Які зразки українського мистецтва подобаються мені найбільше?
З усіх зразків українського мистецтва найбільше мені подобається українська народна пісня. Про неї сказано і написано вже так багато, що годі додати щось суттєве. Але ж ніщо не замінить українцеві його рідної пісні, яка вміє бути такою різною: журливою і веселою, колисковою і похідною, весільною і жалобною. З наших пісень найбільше подобаються мені пісні козацькі. У них українська непокірна душа вилила себе до самого денця:
Ой, на горі вогонь горить,
А в долині козак лежить.
У головах ворон кряче,
А в ніженьках коник плаче.
Лише в піснях східних слов’ян можна почути відгук такого бачення світу, де війна і життя нерозривні. Ніякий народ не вмів з такою тугою, безмежною любов’ю і пристрастю оспівувати власну долю, власну нескореність навіть перед лицем смерті:
Біжи, коню, дорогою,
Степовою, широкою,
Щоб татари не піймали,
Сіделечка не здіймали.
Вражаюче почуття смерті пронизує більшість козацьких пісень. Так, ці степові лицарі кожну мить свого життя знаходились між життям і смертю. Ось звідки це єдине у своєму роді спілкування козацької душі і коня вороного:
Як прибіжиш під ворота,
Стукни-грюкни біля плота.
Вийде сестра — рознуздає,
Вийде мати — розпитає.
Навіть після смерті козак пам’ятає про своїх рідких, турбується про них. Кожного зі своїх рідних згадує козацька душа, яка сягнула райської брами:
Не плач, мати, не журися,
Та вже син твій оженився:
Та взяв собі паняночку —
В чистім полі земляночку.
Такі зразки народного мистецтва не забуваються. Вони залишаються в пам’яті назавжди, немов якийсь незбагненний скарб. Мабуть, за це я й люблю українську пісню.
Ой, на горі вогонь горить,
А в долині козак лежить.
У головах ворон кряче,
А в ніженьках коник плаче.
Лише в піснях східних слов’ян можна почути відгук такого бачення світу, де війна і життя нерозривні. Ніякий народ не вмів з такою тугою, безмежною любов’ю і пристрастю оспівувати власну долю, власну нескореність навіть перед лицем смерті:
Біжи, коню, дорогою,
Степовою, широкою,
Щоб татари не піймали,
Сіделечка не здіймали.
Вражаюче почуття смерті пронизує більшість козацьких пісень. Так, ці степові лицарі кожну мить свого життя знаходились між життям і смертю. Ось звідки це єдине у своєму роді спілкування козацької душі і коня вороного:
Як прибіжиш під ворота,
Стукни-грюкни біля плота.
Вийде сестра — рознуздає,
Вийде мати — розпитає.
Навіть після смерті козак пам’ятає про своїх рідких, турбується про них. Кожного зі своїх рідних згадує козацька душа, яка сягнула райської брами:
Не плач, мати, не журися,
Та вже син твій оженився:
Та взяв собі паняночку —
В чистім полі земляночку.
Такі зразки народного мистецтва не забуваються. Вони залишаються в пам’яті назавжди, немов якийсь незбагненний скарб. Мабуть, за це я й люблю українську пісню.