щивши байдужість, можна змінити все» ( за мотивами творами А. Камю «Чума»)
Часто мені здається, що наше життя іноді до болю схоже на події, що змалював у своєму славетному романі «Чума» Альбер Камю.
… Останній день перед катастрофою. Ніщо не віщує біди. Тільки лікар Ріє занепокоєний: з’явилися хворі з симптомами чуми. Намагання лікаря привернути увагу до проблеми боротьби з хворобою марні: і колеги, і офіційна влада, і населення відмахуються; просто не вірять. Небезпека? Чума? В нашому місті? Цього не може бути! Це помилка! Це спроба очорнити владу! А якщо навіть і чума, то нас це не торкнеться! Чума обмине наші домівки. Отже, будьмо спокійні, не турбуймося ні про ліки, ні про стан лікарень, ні про безпеку оточуючих.
Минає кілька днів. Усе змінилось, бо чума стала реальністю. Вона не обмина заможних людей, вони так само гинуть, як і бідняки. Вона не зупиняється ні на мить, виконуючи своє ремесло відбирати життя. Їй усе одно, хто перед нею, чи дитина, чи молодик, чи старий паралітик.
Але ось що дивно: в першу чергу вмирають люди, які не змагаються за своє життя, які не можуть «зачепитись» за щось дійсно важливе в своєму існуванні. Я ось що маю на увазі: багатодітна мати видужує, бо безмежна любов до дітей і страх за їхнє майбутнє допомагає перемогти в двобої з чумою. Грана підтримує його трохи наївна мрія створити шедевр, хоча за багато років роботи над своїм романом він написав одне-єдине речення. Подружжя Кастель виявляють таку любов і повагу одне до одного, що чума просто не наважується підступити до них.
І лікар Ріє, перебуваючи щодня в зачумлених бараках, виживає теж, бо не ховається за спинами інших, а послідовно й розмірено виконує свою роботу.
Так хочеться вірити, що ми нарешті струсимо з себе байдужість, і почнемо змагатися за своє життя, і не будемо ховатися від чужого лиха, а навчимося щось створювати, щось будувати, когось любити. І може статися чуда – чума лих та бід відступить. Відступить, щоб зникнути назавжди.
… Останній день перед катастрофою. Ніщо не віщує біди. Тільки лікар Ріє занепокоєний: з’явилися хворі з симптомами чуми. Намагання лікаря привернути увагу до проблеми боротьби з хворобою марні: і колеги, і офіційна влада, і населення відмахуються; просто не вірять. Небезпека? Чума? В нашому місті? Цього не може бути! Це помилка! Це спроба очорнити владу! А якщо навіть і чума, то нас це не торкнеться! Чума обмине наші домівки. Отже, будьмо спокійні, не турбуймося ні про ліки, ні про стан лікарень, ні про безпеку оточуючих.
Минає кілька днів. Усе змінилось, бо чума стала реальністю. Вона не обмина заможних людей, вони так само гинуть, як і бідняки. Вона не зупиняється ні на мить, виконуючи своє ремесло відбирати життя. Їй усе одно, хто перед нею, чи дитина, чи молодик, чи старий паралітик.
Але ось що дивно: в першу чергу вмирають люди, які не змагаються за своє життя, які не можуть «зачепитись» за щось дійсно важливе в своєму існуванні. Я ось що маю на увазі: багатодітна мати видужує, бо безмежна любов до дітей і страх за їхнє майбутнє допомагає перемогти в двобої з чумою. Грана підтримує його трохи наївна мрія створити шедевр, хоча за багато років роботи над своїм романом він написав одне-єдине речення. Подружжя Кастель виявляють таку любов і повагу одне до одного, що чума просто не наважується підступити до них.
І лікар Ріє, перебуваючи щодня в зачумлених бараках, виживає теж, бо не ховається за спинами інших, а послідовно й розмірено виконує свою роботу.
Так хочеться вірити, що ми нарешті струсимо з себе байдужість, і почнемо змагатися за своє життя, і не будемо ховатися від чужого лиха, а навчимося щось створювати, щось будувати, когось любити. І може статися чуда – чума лих та бід відступить. Відступить, щоб зникнути назавжди.
