Традиції національної етики та естетики у творчості Ясунарі Кавабати
Японія – країна з давніми культурними традиціями. Протягом багатьох століть її література розвивалася, майже не взаємодіючи з європейською, виробляючи свої власні оригінальні форми. Ясунарі Кавабата – один з найбільших японських письменників, чия творчість яскраво виділяється своєю прихильністю традиціям багатовікової національної літератури. «Захоплюючись сучасною літературою Заходу, – писав Кавабата, – я часом намагався наслідувати її зразкам. Але по суті я – східна людина і ніколи не втрачав з уваги свого власного шляху ». У 1988 році за високу «письменницьку майстерність, яке з великим почуттям передає суть японського способу мислення», йому була присуджена Нобелівська премія. До нього цієї нагороди був удостоєний лише один представник східних літератур – Рабіндранат Тагор.
Ясунарі Кавабата захопився літературною діяльністю ще в шкільні роки. У шістнадцять років він написав свій перший твір – «Щоденник шістнадцятирічного», в якому прозвучали мотиви, що пройшли потім через усю його творчість: гіркота самотності і розпач дитини, на очах якого згасає найдорожча людина на світі. Саме тут Кавабата вперше говорить про милосердя і співчуття, душевної щедрості і безкорисливості.
У 1915 році в журналі «Данран» було опубліковано оповідання «З труною вчителя на плечах». У цьому ж році в місцевій газеті були представлені й інші його твори. У 1921 році Кавабата разом з товаришами видає молодіжний літературний журнал «синто» («Нове протягом»), в якому був надрукований розповідь «Картини поминання полеглих на війні». З тих пір кожен роман, кожна повість, новела, оповідання або есе письменника викликали жвавий інтерес в літературних і читацьких колах.
Початок творчої діяльності Кавабати припало на складний і неоднозначний період в історії Японії. У житті країни відбувалися соціальні і політичні перетворення, йшла демократизація суспільства.
У літературі також йшов пошук нових шляхів розвитку: освоювалося західне мистецтво, формувалися нові художні течії і напрями – неоромантизм, неореалізм, сенсуалізм. Кавабата також захоплювався європейським модернізмом, особливо творами Дж. Джойса, М. Пруста, Ф. Кафки, але джерелом його творчого натхнення незмінно залишалися традиції національної культури.
Своєрідним еталоном естетичної досконалості, джерелом художніх мотивів і образів став для письменника, за його ж власними словами, роман «Повість про Гендзі» – пам’ятник японської класичної літератури XII століття. Кавабату залучали височина думок, культ прекрасного, яке розглядалося як найважливіший фактор культури, джерело духовних сил, що величезний вплив на людські відносини і моральний світ особистості, краса і гармонія – все те, що визначає основні риси японського національного самосвідомості.
Життєвий і творчий шлях Ясунарі Кавабати невіддільний від філософії буддизму. Вчення дзен, естетичні принципи якого він сповідував, вчить сприймати світ з дитячою безпосередністю й простотою, інтуїтивно, не піддаючи реалії та події інтелектуальному аналізу, так як істина відкривається людині миттєво, в «цей час», в цю хвилину. Техніка дзен дозволяє людині оволодіти всіма своїми духовними силами і вступити за межі «не-я», тобто зануритися у споглядання. Японці кажуть: «Що істинно, то прекрасно, а що прекрасно, то істинно».
Ясунарі Кавабата прагнув підкреслити загострене відчуття прекрасного, здатність побачити красу в усьому, оцінити її прояв у повсякденному житті. Кавабата був переконаний, що покликання художника – це вміння бачити і цінувати те, повз чого байдуже проходять інші. Мета ж художника – вловити й зафіксувати неповторну рух життя, щоб донести до свого читача принадність кожної миті.
