"Пігмаліон" головні герої

Бернард Шоу “Пігмаліон” герої твору

“Пігмаліон” характеристика героїв

• Еліза Дуліттл, квіткарка. Шоу описує її наступним чином. Її ніяк не можна назвати привабливою. Їй років вісімнадцять-двадцять, не більше. На ній чорний солом’яний капелюх, сильно постраждалий на своєму віку від лондонського пилу і кіптяви і навряд чи знайомий зі щіткою. Волосся її якогось мишачого кольору, що не зустрічається в природі: тут явно необхідні вода і мило. Поруділе чорне пальто, вузьке в талії, ледве доходить до колін; з-під нього видно коричневу спідницю і полотняний фартух. Башмаки, видно, також знали кращі дні. Без сумніву, вона по-своєму охайна, проте поряд з дамами рішуче здається замазурую. Риси обличчя у неї непогані, але стан шкіри залишає бажати кращого; крім того, помітно, що вона потребує послуг дантиста.

У ході п’єси Еліза перетворюється. Хіггінс навчає її великосвітської вимови, у Пікерінга, бездоганного джентльмена, вона запозичує світські манери. Одночасно, і несподівано для Хіггінса, вона набуває почуття власної гідності. «Роль ця стала улюбленою жіночою роллю в театрі і прославила багатьох актрис».

• Генрі Хіггінс, професор фонетики. Заробляє на життя, навчаючи розбагатілих вискочок аристократичній вимові, завдяки чому вони розраховують увійти в світське суспільство. Характеристика автора: Міцний, повнокровний, завидного здоров’я чоловік років сорока або близько того; на ньому чорний сюртук, які носять адвокати і лікарі, крохмальний комірець і чорний шовковий галстук. Він належить до енергійно типу людей науки, які з живим і навіть пристрасним інтересом ставляться до всього, що може стати предметом наукового дослідження, і цілком байдужі до речей, що стосуються особисто їх або оточуючих, у тому числі до чужих почуттів. По суті, незважаючи на свій вік і комплекцію, він дуже схожий на невгамовну дитину, шумно і стрімко реагує на все, що привертає його увагу, і, як дитина, потребує постійного нагляду, щоб випадково не накоїти лиха. Добродушна буркотливість, властива йому, коли він у доброму гуморі, змінюється бурхливими спалахами гніву, як тільки що-небудь не по ньому; але він настільки щирий і так далекий від злісних спонукань, що викликає симпатію навіть тоді, коли явно не правий.
• Пікерінг, полковник, «приємний тип старого армійця». Зразковий джентльмен. Еліза наприкінці п’єси зізнається йому, що саме чемність Пікерінга відіграла вирішальну роль у її перетворенні:

Знаєте, коли по-справжньому почалося моє виховання? .. У той день, коли я вперше прийшла на Уімпол-стріт і ви назвали мене міс Дуліттл. З цієї хвилини я почала поважати себе … Ви розмовляли зі мною стоячи, знімали переді мною капелюх, пропускали мене в дверях … Різниця між леді і квіткаркою полягає не тільки в умінні одягатися і правильно говорити – цьому можна навчити, і навіть не в манері поводитися , а в тому, як поводяться з ними оточуючі.

• Місіс Хіггінс, мати професора.
• Місіс Пірс, економка Хіггінса.
• Альфред Дуліттл, батько Елізи. Літній, але ще дуже кремезний чоловік у робочому одязі сміттяра і в капелюсі, поля якого спереду зрізані, а ззаду накривають шию і плечі. Риси обличчя енергійні і характерні: відчувається людина, якій однаково незнайомі страх і совість. У нього надзвичайно виразний голос – наслідок звички давати повну волю почуттям. Ліній Альфред Дуліттл, що кидає виклик суспільній моралі, Шоу в одному з інтерв’ю назвав найсерйознішою в п’єсі, а самого Дулиттла він порівняв з Дон Жуаном. У післямові до п’єси Бернард Шоу повідомив, що, розбагатівши, Дуліттл «став надзвичайно популярний у фешенебельному суспільстві завдяки своєму демагогічному таланту».
• Місіс Ейнсфорд Хілл, гостя місіс Хіггінс.
• Клара, її дочка.
• Фредді, син місіс Ейнсфорд Хілл, закоханий в Елізу.