Таємнича чарівність жіночої природи
Про кохання та таємничу чарівність жіночої природи писали, мабуть, усі письменники та поети, але наскільки різним є світогляд кожної людини, настільки різним і кохання постає в художніх творах. Видатний російський письменник Іван Бунін теж створив власну «філософію кохання».
На його думку, кохання – це «темні алеї», сповнені чогось таємничого та несподіваного; це неповторна мить, яка часто має трагічний фінал і яку дуже легко втратити або не впізнати вчасно. Натомість можуть прийти розчарування, смуток, навіть смерть.
У творах Івана Буніна трапляються трагічні фінали через конфлікт між ідеальним і реальним, але загибель героїв чомусь досить часто постає у нього найкращим виходом із ситуації, що склалась.
Навряд чи хтось буде сперечатися, що одні з кращих сторінок бунінської прози присвячені Жінці. Перед читачем постають дивовижні та яскраві жіночі характери, у світлі яких тьмяніють чоловічі образи. У його творах саме Жінка відіграє головну роль. Чоловіки, як правило, – лише невибагливий фон, що відтіняє характери та увиразнює вчинки героїнь.
Бунін завжди прагнув осягнути диво жіночності, таємницю простого жіночого щастя. «Жінки здаються мені чимось загадковим. Чим більше я вивчаю їх, тим менше розумію» – така фраза могла б стати епіграфом до багатьох його творів.
Низка чарівливих жіночих образів у новелах Буніна нескінченна: мила сіроока Таня, «проста душа», віддана коханому, ладна заради нього на все («Таня»), висока ставна красуня Катерина Миколаївна, дочка свого століття, яка, на перший погляд, здається занадто сміливою та екстравагантною («Антігона»)…
На жаль, долі більшості героїнь Буніна складаються трагічно. Якби мене спитали про головну ідею Івана Буніна, то я б сказала, що вона була висловлена у рядках новели «Легке дихання»: кохання, навіть таке «розсіяне», потенційне, нетривале, завжди є дивом, завжди знайде своє відображення в душах інших людей. Тому головне не боятись кохати, бо якщо одного разу ти не насмілишся на якийсь вчинок, шкодуватимеш про це усе своє життя.
На його думку, кохання – це «темні алеї», сповнені чогось таємничого та несподіваного; це неповторна мить, яка часто має трагічний фінал і яку дуже легко втратити або не впізнати вчасно. Натомість можуть прийти розчарування, смуток, навіть смерть.
У творах Івана Буніна трапляються трагічні фінали через конфлікт між ідеальним і реальним, але загибель героїв чомусь досить часто постає у нього найкращим виходом із ситуації, що склалась.
Навряд чи хтось буде сперечатися, що одні з кращих сторінок бунінської прози присвячені Жінці. Перед читачем постають дивовижні та яскраві жіночі характери, у світлі яких тьмяніють чоловічі образи. У його творах саме Жінка відіграє головну роль. Чоловіки, як правило, – лише невибагливий фон, що відтіняє характери та увиразнює вчинки героїнь.
Бунін завжди прагнув осягнути диво жіночності, таємницю простого жіночого щастя. «Жінки здаються мені чимось загадковим. Чим більше я вивчаю їх, тим менше розумію» – така фраза могла б стати епіграфом до багатьох його творів.
Низка чарівливих жіночих образів у новелах Буніна нескінченна: мила сіроока Таня, «проста душа», віддана коханому, ладна заради нього на все («Таня»), висока ставна красуня Катерина Миколаївна, дочка свого століття, яка, на перший погляд, здається занадто сміливою та екстравагантною («Антігона»)…
На жаль, долі більшості героїнь Буніна складаються трагічно. Якби мене спитали про головну ідею Івана Буніна, то я б сказала, що вона була висловлена у рядках новели «Легке дихання»: кохання, навіть таке «розсіяне», потенційне, нетривале, завжди є дивом, завжди знайде своє відображення в душах інших людей. Тому головне не боятись кохати, бо якщо одного разу ти не насмілишся на якийсь вчинок, шкодуватимеш про це усе своє життя.