Вчення дзен допомогло Кавабата відкрити для себе таємницю класичного розуміння краси, а також знайти відповіді на багато вічні питання буття: що таке життя? У чому таємниця смерті? У чому суть прекрасного? Володіючи дивовижним даром художника, Ясунарі Кавабата навчився бачити світ очима дитини і приймати рішення людини, навченого життєвим досвідом. Рішуче не беручи байдужість й цинізм, відкидаючи використання будь-якої влади для придушення людської особистості, письменник створює у своїх творах дивовижний світ, де немає місця злу й насильству, де панує велика любов, яка перемагає страх смерті, і людина – вінець творіння всього земного.
Етапним твором, що свідчить про становлення Кавабати як художника, стала повість «Снігова країна» (1937). Слідуючи традиції мистецтва дзен, письменник концентрує увагу на пошуках одвічних людських цінностей, прагне показати найважливіші аспекти людського існування. «Снігова країна» створювалася в той час, коли Японія жила війною, в ній існував культ насильства. Кавабата ж пише про прекрасне, про кохання і гармонії, про духовну чистоту – про все те, що творить, а не руйнує світ. Основу цього твору становлять кілька новел, написаних у різний час, і об’єднує їх не стільки загальне місце дії (прекрасний куточок природи на заході Японії), скільки ряд асоціацій. Побудова твору за таким принципом – данина давньої традиції в японській літературі.
Сюжет цієї повісті – історія кохання двох молодих людей. Симамура, головний герой – інтелігент, людина без певних занять, легко захоплююсь, не здатний на глибокі почуття і серйозні вчинки. Героїня – молода провінційна гейша Комакі, що має не тільки зовнішньої, але внутрішньою красою, шляхетністю і запалом натури. Комакі глибоко і щиро любить Симамура, він покірний красою і благородством її душі, тим не менше, різниця у світосприйнятті, у розумінні прекрасного перешкоджає їхньому щастю.
Естетичні принципи дзен засновані на лаконічності виразних засобів, і часто головним стає не сам образ, а тільки натяк, який повинен підхльоснути уяву читача, порушити його інтерес, підштовхнути до співавторства, співтворчості з художником. Кавабата робить акцент на недомовленості, головне для нього полягає в цьому недосказане. У натяку – заповітна суть, прихована краса.
Дотримуючись вченню дзен про прекрасне, Кавабата вводить в оповідання образ Йоко, який виступає символом істинної краси, її ідеалом у розумінні японців. Краса присутня у зовнішньому вигляді дівчини, в її поведінці, в голосі, в погляді. Але прекрасне триває лише мить, і тому образ Йоко як би з’являється на сторінках. Однак навіть швидкоплинне поява цієї дівчини викликає у головного героя почуття захопленого подиву.
Внутрішній світ героїв, їх переживання Кавабата розкриває за допомогою чудових пейзажів, які виступають при цьому як самостійний персонаж. Цей прийом також продиктований давньою національною традицією. Милуючись красою природи, людина здатна відчувати найглибші й ніжні почуття. Споглядання краси, за словами дослідника Боттічеллі Ясіра Юкіо, «викликає сильне почуття жалю й любові». Саме картини природи допомагають зрозуміти суть взаємин героїв і сюжет твору в цілому.
Образ природи має самостійне значення і в романі «Стогін гори» (1953) – одному з кращих творів Ясунарі Кавабати. Природа виступає своєрідним каталізатором змін людського життя. Виникаючі асоціації героїв надають світу природи неповторну красу.
Для письменника дуже важливо, щоб його герої навчилися відчувати красу світу, зрозуміли, що життям рухає прекрасне, незважаючи на те що їхні долі та душі понівечені війною. Якщо це станеться, то й самі люди стануть прекрасніше і благородніше, вважає він.
