Хто є для мене взірцем?
У моєму віці слід мати взірець для наслідування. Це своєрідний компас, за яким можна спрямовувати свій життєвий шлях, здійснювати свій життєвий вибір. Я багато думав над цим, і нарешті знайшов ту людину, яку хотів би наслідувати.
Григорій Савич Сковорода був не просто видатним науковцем, письменником, релігійним діячем. Кілька десятиліть XVIII століття я б хотів назвати “добою Григорія Сковороди”.
До творів Григорія Савича належать численні байки, філософські роботи, підручники з етики тощо. Але найголовнішим, на мій погляд, твором цієї людини було, власне, її життя. З молодості й до останніх днів Сковороду цікавила проблема щастя. Сам він формулював це питання приблизно так: як окрема людина може досягти свого власного щастя? Сковорода шукав вирішення цієї проблеми в царині моралі і релігії. Мені дуже подобається те, що філософ шукав відповіді не в книжках і не поринаючи в безодню роздумів. Його життєвий шлях був сповнений зустрічей з людьми. Сковорода аж ніяк не вважав себе розумнішим за інших, і тому радо вступав у суперечки. Згадаємо: “У суперечці народжується істина”. Саме за це він отримав прізвисько “український Сократ”.
Григорій Савич, вже будучи досвідченим ученим, чимало подорожував Україною і країнами Західної Європи. Усюди він умів знайти ті знання, яких, як йому здавалося, у нього замало. У мене викликає захоплення це вміння вчитися, вміння дивуватися світові. Сковорода бачив у людях притаманні їм вади, але завжди вважав людину створінням, гідним Божого задуму.
Нинішній світ зробився дещо старшим, і мандрівного філософа сьогодні швидше за все ніхто не сприйматиме серйозно. Але я б хотів мати одну з найважливіших рис характеру Григорія Сковороди. Ця риса — вміння любити людей і поважати кожного вже за те, що він людина.
“Вашим сучасникам не вистачає як самоповаги, так і взаємоповаги, — так, мабуть, зауважив би Григорій Сковорода, якби він раптом з’явився в XX столітті. — Позбавтеся цього недоліку, і ви досягнете щастя!” Мені чомусь здається, що саме так думає Григорій Савич Сковорода, мандруючи смарагдовими просторами божого раю.
Григорій Савич Сковорода був не просто видатним науковцем, письменником, релігійним діячем. Кілька десятиліть XVIII століття я б хотів назвати “добою Григорія Сковороди”.
До творів Григорія Савича належать численні байки, філософські роботи, підручники з етики тощо. Але найголовнішим, на мій погляд, твором цієї людини було, власне, її життя. З молодості й до останніх днів Сковороду цікавила проблема щастя. Сам він формулював це питання приблизно так: як окрема людина може досягти свого власного щастя? Сковорода шукав вирішення цієї проблеми в царині моралі і релігії. Мені дуже подобається те, що філософ шукав відповіді не в книжках і не поринаючи в безодню роздумів. Його життєвий шлях був сповнений зустрічей з людьми. Сковорода аж ніяк не вважав себе розумнішим за інших, і тому радо вступав у суперечки. Згадаємо: “У суперечці народжується істина”. Саме за це він отримав прізвисько “український Сократ”.
Григорій Савич, вже будучи досвідченим ученим, чимало подорожував Україною і країнами Західної Європи. Усюди він умів знайти ті знання, яких, як йому здавалося, у нього замало. У мене викликає захоплення це вміння вчитися, вміння дивуватися світові. Сковорода бачив у людях притаманні їм вади, але завжди вважав людину створінням, гідним Божого задуму.
Нинішній світ зробився дещо старшим, і мандрівного філософа сьогодні швидше за все ніхто не сприйматиме серйозно. Але я б хотів мати одну з найважливіших рис характеру Григорія Сковороди. Ця риса — вміння любити людей і поважати кожного вже за те, що він людина.
“Вашим сучасникам не вистачає як самоповаги, так і взаємоповаги, — так, мабуть, зауважив би Григорій Сковорода, якби він раптом з’явився в XX столітті. — Позбавтеся цього недоліку, і ви досягнете щастя!” Мені чомусь здається, що саме так думає Григорій Савич Сковорода, мандруючи смарагдовими просторами божого раю.