"Людина у футлярі" скорочено

Дуже короткий зміст “Людина у футлярі” А.П. Чехова ви можете скорочено прочитати за 5 хвилин.

“Людина у футлярі” короткий зміст

«На самому краю села Мироносицьке, в сараї старости Прокофія, розташувалися на нічліг запізнілі мисливці. Їх було тільки двоє: ветеринарний лікар Іван Іванович і вчитель гімназії Буркин. У Івана Івановича була досить дивне, подвійне прізвище – Чимша-Гімалайский, яке зовсім не йшло йому, і його у всій губернії звали просто по імені та по батькові; він жив біля міста на кінському заводі і приїхав тепер на полювання, щоб подихати чистим повітрям. Учитель же гімназії Буркин щоліта гостював у графів П. і в цій місцевості давно вже був своєю людиною ».

Розмовляли про дружину старости Мавру. Вона – жінка здорова і недурна. Тільки давно Мавра вже на люди не виходила. Буркин припустив, що у неї просто такий характер, характер рака-самітника. І такі люди – не рідкість. Наприклад, місяці два тому в місті помер учитель грецької мови Бєліков. Це був дивний чоловік. Він навіть у дуже гарну погоду виходив у калошах і з парасолькою і неодмінно в теплом пальто на ваті. «І парасольку він носив у чохлі, і годинник в чохлі з сірої замші, і коли виймав складаний ніж, щоб підстругати олівець, то і ніж у нього був в чохольчику; і обличчя, здавалося, теж було в чохлі, так як він весь час ховав його в піднятий комір. Він носив темні окуляри, фуфайку, вуха закладав ватою, і коли сідав на візника, то наказував піднімати верх. Одним словом, у цієї людини спостерігалося постійне і непереборне прагнення оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр, який усамітнив його, захистив би від зовнішніх впливів. Дійсність дратувала його, лякала, тримала в постійній тривозі, і, можливо, для того щоб виправдати цю свою боязкість, свою відразу до сьогодення, він завжди хвалив минуле і те, чого ніколи не було; і стародавні мови, які він викладав, для нього, по суті, ті ж калоші і парасолька, куди він ховався від дійсного життя ».

Навіть думки свої Бєліков «намагався заховати у футляр». Для нього були ясні тільки заборони. «У дозволі ж переховувався для нього завжди елемент сумнівний, щось недомовлене і смутне». Коли в місті щось дозволяли, він завжди говорив: «Воно, звичайно, так-то так, все це прекрасно, та як би чого не вийшло». Загалом, він був дуже обережним і недовірливою людиною. Навіть до друзів своїх він ходив тільки тому, що вважав це «своїм товариським обов’язком».

Бєлікова всі боялися. І не тільки вчителі, а й директор. Цей чоловічок, «ходив завжди в калошах і з парасолькою, тримав у руках всю гімназію цілих п’ятнадцять років! Та що гімназію? Все місто! »Жив Бєліков в тому ж будинку, що й Буркин. «Жіночої прислуги він не тримав зі страху, щоб про нього не думали погано, а тримав кухаря Афанасія, старого років шістдесяти, нетверезого ї недоумкуватого, який колись служив денщиком і вмів абияк куховарити».

Навіть під ковдрою у власному ліжку Беликову було страшно: «як би чого не вийшло, як би його не зарізав Афанасій, як би не залізли злодії …»

Але, як це не дивно, цей учитель грецької мови ледь не одружився з сестрою нового вчителя історії та географії, якогось Коваленко Михайла Савича. Вона була вже не молода, років тридцяти, але теж висока, струнка, чорнобрива, червонощока і весела, навіть гучна. Бєліков, послухавши спів цієї малоросійської жінки, підсів до неї і сказав: «Малоросійська мова своєю ніжністю і приятною звучністю нагадує давньогрецьку». Це лестило їй, і вона стала розповідати йому з почуттям про своє життя. Раптом всіх сяйнула одна і та ж думка: а добре б їх одружити. Директорка вирішила взяти справу в свої руки. Бєлікова і Вареньку неодмінно усюди запрошували разом: і в театр, і на вечірку. Варенька стала ставитися до Беликову явно прихильно.

А Бєлікова усі, і товариші, і дами, стали запевняти, що він повинен одружитися. Його навіть вітали. І справді, Варенька була першою жінкою, яка поставилася до нього так лагідно, сердечно. Так що він і сам повірив у те, що йому справді потрібно одружуватися.

Та тільки перед одруженням цій «людині у футлярі» потрібно було добре подумати, як би чого не вийшло.

І тут стався скандал. «Якийсь пустун намалював карикатуру: йде Бєліков в калошах, в подсученних брюках, під парасолькою, і з ним під руку Варенька; внизу підпис: «Закоханий антропос». Всі вчителі отримали по примірнику. Отримав і Бєліков. Карикатура справила на нього найважче враження. Коли ж першого травня Бєліков побачив Вареньку на велосипеді, дуже обурився. «Хіба викладачам гімназії і жінкам пристойно їздити на велосипеді?»

Він був так вражений, що не захотів йти далі і повернувся додому.

На другий день він відправився до Коваленко. Вареньки не було вдома. Бєліков завів розмову з її братом. Він говорив про те, що катання на велосипеді – «забава абсолютно непристойна для вихователя юнацтва», хотів його «застерегти». Коваленко так був обурений, що навіть почервонів: «… хто буде втручатися в мої домашні і сімейні справи, того я пошлю до чортів собачих».

Бєліков зблід і встав. «Коваленко схопив його ззаду за комір і штовхнув, і Бєліков покотився вниз по сходах, трясучи своїми калошами. Сходи була високі, круті, але він докотився до низу благополучно; встав і помацав себе за ніс: чи цілі окуляри? Але саме в той час, коли він котився по сходах, увійшла Варенька і з нею дві дами; вони стояли внизу і дивилися – і для Бєлікова це було найжахливіше. Краще б, здається, зламати собі шию, обидві ноги, ніж стати посміховиськом; адже тепер дізнається все місто, дійде до директора, піклувальника, – ах, як би чого не вийшло! – Намалюють нову карикатуру, і скінчиться все це тим, що накажуть подати у відставку …

Коли він піднявся, Варенька впізнала його і, дивлячись на його смішне обличчя, пом’яте пальто, калоші, не розуміючи, в чому справа, вважаючи, що це він впав сам ненавмисно, не втрималася і зареготала на весь будинок:

– Ха-ха-ха!

І цим розкотистим «ха-ха-ха» завершилося все: і сватання, і земне існування Бєлікова. Вже він не чув, що говорила Варенька, і нічого не бачив. Повернувшись до себе додому, він насамперед прибрав зі столу портрет, а потім ліг і вже більше не вставав ».

Через місяць Бєліков помер. Його «поклали у футляр, з якого він вже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу! І як би в честь його, під час похорону була похмура, дощова погода, і всі ми були в калошах і з парасолями ».