Незмінно звертаючись у своїх творах до давньої японської культури, поетизуючи її, Ясунарі Кавабата стверджував нетлінність прекрасного у світі у всіх його проявах. Всією своєю творчістю він намагався довести, що без прекрасного немає і не може бути справжнього мистецтва. Художній твір обов’язково має бути пройнятий високим естетичним ідеалом. На підтвердження сказаного Кавабата пише геніальну повість про прекрасне – «Тисячокрилий журавель» (1951), за яку в 1952 році йому була присуджена премія Академії мистецтв Японії.
В основу повісті ліг древній національний звичай – чайна церемонія, зведена японцями в ранг мистецтва. Для них сенс цієї церемонії полягає не в отриманні задоволення від чаювання, а в прагненні до катарсису душі, до її очищення. Це таїнство відкриття прекрасного і божественного дає людині почуття спокою й умиротворення, гармонії з навколишнім світом та самим собою, дарує відчуття радості життя. «Якщо ви подумаєте, що в повісті« Тисячокрилий журавель »я хотів показати красу душі і вигляду чайної церемонії, то це не так, – говорив Кавабата у своїй Нобелівській лекції, – скоріше навпаки, я її відкидаю, застерігаю проти тієї вульгарності, в яку впадають нинішні чайні церемонії ».
Письменник висловив таким чином свою тривогу за майбутнє національної культури, за основу духовності нації.
Щоб застерегти від вульгаризації стародавнього обряду, який зберігає дух нації, Кавабата створює образ грубою, вульгарною, «чоловікоподібною» Тікако, яка навчає правилам чайної церемонії. Втративши свою жіночність, Тікако втратила і почуття прекрасного, а тому, торкаючись до священних предметів чайного обряду, своєю брутальністю, своїм ханжеством вона опоганює красу, збережену століттями. Краса в розумінні автора невіддільна від духовної чистоти, і здорового розуму.
Щоб ще більше підсилити це відчуття, Кавабата описує чайну церемонію, яку проводить витончена красуня Юкіко (в цьому образі художник втілив традиційне класичне розуміння краси з її крихкістю, тонкістю та простотою). «Дівчина виконувала обряд за всіма правилами, як її вчили. Вона робила все просто і природно, без будь-якої манірності. Здавалося, чайна церемонія доставляє їй справжнє задоволення. Та й у всій її постаті, в кожній її позі була благородна простота … Її фукуса, червона, як полум’я, не здавалася претензійної, а, навпаки, підсилювала враження юної весняної свіжості. Немов у неї в руках цвів червона квітка. Здавалося, ще секунда – і навколо дівчини закружляють тисячі крихітних білосніжних журавлів ». Саме ставлення до чайного обряду допомагає Кавабата розкривати характери героїв. Розкриттю ідейного задуму твору допомагають не тільки образи героїв, а й майстерно підібрані образи-символи. Чайна начиння у Кавабати живе своїм життям, кожен предмет у нього – справжній образ-символ, який має і свою душу, і свою долю. Для письменника дуже важливі ті асоціації, які викликають ці образи. Так, чашка, яку передавали з покоління в покоління предки головного героя, – це символ культурної пам’яті нації, її справжніх духовних цінностей. А образ журавлів на фурошікі Юкіко, який проходить через всю повість, – символ щастя і чистоти.
У цілому ж повість «Тисячокрилий журавель» – це гімн красі, яка надає сенс людського життя, одухотворяє її.
Прихід Ясунарі Кавабати в літературу відразу ж був помічений і викликав чимало захоплених відгуків. Японський письменник Аоно Суекіті зізнавався: «Кожного разу, коли я читаю його твори, я відчуваю, як навколо мене завмирають звуки, повітря стає кришталево чистим і я сам розчиняюся в ньому, Я не можу назвати будь-які інші твори, які надавали б на мене таке ж вплив. І це відбувається, мабуть, тому, що в ліричній прозі Кавабати немає нічого каламутного, нічого вульгарного. І якщо коли-небудь за примхою часу творчість Кавабати, занурене цілком у світ справжньої, чистої краси, назвуть порожньою забавою, це буде справді прикро для всієї нашої культури ». Але цього не сталося.
