Сувора правда життя у творах О. І. Солженіцина

   ...Першим насмілився сказати

   правду про сталінізм,...перший

   закликав і себе, і нас не брехати.

   1989, 7 червня. Літ. газета.

Не прямою лінією, а параболою накреслений творчий шлях Олександра Солженіцина. Його ім’я з’явилося на літературному небосхилі на початку 60-х, у період хрущовської „відлиги”, спалахнуло, налякавши поборників „безгласності” часів „застою”, і зникло на довгі роки, віддане огуді і забуттю.

Літературний дебют Солженіцина відбувся, коли йому було далеко за сорок: у 1962 році в „Новом мире” була надрукована вистраждана в таборах повість „Один день Івана Денисовича”. Почалося важке сходження. Цей твір викликав вогонь „вірнопідданої” критики. Дехто відкрито обвинувачував його в очорнительстві радянської дійсності і прославлянні антигероя. І тільки завдяки авторитетній думці О. Т. Твардовського, головного редактора журналу„Новый мир”, повість було опубліковано, вона посіла належне їй місце в літературному контексті того часу.

„Життєвий матеріал, покладений в основу повісті О. Солженіцина, — писав О. Твардовський, — незвичний у радянській літературі. Він несе відголосок тих болючих явищ у нашому розвитку, пов’язаних із періодом розвінчаного і відкритого партією культу особистості, які, за часом хоча і відстоять від нас не так далеко, уявляються нам далеким минулим. Але минуле, яким би воно не було, ніколи не стає байдужим для сучасного. Запорука повного і безповоротного розриву з усім, що було темного і тяжкого у минулому, — у правдивому і мужньому розумінні до кінця його наслідків”.

Автор повісті показав дійсно один день із табірного життя „зека” Івана Денисовича Шухова, причому день порівняно вдалий. Життя „зека” письменник показує не з боку, а зсередини, докладно зупиняється на дрібницях побуту людей за колючим дротом. У повісті точно позначений час дії — січень 1951 року.

Хто ж такий Іван Денисович? До війни жив він у маленькому селі Телпеневі, працював у колгоспі, годував сім’ю — дружину і двох дітей. Під час Великої Вітчизняної чесно воював, був поранений, повернувся з медсанбату в частину, потрапив у полон, але втік із нього, блукав по лісах, болотах, добрався до своїх і... Ось тут і обвинуватили його в зраді, сказали, що виконував завдання німецької розвідки. „Яке ж завдання — ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і лишили просто — завдання”.

„Насправді знав Шухов, що якщо не підпише — розстріляють, і хоча можна собі уявити, що він у ті хвилини пережив, як усередині горював, дивувався, протестував, але після довгих років табору він міг пригадати про це лише із слабкою усмішкою: на те, щоб усякий раз обурюватися і дивуватися, не вистачило б ніяких сил людських... Вмирати ні за що ні про що нерозумно, безглуздо, протиприродно. Шухов вибрав життя — хоч табірне, убоге, болісне, але життя, і отут метою його стало не просто вижити як- небудь, за будь-яку ціну, але винести цей іспит так, щоб за себе не було совісно, щоб зберегти повагу до себе”.

Що ж стосується генетично закладених у його характері, властивих російському селянству рис працьовитості, людської гідності, совісті, — він не поступився ними ні за яких обставин.

Не самотній із своєю бідою Іван Денисович. У нього є товариші по бригаді, так само, як і він, несправедливо засуджені, кинуті за колючий дріт. Це і капітан другого рангу Буйновський, і Сенька Кловшин, який здійснив утечу із Бухенвальда, де він готував повстання проти фашистів, та багато інших. Спроби цих людей домогтися відновлення справедливості, їх листи і прохання у вищі інстанції, особисто Сталіну залишалися без відповіді. Люди починали здогадуватися, що це не трагічні помилки, а продумана система репресій. Неминуче виникало запитання: хто ж винуватий у цьому?

„У одного з’являлася зухвала догадка про „батька вусатого”, інший гнав від себе, напевно, ці крамольні думки і не знаходив відповіді. Чи не в тому була для Івана Денисовича і його товаришів головна біда, що на запитання про причини їх нещастя відповіді не було”.

Так у трагедії однієї людини, як у дзеркалі, відбилася трагедія цілого народу, приреченого до хреста сталінською тоталітарною системою. Повість Солженіцина волала до свідомості живих не забувати ніколи про замучених у таборах і затаврувати тих, хто був посібником вершителів репресій.

Істинно значний зміст повісті, вірність великій життєвій правді, глибока людяність у підході до зображення навіть найважчих об’єктів потребували і відповідної форми викладу. В „Одному дні Івана Денисовича” вона яскрава і своєрідна в самій буденній звичності і зовнішній невибагливості, вона менш за все стурбована собою і тому сповнена внутрішньої гідності і сили.