Нові засоби зображення внутрішнього світу людини у модерністській прозі XX сторіччя

Модернізм — це узагальнене найменування цілого ряду нереалістичних конструктивних літературно-мистецьких стилів, що склалися на початку XX сторіччя. Свою назву ця літературна течія дістала від французького слова moderne, що в перекладі означає новітній, сучасний. Ця назва ніби підкреслює розрив із мистецькими традиціями XIX сторіччя. Визначальна його прикмета — орієнтація на красу, прекрасне як фундаментальну категорію, основу мистецтва, зокрема, літератури, але цим особливості модернізму не вичерпуються.

Бурхливий початок XX сторіччя супроводжувався і соціальними зрушеннями, і розвитком наукової думки, старий світ змінювався на очах, причому зміни часто випереджали можливість їх раціонального пояснення, що призводило до розчарувань у раціоналізмі. Для їх усвідомлення потрібні були нові прийоми та принципи узагальнення сприйняття дійсності, нове розуміння місця людини у всесвіті (або „Космосі“). Не випадково більшість представників модернізму шукала світоглядне підґрунтя у популярних філософських і психологічних концепціях, які приділяли увагу проблемам індивідуальності: у фрейдизмі та ніцшеанстві, в екзистенціоналізмі й езотериці.

Різноманітність вихідних концепцій світосприйняття, до речі, багато в чому зумовила й саму різноманітність зовні ніби взаємовиключних напрямів і літературних маніфестів: від сюрреалізму до дадаїзму, від символізму до футуризму тощо. Але й уславлення мистецтва як різновиду таємного містичного знання, що протиставляється абсурдності світу, і питання про місце особистості з її індивідуальною свідомістю у Космосі, схильність до створення власних з нових міфів дозволяють розглядати модернізм усе-таки як єдину літературну течію.

Улюблений персонаж модерністів-прозаїків — „маленька людина“, найчастіше образ середнього службовця (типовими є маклер Блум в „Уліссі“ Джойса або ґрегор у „Перевтіленні“ Кафки), бо це той, хто страждає, незахищена особистість, іграшка вищих сил.

„Абсурд — це метафізичний стан людини у світі“ — пише А. Камю у „Міфі про Сізіфа“. Інший його вислів (джерело те саме): „Жити у повному усвідомленні безцільності життя — ось жахлива доля людини і водночас підстава її величі“. Ці слова могли б стати епіграфом майже до будь-якого твору модерністів-прозаїків. їхні герої існують у світі, де „нема вказівок ні на землі, ні на небі“ (Сартр), там, де людина створює особисті моральні норми, здійснюючи акт вільного вибору. Життєвий шлях персонажів — ряд ситуацій, особиста поведінка — ряд актів згаданого вище вибору, причому справжній вибір реалізовується у „прикордонних“, часто нереальних ситуаціях.

Герої модерністів живуть ніби поза реальним часом; суспільство, влада чи держава для них — якісь ворожі феномени ірраціональної, якщо не відверто містичної природи. Камю ставить знак рівності, наприклад, між життям і чумою. Узагалі в зображенні модерністів-прозаїків, зло зазвичай оточує героїв з усіх боків, воно завжди готове зустріти людину в найнесподіванішу для неї мить.

Усе, що відбувається з героями творів модерністів, відбувається завжди й ніколи, скрізь і ніде. Але попри зовнішню ірреальність сюжетів і обставин, що зображуються, через достовірність подробиць створюється відчуття дійсності чи навіть буденності цих міфічних ситуацій, схожих на ту, у якій, „прокинувшись якось вранці після неспокійного сну, ґрегор Замза побачив, що він у власному ліжку перетворився на жахливу і потворну комаху“.

Більшість модерністів проголошувало принциповий „антипсихологізм“, бо, на їх думку, традиційні методи ніби роблять людину об'єктом дослідження, але окремі моменти психології героїв у багатьох творах розкриваються часом чи не глибше, ніж у письменників, що підходили до вивчення таємниць людської душі з раціональних позицій. Мабуть, головною причиною цього є співчуття до „людини без властивостей“, автори часто переживають самотність цих героїв перед ворожим світом, як свою власну. Відмова від позиції „всезнання“ дозволяє письменникам ніби наблизитись впритул до зображуваних героїв, інколи — до ототожнювання себе з ними.

Окремої уваги заслуговує відкриття такого нового прийому подання внутрішнього монологу як „потік свідомості“, у якому змішані й відчуття героя, і те, що він бачить, й думки з асоціаціями, викликаними о,образами, що виникають, разом із самим процесом їх виникнення, ніби у „невідредагованому“ вигляді.

Це теж інший, новий засіб проникнення у внутрішній світ людини, так само, як залучення метафоричного або фантастичного у зображення буденності дозволяє зробити якісно інші узагальнення.

Саме якісно інші — не кращі й не гірші від тих, що використовують традиційні літературні течії — прийоми та підходи й дозволяють бачити в модернізмі окреме явище в мистецтві XX сторіччя, течію, що відкрила свій особливий ракурс погляду на індивідуальність людини і в цілому на навколишній світ.