"Талант" Васильченко образи

“Талант” Васильченко характеристика героїв

У повісті С. Васильченка «Талант» створена чітка система повнокровних образів, які підкреслюють головну думку: важко пробитися народному талантові, нелегко втілювати мрію у дійсність, але життя все ж краще за смерть. І ні за яких умов не слід впадати у відчай.

Герої повісті: вчитель-оповідач, Андрій Маркович — працьовиті, наполегливі в досягненні мети, готові день і ніч «гризти граніт науки», пробити всі мури на шляху до освіти. Вони не байдужі до чужого горя, готові навіть на самопожертву заради дружби й кохання. Хоч і різні за характерами, але мрійники й романтики, особливо вчитель-оповідач. Цей персонаж, очевидно, повністю відповідає авторському ідеалу. Він уміє бачити прекрасне в буденному, опоетизувати його, живе в гармонії з природою.

“Талант” Васильченко образ оповідача

Твір починається картиною ранньої осені. На тлі журливого пейзажу автор показує приїзд до села нового вчителя. Пейзаж, який гармонує з настроєм молодого вчителя, має алегоричний характер.

Уже з перших рядків повісті перед читачем постає один із головних героїв твору — оповідач.

Це вчитель, який хотів здобути вищу освіту й присвятити себе служінню народові. Оповідач, натура поетична і разом з тим сильна, сидячи в старезній школі, що нагадувала льох, думає зовсім про інше: «Іпомалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені, — університет…

.. .Іувижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним… Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові безди-пломному, хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ночами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні… Лечу…».

Сільські вчителі того часу змушені були працювати в неймовірно важких умовах. Ось вигляд шкільного будинку: «І встає перед очима руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулись наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.

На дверях — великий заржавілий замок. А бур’яну того кругом, як лісу!»

Не краща й квартира, в якій мешкатиме вчитель. Автор докладно описує її інтер’єр: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…». Такий же і клас, де навчатимуться учні: «Дмухнуло вогким, холодним льохом…». Стеля схилилася низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки — стовпи. По боках — манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами».

Незважаючи на такі жахливі умови, молодий просвітянин не впадає у відчай, він вольовий, вірить у краще життя. Це видно з прикінцевого символічного пейзажу, яким завершується перший розділ повісті: «…Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..»

Оповідач — людина чесна, лагідна, щира. І дуже лірична, яка вміє опоетизувати буденні явища. Згадаймо його опис пір року, яким починається VI розділ повісті: «Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі всвоїй школі, як в ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх, і тихою радістю засяяло в сумних шкільних стінах».

“Талант” Васильченко образ Андрія Марковича

Неприємне враження справило на оповідача перше знайомство зі старшим учителем Андрієм Марковичем. «Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий», — так спершу подумав про свого колегу новоприбулий. Та вони швидко подружилися, бо обидва тяглися до знань, мріяли вступити в університет, були схожі за характерами: наполегливі, життєлюбні. Навіть закохалися в одну дівчину.

Рельєфно змальовано в повісті образ Андрія Марковича. Старший учитель постає розсудливим, кмітливим, з великим життєвим досвідом. Він життєрадісний, любить народну пісню, гумор.

Андрій Маркович — дуже добра і щира людина. Його закоханість у Тетяну така велика, що він згоден навіть одружитись на скривдженій паничем дівчині. А на похоронах вчительки він своєю палкою промовою провокує стихійний виступ.

Ось як письменник підкреслює, наприклад, рішучість натури Андрія Марковича: «У синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця».

Як і оповідач, Андрій Маркович розуміє, що шлях до подальшого навчання йому буде перекрито, проте не втрачає оптимізму.

“Талант” Васильченко образ Тетяни

З великою душевною теплотою створений образ головної героїні — Тетяни. Вперше ми зустрічаємо її у IV розділі твору, коли молода вчителька прийшла до Андрія Марковича по книжки. Вона життєрадісна, енергійна, закохана в пісню. Дівчина має чудовий голос, наділена великими акторськими здібностя ми і мріє стати артисткою, грати у справжньому театрі.

Портретною характеристикою Тетяни автор виявляє своє ставлення До персонажа: «На мене пильно дивилися цікаві очі. Великі, довірливі, карі. Ці очі зразу вик л икали в мене якесь хвилювання…». Це про Тетяну. Вона «мов квітка, розцвітла», «висока, ставна, коса біляста», у неї «на диво сильний, чарівного тембру голос».

Тетяна співає у церковному хорі, виступає у виставах, що влаштувала місцева поміщиця. Хоч для виступів не було ніяких умов, бо за театр правила «клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда… Завіса — з драних ряден, дзвонять у битий чавун…», гра приносить дівчині велике моральне задоволення. Успіх окрилює її, подає надії. Вона вірить обіцянкам панів допомогти поїхати на навчання: «Слухайте… тільки несмійтеся з мене, дурної… — Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант…», « обіцяли в город одвезти… учитись…».

