Бунінська філософія кохання (за оповіданням „Легке дихання” Іван Бунін)

Про кохання писали, мабуть, усі письменники та поети, але наскільки різними є люди, настільки різним постає це почуття у художніх творах. Видатний російський письменник Іван Бунін теж створив власну „філософію кохання”.

На його думку, кохання — це „темні алеї”, сповнені чогось таємничого й несподіваного, це чудова мить, що часто веде до трагічного фіналу і яку дуже легко загубити або не впізнати вчасно. Потім можуть прийти тяжке розчарування, смуток, і навіть загибель інколи є рятунком для почуття. У творах Буніна трапляються трагічні фінали через конфлікт між ідеальним і реальним, але загибель героїв чомусь досить часто постає у нього світлою, принаймні має вигляд кращої з можливих розв'язок.

З подібним протиріччям реального й ідеального ми стикаємось і в оповіданні „Легке дихання”.

Події твору на перший погляд можуть здатися брудними й заяложеними. Молоду дівчину зводить старий розпусник, сама вона веде незрозумілу гру в кохання з козачим офіцером, що був „некрасивий і плебейського вигляду, який не мав рівно анічогісінько спільного з тим колом, до якого належала Оля Мещерська”. Але насправді бруду чи то „чорнухи” в оповіданні немає, навпаки, воно насичене особливою ліричною атмосферою.

У „Легкому диханні” Бунін використовує прийом, який можна назвати „доказом від зворотного” — навіть за такого розвитку подій кохання лишатиметься чимось світлим і недоторканним, воно вище за буденний бруд.

Оповідання починається й закінчується описом кладовища, на якому похована дівчина. Біля могили Олі, дивлячись на фотокартку померлої, класна наставниця сама собі ставить риторичне запитання: „як сумістити з цим чистим поглядом те жахливе, що поєдналося тепер з іменем Олі Мещерської?”. Воно не потребує відповіді, але відповідь присутня поза словами в усьому тексті оповідання.

Оля Мещерська сприймається як втілення юної жіночості, жаги кохання, мрійливості. Попри установки суспільної моралі, її вчинки та її образ майже в усіх викликають захоплення. Чомусь „нікого не любили так молодші класи, як її”, чомусь класна наставниця, що раніше намагалася зупинити Олю та засуджувала її „передчасну” жіночість, навертаючи на загальноприйняті моральні цінності, після загибелі дівчини щонеділі приходить на її могилу, живе думками про неї, та ще й відчуває себе щасливою „як усі віддані якійсь пристрасній мрії люди”.

Оля Мещерська створена для щастя, тому й знаходить його в потворній дійсності. Саме це дає відчуття „легкості подиху”, який неможливо зберегти в заяложеній дійсності. Оточуючі підсвідомо відчувають цю її особливість, тому й тягнуться до неї. Вона ніби заражає інших своїми радощами.

Олю Мещерську вбиває згаданий вище офіцер, мимоволі введений в оману грою дівчини. Вбиває, тому що був близьким з нею, вірив у її кохання та не зміг змиритися із утратою своєї ілюзії. Але ж не кожна людина може викликати таку сильну пристрасть. Багато кого кидають кохані, та дуже рідко закохані доходять до таких крайнощів. Це знову ж таки свідчить про не пересічність особистості Олі. її вчинок був жорстоким, але можна здогадатися, що, маючи таку особливу натуру, вона запаморочила голову цьому офіцерові ненавмисне. Можливо, в стосунках із ним Оля сама шукала свою мрію, але не могла знайти.

Вона відчувала огиду до батькового друга Малютіна, який повівся з нею, м'яко кажучи, не шляхетно. Те, що відбулося між ними, могло просто зламати її, як це було з багатьма дівчатами. Вона могла поринути в безодню страждань і прожити в них решту життя, могла почати ненавидіти весь світ. Та цього не сталося: запас кохання й прагнення до щастя в душі Олі виявився надзвичайно великим. Замість цього вона „зовсім збожеволіла від радощів”, компенсуючи цим власну огиду й приниження. Енергія молодості, мрії, жага кохання були в неї незрівнянними, але не знаходили гідного виходу, тож вона й починала „романи” то з офіцером, то з гімназистом Шеншиним, не могла жити без залицяльників, але попри все глибина душі цієї дівчини лишилася незайманою. Мрії своїм світлом одухотворювали всі її зовні аморальні вчинки. Тому, мабуть, і загальне враження від її образу залишається сповненим чогось світлого й прекрасного. „Легке дихання” не згасло під тиском обставин. Не знищила його навіть смерть Олі: „Тепер це легке дихання знову розсіялося у світі, у цьому захмареному небі, у цьому холодному весняному вітрі”.

Такими ліричними рядками закінчується оповідання. Вони ж передають ідею автора: кохання, навіть таке „розсіяне”, потенційне, що не знайшло свого справжнього героя, завжди є дивом, завжди знайде відповідь у душах інших людей. Хай дійсність не дозволила дівчині втілити мрії, й суперечності з нею призвели до трагедії: Оля, однак, принесла у світ щось одухотворене, здатне надихати.