Хто людина — альтруїст чи егоїст
Хто людина за своєю природою — альтруїст чи егоїст? Це надзвичайно складне запитання. Хто людина — особистість, здатна на все, навіть на самопожертву, заради іншої людини, чи істота, яка на перший план завжди висуває свої власні інтереси?
Думаю, що зі слів «особистість» і «істота» моє ставлення до теми зрозуміле. Проте не все так просто. Якби можна було розділити бодай що-небудь у світі на біле й на чорне, жодних моральних проблем у ньому не існувало б.
Дитина народжується, і перший час після її появи на світ увагу всіх оточуючих — батьків і родичів — прикуто саме до неї. Немовля живе своїми бажаннями та своїми потребами, і це природно. Нова людина ще зовсім маленька, їй вкрай необхідні любов і турбота дорослих.
Дитина росте, і настає час, коли її бажання мають поступитися бажанням інших і власним обов’язкам. І це закономірно: ти хочеш погуляти, але треба допомогти мамі, хочеш піти в кіно, але треба виконувати домашнє завдання.
Далі — більше. Ти хочеш поїхати на канікули до молодіжного табору в Карпати, але мусиш допомогти хворій бабусі. Або маєш не відпочивати на канікулах взагалі, а спробувати попрацювати, щоб мати кишенькові гроші й самостійно задовольняти власні потреби. Ти повинен думати про те, як будь-який твій учинок, необережно сказане слово відіб’ється на людях, які тебе оточують. А потім, коли ти закінчуєш уже й інститут, у тебе з’являються діти, і їхні бажання й потреби, як колись твої, стають головними.
А є ж іще друзі. І буває, що треба забути про свої проблеми, коли в них проблеми більші або коли їм просто необхідна підтримка.
Та це все про нормальне життя. А що трапляється, коли людина опиняється в екстремальній ситуації? Коли починається війна, стихійне лихо, голод, епідемія? Коли поводитися по-людськи, так, як ти завжди вважав за потрібне, може бути вкрай небезпечно? Коли поведінка, яку ти вважав єдино правильною, загрожує твоєму життю? Звичайно, перший поштовх — бігти світ за очі, рятуючи себе. Ніхто не знає, як він поводитиметься в надзвичайних умовах. І буває, що людина, яку всі вважали сильною та мужньою, в момент випробування тікає, а непомітна й скромна — поводиться гідно й робить те, що повинна робити, а не те, що змушує її робити сліпий страх.
Тож мені здається, що людина за своєю природою — звичайно ж, егоїст. Але річ у тому, що ми маємо поборювати цю рису в собі і ставати (принаймні намагатися стати) альтруїстами — жити для людей.
Думаю, що зі слів «особистість» і «істота» моє ставлення до теми зрозуміле. Проте не все так просто. Якби можна було розділити бодай що-небудь у світі на біле й на чорне, жодних моральних проблем у ньому не існувало б.
Дитина народжується, і перший час після її появи на світ увагу всіх оточуючих — батьків і родичів — прикуто саме до неї. Немовля живе своїми бажаннями та своїми потребами, і це природно. Нова людина ще зовсім маленька, їй вкрай необхідні любов і турбота дорослих.
Дитина росте, і настає час, коли її бажання мають поступитися бажанням інших і власним обов’язкам. І це закономірно: ти хочеш погуляти, але треба допомогти мамі, хочеш піти в кіно, але треба виконувати домашнє завдання.
Далі — більше. Ти хочеш поїхати на канікули до молодіжного табору в Карпати, але мусиш допомогти хворій бабусі. Або маєш не відпочивати на канікулах взагалі, а спробувати попрацювати, щоб мати кишенькові гроші й самостійно задовольняти власні потреби. Ти повинен думати про те, як будь-який твій учинок, необережно сказане слово відіб’ється на людях, які тебе оточують. А потім, коли ти закінчуєш уже й інститут, у тебе з’являються діти, і їхні бажання й потреби, як колись твої, стають головними.
А є ж іще друзі. І буває, що треба забути про свої проблеми, коли в них проблеми більші або коли їм просто необхідна підтримка.
Та це все про нормальне життя. А що трапляється, коли людина опиняється в екстремальній ситуації? Коли починається війна, стихійне лихо, голод, епідемія? Коли поводитися по-людськи, так, як ти завжди вважав за потрібне, може бути вкрай небезпечно? Коли поведінка, яку ти вважав єдино правильною, загрожує твоєму життю? Звичайно, перший поштовх — бігти світ за очі, рятуючи себе. Ніхто не знає, як він поводитиметься в надзвичайних умовах. І буває, що людина, яку всі вважали сильною та мужньою, в момент випробування тікає, а непомітна й скромна — поводиться гідно й робить те, що повинна робити, а не те, що змушує її робити сліпий страх.
Тож мені здається, що людина за своєю природою — звичайно ж, егоїст. Але річ у тому, що ми маємо поборювати цю рису в собі і ставати (принаймні намагатися стати) альтруїстами — жити для людей.
