Неможливо жити душі без пісень (за поезією А. А. Ахматової)

Музика і звук — те, що оточує кожну людину з дитинства. І очарування звуку не тільки в тому, що він втілює в собі життєву ситуацію, ніби всотує її в себе, але й у тому, що тривало зберігає її, оберігаючи від руйнування часом. У непідвладності звуків плину часу — високо оцінена Ахматовою надійність, надійність вірного свідка:

   Зачем же зовешь к ответу?

   Свидетелей знаю твоих:

   То Павловского вокзала

   Раскаленный музыкой купол

   И водопад белогривый

   У Баболовского дворца.

І поетеса у своїй творчості охопила всю розмаїтість звуків: від людського крику до звуку шарманки, від дзенькоту дзвону до грозового гуркоту. У звук грому поетеса вслухається майже як у голос благовіщення. Здається, жоден інший звук не „виписаний” в ахматовських віршах з такою любовною старанністю:

   Но в громе влажность єсть

   Высоких свежих облаков

   И вожделение лугов —

   Веселых ливней весть.

Але яка ж вона, пісня Анни Ахматової? Сама Ахматова охоче називала піснями і свої, і чужі вірші, і в окремих випадках неможливо точно визначити: чи йде мова про спів як про вокал, чи про спів як про віршування:

   И легкости своей дивится тело,

   И дома своего не узнаешь,

   А песню ту, что прежде надоела,

   Как новую, с волнением поешь.

Сама Анна Ахматова неодноразово підкреслювала значення музики для творчості будь-якого поета. Одне з відвертих визнань поетеси — вірш „Поет”.

   Подумаешь, тоже работа, —

   Беспечное это житье:

   Подслушать у музики что-то

   И выдать шутя за свое

Не підлягає сумніву, що Ахматова твердо переконана в звуковій природі поетичної творчості. Слух і голос — два найважливіших для неї інструмента творчої праці поета.

Зародження вірша починається з вслухування. Те, у що вслухається поет, може бути назване по-різному. Проте узагальнений образ звучання, яке сприймає поетичний слух, традиційний: це голос музи. Варіантом того ж звучання виступають неназвані голоси, які чує тільки поет:

   Они летят, они еще в дороге,

   Слова освобожденья и любви.

   А я уже в предпесенной тревоге,

   И холоднее льда уста мои.

   Но скоро там, где жидкие березы,

   Прильнувши к окнам, сухо шелестят, —

   Венцом червонным заплетутся розы

   И голоса незримых прозвучат.

Напружене вслухування, чутливий слух потрібні поету не тільки тому, що „голос музи ледь чутний”, але і для того, щоб розпізнати в голосі музи звучання різноманітної якості: слова в них нерозрізнені. І серед цих звучань необхідно знайти єдине, неповторне, істинне. Його находження і є знаходження поетичного дара.

Талант Ахматової у своєму роді неповторний. Для мене вірші Анни Ахматової дорогі тим, що, читаючи їх, можна чути музику, що надихнула поетесу на написання цих віршів. Саме тому твори Анни Ахматової як пісня душі автора завжди будуть зрозумілими, доступними і улюбленими читачеві .