Творчість Ясунарі Кавабати було гідно Оцінено його сучасниками. Він і сьогодні – визнаний Майстер, який зумів вловити неповторні миті швидкоплинного життя, зупинити людину в його повсякденній суєті і звернути його увагу на прекрасну і неповторне життя, Майстер, який у яскравих художніх образах зумів тонко відтворити красу і унікальність духовного світу японців.
Ясунарі Кавабата захопився літературною діяльністю ще в шкільні роки. У шістнадцять років він написав свій перший твір – «Щоденник шістнадцятирічного», в якому прозвучали мотиви, що пройшли потім через усю його творчість: гіркота самотності і розпач дитини, на очах якого згасає найдорожча людина на світі. Саме тут Кавабата вперше говорить про милосердя і співчуття, душевної щедрості і безкорисливості.
У 1915 році в журналі «Данран» було опубліковано оповідання «З труною вчителя на плечах». У цьому ж році в місцевій газеті були представлені й інші його твори. У 1921 році Кавабата разом з товаришами видає молодіжний літературний журнал «синто» («Нове протягом»), в якому був надрукований розповідь «Картини поминання полеглих на війні». З тих пір кожен роман, кожна повість, новела, оповідання або есе письменника викликали жвавий інтерес в літературних і читацьких колах.
Початок творчої діяльності Кавабати припало на складний і неоднозначний період в історії Японії. У житті країни відбувалися соціальні і політичні перетворення, йшла демократизація суспільства.
У літературі також йшов пошук нових шляхів розвитку: освоювалося західне мистецтво, формувалися нові художні течії і напрями – неоромантизм, неореалізм, сенсуалізм. Кавабата також захоплювався європейським модернізмом, особливо творами Дж. Джойса, М. Пруста, Ф. Кафки, але джерелом його творчого натхнення незмінно залишалися традиції національної культури.
Своєрідним еталоном естетичної досконалості, джерелом художніх мотивів і образів став для письменника, за його ж власними словами, роман «Повість про Гендзі» – пам’ятник японської класичної літератури XII століття. Кавабату залучали височина думок, культ прекрасного, яке розглядалося як найважливіший фактор культури, джерело духовних сил, що величезний вплив на людські відносини і моральний світ особистості, краса і гармонія – все те, що визначає основні риси японського національного самосвідомості.
Життєвий і творчий шлях Ясунарі Кавабати невіддільний від філософії буддизму. Вчення дзен, естетичні принципи якого він сповідував, вчить сприймати світ з дитячою безпосередністю й простотою, інтуїтивно, не піддаючи реалії та події інтелектуальному аналізу, так як істина відкривається людині миттєво, в «цей час», в цю хвилину. Техніка дзен дозволяє людині оволодіти всіма своїми духовними силами і вступити за межі «не-я», тобто зануритися у споглядання. Японці кажуть: «Що істинно, то прекрасно, а що прекрасно, то істинно».
Ясунарі Кавабата прагнув підкреслити загострене відчуття прекрасного, здатність побачити красу в усьому, оцінити її прояв у повсякденному житті. Кавабата був переконаний, що покликання художника – це вміння бачити і цінувати те, повз чого байдуже проходять інші. Мета ж художника – вловити й зафіксувати неповторну рух життя, щоб донести до свого читача принадність кожної миті.
Вчення дзен допомогло Кавабата відкрити для себе таємницю класичного розуміння краси, а також знайти відповіді на багато вічні питання буття: що таке життя? У чому таємниця смерті? У чому суть прекрасного? Володіючи дивовижним даром художника, Ясунарі Кавабата навчився бачити світ очима дитини і приймати рішення людини, навченого життєвим досвідом. Рішуче не беручи байдужість й цинізм, відкидаючи використання будь-якої влади для придушення людської особистості, письменник створює у своїх творах дивовижний світ, де немає місця злу й насильству, де панує велика любов, яка перемагає страх смерті, і людина – вінець творіння всього земного.