Зневірившись у людях («театр» розігнали, панич-студент покинув), Тетяна хотіла втопитись, але мати врятувала. А тут ще лицемірний піп продовжував грубо залицятись до дівчини, а згодом навіть почав цькувати її.

Друзі-вчителі морально підтримують Тетяну. До неї повертається душевна рівновага. Вчительці знову дозволяють брати участь у церковному хорі. Але незабаром отець Василь вчинив у церкві скандал і прилюдно осоромив Тетяну. Приводом для цього було те, що хористка одного разу дала волю своєму незвичайної сили й краси голосу і полонила ним людей. Це налякало й обурило попа. Він аж зашипів: «Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в пана по балаганах, прийшла до церкви — бешкет розводити. Бачили таке? Артистка…». Але селяни не підтримали попа, «чуманіли», і стали на захист дівчини.

Тетяна, не стерпівши наруги над собою і своїм талантом, кінчає життя самогубством.

Загибель вдовиної дочки сколихнула село. Люди звинувачують попа у смерті дівчини, протестують, усвідомлюючи свою правоту. Особливо це виявляється під час похорону. Отець Василь, перелякавшись селянського обурення, відмовився виконувати свій професійний обов’язок. Померлу «ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви». У селян з’явилася незвичайна рішучість: «Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колюче: “Ламайте двері, чого там…”».

“Талант” Васильченко образ дяка

У творі є епізодичний образ дяка Запорожця, який, однак, має значне змістове навантаження. Він з’являється на початку та в епілозі повісті.

У напівгумористичному плані подано портрет дяка Запорожця: «Увіходить сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері — гарний…».

Устами дяка автор дає характеристику попові: «Дерій, зажера, заїдливий», «тільки путня людина прибуде в село — з’їсть», «не людина — собака пінява». Служителі культу ворогують між собою, «Не любимо й на перехід один одного», — зізнається Запорожець. Йому остогиділо дякування, сварки з отцем Василем. І шукає він розради в горілці та бешкеті.

Запорожець — обдарована натура. Він гарно співає, мріє здобути освіту. Але це безвольний, інколи навіть жалюгідний чоловік, бо не бачить жодної перспективи у своєму житті. Вступивши до вчительського інституту, кидає його, бо він здається для нього «тюрмою».

У кінці повісті ми знову зустрічаємо Запорожця: п’яний дяк заблудився і потрапив у болото, з якого не може вийти. Звідти доноситься його голос: він співає улюблену Тетянину пісню «Чого вода каламутна».

Хоч дяк морально опустився, пиячить, але йому ще властива поетична вдача, неспокійно б’ється в нього серце, «очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся…». Тужливі слова пісні «Ніч темная та невидная, головонька мой бідная» символізують неспокій юнака, його тугу за кращим життям.

Загинув чудовий талант співачки. Пропадає педагогічний хист двох молодих учителів, які мріяли про університет. Адже після участі у багатолюдному похороні Тетяни, який перетворився у мітинг протесту, шлях до вищого навчального закладу їм закритий. Не здійснилися сподівання й дяка Запорожця — людини хоч і пропащої, але досить обдарованої. Як бачимо, тогочасні умови калічили життя талановитих людей з народу.

«Так… талант… Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполИваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл.»

Доля народних талантів наводить героїв повісті на невеселі роздуми. Смерть Тетяни спричиняє їм невимовний біль. Однак друзі-вчителі не зневірюються, бо це сильні, вольові натури.

Хоч кінець повісті трагічний, твір у цілому має оптимістичний характер.

Негативні персонажі “Талант” Васильченко

У повісті змальовані й негативні персонажі. Уже з перших сторінок ми довідуємося про отця Василя. Спочатку про цього говорять інші персонажі. Так, дяк Запорожець різко негативно характеризує попа. Поступово перед читачами розкривається натура цієї людини.

Отець Василь лицемірний, грубий у ставленні до людей, розпусний, боягузливий. Негативне ставлення викликає в читача опис зовнішності отця Василя. Він «лютий, як звір», «блідий, як глина, очі зеленяві, злісні», не розмовляє, а шипить.

Нетактовно, презирливо він ставиться до односельців при конфлікті з Тетяною в церкві та під час її похорону.

Піп не вийшов навіть, щоб виконати свій професійний обов’язок щодо покійної. Мабуть, відчував свою провину і боявся гніву та осуду людей.

До негативних образів належать і панич-студент, який підло обдурив Тетяну, скориставшись її довірою і закоханістю, і пані, яка обіцяла допомогти талановитій дівчині, влаштувавши її на навчання, але не дотримала свого слова.

Егоїзм і байдужість панівного класу призводила до загибелі талановитих людей з народу.