Вертайсь, рідна мово, у серце народу, у душу Вкраїни!

Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку і зілля, з роси, з тихої води, ясних зір і широких безмежних степів народжена!

Мово! Наймудріша наша берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого українського, що тримала наш народ на небесному Олімпі волелюбності, слави і гордого духу!

Мова— душа народу. А душа — корінь життя. Сьогодні ми маємо думати про свій корінь, про те, без чого не житиме жоден народ.

   Ну що б, здавалося, слова...

   Слова та голос — більш нічого.

   А серце б'ється — ожива,

   Як їх почує!

Так проникливо і задушевно писав Тарас Шевченко, найславетніший безсмертний Кобзар українського народу. Бо мова для Шевченка — то найвищий дар людини й цілого народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя. Продовжуючи традиції шанувальника української мови І. Котляревського, філософа Г. Сковороди, Т. Шевченко надав мові інтелектуального наповнення, втілив її генетичну здатність до вираження високих понять і вселюдських категорій. І. Франко з великою гордістю відмічав: „Ми не могли дати мільйонам у руки хліба, не могли тисяч і соток тисяч охоронити від нужди і еміграції, від визиску і змарнування сил. У нас був тільки один заряд — живе рідне слово. І ми можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно й совісно вжили на велике діло”.

   Скільки сердець розривалось, ридаючи,

   Скільки зв'ялили страждання!

   А як же мало таких, що міцніли, страдаючи,

   Слово до слова, в безсмертних піснях

   виливаючи

   Тисячолітні ридання.

Слідом за І. Франком Леся Українка стверджувала:

   Слово! Моя ти єдиная зброє!

   Ми не повинні загинуть обоє!

Отже, переборюючи утиски, приниження і навіть заборони, мова наша оживала, спалахувала, дивуючи світ Шевченковою поезією, драматургією Лесі Українки. Ці істинно народні творці української мови піднесли рідне слово на таку духовну висоту, де вона розправила свої крила й розквітла в усіх поетичних барвах.

Естафету Т Шевченка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського підхопили поети-лірики радянської, післяжовтневої доби:

П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, Євген Плужник. Цим поетам теж довелося зазнати нових репресій, звинувачень у „націоналізмі”. Але рідне слово поверталося у серце, у душу народу. Це яскраво підкреслює поетична спадщина Володимира Сосюри.

В одному українському селі в роки громадянської війни його трохи не розстріляли, та коли він почав читати свої поезії одну за другою, його пізнали як поета, прийняли як сина, пригостили й допомогли йому добратися до своїх.

Серед поетичних творів Сосюри мою увагу найбільше привернув вірш „Юнакові”. Адже він адресований нам, молодим.

   Прийми слова мої жагучі,

   Як заповіт, юначе мій!

Поет переконаний:

   О мово рідна! Їй гаряче

   Віддав я серце недарма.

   Без мови рідної, юначе,

   Й народу нашого нема.

У приклад українцям В. Сосюра ставить синів і дочок Росії, які своєї мови ніколи не забувають. Поет закликає:

   Так будь же й ти, як син Росії,

   Й своєї мови не забудь!

За спогадами письменника Сергія Гальченка, у другій половині шістдесятих років мало не з-під поли діставали твори В. Сосюри „Любіть Україну”, „Юнакові”, „До брата”.

У посланні „До брата” звучить біль поета за долю рідної мови:

   Невже народ мій мову гробить?!

   Не вірю я! Це не народ!

   Окремі люди... їм не знати

   Сяйливих творчості висот.

   І хай таких людей багато

   Але нас більше! Ми — народ!

Цей патріотичний вірш написав В. Сосюра багато років тому, а як свіжо, актуально звучить він і сьогодні.

Проминули часи заборони рідної мови, сьогодні українська мова офіційно визнана державною мовою України. Але перед нами стоїть насущне завдання: ставати на сторожі слова — як літературного, так і усного. Рідне слово повинно відгукнутись у серці і в душі народу. Істинні українці мають переконати всіх, що українська мова всюдисуща: і в офіційно-діловому, і в публіцистичному, і в художньому, і в побутовому мовленні. Вона в минулому і в майбутньому, в нашому мисленні, душі, енергії, в наших мріях.

Для людини будь-якої нації сенс життя полягає в тому, щоб ніколи не цуратись свого походження, роду, ніколи не забувати своєї рідної мови. Треба шанувати свій рід, знати його історію, дорожити корінням, від якого пішло життя. Хіба може вмерти наша рідна мова, багатюща культура, що є зразком для інших народів світу? Ні! Але нашій мові потрібен вогонь любові, духовна міць, її широке застосування у всіх сферах життя. Людина може мати тільки одну рідну мову, хоча здатна і повинна знати багато мов.

Кожному істинному громадянинові України на все життя закарбуються в пам'яті рядки з вірша Д. Білоуса:

   Коли забув ти рідну мову,

   Яка б та мова не була,

   Ти втратив корінь і основу,

   Ти обчухрав себе дотла!

Через століття Д. Білоус перегукується з Т. Шевченком:

   Коли в дорогу ти зібрався

   Казала мати, як прощавсь,

   Щоб і чужого научався

   Й свого ніколи не цуравсь.

А скільки любові до рідної мови вклав В. Бичко у свої поетичні рядки, щоб привернути серця, душі своїх співвітчизників до рідного слова:

   Мово моя українська,

   Батьківська, материнська,

   Рідна мені до болю,

   Дужі бо ми з тобою.

З філософським пафосом звучать ці поетичні рядки Д. Білоуса:

   Як прислів'я чудове,

   Йде від роду до роду,

   Що народ — зодчий мови,

   Мова — зодчий народу.

Мені хочеться, щоб відродилася наша мова в душі кожного з нас без примусу, як життєва потреба, за покликом серця і душі. Тоді наша Україна сильно і гордо відчує себе в колі інших народів. Я вірю, що в Україні українська мова досягне великої шани в кожній сім'ї, у селі і в місті.

Прийдуть покоління, які зрозуміють, що їх висока мораль перш за все в досконалому знанні багатств рідної мови, в її вживанні на всіх рівнях спілкування.

Я звертаюсь до вас, молоде покоління України! Полюбіть рідну мову всім серцем, всією душею, як святиню народу, що йшла до нас довгі віки!