мати його самому? Щодо кількості членів родини, я визначився одразу ж: у нас з дружиною будуть син та донька, хлопчик — старший, дівчинка — молодша. Про бажану атмосферу в моїй майбутній родині я знаю одне: у ній мають бути взаєморозуміння й любов. Якщо ж цього немає, то навіщо взагалі людям жити разом? Найпотаємніша мрія, яку я продовжую плекати, це побудувати власний будинок де-небудь поблизу міста. Адже саме так живе чимало американців — найпрактичніших у світі людей. Будинок, як не крути, дуже відрізняється від квартири. У ньому можна створити таку атмосферу душевного тепла й спокою, що навіть у найзимнішу днину буде затишно й приємно. Я не збираюся виховувати нероб. Кожен член моєї майбутньої родини виконуватиме роботу по дому, яка йому до снаги. Бо ж власний будинок — це нескінченна праця. Мабуть, сім’я — як той будинок: поки до нього докладаєш зусиль, доти й тримаються люди в купочці й мають повне право називатися рідними.
