Мій вибір – активне життя
Життя — ніби вічна колиска у Всесвіті. Вона не зупиняється, відколи чиясь дивна рука спонукала її до цього руху. Так і наше життя, якому нема ні початку, пі кінця, вічно йде по колу, змінюючи на своєму шляху лише персонажів. Тих самих персонажів, що приходять у цей прекрасний світ, щоб наповнити його своїм змістом.
А ряст топтати, виявляється, не просто.
Шукати ж істину — одвічна суєта.
Ми на землі лише прибульці-гості,
І там, далеко, інше жде життя…
А проте живемо ми сьогодні й зараз. І майже щодня нам доводиться робити вибір. Дуже часто — непростий. Він вимагає глибинного осмислення навколишнього світу й занурення у найпотаємніші куточки власної душі.
Та про які б життєві ситуації не йшлося, я зрозуміла, що завжди намагатимуся займати активну життєву позицію. І це мій вибір. До цього спонукала мене нещодавно прочитана поезія Василя Симоненка «Я», над цим замислювалася я, читаючи твори Тараса Шевченка.
У вірші Василя Симоненка ліричний герой постає перед нами як людина, наділена дивовижним даром — даром любити все прекрасне і земне, бути чесним із самим собою та оточенням. Проте природні нахили, які дозволяють жити людині в гармонії з навколишнім світом, на жаль, ускладнюють життя героя. Бо він живе у суспільстві, де за правду карають, де не знаходиться місця для творчої особистості. Тому на якусь мить ліричний герой відчайдушно прагне забути все, відгородитися від усього світу й зажити тихим, затишним життям, звивши кубельце з коханою людиною.
Та не може жити людина за принципом «моя хата скраю». Тому описуючи начебто спокійне життя, поет використовує красномовні епітети й порівняння: «очі кляті», «затишок глухий», «щасливим бути, як дурак на святі». Серце ліричного героя пекучим болем тисне душу, наповнює її відчаєм, а внутрішній голос говорить, що дорога ця нещасна, «то не життя, то смерть». То дорога у забуття. Не дарма славнозвісний філософ Григорій Сковорода колись сказав: «Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути мертвим».
Тож, щоб моє життя не перетворилося на безглузде існування, щоб вигравало воно всіма кольорами веселки, я буду діяти. Я буду жити, вірити, творити. І цей вибір мною вже зроблено.
А ряст топтати, виявляється, не просто.
Шукати ж істину — одвічна суєта.
Ми на землі лише прибульці-гості,
І там, далеко, інше жде життя…
А проте живемо ми сьогодні й зараз. І майже щодня нам доводиться робити вибір. Дуже часто — непростий. Він вимагає глибинного осмислення навколишнього світу й занурення у найпотаємніші куточки власної душі.
Та про які б життєві ситуації не йшлося, я зрозуміла, що завжди намагатимуся займати активну життєву позицію. І це мій вибір. До цього спонукала мене нещодавно прочитана поезія Василя Симоненка «Я», над цим замислювалася я, читаючи твори Тараса Шевченка.
У вірші Василя Симоненка ліричний герой постає перед нами як людина, наділена дивовижним даром — даром любити все прекрасне і земне, бути чесним із самим собою та оточенням. Проте природні нахили, які дозволяють жити людині в гармонії з навколишнім світом, на жаль, ускладнюють життя героя. Бо він живе у суспільстві, де за правду карають, де не знаходиться місця для творчої особистості. Тому на якусь мить ліричний герой відчайдушно прагне забути все, відгородитися від усього світу й зажити тихим, затишним життям, звивши кубельце з коханою людиною.
Та не може жити людина за принципом «моя хата скраю». Тому описуючи начебто спокійне життя, поет використовує красномовні епітети й порівняння: «очі кляті», «затишок глухий», «щасливим бути, як дурак на святі». Серце ліричного героя пекучим болем тисне душу, наповнює її відчаєм, а внутрішній голос говорить, що дорога ця нещасна, «то не життя, то смерть». То дорога у забуття. Не дарма славнозвісний філософ Григорій Сковорода колись сказав: «Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути мертвим».
Тож, щоб моє життя не перетворилося на безглузде існування, щоб вигравало воно всіма кольорами веселки, я буду діяти. Я буду жити, вірити, творити. І цей вибір мною вже зроблено.
