«Поезія втрат Анни Ахматової». Вірш «Сіроокий король»

Вірш «Сіроокий король» був написаний у Києві і увійшов до збірки «Вечір» (1912р.) Саме тоді, на ранньому етапі творчості, поезія Анни Ахматової була «любовним щоденником», у якому тема кохання набула характеру «поезії втрат», найвідомішим зразком якої по праву вважається вірш «Сіроокий король».

Це одна з ранніх поезій Ахматової. Сама поетеса зазначала, що вірш був «опытом баллады». Він дійсно стилізований під романтичну давнину і має риси подібності з баладою. У вірші використано баладний драматичний сюжет — загибель короля під час ловів, але емоційність, притаманна баладній розповіді у творі Ахматової, замінюється стриманістю. Так само, як і в баладі, у поезії небагато діючих осіб: король, його коханка, королева, чоловік коханки. Але скупість художніх засобів вірша «Сіроокий король» вирізняє його серед балад. Відсутня у творі Ахматової і притаманна цьому жанру деталізація, і діалог, але у поезії «Сіроокий король» звучать репліки лише одного з персонажів. І віршована форма твору, і несподіване закінчення, і загибель героя — все це є ознаками баладного жанру.

Цікаво, що у творі відсутні і фантастика, й історична основа. Але можна стверджувати, що зв'язок з реальним життям є: Ахматова виявила в ньому свій дар пророцтва. В одному із своїх віршів поетеса передбачила смерть чоловіка:

Не бывать тебе в живых,

Со снегу не встать.

Двадцать восемь штыковых,

Огнестрельных — пять.

І те, що балада була написана за декілька днів до смерті Миколи Гумільова, є ще одним підтвердженням цього.

У Центрі уваги автора — два любовних трикутники: король — королева — коханка короля; коханка короля, король, чоловік коханки. Щодо першого, то цей трикутник має реальну життєву основу: Гумільов гине чоловіком іншої жінки. Анна Ахматова, як і героїня її вірша, змушена була ховати скорботу під час похорону Гумільова. Поетеса в церкві стояла сама, мовчки біля стіни. Так згадувала про панахиду по Гумільову його учениця Ірина Одоєвцева.

У вірші «Сіроокий король» Анна Ахматова застосувала прийом «матеріалізації почуттів».

Наприклад, почуття ліричної героїні матеріалізується в картини осіннього вечора, який «задушно палає». Відчуття задухи притаманне людині, коли нею володіє страшний душевний чи фізичний біль. Червоний колір вечора викликає асоціацію з кольором крові. Почуття королеви передані через портретну деталь — сиве волосся. Смерть короля не викликає у чоловіка героїні — коханки короля почуття скорботи чи болю. Його слова про загибель героя супроводжуються описом буденних дій і буденних деталей: пошук люльки та вихід на нічну роботу.

Почуття матеріалізуються й за допомогою кольорів. Червоний — це колір кохання і крові («вечер... был ал»). Сірий колір — матеріалізує почуття чоловіка героїні (байдужість до смерті короля), та самої героїні: у цьому разі він набуває значення «пам'яті», адже у дочки коханки очі сірі, як у короля.

Ахматова під час написання вірша перебувала під впливом акмеїзму, тому ознаки цього творчого методу наявні у творі. Це, передусім, увага до точної психологічної деталі (буденна річ, жест, особливість міміки).

Ахматова дуже скупо використовує засоби художньої виразності, але ті, що є у творі, мають велике ідейно-художнє навантаження. Наприклад, епітети (болю безвихідний, сіроокий король, «вечер осенний душен и ал») завдяки аскетичності їх використання яскравіше виділяють емоційне навантаження психологічної деталі. Антитеза (болю... слався!) надає більшого драматизму та емоційності подіям, уособлення (тополине гілля шепче...) збільшує емоційне напруження вірша за рахунок розширення кола тих, хто співчуває героїні.

Мова вірша буденна, стримана, близька до розмовної. Вона контрастує з виразністю художньої деталі, що «матеріалізує» почуття. Завдяки цьому зростає емоційність. Стриманість справляє враження мови людини, чиє горло перехоплене спазмом від невимовного горя і сліз.

В останньому рядку вірша звертає на себе увагу добір слів — категоричний, як безнадійність: «Нет на земле твоего короля». Ці рядки надають більшої трагічності почуттям героїні, яка не має права відкрито виражати свою скорботу.

У постанові ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року була така характеристика творчості Ахматової: «Тематика Ахматовой насквозь индивидуалистическая. До убожества ограничен диапазон её поэзии — поэзии взбесившейся барыньки, мечущейся между будуаром и молельней. Основное у неё — это любовноэротические мотивы, переплетённые с мотивами грусти, тоски, смерти, мистики, обречённости... мрачные тона предсмертной безнадёжности, мистические переживания пополам с эротикой — таков духовный мир Ахматовой, одного из осколков безвозвратно канувшего в вечность мира старой дворянской культуры...».

Ці слова викликають бажання посперечатися. Вірші Ахматової ніколи не «канут в вечность», адже вони розповідають про вічні почуття кохання і втрати. І через те будуть цікаві людям завжди.