Етапним твором, що свідчить про становлення Кавабати як художника, стала повість «Снігова країна» (1937). Слідуючи традиції мистецтва дзен, письменник концентрує увагу на пошуках одвічних людських цінностей, прагне показати найважливіші аспекти людського існування. «Снігова країна» створювалася в той час, коли Японія жила війною, в ній існував культ насильства. Кавабата ж пише про прекрасне, про кохання і гармонії, про духовну чистоту – про все те, що творить, а не руйнує світ. Основу цього твору становлять кілька новел, написаних у різний час, і об’єднує їх не стільки загальне місце дії (прекрасний куточок природи на заході Японії), скільки ряд асоціацій. Побудова твору за таким принципом – данина давньої традиції в японській літературі.
Сюжет цієї повісті – історія кохання двох молодих людей. Симамура, головний герой – інтелігент, людина без певних занять, легко захоплююсь, не здатний на глибокі почуття і серйозні вчинки. Героїня – молода провінційна гейша Комакі, що має не тільки зовнішньої, але внутрішньою красою, шляхетністю і запалом натури. Комакі глибоко і щиро любить Симамура, він покірний красою і благородством її душі, тим не менше, різниця у світосприйнятті, у розумінні прекрасного перешкоджає їхньому щастю.
Естетичні принципи дзен засновані на лаконічності виразних засобів, і часто головним стає не сам образ, а тільки натяк, який повинен підхльоснути уяву читача, порушити його інтерес, підштовхнути до співавторства, співтворчості з художником. Кавабата робить акцент на недомовленості, головне для нього полягає в цьому недосказане. У натяку – заповітна суть, прихована краса.
Дотримуючись вченню дзен про прекрасне, Кавабата вводить в оповідання образ Йоко, який виступає символом істинної краси, її ідеалом у розумінні японців. Краса присутня у зовнішньому вигляді дівчини, в її поведінці, в голосі, в погляді. Але прекрасне триває лише мить, і тому образ Йоко як би з’являється на сторінках. Однак навіть швидкоплинне поява цієї дівчини викликає у головного героя почуття захопленого подиву.
Внутрішній світ героїв, їх переживання Кавабата розкриває за допомогою чудових пейзажів, які виступають при цьому як самостійний персонаж. Цей прийом також продиктований давньою національною традицією. Милуючись красою природи, людина здатна відчувати найглибші й ніжні почуття. Споглядання краси, за словами дослідника Боттічеллі Ясіра Юкіо, «викликає сильне почуття жалю й любові». Саме картини природи допомагають зрозуміти суть взаємин героїв і сюжет твору в цілому.
Образ природи має самостійне значення і в романі «Стогін гори» (1953) – одному з кращих творів Ясунарі Кавабати. Природа виступає своєрідним каталізатором змін людського життя. Виникаючі асоціації героїв надають світу природи неповторну красу.
Для письменника дуже важливо, щоб його герої навчилися відчувати красу світу, зрозуміли, що життям рухає прекрасне, незважаючи на те що їхні долі та душі понівечені війною. Якщо це станеться, то й самі люди стануть прекрасніше і благородніше, вважає він.
Незмінно звертаючись у своїх творах до давньої японської культури, поетизуючи її, Ясунарі Кавабата стверджував нетлінність прекрасного у світі у всіх його проявах. Всією своєю творчістю він намагався довести, що без прекрасного немає і не може бути справжнього мистецтва. Художній твір обов’язково має бути пройнятий високим естетичним ідеалом. На підтвердження сказаного Кавабата пише геніальну повість про прекрасне – «Тисячокрилий журавель» (1951), за яку в 1952 році йому була присуджена премія Академії мистецтв Японії.
