Рукописи не горять - за романом М. А. Булгакова Майстер і Маргарита

Рукописи не горять” — з цією вірою у вперту, незнищенну силу мистецтва вмирав письменник Михайло Булгаков, усі головні твори якого лежали на той час в шухлядах його письмового столу неопублікованими і лише через чверть століття один за одним прийшли до читача. „Рукописи не горять”,— ці слова ніби служили автору закляттям від руйнівної роботи часу, від глухого забуття передсмертної і найдорожчої йому праці — роману „Майстер і Маргарита”.

 І закляття подіяло, пророкування збулося. Час став союзником М. Булгакова, і роман його не тільки зміг з’явитися на світ, але і серед інших, більш актуальних за темою книг останнього часу виявився твором насущним, що не зів’яне, від якого не тхне архівною пилюкою. Так, якщо до роману М. Булгакова „Майстер і Маргарита” підходити традиційно, оперуючи такими звичними інструментами аналізу, як тема, ідея, жанр, то заблукаєш в ньому за дві секунди, немов у дрімучому лісі. Ні в які схеми він не укладається.

Книга, яку прочитали багато читачів і яка викликала багато суперечок, толкувань, питань і догадок, стала жити своїм життям у літературі. Виникло навіть щось на зразок „моди на Булгакова”.

І все-таки, чому „рукописи не горять”? По-моєму, завдяки незвичайності побудови роману, оригінальності сюжету. У той же час, є підстави назвати роман побутовим: у ньому широко розгорнута картина московського побуту тридцятих років. Але не менше підстав вважати його фантастичним, філософським і любовно-ліричним, і звичайно, — сатиричним. Нехай у романі не все виписано рівно і до кінця, увагу будь-якого читача зупинить, я думаю, його форма — яскрава, захоплююча, незвична. Адже недаремно ж, прочитавши останню сторінку, відчуваєш спокусу перевернути книгу і почати перечитувати її знову, вслухаючись у спів булгаковської фрази: „У той час, коли вже, здається, і сил не було дихати, коли сонце, розжаривши Москву, у сухому тумані валилося кудись за Садове кільце, — ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лаву, порожня була алея”.

Але навряд чи знайдеться читач, котрий візьме на себе сміливість стверджувати, що знайшов ключі до всіх загадок, що таяться в романі. Але багато що в ньому відкриється, якщо хоча б побіжно простежити десятилітню історію його створення, не забуваючи при цьому, що майже усі твори Булгакова народилися з його власних переживань, конфліктів, потрясінь.

Не випадково в романі з’являється легенда про Ієшуа, тому що в житті письменника був свій Понтій Пілат — Головрепертком. І письменник розумів, що рано чи пізно буде розіп’ятий. Але, очевидно, тліла в ньому надія на здоровий глузд „прокуратора”, на можливість порозуміння з ним. І, можливо, уявлялася йому така суперечка, яку у романі, вже після страти філософа, Пілат бачить уві сні: „Вони ні в чому не сходилися один з одним, і від цього їхній спір був особливо цікавий і нескінченний”.

Так чи інакше, але цілком можна стверджувати, що саме власна доля змусила письменника пригадати новозавітну біблійну історію і ввести її в роман. У перших його нарисах ще немає ні Майстра, ні Маргарити, а диявол з’являється в Москві сам, без почту. Але починається дія так само, як в остаточному виданні: бесідою сатани з двома літераторами явно раппівського толку. Він розповідає їм цю біблійну історію з таким старанням, немов домагався, щоб співрозмовники його в дзеркалі тих стародавніх подій, у рішеннях синедріону і прокуратора Іудеї побачили і свій, раппівський, бузувірський фанатизм.

Але Булгаков не порівнював себе з Ісусом, хоча і сповідав ті ж принципи, те ж добро і справедливість. Майстер (як його по праву можна назвати) не кинувся це проповідувати, він скоріше розчищав дорогу для добра за допомогою гострої мови сатири. І в цьому він більше схожий на Воланда, котрого і робить головним персонажем роману.

Але для чого ж тоді з’являється в романі Майстер? А для того, щоб створити п’яте, набагато більш гармонійне Євангеліє, ніж новозавітне.

Але головне — у його викладі ця історія стає до того по-земному живою, що в її реальності неможливо сумніватися. І в глибині свідомості народжується зовсім божевільна думка: ні, це не сатана, не Воланд, а сам Булгаков, перед тим, як у ролі Майстра сісти за письмовий стіл, „особисто був присутній при всьому цьому”. Зробивши Майстра своїм двійником, подарувавши йому деякі перипетії своєї долі і своєї любові, Булгаков зберіг для себе діяння, на які в Майстра вже не було сил, та й не могло бути за його характером. І Майстер одержує вічний спочинок разом із Маргаритою і повсталим з попелу рукописом спаленого ним роману.

І я з впевненістю повторюю слова всезнаючого Воланда: „Рукописи не горять”.