Утрачене покоління — що це - за романом Е. Ремарка „Три товариші”

Важко перелічити війни ХХстоліття: крім Першої та Другої світових війн було безліч так званих „малих війн”, які своєю жорстокістю та запеклістю майже нічим не відрізнялись від війн „великих”. Скільки поламаних доль, перекручених життів, химерних думок! Шкода, що війна як засіб вирішення проблем з легкістю увійшла за людством до третього тисячоліття. Але ті, хто завжди виступав проти війни, на щастя, теж лишаються в нашій пам’яті.

Еріх Марія Ремарк відомий як письменник-антифашист. Ця людина воювала на фронтах Першої світової, дістала кілька поранень. Та поранення душі письменника були набагато важчими. Після Першої світової війни з’явилося так зване „втрачене покоління”, яке складалося з учасників бойових дій, і не тільки з них. Ці люди були носіями зневіри, без надії, спустошеності, утрачених сподівань та ілюзій. Зачинателем літератури „втраченого покоління” став саме Ремарк. Після виходу роману „Три товариші” письменника було позбавлено німецького громадянства. Це дуже симптоматично. Пропаганда Третього рейху скажено цькувала Ремарка, звинувачуючи його в підриві воїнського духу, приниженні образу німецького солдата тощо. Письменник переїхав до Сполучених Штатів у 1939 році, аби продовжувати свою літературну кар’єру за умов демократії й свободи. Ремарка насамперед тривожили проблеми війни й фашизму. Він вважав, що будь-яка війна передусім є ганьбою для цивілізації взагалі. Війна трагічна як для переможених, так і для переможців: і ті й інші виходять з неї духовно знівеченими.

Героям роману „Три товариші” на власному досвіді довелося переконатися, що у світі панує зло. У спогадах героїв війна постає у вигляді шаленої стихії, яка поглинає найдорожче для кожної людини — батьків, друзів, коханих, навіть юність. „Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити? Ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місця в житті”. Ці вражаючі слова можна вважати своєрідним лейтмотивом роману „Три товариші”.

Герої роману — Роберт Локамп, Отто Кестер, Готфрід Ленц — живуть за добрим принципом: один за всіх, усі за одного. Цьому їх навчила саме війна, де дружня допомога дуже часто є не просто бажаною, а конче необхідною. У післявоєнному житті відбуваються гіркі й страшні події, до яких неможливо звикнути. Кохана дівчина Роберта Локампа, хвора на тубер-кульоз легенів, помирає. Отто та Готфрід зробили все можливе, аби їй допомогти, та марно. Смерть ніколи не відступає, навіть коли троє людей діють за принципом: один за всіх, усі за одного. Але товариші продовжують жити за законами фронтової дружби, воюючи тепер уже з власним оточенням. На жаль, принцип один за всіх, усі за одного мимоволі порушує Готфрід Ленц. Цей „останній романтик”, щира й доброзичлива людина, був поранений на війні, але ворожа куля наздогнала його вже в повоєнні часи. Ленц загинув від кулі співвітчизника-нациста. Ремарк змальовує величну й водночас трагічну картину похорону Готфріда Ленца: „Гостро пахла розкопана земля. Ми стояли біля його могили, знали, що його тіло, волосся, очі ще існують, а проте він пішов від нас і ніколи вже не повернеться”.

Роман „Три товариші” є дуже сумним твором. За радянських часів літературні критики навіть користувалися терміном „ремаркізм”, маючи на увазі правдиві твори, позбавлені фальшивого, казенного оптимізму. Утім, слава самого Ремарка від цього аж ніяк не постраждала. Його читали й перечитували, ним захоплювалися. Пройшло небагато часу, і нові „втрачені покоління”, мов у дзеркалі, бачили в романі відображення своїх доль.

Майбутнє людства не буде світлим. Десятки й сотні нових війн прокотяться по Землі, і мільйони людей розшукуватимуть самих себе серед руїн повоєнних похмурих міст. І знову десь на окраїнах однієї з великих столиць виникне трійця нерозлучних товаришів — молодих ветеранів війни. Новітній письменник із сумом відкладе книжку в пошарпаній обкладинці і на білосніжному аркуші паперу старанно виведе: „Три товариші”.