В основу повісті ліг древній національний звичай – чайна церемонія, зведена японцями в ранг мистецтва. Для них сенс цієї церемонії полягає не в отриманні задоволення від чаювання, а в прагненні до катарсису душі, до її очищення. Це таїнство відкриття прекрасного і божественного дає людині почуття спокою й умиротворення, гармонії з навколишнім світом та самим собою, дарує відчуття радості життя. «Якщо ви подумаєте, що в повісті« Тисячокрилий журавель »я хотів показати красу душі і вигляду чайної церемонії, то це не так, – говорив Кавабата у своїй Нобелівській лекції, – скоріше навпаки, я її відкидаю, застерігаю проти тієї вульгарності, в яку впадають нинішні чайні церемонії ».
Письменник висловив таким чином свою тривогу за майбутнє національної культури, за основу духовності нації.
Щоб застерегти від вульгаризації стародавнього обряду, який зберігає дух нації, Кавабата створює образ грубою, вульгарною, «чоловікоподібною» Тікако, яка навчає правилам чайної церемонії. Втративши свою жіночність, Тікако втратила і почуття прекрасного, а тому, торкаючись до священних предметів чайного обряду, своєю брутальністю, своїм ханжеством вона опоганює красу, збережену століттями. Краса в розумінні автора невіддільна від духовної чистоти, і здорового розуму.
Щоб ще більше підсилити це відчуття, Кавабата описує чайну церемонію, яку проводить витончена красуня Юкіко (в цьому образі художник втілив традиційне класичне розуміння краси з її крихкістю, тонкістю та простотою). «Дівчина виконувала обряд за всіма правилами, як її вчили. Вона робила все просто і природно, без будь-якої манірності. Здавалося, чайна церемонія доставляє їй справжнє задоволення. Та й у всій її постаті, в кожній її позі була благородна простота … Її фукуса, червона, як полум’я, не здавалася претензійної, а, навпаки, підсилювала враження юної весняної свіжості. Немов у неї в руках цвів червона квітка. Здавалося, ще секунда – і навколо дівчини закружляють тисячі крихітних білосніжних журавлів ». Саме ставлення до чайного обряду допомагає Кавабата розкривати характери героїв. Розкриттю ідейного задуму твору допомагають не тільки образи героїв, а й майстерно підібрані образи-символи. Чайна начиння у Кавабати живе своїм життям, кожен предмет у нього – справжній образ-символ, який має і свою душу, і свою долю. Для письменника дуже важливі ті асоціації, які викликають ці образи. Так, чашка, яку передавали з покоління в покоління предки головного героя, – це символ культурної пам’яті нації, її справжніх духовних цінностей. А образ журавлів на фурошікі Юкіко, який проходить через всю повість, – символ щастя і чистоти.
У цілому ж повість «Тисячокрилий журавель» – це гімн красі, яка надає сенс людського життя, одухотворяє її.
Прихід Ясунарі Кавабати в літературу відразу ж був помічений і викликав чимало захоплених відгуків. Японський письменник Аоно Суекіті зізнавався: «Кожного разу, коли я читаю його твори, я відчуваю, як навколо мене завмирають звуки, повітря стає кришталево чистим і я сам розчиняюся в ньому, Я не можу назвати будь-які інші твори, які надавали б на мене таке ж вплив. І це відбувається, мабуть, тому, що в ліричній прозі Кавабати немає нічого каламутного, нічого вульгарного. І якщо коли-небудь за примхою часу творчість Кавабати, занурене цілком у світ справжньої, чистої краси, назвуть порожньою забавою, це буде справді прикро для всієї нашої культури ». Але цього не сталося.
Творчість Ясунарі Кавабати було гідно Оцінено його сучасниками. Він і сьогодні – визнаний Майстер, який зумів вловити неповторні миті швидкоплинного життя, зупинити людину в його повсякденній суєті і звернути його увагу на прекрасну і неповторне життя, Майстер, який у яскравих художніх образах зумів тонко відтворити красу і унікальність духовного світу японців.
