Жан-Батист Гренуй - «темний геній» від мистецтва

Із самого початку роману автор попереджає читача, що мова піде про людину, яка належала до найгеніальніших і найогидніших фігур доби, багатої на постаті геніальні та огидні. Його звали Жан Батист Гренуй.

Здавалося б, усе зрозуміло. Але насправді, образ парфумера неймовірно складний і суперечливий. З одного боку, Гренуй — нещаслива дитина, яку ледь не вбила власна мати. Його не люблять у притулку, декілька разів намагаються вбити, не люблять годувальниці і навіть священик, до нього ніхто жодного разу не відчув приязні, герой ні в кого не викликав бажання дружити чи любити.

З іншого боку, Жан Батист — геній. Він єдиний, хто розуміє сутність запахів, створює геніальні парфуми з неочікуваних інгредієнтів, створює аромати, які здатні керувати людьми.

Але є ще одна сторона Гренуя — він потвора, вбивця. Для створення формули ідеального аромату йому потрібні нові компоненти, і він заради цього здійснює злочини. Цікаво, що герой навіть не розуміє сутності того, що відбувається: йому для парфумів потрібні запахи гарних дівчат — він їх убиває, не дивлячись їм в очі, не отримуючи при цьому жодних емоцій щодо них — лише чисто наукову цікавить. Він чудовисько і вбивця, але вбивця геніальний, який своїм існуванням доводить, що геній і злочин — речі цілком сумісні.

Геніальний мерзотник Гренуй належить до тієї самої категорії, що й де Сад, Сен-Жюст, Фуше і Бонапарт. У чомусь він їх навіть перевершив, тому що з моменту народження залишився без душі, людяність у ньому просто відсутня. Він вбиває без почуттів, керуючись лише холодним творчим розрахунком, без каяття і жалю, ненависті і пристрасті.

Він маніяк, але не в звичному для нас розумінні — «вбивця-маніяк», а в розумінні «творчий маніяк» — людина, яка не може не творити. Трагедія його в тому, що для отримання джерела для створення шедеврів, потрібно позбавити красиву дівчину життя. Цей маніак-геній, вбиваючи, послідовно і вперто йде до своєї професійної мети. Він лише художник, в його злочинах немає нічого особистого.

Герой Зюскінда викликає огиду, цікавість і розуміння того, що він не жертва, а вбивця, хоча, мабуть, глибоко нещасний. Письменнику вдалося створити образ, який, проте, не викликає співчуття, бо цілеспрямований Гренуй не виглядає нещасним хлопцем, але й жахливим убивцею теж.

Герой досягає мети: створено запах, який дає йому містичну владу над натовпом. Але письменник малює картину не перемоги героя, а його поразки. Створений ним аромат не покращує людей, а навпаки, розбещує їх. Не можна переробити людство на краще за допомогою мистецтва, позбавленого моральності. Підтвердженням цієї думки є сцена публічної вакханалії, яка відбулася після спроби стратити вбивцю Гренуя.

Герой, який мріяв привласнити створений запах, щоб бути таким, як усі, врешті-решт так і не зміг цього зробити. Цей запах дав йому лише тимчасову, ілюзорну владу над натовпом, яка скінчиться тоді, коли з флакону виллється остання крапля.

Фінал роману ще раз підкреслює думку про те, що Мистецтво, Досконалість і Краса повинні йти поруч.